Перспективи розвитку загальноєвропейської економічної інтеграції

1. Глосарій

• Економічна інтеграція - це процес зближення національних економік шляхом утворення єдиного економічного простору для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, робочої сили через національні кордони.
• Експорт – вивіз із митної території країни за кордон товарів і послуг без зобов’язання їх зворотнього повернення. Факт експорту фіксується в момент перетину товаром митного кордону, надання послуг та ін.

До експорту відносять:

- товари, вироблені, вирощені чи добуті у країні;

- товари, раніше ввезені з-за кордону, що були перероблені і переробка яких здійснювалась під митним контролем.

Вартість експорту разом із вартістю імпорту формує зовнішньоторгівельний оборот.

• Імпорт – купівля іноземних товарів вітчизняними споживачами в результаті ввезення їх на територію певної країни.
• Валовий внутрішній продукт - ВВП (англ. GDP) - макроекономічний показник, що відображає ринкову вартість усіх кінцевих товарів і послуг (тобто призначених для безпосереднього вживання), зроблених за рік у всіх галузях економіки на території держави для споживання, експорту й нагромадження, поза залежністю від національної приналежності використаних факторів виробництва.

2. Закономірності і тенденції розвитку загальноєвропейської інтеграції.

Європейський  Союз є політичним та економічним  об’єднанням, до складу якого на сьогодні входить 27 європейських країн.

Процес розширення ЄС має далекосяжні наслідки як для  Європейського субконтиненту в цілому, так і для внутрішнього устрою ЄС.

Процес розширення є постійною складовою частиною порядку денного ЄС. Розширення – це довготривалий процес, що розпочинається задовго до приєднання нової країни-члена і продовжується після набуття членства в ЄС (приєднання нових членів ЄС до Шенгенської зони, до зони євро).

Водночас зміст  і завдання процесу приєднання нових членів у різні періоди значно відрізнявся. Шлях від об’єднання із 6 членів до нинішніх 27 включав кілька етапів. До закінчення «холодної війни» процес розширення охоплював країни т. зв. Західного блоку(Бельгія, Німеччина, Франція, Італія, Люксембур та Нідерланди), але після розпаду СРСР ситуація змінилася.

У 1995 р. до ЄС приєдналися  Австрія, Швеція та Фінляндія, (які до того входили в Європейську асоціацію вільної торгівлі (EFTA)), водночас уже з початку 1990-х років статус країн-кандидатів було надано ще 13 державам, більшість із яких належала до т. зв. посткомуністичних країн.

У 2004 році відбулася  найбільша хвиля розширення, під  час якої до ЄС приєдналися 10 нових країн-членів (переважно посткомуністичні країни ЦСЄ та Балтії);

У 2007 р. членами Європейського Союзу стали ще дві країни – Румунія та Болгарія.

Унаслідок угод про стабілізацію та асоціацію із країнами Західних Балкан їм було надано перспективу членства в ЄС. Найбільш успішно цей шанс використала Хорватія, яка завершила переговори про вступ і в червні 2013 р. стане 28-м членом ЄС.

Статус кандидата  на членство мають Туреччина, Македонія, Ісландія, Чорногорія. У березні 2012 р. цей статус було надано Сербії. Інші країни Західних Балкан (Албанія, Боснія і Герцеговина, Косово) також мають європейську перспективу, або статус «потенційних кандидатів».

Після 2007р. спостерігається помітне уповільнення процесу розширення, процедура приєднання до списку країн-кандидатів ускладнюється, однак процес розширення продовжується.

Таблиця 2.1. Тенденції розвитку Європейського Союзу.

Джерело: данні з сайту http://epp.eurostat.ec.europa.eu.

2009 р. став  для економіки ЄС найтяжчим  із часів Великої депресії: сукупний ВВП знизився на 4,3 %, а безробіття виросло на третину.

Безпрецедентна фінансова  криза й економічний спад у 2007-2008 рр. призвели до зростання дефіцитів бюджету і спричинили загальне підвищення рівня суверенного боргу в усьому світі. Збільшення дефіцитів відбулося переважно через падіння доходів бюджетів (від скорочення обсягів економічної діяльності) та зростання державних видатків.

