Политическое лидерство как психологический феномен
По
дисциплине:
Политическая психология
Зміст
Вступ…………………………………………………………………
Політичне лідерство як психологічний феномен………………………………..4
Висновки
………………………………………………………………………...
Список літератури…………………………………
Вступ
Лідерство — закономірне соціальне явище. Наймасовіше воно у групах. Лідерами є члени групи, здатні організувати її членів для виконання спільного завдання. На відміну від керівництва таке лідерство виникає стихійно, воно нестабільне, пов'язане насамперед з особистими відносинами між членами групи. Лідер більше поінформований, ніж інші члени групи, активний, має організаторські здібності, авторитет.
Окремого розгляду потребує проблема політичного лідерства.
Політичний лідер — це людина, здатна згуртувати навколо себе багатьох, завоювати у них авторитет, повести за собою.
Проблему лідерства досліджували Геродот, Плутарх, Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Ф. Ніцше, К. Маркс, В. Ленін, М. Вебер та інші відомі вчені, політики, громадські діячі.
У радянській, у тому числі українській, психології проблему лідерства активно розробляли ще у 20-30-ті роки XX ст. Є. Аркін, О. Залужний, П. Загоровський, С. Лозинський та ін.
Нині за умов
принципових соціально-
Лідерство — феномен надто неоднозначний.
Політичне лідерство як психологічний феномен
У системі політичних відносин, політичного процесу суттєве значення має розгляд лідерства саме як психологічного феномена.
Розглядаючи проблему особи як суб'єкта політики, відомий політолог А. Боднар так диференціював суб'єктів політичного процесу:
- громадяни, які фактично жодною мірою не впливають на політику, політичну життєдіяльність. Таких громадян у кожній країні багато, включаючи не лише байдужих до політики, а й взагалі аполітичних;
- громадяни, які входять до складу громадських організацій, навіть кількох, однак таких, що недостатньо активно впливають на політичний процес;
- громадяни, які є членами активно діючих партій, громадських організацій та об'єднань;
- громадський, політичний діяч, діяльність якого в політиці доволі помітна;
- професійний політик, для якого політична діяльність — це задоволення власних матеріальних, духовних, соціальних та інших інтересів і потреб;
- політичний лідер як найвища посадова особа в політичній, суспільній життєдіяльності (президент, прем'єр-міністр, спікер та ін.).
Основними є такі риси політичного лідера:
- здатність виражати і відповідно обстоювати погляди певної груди;
- наявність власної політичної програми;
- висока ерудованість, освітня підготовка;
- політична воля;
- політична культура;
- здатність до поєднання теорії і практики, політичного прогнозу;
- вміння організовувати діяльність інших людей;
- популярність;
- висока моральність, такт;
• доступність, комунікабельність, ораторські здібності.
Розглянемо природу лідерства.
Під лідерством розуміють один із процесів організації та управління малою соціальною групою, що сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни з оптимальним результатом.
Лідер — це член групи, що спонтанно висувається на роль неофіційного керівника в конкретній ситуації за наявності відповідних особистих якостей та об'єктивних обставин.
Лідерство можна розглядати в широкому розумінні як здатність впливати на інших та стан спільної діяльності й у вузькому, коли лідер радикально впливає на стан справ у колективі та за багатьма якостями переважає інших.
Питання лідерства взагалі, його місця в суспільстві минулого, сучасного та майбутнього, перспективи розвитку та умови формування лідерів, зокрема, у сучасній Україні постійно турбують громадськість. З вирішенням цих питань люди пов'язують власні долі, прогнозують розвиток суспільства.
Позаяк серед інших проблем становить інтерес саме психологічний аспект проблеми лідерства, розглядатимемо феномен лідерства з урахуванням цього аспекту.
Одним із засновників політико-психологічного підходу до вивчення проблеми лідерства вважають американського вченого Г. Лассуела, який, як відомо, разом з Ч. Мерріамом, Б. Скіннером, У. Уайтом належить до так званої чиказької психологічної школи політики. Представники цієї школи здійснили багато досліджень з політико-психологічних проблем лідерства, особливо щодо відносин лідера з оточенням. Останнє має суттєве значення для суспільств перехідного стану.
