Перспективи економічного зростання в Україні

План:

          Вступ

1. Економічне зростання і його типи. Показники економічного зростання.

2. Загальний аналіз і схема  макроекономічної моделі зростання.

3. Значення продуктивності та  збереження економічного зростання

4.  Шляхи вирішення проблеми економічного зростання в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Розгляд даного питання  є досить актуальним в наш час, коли в Україні  відбуваються не лише кардинальні перетворення в соціально-економічній та політичній сферах , а й відчувається вплив світової економічної кризи.

Головною метою економічного зростання  є збільшення обсягів економічних  благ, що сприяє поліпшенню життя населення, створенню стабільної сприятливої  соціально-політичної ситуації в країні, підвищенню її міжнародного авторитету.

Економічне зростання є однією з найбільш важливих економічних проблем, на яку постійно звертають увагу економісти і політики. Саме темпи

економічного зростання, його чинники  та характер визначають динаміку економічного розвитку країни, її місце на світовій арені та історичні перспективи.

Проблемою економічного зростання  перейняті здебільшого зарубіжні наукові дослідження, до того ж питання розглядається в контексті макроекономічного аналізу. Більшість вчених-економістів, аналізуючи досвід розвинутих країн, підкреслюють, що головна запорука розвитку країни – це безперечно економічне зростання, але не тільки його темпи, а, що головне, і його якісні параметри.

Зростання економіки є важливим аспектом розвитку кожної країни, адже це головний чинник покращення якості життя її громадян. Саме тому актуальність економічного розвитку очевидна для усіх країн, а надто для України, адже в сьогоднішніх умовах є надзвичайно потрібним збільшення ВВП і наближення ВВП на душу населення до європейського рівня. Варто відзначити, що динаміка економічного зростання останніх років в Україні свідчить, що наша економіка не робить значного поступу. Цей факт веде до консервації та загострення ряду соціально-економічних проблем, особливо тих, що пов’язані з перерозподілом національного продукту, наприклад, сфери соціальних виплат та пенсійного забезпечення: перерозподіляючи порівняно невеликий за обсягом ВВП не можна добитися великих за обсягом пенсій чи соціальних виплат для значної категорії громадян. Намагання добитися цього за рахунок інших може призвести до незадовільних економічних наслідків та соціальної напруги. Хоча економічне зростання і не призводить до миттєвого вирішення проблем, воно здатне допомогти у довгостроковій перспективі, не спричиняючи при цьому інших несприятливих наслідків. Саме тому варто використовувати можливості, що виникають на початку третього тисячоліття, тоді, коли завдяки досягненням економічної думки і сучасним глобальним умовам перед нашою країною відкриваються хороші перспективи економічного росту.

1. Економічне зростання і його типи. Показники економічного зростання.

Економічне зростання є надзвичайно  складним явищем. З даного приводу  відомий американський історик  економічної думки Б. Селігмен зазначав, що задовільна теорія економічного зростання повинна враховувати природні ресурси, політичні інститути, законодавство, а також багато психологічних і соціальних факторів. Розробка такої всеохоплюючої теорії, на думку вченого, — майже нездійсненне завдання.

Економічний розвиток – це закономірні, спрямовані та невідворотні зміни технологічного способу виробництва (загальним критерієм є рівень продуктивних сил, який розгортається в систему взаємопов’язаних критеріїв – технічна побудова виробництва, ступінь поділу й кооперації праці, економія часу, величина додаткового продукту тощо) [9, c. 16]. 

Соціально-економічний розвиток –  складний суперечливий процес, у якому  взаємодіють позитивні і негативні  фактори, а періоди прогресу змінюються періодами регресу. Політичні і військові потрясіння, соціальні конфлікти, екологічні катастрофи можуть призупинити розвиток економіки будь-якої країни, відкинути її на кілька десятиліть назад, а іноді привести і до остаточної загибелі, як це було з древніми цивілізаціями.