Реалізація  національними урядами країн  ЄС та ЄЦБ низки заходів, спрямованих  на підтримку найбільших банків та фінансових установ, сприяла суттєвому  зростанню бюджетних дефіцитів і державних боргів країн ЄС.

Розгортання в 2010 р. боргової кризи в ЄС і низька ефективність традиційних антикризових заходів  реагування були значною мірою обумовлені неможливістю проведення єдиної бюджетної  політики Союзу. В умовах певної гармонізації монетарної політики в ЄС кожна з країн продовжувала проводити власну бюджетну політику. Наслідками цього стали значні макроекономічні дисбаланси, послаблення єдиної європейської валюти і зниження темпів економічного зростання, суттєво посилені впливом світової економічної кризи. Таким чином, мав місце подвійний ефект банківської та боргової криз.

Таблиця 2.2 Реальний темп росту ВВП,  зміни у відстотках по відношенню до попереднього року

Джерело: данні з сайту http://epp.eurostat.ec.europa.eu.

Показники експорту та імпорту  в єврозоні в грудні 2012р. скоротилися, що підкреслює слабкість в промисловості валютного блоку і поганий стан споживчого попиту.

За даними офіційного статистичного агентства ЄС, експорт, з урахуванням сезонних коригувань, знизився в місячному вираженні на 1,8% після зростання в листопаді на 0,6%. Ці дані свідчать про труднощі, з якими доводиться стикатися компаніям в єврозони на тлі слабкої світової економіки.

Імпорт в грудні знизився на 3%, що пов'язано зі слабким внутрішнім попитом у регіоні. Наявний дохід більшості домогосподарств у єврозоні знизився у зв'язку зі зростанням цін на продукти харчування та енергоносії. Також споживачі відмовлялися від додаткових витрат через побоювання з приводу перспектив економіки.

Тим не менш, той факт, що темпи падіння експорту були менше  темпів падіння імпорту, говорить про  продовження поліпшення торговельних позицій єврозони, незважаючи на погіршення стану її економіки. Профіцит торгового  балансу склав 12 млрд євро в грудні з урахуванням сезонних коливань. Це найвищий місячний показник з січня 1999 р. Без урахування сезонних чинників профіцит склав 11,7 млрд євро, що також є найвищим показником з моменту створення єврозони.

Таблиця 2.3. Загальний експорт товарів короткостроковий

Таблиця 2.4. Загальний імпорт товарів короткостроковий

3.Проблеми загальноєвропейської інтеграції

Від початку організація  Економічного і валютного союзу ЄС базувалася на підході, що містив у собі низку суттєвих недоліків, які згодом і спровокували розгортання потужних кризових явищ. У 1999 р. Європа ще не була готова до монетарної інтеграції, а запровадження єдиної валюти відбулося, скоріше, з міркувань політичної, аніж економічної доцільності. Країни мали значні розбіжності в показниках економічного розвитку, які з часом так і не вдалося повністю нівелювати. Отже, певні країни приєдналися до Економічного і валютного союзу зі значними конкурентними перевагами.

Як суттєві вади процесу  європейської економічної інтеграції також виділяють низький рівень конвергенції ринків праці, значні розбіжності в показниках продуктивності праці у країнах-членах, порівняно невисокий рівень внутрішньо-європейської торгівлі й потоків капіталу.

З-поміж принципових  недоліків моделі європейської економічної інтеграції слід виділити недостатній контроль за дотриманням встановлених вимог щодо економічної інтеграції. Якщо рішення, які передували вступу в Економічний і валютний союз, країнами-членами були виконані майже в повному обсязі, то рішення, які могли б стимулювати подальшу економічну конвергенцію, не супроводжувалися цілеспрямованими діями урядів щодо їх жорсткого виконання. Тільки Пакт стабільності членами Євросоюзу було порушено понад 60 разів. Неодноразово фіксувалися порушення країнами-членами маастрихтських критеріїв конвергенції, проте санкції застосовувалися не до всіх порушників і мали вигляд рекомендацій. Зокрема 2003 р. було розпочато процедури протидії наднормативному бюджетному дефіциту стосовно Німеччини та Франції. До кінця 2005 р. ці країни мали знизити свої бюджетні дефіцити до рівня 3 % ВВП і виконати низку встановлених умов. Інших санкцій, окрім наданих рекомендацій, не застосовувалося.