Доволі відомою є також психологічна концепція лідерства так званої франкфуртської школи, представниками якої є Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Фромм, X. Арендт та ін. Вони розглядали питання лідерства без свідомого нахилу до авторитаризму у психології широких мас у тих країнах, де існують (існували) тоталітарні режими. Психологічним аспектам лідерства присвячені також публікації, що з'явилися останнім часом у російській політології (Г. Ашин, Ф. Бурлацький, Д. Волкогонов, М. Ільїн, Б. Коваль, В. Соловйов та ін.). Зокрема, розроблено соціально-психологічну типологію лідерства і запропоновано такі ознаки для його класифікації:
- історизм — тип лідерства залежить від характеру епохи;
- масштабність — лідери загальнонаціональні, регіональні, певного класу, групи;
- класовість — інтереси якого класу, соціальної групи обстоює лідер;
- ставлення до існуючого устрою, організації — "функціональний", "стабілізуючий", "дисфункціональний";
- здатність до лідерства — перетворення на лідера завдяки власним якостям або з певних обставин;
- ініціативність — здатність продовжувати розпочату справу.
Своєрідно трактує поняття "політичний лідер" відомий український політолог Д. Видрін. Він вважає, що політичний лідер — це будь-який незалежно від формального рангу учасник політичного дійства, процесу, який намагається і здатний консолідувати зусилля всіх, хто його оточує, і активно впливати (у межах території, міста, регіону, країни) на цей процес для досягнення висунутих ним конкретних цілей. Зауважимо, що таке визначення лідерства вчений сформулював відповідно до інтенсивних, масових політичних процесів, що відбувалися в Україні, інших посттоталітарних державах у 1990 р., коли учасниками політичних дій були сотні тисяч громадян.
Статус політичного лідера, як і лідера загалом, можна розглядати з різних позицій:
• функціонально-рольового (йдеться про певний статус, завойований будь-яким членом групи, колективу);
- професійного (у цьому разі має значення місце лідера серед інших у професійній ієрархії стосовно конкретної предметної сфери діяльності);
- морально-етичного (такий статус пов'язаний з характером оцінки колективом особистісних людських морально-етичних якостей лідера);
- самооцінного (цей статус доволі своєрідний, позаяк оцінка оточенням лідера часто не збігається з його самооцінкою або навіть принципово відрізняється від неї).
Оригінальне подає моделі типології лідерства відомий російський соціальний психолог Б. Паригін. На його думку, типологію лідерства потрібно будувати з урахуванням трьох складових: змісту, стилю, характеру діяльності лідера. Згідно з цим Б. Паригін пропонує таку типологізацію.
За змістом діяльності:
- лідер-натхненник;
- лідер-виконавець;
- лідер-натхненник і виконавець водночас.
За функціями, які виконує лідер. Так, відомий російський соціальний психолог Ю. Ємельянов вирізняє такі основні функції лідера:
- лідер-адміністратор {виконує координаційні, організаційно-розпорядчі функції);
- лідер-планувальник (розробляє засоби, методи, шляхи досягнення групою певної мети);
- лідер-політик (встановлює мету і основної лінії поведінки групи);
- лідер-експерт (людина, що є джерелом найдостовірнішої інформації);
- лідер - представник групи в зовнішньому середовищі (офіційна особа групи, що є представником групи в зовнішньому середовищі);
- лідер — джерело заохочень і покарань;
- лідер-приклад;
- лідер — символ групи;
- лідер як фактор, що скасовує індивідуальну відповідальність;
- лідер — провідник світогляду;
- лідер-"батько";
- лідер — хлопчик для побиття.
За стилем керівництва:
- авторитарний;
- демократичний;
- такий, що поєднує авторитаризм з демократизмом.
За характером діяльності:
- універсальний;
- ситуативний.
Лідерство — явище доволі індивідуалізоване, однак типи політичних лідерів розрізняють за певними ознаками, рисами, якостями, тобто критеріями:
- прагненням до влади;
- джерелами керівництва;
- функціями в політичній системі;
- політичною активністю;
- ставленням до власної компетенції.
