Петро Конашевич - Сагайдачний: політична, військова та просвітницька діяльність
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Запорізький національний технічний університет
Кафедра українознавства
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни
«Історія України»
Тема: Петро Конашевич - Сагайдачний: політична, військова та просвітницька діяльність.
Виконав:
студент 1 курсу заочного відділення,
групи № МТУз-212
Перевірив:
Реєстраційний №_________
Дата____________________
Підпис__________________
Запоріжжя, 2012
ЗМІСТ
1 Петро Сагайдачний –
2 Реформатор і стратег
3 Боротьба козаків під керівництвом Петра Сагайдачного проти турків
і татар. Хотинська битва………………………………………………………..8
Висновок…………………………………………………………
Список використаної літератури………………………………….…………..
1 Петро Сагайдачний –
…Петро Конашевич настільки підіймався над своїм простим походженням і способом життя, своїм гострим розумом, видатною дозрілістю думок, надзвичайною дотепністю і в словах і в учинках, що з повною справедливістю мусить бути зачислений для потомства до найвизначніших людей...
Це був чоловік великого духа, що шукав небезпеки,
легковажив життя, в бою був перший, при
відступі останній, жвавий діяльниний.
Собеський Я.
Вихованець славної Острозької "академії" Петро Конашевич Сагайдачний був гетьманом з перервами від 1614 по 1622 рр.
Гетьман українських реєстрових козаків народився десь у 1560 року в селі Кульчицях поблизу Самбора в Галичині, у сім’ї дрібного українського шляхтича. Батька майбутнього гетьмана звали Конон, або Конаш, звідки й друге прізвище — Конашевич.
Коли Петру виповнилося одинадцять років,
він залишив батьківський дім та подався
в науку до Острога. Очевидно, він і там
не розлучався з улюбленою зброєю, яку,
як вже було зазначено, полюбив ще з малих
років. До того ж, для цього він мав сприятливі
умови: місто славилося своїми ремісниками-зброярами.
Маючи багаж знань, який дала йому домашня
освіта, Петро при зарахуванні учнем Острозької
школи-академії переступив перші навчальні
сходинки – кілька елементарних класів.
Навчався Сагайдачний в Острозькій школі, першому українському
навчальному закладі, заснованому князем Костянтином-Василем Острозьким у 1587—1588 роках, мавши від роду одинадцять років.
Ректором школи був письменник Герасим Смотрицький, учителями — відомі письменники Йов Княгинецький, Клірик Острозький, Василь Суразький, ієромонах Кипріян, Дем’ян Наливайко (брат Северина Наливайка). Разом із Сагайдачним навчався Мелетій Смотрицький, автор "Грамматики словенския...", за якою навчалося декілька поколінь українців, білорусів, росіян і яку М.Ломоносов називав «вратами своєї ученості». В Острозькій школі, яку вже тоді називали академією, учні вивчали сім вільних наук: граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику та астрономію. До курсу граматики входило вивчення старослов’янської та грецької мов.
Сагайдачний провчився в Острозі не більше трьох-чотирьох років і закінчив своє навчання на поч. 1590-х.
Острозька академія давала своїм учням
не лише ґрунтовні знання, відкриваючи
перед ними широкі обрії кар’єри. Цей
навчальний заклад був визнаним в Україні
культурно-освітнім та ідеологічним центром.
Молодим людям там прищеплювалося розуміння
духовних цінностей свого народу, формувалися національна
самосвідомість і гідність.
Особлива духовна атмосфера, яка оточувала
Петра Сагайдачного в острозький період
його життя, остаточно сформувала його
особистість. Сприйняті ним ідейні та
культурні віяння і впливи яскраво проявилися
у його діяльності вже поза студентською
лавою.
Скінчивши ж навчатися, Петро подався служити до якогось київського шляхтича: канцеляристом або дитячим вчителем – точно не відомо. Але дуже скоро відчув, що таке життя – не його стихія. І доля привела Петра Конашевича на Січ.
2 Реформатор і стратег
Коротка доба Сагайдачного має велике значення в історії України. Блискучий полководець, мудрий політик Петро Конашевич-Сагайдачний здобув заслужену шану серед сучасників. "Був то чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був першим, коли доводилося відступати-останнім".