Однак у планетарному масштабі відбувається безупинний позитивний розвиток економіки. У його основі – досягнення науки, технічного прогресу, розширення їхнього технологічного застосування, що дозволяє обновляти асортимент продукції і послуг, частково заміщати гостродефіцитні ресурси, знижувати загальну ресурсоємність виробництва, витримувати екологічні вимоги й обмеження, які диктує суспільство. Усе це впливає на обсяги і структуру ВВП, а отже, на рівень сукупної пропозиції.

З іншого боку, змінюються соціальні  стандарти рівня життя, освіти, культури, охорони здоров'я, інформаційного забезпечення населення і бізнесу. Формуються нові і розвиваються традиційні потреби суспільства. Зростає роль міжнародного наукового співробітництва, наприклад, в освоєнні космічного простору, в області генетики й енергетики майбутнього. Це породжує принципово нові суспільні потреби. У результаті сукупний попит стає більш динамічним, а його імпульси виробництву – усе більш відчутними. Отже, соціально-економічний розвиток на тривалих тимчасових інтервалах і в масштабах, що перевершують одну країну, є прогресивним, поступальним процесом.

Економічне зростання розглядається  макроекономічною наукою як складова частина й одна з найважливіших  характеристик економічного розвитку країни. Це поняття пов'язане з кількісною зміною обсягів виробництва і споживання ВВП. Економічне зростання буває позитивним, якщо реальні (порівнянні) обсяги ВВП в аналізованому періоді перевищують його рівень у базисному році. В іншому випадку приходиться характеризувати “зростання” як негативне.

Поняття “розвиток” і “зростання”  знаходяться між собою, як правило, у співвідношенні: зростання валового продукту супроводжується змінами  в технології виробництва, пов'язане  з появою нових видів продукції  і цілих галузей. Іншими словами, зростання викликає якісні зміни в економіці, сприяє її загальному розвитку. Зі своєї сторони позитивні якісні зміни у відносинах власності, розподілу і перерозподілу доходів, фінансової стабілізації активно впливають на економічний ріст.

Розрізняють три типи економічного зростання:

• екстенсивний, який здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу виробництва ресурсів;
• інтенсивний, який здійснюється шляхом ефективнішого, продуктивнішого використання ресурсів на основі науково-технічного прогресу та кращих форм організації виробництва;
• змішаний, який поєднує екстенсивні та інтенсивні типи.

Оскільки в економіці, як і в  інших системах, чистих форм майже  не існує, то будь-яке економічне зростання  можна вважати змішаним. Залежно  від того, які фактори превалюють, можна говорити про переважно інтенсивний чи екстенсивний типи [2, c. 456-457].

Дію інтенсивних  чинників економічного зростання, що виявилася  за умов фабричного виробництва, посилила науково-технічна революція другої половини ХХ ст. Самозростання капіталу відбувалося не за рахунок додаткових матеріальних і людських ресурсів, а на основі зростання продуктивності праці.

Переважно інтенсивний тип економічного зростання характеризується безперервними  якісними вдосконаленнями всіх факторів виробництва, внаслідок чого сукупний економічний ефект виникає від їх комплексного застосування. Основними джерелами інтенсивного економічного зростання є, по-перше, підвищення ефективності живої праці, її продуктивності; по-друге, підвищення ефективності уречевленої праці на основі зростання віддачі функціонуючої техніки, технології, засобів праці загалом, їх принципового оновлення та зниження витрат предметів праці на одиницю виробленого продукту.

Інтенсивне  економічне зростання неможливе  без науки, яка вже сьогодні в країнах з розвиненою ринковою економікою перетворилася на вирішальний чинник економічного розвитку. Зростання продуктивності суспільної праці на 60-70 % забезпечується тут прогресом науки і технологічним впровадженням її результатів, що змінило не тільки технологічну базу промисловості (поява швидкодіючих комп'ютерів, роботів), а й структуру виробничих фондів у сфері виробництва. Наука, технологічний процес значно вплинули на сферу безпосереднього споживання, змінивши структуру кінцевого попиту.