Домінуючим критерієм вираження суті феномена лідера є прагнення до влади. Вважають, що із загальної чисельності громадян 7-8 % тих, хто "хворіє на владу", бажає її мати. Для них влади ніколи не забагато, вона їм не набридає, надає не тільки перевагу над іншими, а й задоволення. За розглядуваним критерієм вирізняють два типи політичних лідерів — авторитарний і неавторитарний, або демократичний. Обидва типи прагнуть влади приблизно однаково і часто намагаються досягти її будь-якими засобами. Відмінність полягає в методах реалізації влади, інтелекті лідера, його політичній культурі, меті та ідеалах, яких він прагне досягти. Якщо для авторитарних лідерів головним принципом реалізації влади є примус, то для демократичних — переконання. Цим вони істотно різняться. Перші виправдовують прагнення до влади революціями, величчю та месіанським призначенням, а другі — важливими реформами, що здійснюються в суспільстві, країні, потребою стати на захист демократії тощо. Другим критерієм типології лідерства є джерела керівництва. Згідно з цим критерієм вирізняють два типи політичних лідерів: ті, що керуються в політиці суто внутрішніми чинниками, і ті, що віддають перевагу зовнішнім чинникам. До перших можна зарахувати лідерів, які переконані, що їх лідерство не що інше, як результат насамперед власної компетенції, знань, уміння, таланту, обдарованості чи навіть геніальності. Здебільшого лідери авторитарного типу вважають себе не інакше, як обранцями долі. На думку таких лідерів, саме їм призначено вести людство до нових вершин. Лідери, які керуються так званими зовнішніми чинниками, переконані, що всі їхні успіхи або поразки залежать не від них особисто, а саме від зовнішніх обставин, ситуацій, подій тощо. І тому такі лідери стверджують, що причина можливих невдач не в них, а в інших людях, організаціях, підступності їхніх супротивників тощо.
Третім критерієм визначення типу лідера є певні функції в політичній системі, які виконує лідер. Зокрема, американський політолог Г. Лассуел вирізняє три типи таких лідерів: адміністратор, агітатор, теоретик. Це не означає, що в житті існують такі лідери в чистому вигляді, однак можна визначити їхні найхарактерніші ознаки. Так, адміністратору властива ієрархічність у відносинах, він часто приймає компромісні політичні рішення. Агітатор — це здебільшого тип лідера харизма-тичного, що стає улюбленцем мас за рахунок ефективного популізму, вміння декларувати прості та зрозумілі положення. Однак часто такий лідер вдається і до так званих закулісних методів політичної боротьби. Лідер-теоретик — це стратег, який охоче розробляє перспективні плани, займається великою політикою, перекладаючи реалізацію поточних планів і реальних справ на помічників, підлеглих.
Четвертим критерієм класифікації типів лідера є їх політична активність. У політичній теорії, політології вирізняють так званих правоносіїв (вони активні й готові багато зробити, щоб залишитись у центрі політичних подій будь-якого рівня) і пробивних лідерів, які можуть багато зробити, однак досягнутий результат їх не задовольняє. Саме тому їхня активність спрямована на те, щоб розчищати собі дорогу до вищих щаблів влади. Проте насправді така активність — насамперед демонстрація дії, самореклама.
П'ятим критерієм
типології лідерства є ставленн
Розглянемо окремі конкретні типологізації лідерства.
За мотивацією діяльності розрізняють традиційних, легальних (бюрократичних) та харизматичних лідерів.
Традиційні лідери діють, як зазначалося, за принципом "так робили наші діди і батьки, так робитимемо і ми". Більшість відомих монархів — традиційні лідери.
Легальні, або бюрократичні, лідери — це лідери посади і крісла, їм підкоряються завдяки тому, що вони мають відповідний ієрархічний статус, а не соціальну вагу.
Харизматичні лідери уособлюють особистісний тип лідерства. Авторитет такого лідера базується на його особистих якостях, привабливості ідей, які він декларує.
За масштабами політичної діяльності лідерство має кілька рівнів.
Перший і найпоширеніший — рівень малої групи (оточення президента, керівника парламенту, лідера політичної партії).
Вищий рівень — лідерство е політичному русі певної соціальної групи (прошарок, клас, партія). Лідер цього рівня повністю використовує не лише особистісні якості, а й уміння бути організатором, координувати дії великої групи людей.
Найвищим вважається рівень політичного лідерства в системі владних відносин. Лідер цього рівня здатний інтегрувати і поєднувати інтереси великих соціальних груп, різних соціальних верств населення, тобто здатний діяти в масштабах суспільства, держави.
Лідерство класифікують і за іншими ознаками. Так, за реальним проявом розрізняють лідерство номінальне (помилкове, хибне) і реальне (фактичне).
Варта уваги і концепція функціонально-рольового підходу, запропонована М. Херманном, який розглядає лідерство з позиції функції, яку має виконувати конкретний лідер у суспільстві.
- Лідер-вождь. Він має мету, заради якої здатний змінити політичну систему, і чітко визначає цілі, етапи діяльності, вміє вести за собою маси і підкоряти їх своїй волі. Це сильна особистість, для якої характерне особисте бачення дійсності та її перспектив.
