Походження, завдання, функції та операції центральних банків

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ  ГОНЧАРА

ЦЕНТР ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ

МОДУЛЬНА  РОБОТА

з навчальної дисципліни

“Державне регулювання грошово-кредитної політики”

На  тему:

“Походження, завдання, функції та операції центральних банків ”

Дніпропетровськ – 2012

План

Вступ………………………………………………………………………………….……2

1. Походження центральних банків……………………………………………………...3

2. Завдання та функції центральних банків……………………………………………...5

3. Операції центральних банків…………………………………………………………..8

Висновки………………………………………………………………………………….15

Список використаної літератури………………………………………………………..16

Вступ

У країнах з  ринковою організацією суспільного  виробництва в сучасних умовах склалася і функціонує певна банківська система, що є сукупністю взаємозалежних і взаємодіючих елементів. Їх субординація та основні функції, як правило, визначаються відповідним законом країни.

Банківська  система більшості країн має  два рівні. На першому рівні знаходиться центральний банк, що займає провідне місце у банківській системі країни. На другому — комерційні банки, що безпосередньо взаємодіють з підприємствами, фірмами, установами та населенням.

Центральному  банку належить провідне місце не тільки в організації всієї сукупності кредитно-грошових відносин у країні. Він є головною ланкою в державі, за допомогою якої остання здійснює переважну частину своїх регулюючих функцій стосовно економіки. Основні функції центрального банку щодо цього реалізуються у вигляді певних дій, які, як правило, розрізняють на загальні й специфічні.

У будь-якій країні з ринковою економікою з огляду на конкретні завдання, що стоять перед суспільним виробництвом, завжди є потреба не в хаотичному, а в системному і цілеспрямованому наборі дій з боку центрального банку для вирішення конкретних проблем і досягнення поставлених цілей, тобто в кожній країні розробляється і реалізується певна кредитно-грошова політика, за здійснення якої відповідає саме головний банк країни.

1. Походження центральних банків

Головною ланкою банківської та кредитної системи будь-якої держави є центральний банк. 

Центральний банк є визначальною ланкою всієї банківської системи країни (банк банків), а за своєю головною функціональною роллю — це емісійний банк, тобто банк, якому належить монополія на випуск грошей.

Банки як установи з відповідною назвою вперше з’явилися  у ХІІ ст. Що ж до появи позики як певного явища економічного життя суспільства, на базі якої, по суті, й виникають банки, то вона своїм корінням сягає в давню історію людства, задовго до нашої ери. У попередні часи зберігання грошей, надання позики й інші операції з грошима здійснювались переважно храмами, монастирями, а також різноманітними діловими будинками.

Перший банк виникає в 1171р. у Венеції, хоча він  більше відповідав цьому типу установ своєю назвою, а не функціями, бо був призначений переважно для забезпечення функціонування складного міського господарства Венеції. Збільшення кількості банків почалося в другій половині ХVІІ ст. з початком розвитку капіталістичних відносин. Перший національний банк — шведський «Ріксбанк» — був заснований у 1668 р. на межі переходу від феодалізму до капіталізму. Так, у 1694р. створено перший акціонерний банк Англії, що став однією з найважливіших кредитних установ цієї країни. У Росії до 1729р. банків не було і тільки з цього року здійснюються банківські операції у так званій Монетній конторі.

Перші банки  обслуговували виробництво й  обіг товарів і сформувалися як універсальні банки. Банкнотна емісія здійснювалася багатьма комерційними банками.

Істотним недоліком  банкнотної емісії, що здійснювалася  комерційними банками, було й те, що такі банкноти могли обслуговувати переважно регіональні процеси обміну товарів. Тому з розвитком товарного виробництва і становленням єдиного національного ринку виникла потреба в регулярній банкнотній емісії, яка б здійснювалась з єдиного центру. Таким центром став центральний банк.

Інституційні  оснoви центральних банків світу  закладались протягом століть. Попередниками  центральних банків можна вважати  емісійні банки, які виникли порівняно нещодавно – у ХІХ ст. Процес централізації банкнотної емісії здійснювався різними шляхами і його суть полягала в передачі монопольного права на випуск банкнот одному банку. Іноді цьому передувало закріплення державою виняткового права банкнотної емісії за окремою групою банків. Так, наприклад, у США в 1863р. прийнято закон про національні банки, яким і було передано виняткове право емісії банкнот. Однак підсумковим результатом цього процесу стала передача права на випуск банкнот одному банку.

