Податки, їх види. Характеристика податкової системи України

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

ім. Олеся Гончара

Кафедра економічної теорії

Контрольна робота з дисципліни

« ПОЛІТЕКОНОМІЯ»

Варіант № 3

Виконав студент гр. ЕФ-13у-1з

(заочна форма навчання)

                                                                                             Гілан В.В.

Перевірив: проф. Дучинська Н.І.

Дніпропетровськ

2013

План:

1. Податки, їх види. Характеристика податкової системи  України

2. Суть та типи товарного виробництва

3. Основні напрямки  зовнішньо-економічної політики  України

Висновки

Список використаної літератури

1. Податки, їх види. Характеристика податкової системи  України.

   За економічним змістом податки - це форма фінансових відносин між державою й членами суспільства.

Законом України "Про систему оподаткування" визначено, що під податком і збором (обов'язковим платежем) до бюджетів та державних цільових фондів слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету  відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування.

Сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів, що справляються встановленими законами України порядку, становить систему оподаткування.

Система оподаткування - це нормативно визначені платники податків, їхні обов'язки та права, об'єкти оподаткування, види податків; зборів і платежів, а також порядок  їх стягнення.

Поєднання в єдиній системі оподаткування різноманітних за об'єктами оподаткування й методами обчислення податків дозволяє державі реалізувати на практиці основні функції податків: фіскальну, регулюючу, розподільчу, стимулюючу, контрольну.

Фіскальна функція - є найважливішою, оскільки згідно з цією функцією податки виконують своє головне призначення - наповнення доходної частини бюджету, доходів держави для задоволення потреб суспільства. Основна ознака цієї функції - її стабільність, що дозволяє формувати надходження податків до бюджету на постійній, стабільній засаді.

Регулююча функція  виявляється в наданні пільг  з оподаткування окремим галузям  та виробникам, враховуючи їх перспективи, діяльність, рівень прибутковості та інше.

Розподільча функція - своєрідне відображення фіскальної функції - наповнити скарбницю держави, щоб потім розподілити одержані кошти. Ця функція дуже щільно переплітається з регулюючою; наприклад, через непрямі податки створюються умови для перерозподілу коштів одних платників іншим (акцизи).

Стимулююча функція створює орієнтири для розвитку або згортання виробництва, діяльності. Як і регулююча, ця функція може бути пов'язана із застосуванням пільг, зміною об'єкта оподаткування, зменшенням бази оподаткування.

Контрольна функція  забезпечує нагляд та контроль за своєчасністю, повнотою сплати податків платниками в Україні.

Кожний вид  податків має свої специфічні риси та функціональне призначення і  посідає окреме місце в податковій системі. Роль того чи іншого податку  характеризується його приналежністю до певної групи у відповідності з існуючою класифікацією податків.

Класифікація  податків проводиться за кількома ознаками (табл. 1): за формою оподаткування, за економічним змістом об'єкта оподаткування, залежно від рівня державних структур, які їх установлюють.

Таблиця 1 Структурно-логічна  схема класифікації податків

За формою оподаткування  податки поділяються на дві групи: прямі і непрямі.

Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників і сплачуються за рахунок їхніх доходів, а сума податку безпосередньо залежить від розмірів об'єкта оподаткування.

Непрямі податки  встановлюються в цінах товарів  та послуг і сплачуються за рахунок  цінової надбавки, а їх, розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів.

За економічним  змістом об'єкта оподаткування податки  поділяються на три групи: податки  на доходи, споживання й майно.

Податки на доходи стягуються з доходів фізичних та юридичних осіб. Безпосередніми об'єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян, прибуток або валовий дохід підприємств.

Податки на споживання сплачуються не при отриманні  доходів, а при їх використанні. Вони справляються у формі непрямих податків.

Податки на майно  встановлюються щодо рухомого чи нерухомого майна.

Залежно від  рівня державних структур, які  встановлюють податки, вони поділяються  на загальнодержавні та місцеві.

Загальнодержавні податки установлюють вищі органи влади, їх стягнення є обов'язковим на всій території країни незалежно від того, до якого бюджету (центрального чи місцевого) вони зараховуються.