- Лідер-комівояжер. Він будує кар'єру на шанобливо-чуйному ставленні до найважливіших потреб людей, намагаючись допомогти їм, а також переконати, що він бажає і може поліпшити їх життя. Як правило, лідери цього типу керуються бажаннями і потребами маси.
• Лідер-маріонетка. Такий лідер діє не самостійно, а від імені та за допомогою групи, яка його висунула і підтримує. Тому він пропагує і підтримує цілі цієї групи, але методи їх досягнення часто вибирає сам. Для цього лідера дуже важливо вміти переконувати інших для того, щоб вони сприйняли його ідеї.
- Лідер-пожежний. Він уміє оперативно та ефективно реагувати на зміни обставин і потреби громадян, вирішуючи наболілі проблеми. Для того щоб краще зрозуміти такого лідера, слід докладно вивчати не лише його, а й його оточення.
Будь-яка діяльність вмотивована. Найважливішим мотиваційним джерелом лідерства є потреба у владі. Вихідною при цьому є теза, що влада, боротьба за неї наскрізь пронизує політичне життя будь-якого суспільства.
Лідерів, як зазначалося, класифікують також за їх політичною активністю, ставленням до власної компетенції. За цією класифікацією розрізняють лідерів-новаторів, координаторів, консерваторів, володарів, адміністраторів, бюрократів та ін.
Новатори — це неординарні, оригінальні лідери, які нетрадиційними способами намагаються досягти бажаних результатів.
Координатори — лідери, що вміють знаходити незвичні, але прийнятні компромісні рішення. Лідери такого типу потрібні для стабілізації як влади, так і суспільно-політичної ситуації у країні загалом, особливо в умовах перехідного періоду.
Консерватори — лідери старого типу, які не бажають приймати складних рішень. Багато уваги вони можуть приділяти реформуванню другорядних сфер, не торкаючись наріжних засад суспільства чи будь-яких окремих систем і процесів. Зазвичай консерватори найчастіше конфліктують з новаторами.
Лідери-володарі вирізняються насамперед певними егоїстичними рисами. Як правило, це стратеги, яких не цікавлять деталі політичної діяльності. Політичну владу такі лідери утримують, формуючи відповідні нові відносини влади в малих чи великих впливових суспільних або політичних групах.
Лідери-адміністратори — це політики-професіонали, реалісти. Вони постійно підтримують зв'язок з народом і підкреслюють власну ідентичність з ним, захищаючи інтереси відповідної суспільної групи.
Лідери-бюрократи — це політики (як, власне, і прості управлінці), що чітко дотримуються певних догм, стереотипів у діяльності, управлінні.
З лідерством неодмінно пов'язане поняття "культ лідерства". Це складне і неоднозначне явище, що має власну природу, джерела і може розглядатись у таких модифікаціях:
• культ як сконструйований і нав'язаний владою масам згори, використовуючи пасивність мас та маніпулюючи масовою свідомістю за рахунок різних засобів інформації та пропаганди;
- культ як спонтанне явище, що виникає, умовно кажучи, "знизу", від мас у певних (скажімо, кризових) ситуаціях;
- культ як породження певних виключних якостей людини (лідера), її волі. Йдеться про харизматичні якості людини.
За будь-яких обставин кожний конкретний випадок культу в "чистому" вигляді не існує. Іншими словами, він є результатом багатьох складових. Наприклад, у радянській історіографії культ особи Сталіна відзначався як "викривлення", випадкові відхилення, ненормальності в розвитку соціалістичної демократії, спричинені її незрілістю.
Варто наголосити, що в чистому вигляді політичних лідерів практично не буває. Портрет будь-якого лідера з часом "ретушується", від нього відкидається все, що невигідне. Так, не можна стверджувати, що такі політичні лідери, як М. Робесп'єр, В. Ленін, А. Гітлер, У. Черчілль, Й. Сталін чи інші своїм авторитетом і популярністю завдячують не лише певним вродженим, природним якостям. Крім таких якостей потрібні були ще й зусилля пропаганди, і активно сформована громадська думка, і багато іншого.
Кожний політичний лідер має певні, часто лише йому притаманні якості, які, власне, і роблять його лідером. І все ж можна назвати найтиповіші риси політичного лідера.