За даними Євростату, 2005 р. дефицит держбюджету, що перевищує 3 %, мали Словаччина (3,6 %), Польща (4,1 %), Угорщина (5,9 %), Кіпр (6,3 %), Мальта (9,7 %), Чехія (12,9 %). У 2009 р. бюджетний дефіцит 16 країн єврозони досяг 6,3 % сумарного ВВП, що втричі більше за показник 2008 р. Дефіцит Греції склав 16,6 % ВВП, державний борг – 115,1 % ВВП. З-поміж інших кран найвищі бюджетні дефіцити зафіксовані в Ірландії (14,3 %), Іспанії (11,2 %), Португалії (9,4 %), Латвії (9,0 %), Литві (8,9 %), Румунії (8,3 %), Франції (7,5 %) та Польщі (7,1 %). За даними ОЕСР, у 2011 р. перевищення ліміту державних боргів кран єврозони відносно їх ВВП найвищим буде в Іспанії – 73 %, Німеччині – 87 %, Франції – 97 %, Португалії – 110 %, Ірландії – 120 %, Італії – 129 %, Греції – 157 %.

За оцінками експертів, на даний час розрив у рівнях доходів найбідніших і найбагатших країн ЄС (середній показник) сягає 35 разів.

На початковому етапі  функціонування Економічного і валютного союзу країни-члени отримали сильний економічний імпульс для розвитку, що відкривав нові можливості, але вимагав цілеспрямованої адаптивної та зрілої економічної політики3. Оскільки ані уряди низки європейських країн, ані загальноєвропейські інституції не встигали адекватно реагувати на нові реалії, економічні дисбаланси почали переростати в реальні загрози розвитку і окремих країн, і Євросоюзу в цілому.

Очевидно, що периферійні  країни єврозони були найгірше підготовлені – і економічно, і професійно, і політично – до висококонкурентного середовища, яке створював єдиний монетарний простір. Із часом позитивний вплив монетарної та валютної інтеграції на малі європейські країни поступово скорочувався й у деяких випадках спричинив протилежні від очікуваних наслідки. Так, до 2007 р. сукупні витрати на одиницю праці й рівень споживчих цін країн периферії Єврозони зростав значно швидше за середні показники. Контрастували й тенденції, що складалися в зовнішній торгівлі відповідних країн та основних економік ЄС: на тлі зростання дефіцитів поточного рахунку платіжного балансу Греції, Іспанії, Португалії, Ірландії незначні дефіцити (1-2 % ВВП) або профіцити поточного рахунку стабільно демонстрували з 2003-го по 2007 рр. Італія, Франція, Німеччина (див. рис. 1).

Рис. 1 Основні макроекономічні показники, 1999–2007 рр. (у середньому в %)

Рис.2 Динаміка сальдо поточного рахунку платіжного балансу окремих країн Єврозони, 1999–2011 рр., % ВВП

   Джерело: IMF

Динаміка реального  обмінного курсу євро для країн  єврозони (див. рис. 3) також демонструє різні умови господарювання у цих країнах, акцентуючи на поточних і перспективних викликах та загрозах.

Рис. 3. Реальний ефективний обмінний курс євро для країн Єврозони

Спостерігаються також  значні відхилення показників продуктивності праці країн єврозони, хоча теоретично процес конвергенції мав би сприяти їх зближенню (див. рис. 4).

Таким чином, сподівання на вирівнювальну дію стимулів спільної валютної та уніфікованої монетарної політики не справдилися. Економічна неоднорідність країн ЄС значною мірою обумовлює розбіжності в поглядах країн-членів на цілі податкової та бюджетної політики, питання справедливості та соціального розвитку тощо.

Рис.  4  Продуктивність праці в країнах Єврозони, 2005=100

Валютна інтеграція країн  ЄС передбачала уніфікацію фінансового середовища для кардинально відмінних між собою економічних систем.