Переважно екстенсивний тип економічного зростання характеризується кількісним нарощуванням факторів виробництва при збереженні існуючих технологій.

Усі чинники економічного зростання  мають свої особливості, пов'язані  із взаємодією держави і підприємництва. Підприємницькі інноваційні рішення мають поєднуватись з державним регулюванням економіки, розробкою загальної стратегії соціально-економічного розвитку, формуванням певних пріоритетів у науково-технічній, структурній і соціальній політиці.

Найбільш концентровано і комплексно характеризує економічне зростання показник продуктивності суспільної праці, що визначається як відношення (у грошовій формі) випуску продукції (в масштабах країни — національного доходу) до затрат живої праці. Зворотний показник продуктивності праці — це трудомісткість праці. Він показує, скільки необхідно суспільству затратити праці, щоб виготовити одиницю продукції. Близький до них показник інтенсивності праці, який характеризує затрати праці за одиницю часу.

Відношення (у грошовій формі) обсягу продукції до основного капіталу визначає продуктивність капіталу, або знайомий нам показник капіталовіддачі. Протилежний йому показник — капіталомісткість продукції. Наскільки раціонально, продуктивно використовуються обмежені природні ресурси, характеризує показник матеріаломісткості — відношення витрат використаних ресурсів (у грошовій формі) до виготовленої продукції.

З точки  зору маржиналістського підходу  до аналізу граничних показників важливими є показники граничної  продуктивності факторів виробництва. Вони характеризують залежність обсягу приросту національного доходу від приросту відповідного фактора праці, капіталу, природних ресурсів. Хоча досконалої методики таких розрахунків ще немає, але західні економісти вважають, що частки даних факторів у величині національного доходу такі: заробітної плати (праці) — 75—80%; прибутку і процента — 15—18; природних ресурсів — 5—7%.

Таким чином, забезпечуючи економічне зростання, люди повинні вдосконалювати економічні процеси, які характеризують згадані показники. Усі вони врешті-решт «фокусуються» в показнику продуктивності праці, комплексним фактором зростання якого є НТП.

2. Загальний аналіз і схема  макроекономічної моделі зростання.

Головною метою при розробці та дослідженні моделей економічного зростання є з’ясування і послідовне обґрунтування основних, найсуттєвіших факторів, які визначають процес удосконалення будь-якої економічної системи. Для досягнення цієї мети до моделі необхідно ввести цілу низку факторів, від яких залежить зростання потенційних можливостей економіки, дослідити їх з точки зору результативності, відкинути другорядні та вирізнити найголовніші. Подібно до інших моделей, моделі зростання є абстрактним, спрощеним відображенням реального економічного процесу вигляді рівнянь та графіків. Зрозуміло, що припущення та певні умови, за яких будується модель, спричиняють відхилення розв’язку моделі реальної дійсності, проте це дає можливість проаналізувати окремі сторони й закономірності такого складного явища, як економічне зростання.

У загальному вигляді модель економічного зростання складається із системи п’яти рівнянь:

1) формула виробничої функції,  якою передається обсяг потенційного  випуску, тобто випуску продукції  за умов повної зайнятості;

2) основна макроекономічна тотожність Y_t=C_t+I_t показує, що вимірник випуску (доходу) Y поділяється в теорії зростання на споживання С та інвестиції І; вимірники державних витрат G і чистого експорту NX окремо в таких моделях не вирізняються, а розподіляються на споживання та інвестиції держави й інших країн світу (тобто вводяться в компоненти С та І);

3) формула розрахунку динаміки  обсягу капіталу з урахуванням  інвестицій та амортизації основного  капіталу (за умови нульового  інвестиційного лагу) має вигляд: K_t=K_t-1+I_t—W_t,

де K_t — запас капіталу наприкінці періоду t;

І_t — інвестиції за весь період t;

W_t, — амортизація капіталу за період t.