Петро Сагайдачний- гетьман українського реєстрового козацтва, один з найвизначніших діячів вітчизняної історії. Справжнє прізвище-Конашевич. Сагайдачний- це прізвисько, що походить від слова сагайдак, яке означає шкіряну сумку або дерев`яний футляр для стріл, а також лук. Сміливість, відвага, видатні адміністративні здібності висунули його на гетьмана. Людина нестримної, кипучої енергії, патріот своєї землі, він пішов на Запорізьку Січ. Уславився як видатний державний діяч. За його гетьманування у 1617 році Військо Запорізьке увійшло до Європейської ліги для боротьби проти Порти. Прагнучи створити могутній антитурецький союз, Сагайдачний установив дипломатичні звязки з Московською державою, Грузією, Іраном. Освічений, талановитий, хоробрий Сагайдачний незабаром зайняв помітне місце серед козацької старшини. Він очолював відважні морські походи козаків на Стамбул, Трапезунд, Синоп. Брав участь у походах на Молдавію, Лівонію, але головним чином прославився морськими походами на Крим і Туреччину. У 1616 році здобув Кафу, де був найбільший невільничий ринок.
Запорізьке Військо під його проводом увійшло в новий період розвитку. Сагайдачний провів основну реформу війська, усунув із війська своєвільні елементи і завів сувору дисципліну. Мабуть, за його гетьманства введено сувору заборону пити горілку під час морських походів.
Конашевич створив велику козацьку армію, що мала кільканадцять тисяч вояків. Це військо в більшості пербувало в містечках і селах, головно в королівщинах і складалося з хліборобського люду.
Петро Конашевич-Сагайдачний сам був
дисциплінованим, аскетичним і завзятим
рицарем і того ж вимагав від інших. Він
розумів, що єдино вірним шляхом поліпшення
тактики і стратегії є свідома дисципліна та самовіддане ставлення
кожного до виконання свого обов’язку.
Відступників гетьман непощадно карав:
„Він був такий суворий у стриманні козацького
свавільства, що з найменшої причини щедро
проливав їхню кров”.
Вимогливість Сагайдачного у дотриманні
військової дисципліни зумовила те, що
його полки постійно утримувалися на високому
рівні організації та бойової майстерності.
Крім того, він створив власну школу воєнного мистецтва, докорінно змінивши традиційні уявлення про ведення бою.
Річ в тім, що за часів Сагайдачного традиційним веденням бойових дій в Західній Європі було маневрування, а не безпосередньо битва. Європейці намагалися захопити найважливіші географічні об’єкти з мінімальними людськими втратами, які дуже важко було поповнити. Питання про знищення армії противника у вирішальній битві не ставилося. Битва розглядалася як один із способів впливу на противника. Рішучий наступ в глибину території ворога, як правило, вважався неможливим через недостачу сил і засобів.
Сагайдачний же зрозумів, що перемогу можна здобути лише рішучими наступальними діями. А склад козацького війська і якість запорожців давали йому можливість вирішення різноманітних і найскладніших тактичних завдань. Отож він відкинув неефективну західноєвропейську систему. Він обирає за основу своїх дій швидкий і несподіваний маневр. Рішучість і активність дій, раптовість – головні риси його воєнно-морського мистецтва.
Під час великих походів козаки атакували кілька фортець одночасно, однак основного удару завдавали якомусь найбільшому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп, Риза та інші. «Скурювали мушкетним димом столицю турецького султана»,— записав літописець.
3 Боротьба козаків під керівництвом Петра Сагайдачного проти турків і татар. Хотинська битва
З розвитком Запорозької Січі активного, наступального характеру набирає боротьба проти турецько-татарської агресії. Козаки не тільки давали відсіч навалам татарських орд і турецьких військ в Україну, але й самі наприкінці XVI ст. розгорнули наступ на володіння султанської Туреччини та її васала - Кримського ханства, намагаючись перенести військові дії на територію ворога. Перша така спроба була зроблена ще в середині XVI ст., коли Дмитро Вишневецький, спираючись на побудований на Малій Хортиці замок, водив козаків на кримські улуси.