• Акумулятивність. Ця риса є вирішальною, особливо для лідерів високого, загальнонаціонального, загальнодержавного рівня. Вона полягає у здатності акумулювати і адекватно виражати у своїй діяльності інтереси певних, доволі великих мас. Така риса була притаманна А. Гітлеру, В. Леніну та іншим політикам, які дуже добре розуміли інтереси певних класів та соціальних груп і успішно використовували це у власних цілях. Звідси випливає, що політичним лідером можна стати випадково — варто вгадати інтереси широких мас і спробувати їх задовольнити.
- Компетентність. Це всебічна підготовленість політичного лідера до діяльності у сфері політики, суспільних відносин. Компетентність набувається в результаті постійного і ґрунтовного навчання, самоосвіти, самовдосконалення. Значною мірою компетентність зумовлюється тривалістю та досвідом політичної діяльності політичного лідера.
- Наявність чіткої політичної програми. У справді авторитетних, популярних політичних лідерів програми здебільшого відповідають інтересам їх електорату, інтересам великих соціальних груп або класів.
- Інноваційність. Це здатність постійно генерувати, продукувати нові ідеї, по-новаторському осмислювати старі, відомі сентенції, вміти їх коригувати, розвивати і вдосконалювати. Ще краще, якщо політичний лідер вміє не лише конструювати нові ідеї, а й пропонує механізми їх практичної реалізації. Така здатність завжди імпонує його прихильникам, електорату.
- Популярність. Вона досягається завдяки поєднанню іміджу, вміння завойовувати симпатії людей, ефективності політичної діяльності та звичайного популізму.
- Політична гнучкість, динамізм. Лідер високого рівня, як правило, успішно вибирає альтернативні рішення, завойовує симпатії і прихильність електорату у результаті неординарних дій і вчинків.
- Політична воля, вміння і здатність брати на себе відповідальність. Ця важлива риса притаманна сміливим, рішучим політикам, які швидко знаходять вихід з критичної суспільної ситуації і беруть на себе відповідальність за прийняті рішення. Згадаймо хоча б політиків, які мали сміливість і підписали відомі Біловезькі домовленості (Білорусь).
- Гострий розум, політична інтуїція. Певною мірою ці якості вроджені, а згодом розвиваються. Йдеться про вміння мислити аналітичне, неординарно, передбачати можливий розвиток подій. Такі якості притаманні небагатьом політичним лідерам.
- Організаційні здібності. Вони потрібні політичному лідерові будь-якого масштабу, але особливо важливі для лідерів, які є національною елітою, насамперед президентів, керівників парламентів, урядів, міністрів, лідерів най-
впливовіших політичних партій, об'єднань, сил. - Мова. Йдеться про мову, якою спілкується політичний лідер, політичну термінологію, поняття, властиві лідерові з високим рівнем загальної і політичної культури.
- Володіння політичними технологіями. Справжній політичний лідер повинен професійно володіти комплексом (системою) спеціальних, цілеспрямованих, послідовних та ефективних дій і прийомів, що забезпечують очікувані ним політичні результати діяльності. До того ж політик повинен досконало володіти політичним маркетингом — системою пропаганди, підкреслення і демонстрації кращих рис, притаманних власне йому або тим, кого він підтримує в політиці.
- Привабливість (імідж). Політик повинен уміти подобатися, або мати "шарм". Свого часу такими політиками були Р. Кеннеді, М. Тетчер, М. Горбачов, Б. Єльцин, Л. Кравчук та ін. Крім відповідних якостей і вміння вирішувати суто політичні питання вони вміло завойовували симпатії громадян.
- Популізм. Виокремлюємо цю якість в її позитивному розумінні, позаяк "робота на публіку" притаманна фактично всім політичним лідерам. Вдало використаний популізм — постійна поява перед людьми, незастережливе спілкуван
ня з ними, вміння стати "своїм хлопцем" — тільки на користь політикові. Шкода, коли такий популізм потім не підкріплюється конкретикою політичної, суспільне корисної діяльності.