Місцеві податки установлюються місцевими радами народних депутатів, їхня особливість полягає в тому, що на відміну від інших податків, чинним законодавством визначаються тільки види місцевих податків і зборів, їх граничні розміри, платників та порядок обчислення. Конкретні ж види податків для кожної місцевості, їхні ставки, порядок сплати встановлюють і визначають органи місцевого самоврядування відповідно до переліку і в межах установлених граничних розмірів.

Податки повинні  бути основним інструментом держави  для:

- регулювання  економіки;

- стимулювання  науково-технічного прогресу;

- формування  доходів бюджету;

- обмеження росту  цін та інфляції, тощо.

У сучасному  підприємницькому механізмі основним призначенням податків повинен стати  захист майнових прав та інтересів  платників податків - юридичних і  фізичних осіб, а також стимулювання та підвищення ефективності виробництва.

Становлення податкової системи України почалося з розбудови її як незалежної, самостійної держави. Прийняття курсу на формування ринкової економіки передбачало створення системи оподаткування, яка найбільшою мірою відповідає таким перетворенням. Податкова система, яку було прийнято в Радянському Союзі не відповідала таким вимогам. Вона ґрунтувалася на зовсім інших принципах. Тотальна централізація економічного і соціального розвитку, панування державної власності й адміністративного розподілу доходів передбачали необов'язковий характер існування системи оподаткування, спрямованої на розвиток підприємницької діяльності, приватної ініціативи та конкуренції.

Побудова податкової системи України, адекватної ринковим умовам виявилася досить складним і довготривалим процесом. Просте копіювання систем оподаткування розвинутих країн без урахування специфіки розвитку України не може дати позитивних результатів. Постала необхідність розробити власну систему, у якій би бралися до уваги економічні, соціальні, політичні та психологічні особливості розвитку нашої країни. Нині така система є. Вона подібна до податкових систем розвинутих країн, проте, має суттєві відмінності. Однією з найважливіших її рис є те, що вона спрямована на вирішення, перш за все, соціальних проблем, які загострилися з переходом до ринкової економіки. Слід враховувати, що такі задачі вирішуються в умовах функціонування нераціональної структури господарського комплексу, низької конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, нерівномірного розподілу ресурсів між регіонами та ін.

Податкова система України  поділяється на загальну та спрощену системи оподаткування. Загальна система  застосовується для переважної більшості  платників податків. Оподаткування  сільськогосподарських товаровиробників та суб'єктів малого бізнесу здійснюється з використанням спрощеної системи. Такий порядок було прийнято з метою створення більш сприятливих умов для розвитку малого бізнесу. Зокрема, використання спрощеної системи передбачає спрощення обліку і звітності, а також зменшення податкового навантаження на розвиток підприємницької діяльності.

Податкова система України  охоплює загальнодержавні податки  і збори (обов'язкові платежі) та місцеві  податки і збори (обов'язкові платежі). Загальнодержавні податки і збори встановлюються Верховною Радою України, місцеві податки і збори – місцевими органами влади. 

 
   До загальнодержавних належать такі податки і збори (обов'язкові платежі): 
1) податок на додану вартість; 
2) акцизний збір; 
3) податок на прибуток підприємств, у тому числі дивіденди, що сплачуються до бюджету державними некорпоратизованими, казенними або комунальними підприємствами; 
4) податок на доходи фізичних осіб; 
5) мито; 
6) державне мито; 
7) податок на нерухоме майно (нерухомість); 
8) плата за землю (земельний податок, а також орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності); 
9) рентні платежі; 
10) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; 
11) податок на промисел; 
12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; 
13) збір за спеціальне використання природних ресурсів; 
14) збір за забруднення навколишнього природного середовища; 
15) збір на обов'язкове державне пенсійне страхування; 
16) плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності; 
17) фіксований сільськогосподарський податок; 
18) збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства; 
19) єдиний збір, що стягується у пунктах пропуску через державний кордон України; 
20) збір за використання радіочастотного ресурсу України; 
21) збори до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (початковий, регулярний, спеціальний); 
22) збір у вигляді цільової надбавки до чинного тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками; 
23) збір за проведення гастрольних заходів; 
24) судовий збір; 
25) збір у вигляді цільової надбавки до затвердженого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності.