Наведена формула вказує на те, що кількість капіталу зростає на величину інвестицій та зменшується на величину амортизаційних відрахувань;

4) формула для розрахунку вибуття капіталу (амортизації) має вигляд:

де  — постійна (незмінна) норма амортизації, яка задається екзогенно отже, вважається, що вибуття капіталу є пропорційним до величини його запасу;

5) щодо інвестицій, то передбачається, що вони складають постійний процент від випуску I_t= s_* Y_t, де s — норма інвестицій (частка інвестицій у сукупному продукті (доході). Норма інвестицій s збігається з нормою заощадження, оскільки сукупні заощадження S_t дорівнюють сукупним інвестиціям І_t. Відповідно, Y_t=C_t+S_t=C_t+I_t,.

Таким чином, модель економічного зростання  у загальному вигляді складається  із системи п’яти наведених рівнянь, які містять сім змінних (Y, K, L, C, I, , s), три із яких задаються екзогенно:

• затрати праці L (зростають із постійним темпом n);
• норма амортизації основного капіталу ;
• норма заощадження s (задається безпосередньо або ж у вигляді певних умов, наприклад, максимізація споживання).

Мета дослідників — з’ясувати  питання про те, як змінюються ендогенні змінні в моделі економічного зростання (Y, C та І) і який із чинників є визначальним фактором довгострокового економічного зростання.

Варто підкреслити, що моделювання  економічної динаміки пов’язане  з багатьма складнощами. Із всієї різноманітності факторів, які впливають на економічне зростання, до теоретичних моделей вдалося ввести лише три основні змінні: робочу силу; капітал; технічний прогрес.

Ці фактори називаються факторами  пропозиції. На жаль, фактори попиту (рівень державних витрат, експорт тощо) не розглядаються в теоретичних моделях зростання. Окрім цього, не всі фактори, які були розглянуті вище, можна виміряти (оцінити) кількісно, а без такої оцінки їх неможливо ввести до моделі.

3. Значення продуктивності та  збереження економічного зростання

В українській економіці можна  виокремити три сектори, які визначають особливості її розвитку.

Перший сектор охоплює переважно  енергосировинні галузі, які залишились у спадок від радянської економіки. Остання через підвищену ресурсомісткість переробних галузей потребувала потужних сировинних секторів. Про таку економіку говорили, що вона має обтяжливу структуру. Такий сировинний сектор, успадкований українською господарською системою, почав працювати здебільшого на експорт, оскільки внутрішній попит на його продукцію був обмежений. Він став головним постачальником валюти до держави і був зорієнтований на світові ціни. У ньому існують переважно низькоефективні підприємства, які за зниження світових цін стають збитковими. При тому устаткуванні та персоналі на цих підприємствах із підвищенням ступенів обробки ще швидше зростають витрати. Тому для низькоефективних підприємств найвигіднішим є продаж сировини. Та в цілому, незважаючи на відсталість технології та організації, висока дохідність тут зумовлена низькими цінами на ресурси, що купуються на внутрішньому ринку, і низькою, порівняно з конкурентами, оплатою праці, однак вищою, ніж в інших секторах економіки. У цьому секторі концентрується основна маса накопичень та інвестиційних ресурсів. З огляду на слабкість фінансових ринків і низьку віддачу в інших галузях ці ресурси здебільшого вкладали у власний розвиток або використовували непродуктивно (наприклад, утримання футбольних клубів, які витрачають величезні валютні кошти на купівлю іноземних гравців та тренерів).