Конкретні способи  виникнення центральних банків у  різних країнах були різними, але  в цілому вони зводилися до двох основних варіантів. У першому —  держава на основі спеціального законодавчого акта створювала спеціальний державний банк, за яким закріплювалося виняткове право на випуск (емісію) банкнот. Так було, наприклад у Росії, де в 1860р. створено Державний банк. Таким же чином як єдині, емісійні центри були створені: Бундесбанк у Федеративній Республіці Німеччина (1957р.), Система банків Федерального резерву в США              (1913р.), Резервний банк Австрії (1960р.). У другому випадку право емісії закріплювалося за одним із комерційних банків. У такий спосіб виник, наприклад, центральний банк Англії. Заснований як приватна акціонерна компанія з фінансування військової компанії Короля Вільгельма ІІІ проти Франції, цей банк у винагороду за свою допомогу уряду отримав виняткове право емісії банкнот у Лондоні. Його привілей посилився в 1849р., коли актом Р. Піля було заборонено всім новоствореним банкам займатись емісією банкнот, а остаточно монополія на випуск банкнот була закріплена за Банком Англі в 1921р. З цього моменту він став єдиним емісійним центром країни.

Сьогодні центральні банки здебільшого належать державі. Цей факт у багатьох випадках став наслідком націоналізації. Так, у 1945р. було націоналізовано Банк Франції, у 1942р. — Банк Японії, у 1938 — Банк Канади.

На початок  ХХ ст. централізація банкнотної емісії була завершена головним чином в Європейських країнах. У більшості інших країн цей процес завершився у ХХ ст. і був уже пов’язаний із заснуванням центральних банків.

Для ХХ ст. характерним є процес демонетизації золота і перехід від грошової системи золотомонетного стандарту до системи обігу грошей, нерозмінних на золото.

Створення центральних банків відбувалося двома шляхами.

Перший шлях, його можна назвати еволюційним, — це поступове перетворення банку, який мав статус емісійного, у центральний банк. Положення емісійного банку в ролі центрального банку зміцнювалося в міру того, як він брав на себе або йому делегувались певні повноваження.

Остаточним  завершенням процесу становлення  центрального банку можна вважати  визначення на законодавчому рівні  особливого статусу емісійного банку як банку банків, як органу регулювання грошового ринку. Еволюційний шлях характерний для країн, в яких на початок ХХ ст. вже існували емісійні банки (Велика Британія, Франція).

Другий шлях — це створення центрального банку  на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування.

Цей шлях є характерним:

• для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин не існувало єдиного емісійного банку;
• для колишніх колоній, які після завоювання політичної незалежності створювали власну національну банківську систему, враховуючи світовий досвід. Вони використали принцип дворівневої побудови, за яким одному з банків надається статус центрального;
• для постсоціалістичних країн, які в умовах трансформації економіки на ринкових засадах проводили реформування банківської системи за принципом дворівневої побудови.

Правовий статус центральних банків закріплюється  у певних нормативних актах держави. Найчастіше таким стає окремий закон  про центральний банк або закон  про банківську систему в цілому.

Найголовнішою складовою частиною таких нормативних актів є положення, яке фіксує взаємини між центральним банком і органами виконавчої влади. Саме з огляду на рівень і характер цих взаємин говорять про більшу або меншу незалежність центрального банку. Конкретними ознаками цієї незалежності є:

• Законодавчо встановлені межі втручання держави у грошову політику центрального банку. Так, у Німеччині та Швейцарії держава не має права втручатись у грошову політику центрального банку, а Німецький федеральний банк навіть не підзвітний парламенту Німеччини.

• Наявність законодавчого обмеження кредитування уряду. За цією ознакою найбільш незалежним є центральний банк Німеччини, а також таких країн, як Нідерланди та Австрія.