Місцеві податки і  збори (обов'язкові платежі) включають: 
1) податок з реклами; 
2) комунальний податок.

 
    
   До місцевих зборів (обов'язкових платежів) зараховують: 
1) збір за паркування автотранспорту; 
2) ринковий збір; 
3) збір за видачу ордера на квартиру; 
4) курортний збір; 
5) збір за участь у бігах на іподромі; 
6) збір за виграш на бігах на іподромі; 
7) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі та іподромі; 
8) збір за право використання місцевої символіки; 
9) збір за право проведення кіно- і телезйомок; 
10) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей; 
11) збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг; 
12) збір із власників собак.

Місцеві податки і  збори (обов'язкові платежі), механізм стягування та порядок їх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних обсягів ставок, установлених законами України.

2. Суть та типи товарного  виробництва.

Виробництво матеріальних благ є основою життя будь-якого  суспільства. Суспільство знає два  основних типи організації економіки: натуральне господарство і товарне господарство. Їм відповідають дві основні форми господарювання: натуральна і товарна.

Історично первинною формою виробництва  було натуральне господарство, в якому  продукти праці спрямовувалися на задоволення власних потреб виробників. Економічною основою натурального господарства служить сільське господарство (перш за все землеволодіння). Натуральне виробництво існувало у первісному суспільстві, на ньому також ґрунтувалися патріархальне селянське господарство та феодальне помістя. У всіх цих випадках члени общини або селянські сім'ї споживали в основному тільки ті продукти, які виробляли самі. Усі зв'язки натурального господарства обумовлені лише особливостями процесу праці та виконання тих чи інших операцій у межах окремих господарських одиниць. При цьому робоча сила позбавлена мобільності, вона виробничо та територіально закріплена.

У натуральному господарстві виробничі відносини виявляються  в нематеріалізованому вигляді, як прямі відносини між учасниками створення благ. Матеріальні блага переважно не передавалися на сторону і не купувалися, тобто вони не обмінювалися. Суспільство, в якому панувало натуральне господарство, складалося із великої кількості роздрібнених, розрізнених та однорідних господарських одиниць: патріархальних селянських сімей, примітивних сільських общин, феодальних помість. Кожна така одиниця виробляла всі види робіт, починаючи від добування різних видів сировини і закінчуючи підготовкою їх до споживання.

Хоча при натуральному господарстві існувала рівність окремих індивідів, проте таке господарство було основою бідності, а не багатства. Це пов'язано з наступними характерними рисами натурального господарства: нерозвиненістю суспільного поділу праці, відсутністю спеціалізації, замкненістю організаційно-економічних зв'язків, обмеженістю виробництва та капіталу, роз'єднаністю, відірваністю господарюючих суб'єктів один від одного, примітивною технікою та технологією виробництва, малопродуктивною ручною працею. Таке виробництво було малоефективним, а рівень життя його працівників - низьким. Тому і прогрес у розвитку продуктивних сил та суспільства був дуже повільним.

Таким чином, натуральне виробництво - це така форма господарювання, за якої продукти праці призначаються для  задоволення власних потреб безпосередніх виробників життєвих благ, тобто для внутрігосподарського споживання.

З удосконаленням знарядь  виробництва окремі матеріальні  блага починають виробляти з  надлишком та обмінюють на блага, яких не вистачає. Тобто поступово  окремі первісні общини, селянські господарства починають виробляти матеріальні цінності для обміну. Внаслідок цього у суспільному виробництві відбуваються суттєві зміни. Працівнику вже немає необхідності створювати всі матеріальні блага, які йому потрібні, оскільки він може обміняти продукти своєї праці на ті, яких у нього немає. Натуральне господарство перестало бути пануючим типом суспільного виробництва, відбувається перехід до загального товарного господарства. Виникає новий тип виробництва - товарне.