Другий сектор економіки зорієнтований  на внутрішній ринок. Він включає  галузі обробної промисловості, будівництва, сільського господарства, торгівлі та інші сфери, які продають продукцію  на внутрішньому ринку за порівняно  низькими цінами і зорієнтовані на низькі доходи підприємств та населення. Продукція таких галузей є конкурентоспроможною лише за низького рівня доходів. При підвищенні доходів підприємств і населення внутрішній попит переключається на імпортну продукцію, яка є якіснішою. Тому, коли йдеться про підвищення конкурентоспроможності продукції національного виробництва, насамперед маємо на увазі галузі другого сектору. Водночас цей сектор економіки менш привабливий для інвесторів, ніж перший. Підвищення конкурентоспроможності потребує більших витрат і більше часу на їх відшкодування. Немає також упевненості в тому, що продукція, в яку вкладені кошти для поліпшення її якості, зможе завоювати ринки. Тобто існують високі ризики для інвесторів. Окрім того, цей сектор не має істотних інвестиційних ресурсів. Зростання доходів підприємств і населення, зайнятого в цьому секторі, не приводить до такого самого зростання обсягів виробництва, оскільки це зростання збільшує попит на імпортну продукцію. Тому представники цього сектору обстоюють підвищення протекціоністських бар'єрів і зниження курсу національної валюти. У цьому секторі задіяно переважну частину робочої сили і виробничого апарату, він не має надійних інвестиційних джерел для підвищення конкурентоспроможності, тому саме ця проблема може розглядатися у промисловості та грошово-кредитній політиці нашої держави як пріоритетна[3, c. 133-135].

Третій  сектор у нашій економіці охоплює  ті сфери діяльності, які функціонують за рахунок занижених цін, що регулює  держава. До нього належать ті галузі, які продають свою продукцію на внутрішньому ринку за цінами, значно нижчими від тих, що існують на зовнішніх ринках. До цього сектору належать підприємства теплоенергетичної галузі, ті, що здійснюють залізничні перевезення, житлово-комунальні господарства, так звана соціальна сфера тощо. Великою мірою цей сектор, обслуговуючи внутрішній ринок, споживачем якого є населення з низькими доходами, не може працювати за ринковими правилами. Цей сектор як пережиток старої планової системи господарювання не має жодних джерел для власного розвитку. Він зберігається досі через побоювання виникнення соціального напруження, що може бути спровоковане підвищенням цін до економічно обґрунтованого рівня. Перехід на ринкові відносини у цьому секторі призведе до зростання цін та зниження і без того низьких доходів населення. Вже зараз можна спостерігати, як підвищення цін на енергоносії призводить до зростання соціального напруження в суспільстві. Саме низькі ціни на енергоносії та тарифи на житлово-комунальні послуги дають можливість платити низьку заробітну плату бюджетникам і низькі пенсії пенсіонерам. Таким чином, можна констатувати, що в українській економіці мають місце великі структурні деформації, зумовлені нерозвиненою інституційною структурою та адміністративним регулюванням цін. І тому пріоритетом соціально-економічного розвитку має стати усунення перекосів у структурі економіки в цілому та в окремих секторах. З такими деформаціями держава не може мати стійкого економічного зростання. Неринковий сектор створює неоднакові умови для конкуренції. Він спонукає втручання держави в економіку і гальмує економічне зростання. Скорочення неринкового сектору у промисловості передбачає також усунення з галузей підприємств, що мають від'ємну додану вартість і від'ємне чисте накопичення. Після підвищення цін на енергоносії частка таких підприємств, за нашими прогнозами, може зрости від 37 % до 50 %[7, c. 21-23].

Розв'язання проблем модернізації окремих секторів економіки, на нашу думку, більш важливе завдання для національної економіки, ніж підвищення темпів її зростання. Наразі загальноприйнятою є думка про те, що бізнесу бракує коштів, щоб підвищити інвестиції та здійснити модернізацію підприємств. І це очевидно. Проте бізнесу бракує також стимулів для здійснення модернізації. Наші підприємства ще не відчувають впливу конкурентного середовища і не відповідають на зовнішні виклики прагненням до модернізації. А реакція на виклик, за А. Тойнбі, є головним чинником розвитку як господарчої структури, так і самої людини.

Таким чином, розвиток економіки України  за роки її незалежності ще більше закріпив деформації, успадковані від радянських часів. Ці деформації не лише посилювалися, а й закріплювалися через відтворювальні механізми. Тому потрібен інший сценарій соціально-економічного розвитку. Не інерційний, як було досі, а інвестиційний, який був би спрямований на структурну модернізацію шляхом впровадження інновацій[4, c. 5-6].