• Характер процедури призначення або вибору керівних органів центрального банку і терміни повноважень керівництва центральним банком. Так, у Австрії, Німеччині, Франції, Великобританії та Швейцарії керівні органи (Президент чи голова правління та члени директорату) призначаються урядом, або ж обираються з числа кандидатур, висунутих урядом. В інших країнах, наприклад, у Нідерландах, рішення про призначення на керівні посади центрального банку приймає Рада Міністрів на основі запропонованих центральним банком кандидатур.

В Україні центральним  банком є Національний банк України (НБУ). Він являє собою перший рівень банківської системи. НБУ створений згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» і діє на підставі Закону «Про Національний банк України». Центральний банк нашої країни — Національний банк України за своїми функціями принципово не відрізняється від центральних банків інших країн. Він підзвітний Верховній раді України, а тому незалежний від Уряду, але активно співпрацює з ним.

2. Завдання та функції центральних банків

Основні завдання центрального банку обумовлюють напрями його діяльності. В узагальненому вигляді центральний банк є емісійним центром держави, банком банків, органом банківського регулювання, банкіром і фінансовим агентом уряду, провідником грошово-кредитної політики, органом валютного регулювання і контролю, інформаційно-статистичним та аналітичним центром грошової і банківської систем.

Емісійний центр держави. Центральний банк, як правило, на монопольних засадах здійснює емісію банкнот і монет (грошових знаків). Центральні банки регулюють готівковий грошовий оборот. Крім того, вилучають непридатні до обігу та неплатіжні грошові знаки і здійснюють їх утилізацію.

Крім  готівкової емісії, центральні банки  здійснюють також безготівкову емісію, в результаті якої збільшується обсяг  резервів комерційних банків, що є базою для зростання грошової маси.

Банк  банків. Центральний банк забезпечує касове, кредитне і розрахункове обслуговування комерційних банків.

У процесі касового обслуговування комерційних банків він забезпечує їх готівкою в обмін  на їхні резерви, що зберігаються на рахунках у центральному банку.

У процесі кредитного обслуговування комерційних банків центральний банк забезпечує їх додатковими  резервами з метою підтримання  їх ліквідності, отже, виступає в ролі «кредитора останньої інстанції».

У процесі розрахункового обслуговування комерційних банків центральний банк зазвичай виступає посередником при проведенні міжбанківських розрахунків.

Орган банківського регулювання. Регулятивна діяльність центрального банку відносно комерційних банків зумовлена тим, що одним із його основних завдань, визначених, як правило, на законодавчому рівні, є сприяння ефективному розвитку банківської системи та її надійності.

Банкір  і фінансовий агент уряду. Центральні банки здійснюють розрахунково-касове обслуговування уряду, беруть участь у забезпеченні касового виконання державного бюджету, відіграють помітну роль в управлінні державним боргом, зокрема в розміщенні державних цінних паперів та в їх обслуговуванні за дорученням уряду, виконують функції радника, консультанта уряду з питань грошово-кредитної політики, в деяких країнах вони можуть надавати кредити уряду.

Провідник грошово-кредитної політики. Проведення грошово-кредитної політики передбачає визначення центральним банком її стратегії і тактики.

Орган валютного регулювання і контролю. Центральний банк, як правило, є головним органом проведення валютної політики, тісно пов’язаної з грошово-кредитною політикою.

Інформаційно-статистичний та аналітичний центр грошової і  банківської систем. Центральні банки з метою здійснення своєї діяльності проводять аналіз і прогнозування стану економіки країни, і насамперед грошово-кредитних, валютних і цінових відносин.

Основні функції, що здійснюються всіма без винятку центральними банками, поділяються на регулювальні, контрольні та обслуговувальні.

До регулювальних  функцій відносять:

— управління сукупним грошовим оборотом;

— регулювання грошово-кредитної сфери;

— регулювання  попиту та пропозиції на кредит.

Під контрольними функціями розуміють:

— здійснення контролю за функціонуванням кредитно-банківської  системи;

— проведення валютного  контролю.

Обслуговувальні функції здійснюються в разі:

— організації  платіжно-розрахункових відносин комерційних  банків;

— кредитування банківських установ та уряду;

— виконання  центральним банком ролі фінансового  агента уряду.