При цьому умови доступу  до фінансових ринків автоматично стали однаковими і для сильних, і для слабких економік. Для останніх вони виявилися безпрецедентно м’якими й такими, що фактично демотивували уряди щодо проведення прискорених структурних реформ національних економік. Додаткові перешкоди необхідним структурним реформам створювали домінування бюрократичних структур ЄС і відсутність достатніх ринкових стимулів на спільному європейському ринку.

Зокрема, форсоване зближення (фактично суттєве зниження) відсоткових ставок на позичковий капітал сприяло розвитку боргових криз у таких країнах, як Греція, Португалія, а також розростанню фондових «бульбашок» (зокрема в Іспанії та Ірландії), які відбулися під впливом світової економічної кризи 2008-2009 рр.

Іншою проблемою є те, що спільний бюджет ЄС має обмежений обсяг ресурсів і не може розглядатися в якості джерела фінансування антикризових заходів. Проект створення Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС) було розроблено відповідно до рішення про запровадження Європейської валютної системи ще у 1981 р. Проте до 2010 р. ця ідея залишалася нереалізованою, незважаючи на низку бюджетних криз у ЄС протягом 80-х років. Однією з головних причин низької ефективності дій основних інститутів ЄС у сфері економічної політики є складність процедури прийняття рішень і відмінність поглядів країн-членів з принципових питань.

4. Шляхи  вирішення проблем

З огляду на такі проблеми, неодноразово порушувалося питання щодо формування нової економічної та організаційної моделі ЄС, яка б визначала відмінні цілі й завдання для країн, залежно від рівня й темпів їх економічного розвитку (т. зв. двошвидкісна модель). Проте ця ідея викликала активну полеміку й на даний час не знаходить підтримки серед широких кіл представників ЄС. Це свідчить про певні проблеми ЄС у с фері централізованої координації економічної політики в країнах-членах.

Не було досягнуто  гармонізації податкових політик у  межах ЄС. Попри численні нормативи та вказівки основних інститутів ЄС щодо впровадження й дотримання спільних податкових правил, існують суттєві проблеми щодо їх реалізації в повному обсязі всіма країнами-членами. При цьому відмінні методи обчислення податків (зокрема щодо визначення бази оподаткування, періоду розрахунків, моменту сплати податку тощо) й різні процедури їх стягнення накладають невиправданий додатковий тягар на імпортовані товари (навіть за умови однакової ставки оподаткування).

Головна причина полягає  в неадекватності та нескоординованості зусиль щодо подолання кризи євровалюти. Рішення, ухвалювані лідерами країн зони євро та Європейського Союзу протягом 2010-

2011 рр. – періоду, пов’язаного  із загостренням боргової кризи  у низці слабких економік єврозони, – були переважно половинчастими й не  передбачали вирішення фундаментальних проблем економічного розвитку, у т. ч. конкурентної нерівності серед різних членів інтеграційного об’єднання.

Процес поглиблення  економічної інтеграції ЄС обумовлений необхідністю вирішення глибинних проблем макроекономічного розвитку на тлі послаблення наглядових і контрольних функцій основних інститутів ЄС. Створення бюджетного союзу й економічного уряду, розширення функцій ЄЦБ, можливий перехід до випуску єврооблігацій – усе це важливі кроки на шляху перетворення ЄС на набагато більш інтегровану спільноту.

У цілому загальний тренд  європейської економічної інтеграції, що сформувався під впливом світової економічної кризи, можна сформулювати як перехід від політики лібералізації економічної сфери до більш жорсткого регулювання з посиленням наднаціонального характеру інтеграційного об’єднання.

Таким образом, бюджет Европейского Союза  в настоящее время не является важным инструментом экономической  политики ЕС. Он оказался самым негибким инструментом политики сообщества. В  европейской экономической архитектуре произошло множество изменений за последние 10 лет, однако бюджет ЕС за это время не претерпел серьезных изменений. В условиях перехода на новый этап развития интеграционных процессов бюджет не является приемлемым с точки зрения размера, а также не является достаточно гибким для того, чтобы трансформироваться в соответствии с новыми политическими целями.