Структурна модернізація і підвищення конкурентоспроможності перебувають у певному конфлікті з високими темпами зростання, оскільки для таких змін необхідні ресурси, що, в свою чергу, може знизити темпи зростання.

Підвищення конкурентоспроможності — це справді національна проблема, оскільки вона потребує суттєвих змін в інститутах, цінностях, культурі великої кількості людей. Для країни, яка не має досвіду постійної боротьби за підвищення конкурентоспроможності, це дуже складне питання. Насамперед слід визначити, на які ринки ми можемо прийти, в чому полягають наші конкурентні переваги? Якщо навіть дати відповідь на ці запитання, виникають нові. Які ризики можуть виникнути? Як їх передбачити? Де взяти висококваліфікований менеджмент, щоб управляти ними? Лише перелічені питання свідчать про те, що наші можливості доволі обмежені.

Таким чином, досягнення більш високої  конкурентоспроможності для нас  — украй складна мета. Але, якщо матимемо успіхи у цьому напрямі, це означатиме вихід на вищий щабель соціально-економічного розвитку країни.

Забезпечення високих темпів зростання  (5 %—6 %) протягом певного проміжку часу є простішим завданням, аніж структурна модернізація. Та треба розуміти, які чинники для цього можна використати, з якими обмеженнями зіткнутися. По-перше, на залучення додаткових трудових ресурсів розраховувати неможливо. По-друге, збільшення інвестиційного капіталу за рахунок внутрішніх та зовнішніх джерел можливе лише за вищого від середнього рівня дохідності. По-третє, в сучасній економіці головний чинник, що забезпечує високі темпи зростання, це — нововведення. Та цей чинник також потребує структурної модернізації[1, c. 74-75].

Досвід останніх років свідчить про те, що характер грошово-кредитної  політики суттєво впливає на економіку  держави. Такі її складові, як валютний курс, динаміка інфляції, відсоткові ставки стали основними орієнтирами при оцінці стану економіки і перспектив її розвитку. Вони визначають динаміку ВВП, доходів і видатків населення, підприємств, співвідношення сукупного попиту і пропозиції, динаміку інвестицій і, великою мірою, сальдо платіжного балансу. Це означає, що грошово-кредитні інструменти стали дієвим важелем впливу на економічну динаміку.

Воднораз вітчизняний досвід останніх років, а також зарубіжна практика засвідчують необхідність досягнення точнішої відповідності методів  формування і проведення грошово-кредитної політики вимогам динаміки економічного розвитку на нинішньому етапі.

Саме ця відповідність забезпечує дієвість грошово-кредитної політики, ефективність її впливу на реальний сектор економіки.

Загальні шаблони організації  грошово-кредитних відносин сьогодні неприйнятні. Потрібна конкретизація завдань як на рівні макроекономічної політики, так і на рівні підприємств.

Досвід організації грошово-кредитної  політики в країнах із розвиненою економікою переконує в тому, що для її визначення залучається широке коло показників, пов'язаних як із рухом грошових потоків, так і зі змінами натуральних параметрів економіки. Встановлення певних залежностей, наприклад, між грошовою масою і зростанням ВВП чи інфляцією та економічною динамікою, є достатньо складним процесом, що потребує застосування складних економіко-математичних моделей.

Не слід забувати про ще одну особливість  грошово-кредитної політики. У ній, як і в будь-якій економічній програмі, прийняття рішень не збігається у  часі з отриманням результату. Існування такого тривалого інтервалу передбачає виваженість рішень через те, що визначити наслідки прийнятих рішень можна через кілька років.

Наприклад, аналіз впливу грошової маси на реальний випуск у країнах із перехідною економікою не дає змогу виявити характер і напрями впливу грошової маси на обсяги реального випуску через те, що існує короткий проміжок часу (менше 10 років).

З огляду на досвід країн із перехідною економікою вплив на реальний сектор може бути найбільшим через такий  важіль грошово-кредитної політики, як таргетування інфляції.