Турецька імперія (Оттоманська Порта), до якої входили завойовані нею країни Європи, Азії та Африки і яку населяло 60 мільйонів чоловік, була в ті часи найбільшою державою. Вона панувала на Чорному морі і Балканах, володіла гирлами Дунаю, Дніпра, Дону, прагнучи використати їх як опорну базу для наступу проти України, Росії, Польщі, Білорусії. Збройні сили Оттоманської Порти належали тоді до числа найсильніших армій світу, мали репутацію «непереможних». Включаючи у свої агресивні плани загарбання України, султанська Туреччина викликала й інспірувала татарські напади.
Вторгнення татарських орд в українські землі супроводилося нещадним розоренням сіл. Але найтяжчим наслідком цих навал було знищення й масове полонення українців. Залишаючи на своєму шляху згарища й трупи, орди, повертаючись до Криму, гнали, як худобу, тисячі бранців, молодих здорових людей, цвіт українського народу; малих дітей і старих людей ординці безжально знищували.
Трагічною була доля хлопчиків-підлітків, які потрапляли в полон, їх здавали до султанського війська, де намагалися витравити всі спогади про рідний дім і Вітчизну, виховати з них фанатичних захисників султанського престолу. Яничарський (піхотний) корпус султанської армії насамперед і поповнювався хлопчиками зі слов'янських країн. За три століття ханські орди й султанські війська знищили й перетворили в невільників мільйони українців. Отже, проти такої супердержави та її васала козаки й розгорнули справжню національно-визвольну війну.
Стратегію цієї війни розробив Сагайдачний. Запорожці влаштовували морські та сухопутні походи на Крим та узбережжя Чорного моря. Основним напрямком козацького наступу на турецькі володіння були береги Анатолії й Малої Азії, хоча козацькі судна («чайки») з'являлися й поблизу берегів Африки. Ставилося завдання: послабити військову силу ворога, знищити його флот, зруйнувати найважливіші порти.
Під час великих походів козаки атакували кілька фортець одночасно, однак основного удару завдавали якомусь найбільшому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп, Риза та інші. «Скурювали мушкетним димом столицю турецького султана»,- записав літописець.
Козаки не намагалися на тривалий час оволодіти фортецею чи містом, що було й неможливим, оскільки військові операції вони проводили далеко від своєї бази - Запорозької Січі. Захоплюючи на деякий час турецько-татарські фортеці, козаки знищували їхні гарнізони, здобували великі трофеї. Проте найголовнішим було те, що вони звільняли велику кількість нещасних полонених, що конали в тяжкій турецько-татарській неволі. Саме в цьому полягала гуманна суть козацьких експедицій, які підривали економічну й військову могутність султанської Туреччини. Головною метою походів козаки вважали визволення з турецького й татарського рабства людей, котрі мучилися там.
Петро Сагайдачний розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. В морські походи козаки відпливали вночі перед новим місяцем. Скільки чатувало на них перед виходом у море небезпек! Треба було проминути турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень (там, де тепер Берислав і Каховка). За переказами, щоб перепинити прохід по Дніпру, турки поставили посеред річки металеву браму, а від Кизи-Керменя до Тавані й далі до Аслам-Керменя протягли залізні ланцюги.
До нас дійшла оповідь про те, як сміливці долали цю перепону. Кілька десятків колод вони зв'язували залізним ланцюгом і сторчма пускали до брами. Стукіт колод, брязкіт ланцюгів створювали враження, нібито рухається козацька флотилія, й турки відкривали вогонь по гаданих козацьких «чайках». А тим часом запорожці, причаївшись в очеретах, очікували, поки вщухне стрілянина, й тоді стрімким кидком проходили лінію фортець. Так само вони долали шлях біля Очакова й Кінбурна - турецьких фортець, що, немов міфічні Сцілла й Харібда, стерегли вихід у Чорне море.
«Чайки» за 36-40 годин досягали Анатолії. У морі козаки завжди першими помічали великі турецькі галери, оскільки на своїх суднах вони піднімалися над водою лише на 2,5 стопи. На «чайках» спускали щогли, визначали напрямок вітру й ставали так, щоб під вечір сонце у козаків було з тилу. За годину перед заходом сонця українські воїни починали сильно веслувати ближче до галер. За певним гаслом опівночі вони підгрібали до ворожих суден, зненацька брали їх на абордаж, нерідко вдаючися й до рукопашного бою. Турецький екіпаж знищували, невільникам давали свободу, відвозили в рідні краї або залучали до свого товариства.