Товарне виробництво - це така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються економічно відособленими виробниками, котрі спеціалізуються на виготовленні певного продукту, що потребує обміну у вигляді купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими вони обмінюються, стають товарами.

Товарне виробництво складалося протягом тривалого часу та існує вже біля 7 тис. років. Його початок припадає на період розпаду первісного ладу та появи рабства. Виникнувши між  общинами, обмін товарів проник і  всередину їх. Дальший розвиток товарного виробництва відбувався у межах рабовласницького та феодального суспільства, в яких товарне виробництво співіснувало з натуральним. Пізніше товарне виробництво як ефективніша форма господарювання починає переважати натуральне і, нарешті, стає домінуючим у капіталістичному суспільстві. Тут товарні відносини поширюються на всі фактори виробництва - засоби виробництва та робочу силу.

Загальною умовою виникнення, розвитку і функціонування товарного виробництва  є суспільний поділ праці та спеціалізація, які призводять до спеціалізації виробників на виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій діяльності. В історії виділяють три, так звані, великі поділи праці: 1) відділення землеробства і скотарства; 2) виділення ремесел; 3) виділення торгівлі, як спеціальної форми діяльності. В подальшому поділ праці розвивався в напрямку виділення окремих операцій (поопераційний) та появи часткового робітника. Зворотньою стороною цього процесу є кооперація праці.

Безпосередньою причиною виникнення товарного виробництва є економічна відокремленість товаровиробників. Тобто, це таке становище, за якого товаровиробники самостійно вирішують питання господарської діяльності: що виробляти, якими засобами, які ресурси використовувати тощо. Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження і використання відповідно до власних інтересів.

Товарне виробництво  виникає як просте товарне виробництво. Воно засноване на особистій праці  власника засобів виробництва, дрібне за своїми розмірами, йому властиві пряме  поєднання виробника із засобами виробництва та відсутність експлуатації людини людиною. У формі товару тут виступають лише речові фактори виробництва та готовий продукт. 
Спрямованість простого товарного господарства на потреби ринку стає основою прискорення процесу розшарування виробників через їхні різні особистісні якості, вміння використати кон'юнктуру ринку тощо. Іноді навіть випадковий збіг обставин дає можливість здобути перемогу одних над іншими в конкурентній боротьбі, що призводить до збагачення меншості й зубожіння більшості, й ніякі сили не змогли зупинити цей закономірний процес розвитку вшир та вглиб. 
Водночас відбуваються істотні модифікації в самих товарних відносинах. З одного боку, з'являються власники грошей і засобів виробництва, з іншого — люди, позбавлені їх і вимушені продавати свій єдиний товар — робочу силу. Перші з них стають підприємцями, які можуть наймати робочу силу, інші — найманими робітниками, які не мають засобів виробництва, а тому й засобів для існування. 
Таким чином, просте товарне виробництво стало ґрунтом для виникнення капіталістичного господарства, капіталістичних відносин. Цьому процесу значно сприяло й так зване первісне нагромадження капіталу — насильницьке відокремлення виробників від засобів виробництва, а також розвиток купецького та лихварського капіталів. Як наслідок безпосередні виробники, позбавлені засобів існування, стають продавцями своєї робочої сили і покупцями продуктів своєї праці. Це означає, що поряд з ринком засобів праці й предметів споживання виникає новий — ринок праці. Форма господарства, коли товаром стає не лише продукт людської праці, а й сама робоча сила людини, називається капіталістичним товарним виробництвом.

3. Основні напрямки зовнішньо-економічної політики України

Зовнішньоекономічні зв’язки України в сучасних умовах стають могутнім засобом прискорення  науково-технічного розвитку та інтенсифікації економіки. Нині оволодівати найновішими досягненнями науки і техніки без інтенсивного обміну науковими дослідженнями, різноманітними товарами і послугами означає нераціонально використовувати власні ресурси, втрачати час і темпи розвитку.