Розглянемо  ці функції більш детально.

Регулювальна  функція, яка притаманна всім без винятку центральним банкам, включає розроблення та проведення грошово-кредитної політики, яка включає в себе:

— визначення напрямів розвитку грошово-кредитної політики;

— вибір основних інструментів грошово-кредитної політики;

— створення та впровадження статистичної бази даних по грошовій масі, кредитах та заощадженнях;

— проведення аналізу  і досліджень з проблем економіки  та грошово-кредитної сфери даної країни або інших держав, які створюють основу грошово-кредитної політики;

— складання грошових програм та контроль за їхнім виконанням.

Не менш важливою регулювальною функцією центрального банку є регулювання попиту та пропозиції на кредит та іноземну валюту, що здійснюється за допомогою проведення інтервенцій на грошовому та валютному ринках. З метою кредитної експансії центральні банки застосовують заходи щодо зниження рівня ліквідності кредитно-банківських інститутів, а при кредитній експансії застосовують протилежні дії. Аналогічне значення мають валютні інтервенції.

Контроль за функціонуванням кредитно-банківської системи — одна з основних функцій центральною банку, яка зумовлена необхідністю підтримати стабільність цієї системи, оскільки довіра до національної грошової одиниці допускає наявність стійких та ефективно працюючих кредитно-банківських інститутів.

Не менш важливою контрольною функцією центрального банку є здійснення валютного контролю та валютного регулювання.

Забезпечення безперебійного функціонування системи готівкових та безготівкових розрахунків — одна з обслуговувальних функцій центрального банку.

Першочергово  діяльність центрального банку в цій сфері обмежувалась випуском в обіг паперово-грошових знаків. Грошова емісія і зараз є основою діяльності всіх центральних банків. У подальшому в міру розвитку безготівкових розрахунків центральний банк почав виступати в ролі організатора і учасника платіжно розрахункових відносин.

За допомогою  кредитування уряду центральні банки  здійснюють фінансування державного боргу та дефіциту державного бюджету. Це особливо широко використовується в країнах, що розвиваються, де позики центрального банку уряду становлять значну частину їхніх активів. І навпаки, розвинуті держави уникають подібної практики. У зв’язку з цим така функція належить не до основних, а до додаткових.

Ще одна обслуговувальна функція центрального банку — здійснення ним ролі фінансового агента уряду, тобто ведення урядових рахунків та управління активами різних урядових відомств. У деяких країнах, наприклад у США, центральні банки здійснюють цю функцію разом з комерційними банками. В інших державах, наприклад в Італії, центральний банк є практично бухгалтером урядових установ.

Додаткові функції  центрального банку не пов’язані  безпосередньо з його головним завданням (збереження стабільності національної грошової одиниці), але сприяють його реалізації. До цих функцій відносять: керування державним боргом, проведення аналітичних розслідувань та ведення статистичної бази даних, виготовлення банкнот тощо.

Функції проведення аналітичних та статистичних досліджень за своїм характером можуть бути досить неоднаковими та нерівнозначними в центральних банках різних країн. Аналіз у сфері грошово-кредитної та валютної політики в основному ґрунтується на даних платіжних балансів. У деяких країнах (Бельгії, Німеччині, Франції, Нідерландах, Японії) це зумовлено делегуванням центральному банку функції збору та аналізу такого роду даних.

Завдання всіх центральних банків — випуск в  обіг банкнот та забезпечення їхньої циркуляції на території країни. При  цьому лише деякі центральні банки (Італії, Великобританії, Бельгії, Іспанії) мають спеціальні структурні підрозділи з випуску банкнот.

В Україні, як центральний банк, НБУ виконує такі основні функції:

— емісія грошей та організація їхнього обігу;

— є кредитором останньої інстанції для комерційних  банків;

— організація  розрахунків між банками;

— обслуговування державного боргу країни;

— проведення операцій на ринку державних цінних паперів  та валютному ринку;

— видача комерційним  банкам ліцензій на здійснення банківських  операцій та операцій з іноземною валютою;

— контроль за діяльністю комерційних банків.