Дещо видозміненими крім названих є риси політичного лідера загальнонаціонального, загальнодержавного масштабу:
• уміння бачити, виокремлювати проблему і генерувати ідеї, розробляти політичні завдання загальнонаціонального характеру. Без такого таланту політичний лідер рідко вивищується над особистими, містечковими інтересами;
- готовність персоніфікувати функціональні цінності відповідно до конкретного історичного періоду. Йдеться про вміння бачити і вирішувати ту чи іншу проблему з урахуванням як історичного досвіду, практики, так і особливостей реального історичного часу;
- уміння генерувати ідеї, розробляти програми не лише на загальнонаціональному рівні, а й у разі потреби узгоджувати інтереси багатьох суб'єктів політичного процесу;
- уміння вселяти віру, оптимізм у весь народ, націю, великі соціальні групи. Така якість найчастіше притаманна харизматичним лідерам;
- політичне уявлення. Ця риса притаманна політикам неординарним, високого рівня, її можна пояснити як своєрідний інтуїтивний і раціональний творчий елемент політики, спосіб визначення і оцінювання кризової ситуації,
стратегії пошуку рішень, здійснення конкретного політичного курсу. Це рідкісна і доволі ризикована якість. Потрібно було бути Мойсеєм, щоб уявити і передбачити "землю обітовану", Шарлем де Голлем, щоб уявити майбутню велику Францію і спрямувати політичну діяльність на досягнення такої мети. Однак були політики, політичне уявлення яких реально виявилося далеко не найкращим зразком для людства (наприклад, В. Ленін, ще гірше — А. Гітлер). Доволі часто політичне уявлення слугує народженню і реалізації утопічних, практично нереальних проектів. Загалом політичне уявлення пов'язане з ризиком, що потребує від політика великої мужності, сміливості та відповідальності. Добре, якщо таке уявлення реальне, позитивне, а не помилкове, яке становить загрозу для життя не однієї людини, а багатьох, іноді мільйонів людей.
Проблема лідерства завжди має розглядатися в контексті конкретного суспільства та історичного часу. Не є винятком і Україна. Серед політичних лідерів сучасної України виокремлюється два типи:
- "поступливий" - лідер консервативного типу, тобто такий, що під певним тиском намагається зберегти у країні існуючу систему;
- "інверсійний" - лідер, якого визнають і сприймають не так завдяки його особистим заслугам, як через переслідування його владою чи критику з боку інших лідерів або політичних сил.
Лідерів, які обстоюють ідеї справді революційних перетворень (у найкращому розумінні), в Україні нині ще надто мало, навіть на тлі надзвичайно розвиненого популізму та безлічі різноманітних розігруваних політичних спектаклів.
Аналізуючи феномен сучасного політичного лідерства в Україні, щодо багатьох лідерів абсолютно неможливо визначити, є вони лідерами загальнонаціональними чи регіональними; інтереси яких соціальних груп захищають; яке їх ставлення до існуючого суспільного устрою — функціональне, дисфункціональне чи стабілізуюче. Іншими словами, нині в Україні не бракує так званих розмитих лідерів, які діють адекватно суспільно-політичним змінам і конкретним колізіям. Таких лідерів скоріше забагато. А тому поява дедалі більшої кількості лідерів елементарного популістського типу загрозлива для України. І це тоді, коли суспільство сьогодні надто гостро потребує сильних лідерів, гідних сповна взяти на себе відповідальність за долю всієї нації, а не лише своїх виборців.
Висновки.
Під лідерством розуміють один із процесів організації та управління малою соціальною групою, що сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни з оптимальним результатом.
Лідер — це член групи, що спонтанно висувається на роль неофіційного керівника в конкретній ситуації за наявності відповідних особистих якостей та об'єктивних обставин.
Лідерство можна розглядати в широкому розумінні як здатність впливати на інших та стан спільної діяльності й у вузькому, коли лідер радикально впливає на стан справ у колективі та за багатьма якостями переважає інших.
У сучасного політичного лідера мають бути новаторська, зрозуміла програма і стратегія діяльності. По-новаторському він має й діяти.
Лідер повинен добре вміти висловлювати і обстоювати як власну думку і погляди, так і думку та погляди певної суспільної групи.
Лідерові обов'язково мають бути притаманні відповідний рівень політичної культури, організаторські здібності та вміння впливати на людей. Він не досягне успіху в політичній діяльності без власної команди — людей, які поділяють його думки, життєву позицію, стратегію. Як зазначав Н. Макіавеллі, про розум правителя висновують насамперед з того, яких людей він до себе наближає.
Безумовно, сучасна Україна потребує насамперед демократичних лідерів, але багато з них все ще сповідують і використовують авторитарні норми управління.
Серед багатьох якостей сучасного політичного лідера в Україні варто виокремити почуття національної самосвідомості і гордості, відчуття єдності з народом. Іншими словами, лідера посткомуністичної України характеризує не так уміння красиво висловлюватись, як те, якою мірою він здатний бути захисником національних інтересів, обстоювати їх.