Зовнішньоекономічна діяльність дає змогу прискорювати науково-технічний прогрес завдяки  організації спільних досліджень, швидкому переобладнанню сучасною технікою цілих галузей і виробництв, сприяє розв’язанню багатьох соціальних проблем. Отже, зовнішньоекономічні зв’язки стають одним з основних чинників розвитку господарства України.

Правову основу для практичного здійснення зовнішньоекономічної політики створюють Закони України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (квітень 1991 р.), "Про вільні економічні зони" (жовтень 1992 р.), "Про іноземні інвестиції" (березень 1993 р.). Концепція Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" грунтується на використанні можливостей ринкової економіки, яка поступово утведжується в державі. В Законі докладно опрацьовано механізм регулювання зовнішньоекономічної діяльності, який повинен забезпечити прогресивні структурні зрушення в економіці та сприятливі умови її залучення до світового поділу праці разом із збереженням господарського збалансування та рівноваги внутрішнього ринку України.

Міжнародні зв’язки  України здійснюються як у зовнішній  торгівлі, так і в економічному, науково-технічному і культурному  співробітництві, в міжнародному туризмі  та інших формах. Основою здійснення міжнародних зв’язків є законодавчо визначені засади, а також перспективи і напрями зовнішрьоекономічної політики.

Україна виступає на міжнародній  арені з позицій великої європейської держави, яка має чималий потенціал  саморозвитку. Держава домагається  взаємовигідного, рівноправного партнерства в двосторонніх відносинах, активно виступаючи проти різного роду спроб дискримінації і тиску.

Важливими напрямами  зовнішньоекономічної політики України  є:

• захист національних економічних  інтересів;

• захист інтересів національного  товаровиробника на зовнішніх ринках;

• вдосконалення структури  зовнішньої торгівлі;

• національне державне регулювання, стимулювання експорту і  контроль імпорту;

• протидія товарній експансії  і агресії;

• протидія демпінгу з  боку зарубіжних товаровиробників;

• раціональне використання транзитних можливостей країни;

• стимулювання розвитку виробництва, імпорт замінних товарів  і технологій;

• посилення державного контролю і регулювання зовнішньоекономічних відносин регіонів і суб'єктів господарювання.

Становлення зовнішнього сектору економіки України припадає на період, коли світові ринки не тільки сформувалися, але й поділені між основними суб'єктами світової господарської діяльності. За цих умов країні непросто знайти свою ринкову нішу й посісти гідне місце у світовому економічному співтоваристві. Визначаючи зовнішньоекономічну стратегію, Україна має виходити з двох найважливіших реалій;

• з потреб і тенденцій  розвитку міжнародної економіки;

• з рівня розвитку й структури національної економіки.

Формування зовнішнього  сектору економіки України відбувається в умовах реструктуризації міжнародної економіки, суть якої полягає у формуванні на мегаекономічному рівні багатополярної системи суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Посилюється тенденція до створення й подальшого розвитку високо-інтегрованих економічних просторів, які об'єднують країни, близькі за географічним положенням, рівнем економічного та культурного розвитку. Таких потужних інтеграційних груп у світі сьогодні три: Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА) та угруповання країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Україна повинна зважати на наявність цих інтеграційних угруповань, враховувати особливості зовнішньоекономічної політики країн-учасниць таких центрів. Формування багатофункціональної моделі зовнішньої економіки України не обмежується визначенням завдань і місця країни у взаємовідносинах з цими інтеграційними угрупованнями. Важливим зовнішнім чинником становлення такої моделі є співробітництво з країнами СНД.

Вирішення питання про входження до міжнародної економіки потребує від України чіткого визначення стратегічних і тактичних цілей зовнішньоекономічної політики. З огляду на економічну і політичну ситуацію, що склалася у світі, стратегічні цілі формування зовнішнього сектору економіки України визначаються як орієнтація країни на подальше багатовекторне співробітництво з країнами СНД, а також на європейські інтеграційні структури, які розвиваються на основі ЄС.