«Чайки» завдали немало відчутних ударів могутньому турецькому флоту. А сила й значення флоту Сагайдачного настільки зросли, що друге десятиліття XVII ст. стало періодом майже повного панування козаків на Чорному морі. Італієць Д'Асколлі, що спостерігав морські бої козаків, писав: «Козаки такі відважні, що не тільки при рівних силах, але й 20 чайок не бояться на 50 галер напасти, як то буває щорічно». Поляк Старовольський засвідчував, що «запорожці, зустрічаючись з турецькими галерами, воліють загинути, ніж ганебно відступити або здатися... вони не ухиляються від бою й часто перемагають...» Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи битву запорожців на чайках із турецьким флотом, стверджував: що «на всій землі немає людей сміливіших, котрі б менше турбувалися про своє життя, менше за все боялися смерті».
З середини першого десятиріччя XVII ст. Сагайдачний керував майже всіма значними походами - як сухопутними, так і морськими, що досягли на той час особливої сили, розмаху і масштабів. Із запорозької січової гавані виходило іноді понад 300 «чайок», в яких розміщувалося до 20 тисяч бійців.
Після розгрому у 1605 р. татарських орд на Подніпров'ї козаки на чолі з Петром Сагайдачним улітку 1606 р. організували нову морську військову експедицію. Козаки кілька разів нападали на турецькі міста й фортеці Чорноморського узбережжя, ходили на Кілію і Білгород. З моря козаки атакували Варну і з боєм оволоділи цією важливою фортецею та великим портом султанської Туреччини. Було захоплено 10 турецьких галер із продовольством, товарами й екіпажами.
Влітку 1608 р. запорожці провели сухопутний похід на Кримське ханство, захопили Перекопську фортецю й спалили її. А в наступному році, восени, в новий морський похід повів запорожців Сагайдачний. На 16 чайках козаки увійшли в гирло Дунаю, знову атакували Кілію, Білгород, а також Ізмаїл.
Добою героїчних походів назвали історики ці морські козацькі експедиції, керовані Петром Сагайдачним. Як відомо, вони набули загальноєвропейського значення. Уряд Османської імперії боротьбу з козаками розцінював як найважчу, найскладнішу і найневідкладнішу воєнну й зовнішньополітичну проблему. Найбільша держава тогочасного світу мобілізувала майже всі свої збройні сили проти українських воїнів, котрі протистояли їм у битвах силами іноді в кілька десятків разів меншими, і все ж добивалися перемоги.
Видатний історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький зазначав: «Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний».
Особливо «врожайним» на події був 1616 р., коли воєнна слава запорожців сягнула апогею. Найзначнішим із походів того року слід назвати наступ на Кафу - основний невільницький ринок у Криму. Коли Сагайдачний покликав у похід, тисячі козаків прибули на Січ. Та ось нарешті приготування закінчилися, й екіпажі «чайок» зайняли свої місця. Сагайдачний із переднього човна, на якому майорить гетьманська корогва, подає сигнал - судна вирушають до моря. Успішно проминувши Кизи-Кермень, Тавань та Аслам-Кермень, козацька флотилія підступила до Очакова й Кінбурна.
Ще здалеку запорожці побачили, що перед лиманом вишикувалися турецькі кораблі, закриваючи вихід у море. Але запорозька ескадра сміливо атакувала ворога. Вийшовши на морський простір, козаки взяли курс на Кафу. (Між іншим, для визначення курсу запорожці користувалися особливим компасом; як справжні мореплавці, також добре орієнтувалися по зорях.)
Через кілька днів ескадра наблизилася до Кафи. Козаки штурмом здобули цю могутню, з потужними укріпленнями турецьку фортецю й розгромили чотирнадцяти-тисячний гарнізон. За наказом гетьмана було знищено й турецький флот. Багато невільників здобули волю. Ця морська експедиція перевершила всі попередні козацькі походи.