Введение  единого европейского бюджета в  конечном итоге может послужить  стабилизации уровня инфляции, установлению стабильности валютного курса, достижению других показателей развития европейской экономики. Благодаря этому возможно укрепление мировых позиций Европейского Союза и его валюты, что является весьма актуальным в условиях мирового финансово-экономического кризиса.

Проблеми:

У процесі довготривалого

формування  ЄС створив розвинуту специфічну систему інститутів та

виробив власну систему прийняття спільних рішень, яка має врахо-

вувати як інтереси кожної з країн-членів, так і потреби  об’єднання в

цілому. Водночас протиріччя між національними інтересами окремих

країн ЄС і наднаціональними потребами розвитку об’єднання в  цілому

продовжують визначати  діяльність ЄС. Ця суперечність провокує кри-

зи політичного  та економічного характеру і водночас слугує потужним

стимулом до пошуку шляхів їх розв’язання.

Для создания прочного экономического пространства немаловажную роль играет совместная бюджетная политика Союза.

Однако  в настоящее время бюджет Европейского Союза и бюджеты национальных государств разграничены. Бюджетная  политика стран-членов Евросоюза децентрализована и основана на решениях правительств отдельных государств-членов ЕС, а бюджет Союза направлен, скорее, на функционирование самой организации, а не на решение общенациональных проблем 
По нашему мнению, децентрализации бюджетной политики Евросоюза способствовало историческое развитие интеграции в Европе. При подписании Римского договора 1957 года государства члены ЕЭС видели главной целью объединения создание торгового союза, общего рынка европейских стран и проведение общей торговой политики с другими странами. В ходе дальнейшего развития интеграции Сообщество пришло к созданию единого рынка, включающего в себя свободу передвижения товаров, лиц, капитала и услуг; подписанию Шенгенского соглашения; введению евро и проведению общей валютной политики. При этом политике в области макрорегулирования никогда не уделялось приоритетного внимания. 
Как следствие, учредительные договоры Европейского Союза описывают только бюджетные ограничения, которым должны следовать государства-члены ЕС при проведении бюджетной политики, а общих направлений развития не прописано. В соответствии со статьей 126 Договора о функционировании Европейского Союза, подписанного в Риме 25 марта 1957 года (в редакции Лиссабонского договора 2007 года), [3] государства-члены ЕС должны избегать чрезмерного бюджетного дефицита. Для проверки соблюдения бюджетной дисциплины применяются два критерия: 
— превышает ли соотношение между планируемым или реальным бюджетным дефицитом и валовым внутренним продуктом контрольную величину; 
— превышает ли соотношение между публичным долгом и валовым внутренним продуктом контрольную величину. 
Контрольные величины определены в Протоколе о процедуре в отношении чрезмерных дефицитов. Согласно статье 1 Протокола, бюджетный дефицит стран Европейского Союза не должен превышать 3%, а доля публичного долга не может превышать 60% [4]. В целях повышения бюджетной дисциплины, после введения единой европейской валюты, с 1 января 1999 г. вступил в силу Пакт стабильности и роста, одобренный в Амстердаме 17 июня 1997 г. 
При этом следует заметить, что в период с 1997 по 2008 гг. многие страны Европейского Союза отклонялись от выполнения критериев, введенных для избегания чрезмерного дефицита бюджета. Обратимся к таблицам 1 и 2.