Режим інфляційного таргетування слід здійснювати шляхом посилення координації  політики НБУ та уряду. Насамперед це стосується регулювання цін і  тарифів на послуги природних  монополій (електроенергетика, залізничні перевезення, газ), субсидування цін на соціальні послуги (ЖКГ, транспорт, медичні послуги), податкової політики (акцизи), митної політики (імпортні тарифи)[1, c. 75-77].

Результати досліджень у країнах  Центральної Європи свідчать про  те, що зростання ліквідності домашніх господарств викликає зниження (а не зростання) випуску продукції, оскільки вони переходять до споживання імпортних товарів.

Водночас можна твердити, що грошово-кредитна політика має чітко виражену національну  особливість у певній країні. Навіть незначні розбіжності економік близьких за своїм розвитком країн (наприклад, Центральної та Східної Європи чи СНД) викликає необхідність адекватного відображення цих особливостей при формуванні національної грошово-кредитної політики.

Однак існують загальні підходи до управління, наприклад, інфляційними процесами. Так, для визначення "ядра" інфляційного процесу використовують такі параметри:

— зростання цін, що зумовлене економічною активністю;

— екзогенна (зовнішня) інфляція, що передається через ціни на експортні та імпортні товари й послуги;

— інфляційні ефекти податкової та бюджетної політики;

— прямий вплив ставки рефінансування на темпи інфляції.

Незалежність НБУ дає йому право  самостійно визначати свою грошово-кредитну політику. Але поняття «єдина грошово-кредитна політика держави» більш загальне. Воно має включати заходи уряду, спрямовані на проведення скоординованих дій у сфері грошово-кредитних відносин. Одне з головних завдань грошово-кредитної політики — сприяння зростанню економіки, що, у свою чергу, гостро потребує кредитної підтримки для свого розвитку[4, c. 10-12].

Зазначимо, що сучасна держава, крім виконання своїх безпосередніх  владних і соціальних функцій, несе на собі відповідальність за ефективне  функціонування ринкової економіки країни, що, зрештою, забезпечує її економічне зростання. Тому державою здійснюються стимулювання економічного розвитку, а також формування структури ринку капіталів, товарів і послуг. Державний бюджет є не тільки кошторисом надходжень і видатків, але насамперед - засобом забезпечення економічного розвитку, фінансовим планом, який, серед іншого, передбачає відтворення умов для власного фінансування у довгостроковому періоді. Інакше кажучи, бюджетні ресурси повинні розглядатись як невід'ємний інструмент економічного зростання. Очевидно, що природний перебіг подій вимагає внесення до бюджетних відносин в Україні радикальних коректив, адекватних завданням, покладеним на бюджетну сферу.

По-перше, остаточні рішення щодо встановлення або зміни бюджетно-податкових відносин приймаються виключно законодавчим органом влади, що певною мірою політизує відповідні відносини, ставлячи їх у залежність від політичних інтересів, балансу політичних сил у момент прийняття того чи іншого рішення.

По-друге, ця сфера досі безпосередньо пронизує практично всю систему соціальних відносин, незважаючи на започатковане реформування і постійне зростання оплати з бюджету соціальних послуг населенню. Переважно саме бюджетні кошти забезпечують утримання охорони здоров'я, фізкультури, спорту, громадського транспорту. На сучасному етапі бюджет і міжбюджетні відносини є чи не єдиною умовою реалізації невиправдано широкого переліку соціальних гарантій і пільг, передбачених законодавством, що обмежує можливості застосування бюджету як інструмента забезпечення економічного зростання.

По-третє, реально нормативно-правовий простір формування і використання бюджетних коштів є більш насиченим  і щільним порівняно з нормативно-правовим полем інших елементів економічної  політики. Десятки щороку оновлюваних і виконуваних законів, сотні правових актів "уточнюються", "деталізуються" у ще більшій кількості відомчих нормативних документів та інструкцій, внаслідок чого утворюється неструктурований і внутрішньо суперечливий масив нормативно-правової інформації, концептуальний аналіз якої є надзвичайно трудомістким і методично ускладненим.