Таким чином, до першочергових  завдань належать:

• посилення співробітництва в рамках СНД;

• набуття Україною членства в ЄС;

• ефективніше використання потенціалу взаємозв'язків України  з розвиненими країнами світу;

• реструктуризація економічних  взаємовідносин з країнами, що розвиваються;

• поглиблення співпраці  з міжнародними фінансовими інституціями;

• регульований з боку держави процес відкриття вітчизняного ринку.

Посилення співробітництва в рамках СНД дасть змогу, з одного боку, зберегти і закріпити на перспективу ринки збуту в країнах пострадянського простору, з іншого — нарощувати експортний потенціал і отримувати ті види товарів і послуг, капіталу та робочої сили, в яких Україна відчуває потребу через обмеженість економічних ресурсів і відсутність конкурентних переваг у їх виробництві. З економічними відносинами з країнами СНД, в першу чергу з Російською Федерацією, має органічно узгоджуватися євроінтеграційний курс України. Ці стратегічні стосунки мають базуватися на принципах добросусідства, партнерства, рівності та взаємної вигоди. Російська Федерація є нашим найбільшим торговельним партнером, а Україна залишається одним із найбільших споживачів російських енергоносіїв, контролює наземні, морські та повітряні комунікації в життєво важливому для Росії південно-західному напрямку. Відповідно до національних інтересів та цілей України, її економічної безпеки пріоритетними напрямами стратегічного партнерства з Російською Федерацією в економічній сфері в наступному десятиріччі мають стати:

• співробітництво в  енергетичній галузі (розвиток єдиної енергетичної системи, спільне використання нафтопереробних та інших виробництв паливно-енергетичних комплексів);

• науково-технічне та інноваційне  співробітництво;

• розвиток транспортної мережі в Україні в інтересах  обох держав;

• інвестиційне співробітництво, розвиток спільних виробничих структур, коопераційних та технологічних зв'язків;

• розвиток фондових ринків та процесів взаємоінвестування;

• взаємне розширення ринку трудових ресурсів тощо.

Україна зацікавлена  в подальшій лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків і з іншими країнами - членами СНД. Визначальним напрямом співпраці з ними є формування зони вільної торгівлі, що сприяло б інтенсифікації господарських взаємовідносин, активному обміну капіталом, товарами, послугами, робочою силою.

Набуття Україною членства в ЄС відповідає довгостроковим інтересам України і передбачає:

• проведення переговорного  процесу та підписання угоди про  асоціацію України та ЄС, які визначатимуть  новий формат відносин і наближатиме  країну до кінцевої мети - утворення  передумов набуття повноправного  членства в Євро-союзі;

• проведення переговорного процесу щодо створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, який передбачатиме функціонування ринкових інститутів, гарантування правових норм у діловій сфері, стабільні та недискримінаційні правові рамки, чітко визначені права власності, належну організацію прикордонної інфраструктури тощо;

• приведення законодавства  України у відповідність до вимог  законодавства ЄС у пріоритетних сферах;

• виконання процедур, необхідних для набуття чинності Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Отримавши такий асоційований статус, Україна зможе бути краще інформованою про внутрішні перетворення у Євросоюзі, брати неформальну участь у переговорах стосовно питань загальноєвропейського масштабу і значення, отримати полегшений та в більших обсягах доступ до фінансових ресурсів ЄС;

• проведення переговорного  процесу та створення митного  союзу між Україною та ЄС, метою  якого має стати поступове  усунення митних, правових і технологічних  перепон у цій сфері;

• повне виконання  Угоди про асоціацію між Україною і ЄС та копенгагенських критеріїв членства в Євросоюзі.

Регульований з боку держави процес відкриття вітчизняного ринку. Для повноцінного входження України до світового господарства потрібний регульований з боку держави процес відкриття вітчизняного ринку, доповнений цілеспрямованою політикою захисту вітчизняних виробників і споживачів та наближення до світових норм і стандартів. Ключове завдання зовнішньоекономічної стратегії - забезпечення відповідно до світових стандартів та критеріїв оптимальних параметрів відкритості української економіки, дотримання яких сприятиме економічній безпеці держави, забезпечуватиме тісніше поєднання внутрішньої та зовнішньої економічної політики.