Восени того ж року козаки знову спорядились у похід - цього разу на Синоп. Проте вітер заніс «чайки» під Трапезунд. Дві тисячі запорожців висадилися на берег, залишили «чайки» під охороною невеликої кількості своїх товаришів, а самі вздовж моря пішки дісталися до Трапезунда. Штурм фортеці був блискавичним. Козаки увірвалися в місто, визволили багато невільників. Тільки-но козаки сіли в «чайки», як на них посунула турецька флотилія. Найкращі кораблі, серед них шість величезних галер під керівництвом адмірала Цикалі-паші, направив султан проти козаків. Морський бій теж тривав недовго й закінчився розгромом турецького флоту. Три галери козаки потопили.
За наказом султана увесь флот, що залишився у Константинополі, попрямував до Очакова. Сагайдачному стало відомо, що султанська столиця залишилася беззахисною з боку моря. Козаки напали на Стамбул, а потім без перешкод відпливли від турецької столиці. А біля Очакова їх даремно чекав паша зі своїм флотом. Козаки повернулися додому зовсім іншим шляхом: вийшли в Азовське море, потім по річці Молочній піднялися догори, перетягнули волоком «чайки» на річку Конку й таким чином дісталися на Січ.
Після 1616 р. було здійснено цілий ряд морських і сухопутних експедицій. Очаків, Перекоп та інші турецькі й татарські фортеці зазнали могутніх ударів запорожців під командуванням Сагайдачного. У 1618 р. «козаки, - записано в одному з тогочасних джерел, - ввійшли в Стамбул, убили 5 чи 6 тисяч турків, захопили велику кількість полонених і спалили половину міста». Таким чином, козаки майже неподільно запанували на Чорному морі, по суті, контролюючи навігацію між Босфором і Лиманом.
За свідченням сучасника, «не тільки на Чорному морі, а й у самій турецькій столиці козаки викликали такий великий переполох, що через них там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укріплення на берегах Босфору».
Відомий італійський мандрівник П'єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 р.: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати».
Справді, паніка в приморських районах і в самій турецькій столиці досягла такого напруження, що причорноморські міста Анатолії та Балкан звернулися до султана з петицією, в якій заявляли, що, коли він не захистить від козаків, то вони будуть вимушені визнати їхню владу. Майже негайно султан скликав спеціальну нараду, на якій обговорювались заходи оборони. На неї було запрошено послів Венеції, Нідерландів, Франції та інших країн.
Запорозькі ж козаки зі свого боку розгорнули дипломатичну антитурецьку діяльність. Так, Сагайдачний приєднався до Європейської Ліги. Ймовірно, з його ініціативи протягом 1617-1620 років відбувалися переговори України з Персією, з якою Туреччина розпочала незабаром нову війну. Ці українсько-персидські переговори шах Аббас І розглядав як одну з ланок формування антитурецької коаліції, до якої намагалися залучити, окрім Запорозької Січі та Персії, Францію, Польщу, Ватікан, а також Абхазію та грузинські князівства - Мінгрелію та Гурію. Провідну роль у цій коаліції Аббас І відводив запорожцям, яких вважав найбільш серйозною, мобільною й активною антитурецькою силою. Щоправда, укладений Туреччиною мир із Персією поклав край цій міжнародній акції.
Хотинська битва. 5—7 червня 1621 р. в урочищі Суха Діброва на Черкащині відбулася спільна рада реєстрового й нереєстрового козацтва (понад 60 тис. козаків!), на якій розглядалися пропозиції польського сейму щодо участі козацтва у війні проти Туреччини.
Козацька рада ухвалила виступити спільно з поляками за умови виконання польським урядом низки вимог, зокрема визнання прав козацтва, розширення реєстру, дотримання релігійної рівноправності, підтримки відновленої церковної ієрархії. Ці умови мало повідомити королю козацьке посольство, очолене Сагайдачним. Командувати козацьким військом у понад 40 тисяч осіб рада доручила Яцьку Нероді («Бородавці»).
Тим часом на березі Дністра під Хотинською фортецею (тепер — на східній межі Чернівецької обл.) зійшлися 35-тисячна польська й 250-тисячна турецько-татарська армії. Польське командування з нетерпінням чекало на козацькі загони. Незабаром з Варшави прибув Сагайдачний. З'ясувавши з польським командуванням деталі операції, він рушив під Могилів-Подільський, де перебували козаки. Під час маршу від Могилева-Подільського до Хотина Сагайдачного було обрано гетьманом.