— визначає напрями  розвитку сучасних електронних банківських  технологій, створює, координує і контролює електронні платіжні засоби;

— складає платіжний  баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

— здійснює валютне  регулювання і валютний контроль, визначає порядок здійснення платежів в іноземній валюті;

— забезпечує накопичення  та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними;

— організовує  інкасацію та перевезення банкнот  та інших цінностей;

— здійснює інші функції в межах Закону «Про НБУ».

Він виконує  традиційні функції, характерні для  центрального банку держави: є емісійним і розрахунковим центром держави, «банком банків» і банкіром уряду. Він здійснює регулювання і контроль за кредитно-фінансовою системою країни в цілому.

3. Операції центральних банків

Центральні  банки в процесі своєї діяльності здійснюють операції — активні та пасивні, надають послуги своїм клієнтам.

Характерні  риси операцій центральних банків проявляються у трьох напрямах:

•   по-перше, центральні банки мають монопольне право емісії грошових знаків;
• по-друге, центральні банки обслуговують специфічну клієнтуру. Клієнтами центральних банків виходячи з основних напрямів їх діяльності виступають головним чином комерційні банки та урядові структури (казначейства, міністерства фінансів). Закони, що регламентують діяльність центральних банків, як правило, забороняють їм здійснювати комерційну діяльність, зокрема обслуговувати господарську клієнтуру.

Це обмеження  випливає з призначення центрального банку. Крім того, воно захищає комерційні банки від конкуренції з боку сильнішого учасника грошового ринку — центрального емісійного банку, котрий, по-перше, як емісійний банк має особливі можливості щодо формування своєї ресурсної бази, по-друге, як регулятивно-наглядовий орган володіє конфіденційною інформацією щодо діяльності комерційних банків;

• по-третє, для центральних банків, на відміну від комерційних, отримання прибутку не є метою проведення операцій.

Консолідація  зобов’язань категорії активів  і пасивів Національного банку України

Активні операції центральних банків.

Центральні банки проводять  операції з цінними паперами на відкритому ринку. Операції проводяться переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. Центральні банки можуть купувати цінні папери у фірм, населення, комерційних банків або продавати їм цінні папери. І хоч цінні папери в портфелях центральних банків є важливим джерелом їхніх доходів, проте безпосередньою метою їх купівлі та продажу є не дохід. Центральні банки проводять операції з цінними паперами, щоб змінити величину резервів комерційних банків. Операції на відкритому ринку є найважливішим інструментом, за допомогою якого центральні банки економічно розвинутих країн регулюють пропозицію грошей. Цінні папери займають істотне місце в активах балансу центральних банків.

Центральні  банки проводять операції з рефінансування (кредитування) комерційних банків. Вони надають позички комерційним банкам, здійснюють перерахування векселів, які раніше були враховані комерційними банками. На суму наданих позичок та перерахованих векселів збільшуються резерви банків, а погашення позичок і векселів призводить, відповідно, до зменшення банківських резервів. Отже, рефінансування комерційних банків надає центральним банкам можливість регулювати величину їхніх резервів. Сума наданих позичок і перерахованих векселів звичайно досить мала відносно загальних активів центральних банків.

Центральні  банки проводять операції з міжнародними ліквідними резервами (золотовалютними резервами). До складу резервів входять:

• золотий запас;
• запаси іноземної вільно конвертованої валюти;
• резервна позиція у МВФ;
• спеціальні права запозичення — СПЗ, або СДР (Special Drawing Rights — SDR).

Власником міжнародних  ліквідних резервів виступає держава, але розпоряджатися ними в різних країнах можуть різні кредитно-фінансові установи: центральний банк, міністерство фінансів, казначейство, валютне управління, стабілізаційний валютний фонд.

Центральні  банки проводять операції з міжнародними ліквідними резервами (купівля-продаж іноземної валюти, золота) з метою підтримання на потрібному рівні попиту на гроші і пропозиції грошей, а також обмінного курсу національної валюти. Наприклад, у разі необхідності мобілізації іноземної валюти центральні банки можуть:

• продавати золото;
• проводити операції «своп» — продаж золота за іноземну валюту з подальшою його купівлею через певний проміжок часу;
• використовувати золото як заставу для отримання іноземних кредитів.