Объем экспорта Европейского союза, млрд. долларов США

Показать данные за [10][20][30] лет

Объем экспорта Европейского союза, млрд. долларов США

Объем импорта Европейского союза, млрд. долларов США

Показать данные за [10][20][30] лет

Объем импорта Европейского союза, млрд. долларов США

Государственный долг Европейского союза, % к ВВП

Показать данные за [10][20][30] лет

Государственный долг Европейского союза, % к ВВП

Для набирающей силу скептической точки зрения относительно дальнейшего расширения ЕС определенное значение имеет экономический аргумент: заявки с просьбой о вхождении  в ЕС поступают от стран с относительно низким уровнем развития экономики, слабой технической инфраструктурой, низким по сравнению со среднеевропейским уровнем ВВП. Эти страны по большому счету не отвечают установленным в ЕС критериям принятия новых членов (так называемые критерии вхождения). Таким образом, достижение экономического единения и равномерного развития всех стран - членов ЕС становится все более проблематичным, а цена расширения может негативным образом сказаться, например, на формировании общего бюджета ЕС, что в результате будет оказывать сдерживающий эффект на темпы развития ЕС в целом. В этом случае может начать играть более значимую роль принцип "усиленного сотрудничества" (или "расширенного сотрудничества", как это трактует, например, Ниццский договор) стран - членов ЕС с более высоким экономическим потенциалом. Тогда в полной мере проявит себя формула "разноскоростной интеграции", идеологами которой уже в 70-х годах прошлого столетия были Вилли Брандт и Лео Тинденманс. В этом случае следует принять во внимание существенную проблему: при большом количестве стран, входящих в ЕС, со все более и более разнящимся уровнем экономического развития предложенная формула фактически означает дифференциацию темпа интеграции (либо дифференциацию степени интеграции в данных областях) в группах стран - членов ЕС: одни государства быстрее реализуют цели объединения, другие - медленнее. Одни государства находятся как бы в привилегированном положении - быстрее достигают цели и быстрее получают от этого экономические выгоды. Другие же - в более худшем положении. Это не только проблема так называемого членства "второго сорта", или неравноправного партнерства, второразрядного и урезанного, особенно когда речь идет о процессе принятия решения в выработке согласованной интеграционной политики или их положения в институциональных органах Европейских сообществ (в Европейском Союзе). В конечном счете практическая реализация такого сценария евро-интеграции в большом масштабе влечет за собой фундаментальную угрозу: региональная экономическая интеграция становится половинчатой, и ее суть оказывается подорванной. Это возможно в том смысле, что отдельные страны - члены ЕС с разной скоростью и в разных сферах будут участвовать в реализации отдельных фаз экономической интеграции, которые описываются моделью Бела Баласа (Bela Balassa). В результате в долгосрочной перспективе достижение регионального экономического объединения становится призрачным.

Проблема безработицы

Высокая доля безработных в экономически активном населении - проблема всех стран  ЕС, имеющая долговременный характер. Причины повышенного уровня безработных кроются в демографической ситуации (рост численности рабочих-иммигрантов, высокая активность женщин, ускоренные темпы роста активного населения в районах, где проблема безработицы наиболее остра), а также зависят от конъюнктуры. В начале XXI в. среди стран, относительно благополучных по этому критерию, можно назвать Австрию, Великобританию, Ирландию, Нидерланды. Швецию (менее 5%). Самая большая безработица в Испании -11,3%, Франции - 9,7, Греции - 9,6, Финляндии - 9,0%. В табл. 3 (Приложение) приводится удельный вес численности безработных в численности экономически активного населения.

Большой проблемой для ЕС является преодоление  долгосрочной безработицы. Коэффициент  так называемых "исключенных" (доля лиц, ищущих работу более года, в общем числе безработных) в Евросоюзе очень высок (49%). По абсолютной численности безработных в ЕС-25 лидируют Германия - 4,0 млн., Польша - 3,3 млн., Франция - 2,6 млн., Италия - 2,1 млн., Испания - 2,1 млн., Великобритания - 1,4 млн.

Страны Евросоюза представляют собой желанную цель для ищущих работу иммигрантов. По мнению немецких экономистов, важным условием устойчивого развития экономики в долгосрочной перспективе является прирост населения. Из-за медленных темпов его роста странам Европы трудно соперничать с Соединенными Штатами, экономика которых с 1960-х гг. развивалась быстрее, чем европейская. В США каждая женщина в среднем рожает двух детей, что обеспечивает по меньшей мере стабильную численность населения. В странах ЕС этот показатель не достигает и 1,5, поэтому, как считают специалисты, для пополнения рынка труда Евросоюз нуждается в иммиграции квалифицированной рабочей силы из третьих стран. Об этом свидетельствует нехватка рабочей силы в отдельных секторах экономики стран ЕС. Страны ЕС проводят различную иммиграционную политику, поскольку ситуация на рынке труда в каждой из них имеет свои особенности (табл. 4 - Приложение).