Під керівництвом Сагайдачного козаки відбили дев'ять штурмів, здійснили серію нічних атак, які, за винятком однієї, були успішними. Козацька тактика суттєво відрізнялася від польської. Литовський гетьман Карл Ходкевич віддавав перевагу обороні. Козаки ж і під Хотином прагнули діяти наступально. Саме тому основний тягар війни випав на них. Недарма більшість турецьких атак була спрямована проти козацького табору, а найголовнішим своїм завданням султан вважав знищення війська козаків. Отож, найвагоміший внесок у перемогу під Хотином зробило українське козацтво.
П'ятитижневі бої, вирішальну роль у яких відігравала козацька піхота, закінчилися для турецько-татарських сил поразкою. 29 вересня між Річчю Посполитою й Туреччиною було укладено мирний договір. Завдяки Хотинській війні Польща відвернула загрозу втрати чималих територій. Перша гучна перемога над турецькою армією, здобута в суходільних боях, мала величезне міжнародне значення. Вона спростувала думку про непереможність Туреччини й спричинила спалах визвольної боротьби підкорених турками народів. Після Хотинської війни змінилися зовнішньо-політичні плани османського уряду: відтоді Туреччина на тривалий час відмовилася від наміру завоювати всю Європу. Позначилася війна й на внутрішньому становищі Оттоманської Порти: розлючені поразкою яничари вбили султана Османа II. Цей заколот став провісником занепаду могутньої імперії.
Овіяний славою непереможного полководця, про якого з захватом писали тодішні європейські газети й хроніки, на честь якого складалися поеми, як-от поема хорватського поета Гундулича «Осман», повертався Сагайдачний до Києва. Найбільша його турбота після Хотинської війни — домогтися визнання за козацтвом обіцяних польським урядом прав. Так, на початку 1622 р. Сагайдачний відрядив до Варшави особливе козацьке посольство, яке мало клопотатися на засіданнях сейму про скасування унії та визнання православної ієрархії. Водночас гетьман особисто звернувся до короля з двома листами, які містили ті самі вимоги. Та дочекатися відповіді Сагайдачному не судилося: 10 квітня 1622 р. він помер од рани, яку дістав під Хотином. Смерть гетьмана тяжко засмутила всю Україну. Адже своєю діяльністю, як вважали сучасники, Петро Конашевич-Сагайдачний зажив безсмертної слави. Його внесок у розвиток визвольного руху в Україні та згуртування українського суспільства перебільшити неможливо, бо він був величезним. Першим заходом у тій діяльності стало впорядкування козацького війська, підвищення його боєздатності. Перетворенню козацтва на провідну верству українського суспільства сприяла також ідеологічна підтримка Війська Запорозького православною церквою та братствами. Завдяки діяльності Сагайдачного Київ відновив своє значення релігійного, а відтак і духовного центру України. Велике значення для зростання міжнародного авторитету козаків мали їхні гучні звитяги в морських походах і Хотинській війні.
Петро Конашевич Сагайдачний народився 1570 року в селі Кульчицях Перемишильскої землі Руського воєводства (нині Самбірського району Львівської області) у шляхетській православній родині.
Він очолював відважні морські походи козаків на Стамбул, Трапезунд, Синоп. Розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою на «чайках» — швидкохідних човнах. З 1600 року він керував майже всіма значними походами, що набули загальноєвропейського значення.
Під проводом Петра Сагайдачного козаки спустошили у 1607р. Очаків та Перекоп. 1613р. козаки під проводом Сагайдачного перемогли турецькі війська біля Гєзльова в Криму, а татар - в Подніпров`ї біля ріки Кінські Води. Літописи повідомляють, що у 1614 та1615 рр. під особистим керівництвом Петра Сагайдачного козаки по Чорному морю переможно ходили на Крим, МалуАзію та Костянтинополь (Стамбул). 1614 р. вони зруйнували Сіноп - велике місто Анатолії. У наступному році козаки Сагайдачного спалили окраїни Костянтинополя і навели жах на самого падишаха. На зворотному шляху козаки розгромили під Очаковом турецькі війська.
Найважливішою подією 1616р. був морський похід на Кафу (нині - Феодосія) - головний невольничий ринок у Криму. Козаки штурмом захопили потужну фортецю, знищили 14-тисячний турецький гарнізон, визволили безліч полонених-невольників.
Восени 1616р. козацький гетьман організовує новий морський похід. Після блискавичного штурму фортеці Трапезунд козаки ворвалися до міста, визволили невольників, розгромили турецьку флотилію, що рушила за чайками, що відпливають. Після цього Сагайдачний направив свою ескадру з чаєк на Костянтинополь. В той час турецька столиця була беззахисною. Увесь свій флот султан відправив до Трапезунду та Очакова, щоб перехопити козаків.
Історики назвали ці морські козацькі експедиції, що керувалися Петром Сагайдачним, "Періодом героїчних походів".
Керував козацьким військом в поході на Москву в 1616 році. Сагайдачний та очолюване ним 40-тисячне козацьке військо, спільно із польською армією, відіграло вирішальну роль у розгромі 1621 р. під Хотином турецької армії, що загрожувала ряду країн Європи. Могутня турецька армія
у кількості 300 тис. чол. була фактично розгромлена 40-тисячним військом козаків на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним.
Петро Сагайдачний розробив стратегію цієї війни.
1. Він попіклувався про підсилення та збільшення
козацького війська. Будучи талановитим
військовим організатором, Сагайдачний
особливу увагу приділяв забезпеченню
козацького війська зброєю, передусім
рушницями, прагнув, щоб у кожного козака,
в тому числі й пехотинця, був свій кінь.
Орієнтуючи козацтво на активну наступальну
боротьбу проти Турецької імперії, в якої
пріоритетну роль зіграли чорноморські
козацькі походи,
Сагайдачний добився збільшення запорізької
флотилії. Чисельність у ній чаєк - головних
бойових одиниць - досягала декількох
сотен.
2. Петро Сагайдачний
3. Козаки атакували декілька фортець водночас, але основний удар завдавали по найбільшому центру, наприклад, турецькій столиці - Стамбулу. Знищувався турецький флот у портах та на морі.
4. Петро Сагайдачний розробив та удосконалив також і тактику морського бою, що стало значним вкладом у розвиток українського військового мистецтва.
Найвидатнішою заслугою Сагайдачного було те, що він дивився на козаків не лише під кутом зору їхніх особливих станових інтересів, а й як на потенційних рушіїв українського суспільства в цілому. Саме він об'єднав військову силу козацтва з політично слабкою церковною та культурною верхівкою України. Це об'єднання відбулося в досить ефектний спосіб: у 1620 р. Сагайдачний разом зі всім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства. Цей крок мав продемонструвати, що відтак запорожці стають на підтримку релігійних і культурних потреб України.
Популярність цього козацького гетьмана була такою великою, що коли у 1622 р. він помер, на похорон прийшли цілі натовпи киян. Ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав красномовний панегірик, в якому назвав Сагайдачного мудрим ватажком і відданим покровителем православ'я й пов'язав його діяльність із традиціями київських князів.
Петро Сагайдачний помер від тяжкої рани, яка була завдана отруєною стрілою у битві під Хотином (1621 р.) Похований у Києво-Братському монастирі.
Список використаної літератури
- Апанович О.А. Розповіді про запорозьких козаків / О.А. Апанович . - К.: Дніпро, 1991. - 335 с.
- Борисенко В. Роль українських козаків у Хотинській війні 1620-1621 рр. / В. Борисенко // Історія України. – 1998. – № 9. - С. 6-7.
- Загірна М. Гетьман Петро Сагайдачний. Історичне оповідання М. Загірна. - К., 1991.
- Коломоєць С. Морські походи запорозького козацтва под проводом Петра Коношевича - Сагайдачного / С. Коломоєць // Історія України. – 2001. – № 19. - С. 9-11; № 21-24.
- Мицик Ю.А. Як козаки воювали / Ю.А. Мицик, І.С. Стороженко, С.М. Плохій. – Дніпропетровск, 1991. – 302 с.
