Політичні партії
Зміст
Вступ
Розділ 1. Етапи історичного розвитку партій
1.1. Історія та теорія політичних партій
1.2. Етапи історичного розвитку партій
Розділ 2. Формування сучасної теорії політичних партій та партійних систем
2.1. Форма та галузь застосування теорії політичних партій
2.2. Формування теорії партійних систем
Висновки
Література
Вступ
Аналізуючи реалії сучасного світу, динаміку і передумови процесів, що в ньому відбуваються, рідко хто наважиться залишити поза увагою проблеми пов’язані із діяльністю політичних партій. Неминуче позначиться це на глибині та достовірності аналізу соціально-політичних явищ.
В більшості сучасних держав існування та діяльність політичних партій представляє собою загальновизнану норму, трактується як невід’ємний атрибут демократичного способу здійснення влади. Саме вони уможливлюють залучення широких верств населення до участі у політичному процесі, проведення конкурентних виборів, функціонування організованої політичної опозиції. Демократія без політичних партій не є дієздатною. Ефективність демократичних інститутів та політична стабільність суспільства великою мірою залежать від типу партійної системи, яка утвердилась в даній країні, її узгодженістю з соціокультурними та економічними умовами, політичною традицією народу.
Особливе місце займають політичні партії в переломні періоди суспільного розвитку. Це підтверджується досвідом трансформаційних процесів, які відбувалися в минулому столітті. В перехідні періоди як в країнах Європи, так і в країнах Азії, Африки і Латинської Америки процес консолідації демократичних сил заради майбутнього політичного розвитку був пов’язаний із діяльністю політичних партій.
Саме тому дослідження історії та теорії політичних партій становить важливий напрям світової політології. Однак факт широкого поширення та фундаментального значення політичних партій тим виразніше контрастує із значними труднощами, які можна виявити на шляху їх повного та адекватного вираження в політичній теорії. Визначення даної категорії, сьогодні більшою мірою носить нормативно-правовий ніж політологічний характер. Цей факт яскраво демонструє відставання політичної науки від реалій політичного життя.
В жодного іншого, настільки принципового і важливого, політичного інституту не знаходимо таких труднощів із проблемою їх утвердження та легітимності. Навряд чи в політичній теорії ми знайдемо ще таку політичну категорію, яка б зазнала такого одностайного несприйняття як це мало місце з політичними партіями. При чому це мало місце як в теологічних концепціях епохи раннього феодалізму так і зі сторони ранньоліберальних буржуазно-демократичних теорій. Рецедиви минулого мають місце і сьогодні.
Розділ 1. Етапи історичного розвитку партій
1.1. Історія та теорія політичних партій
Дослідження політичних партій неможливе без розгляду їх історичної еволюції. Однак, досліджуючи політичні партії через ретроперспективу розвитку політичної думки і державно-правових вчень, необхідно чітко усвідомлювати існуючу різницю між сучасними політичними партіями і їх історичними формами.
Розглядаючи розвиток теорії політичних партій, зміну їх “ідеального” образу в політико-правовій думці важливо співставити це з реальними змінами, які відбуваються з політичними партіями. В принципі можна було б припустити, що в історії, яка має значну кількість самих різноманітних прикладів різного роду політичних угрупувань, порівняння між ранніми формами політичних об’єднань і сучасними політичними партіями не коректне, так як нібито мова йде про принципово відмінні політичні інститути мало чим подібні між собою. Однак насправді, незважаючи на наявність значної кількості відмінностей між політичними угрупуваннями існують глибокі зв’язки. На різних історичних етапах, в різних формах правління, на різних рівнях розвитку і місця в суспільстві, державі мова йде в принципі про однотипні в понятійному і змістовому розумінні феномени, які, попри всю несхожість, виявляють ряд суттєвих спільних рис. Ці ознаки “якості” партії, які визначають відповідне теоретичне поняття, виражаються у відповідних організаційних, ідеологічних, функціональних, інституційних і інших критеріях і вказують на певну наступність між історичними партійними угрупуваннями і сучасними політичними партіями. Ці ознаки обов’язково притаманні всім політичним партіям незалежно від історичного періоду їх розвитку і конкретних умов, форм і рис, поява котрих може бути зумовлена особливостями національних, економічних і політичних умов їх існування.
Разом з тим партії та партійні системи представляють собою продукт тривалого історичного розвитку тієї чи іншої країни, тому їх дослідження вимагає врахування історичних традицій, національних особливостей, факторів конституційно-політичної та правової системи, ідейно-політичних, культурних, релігійних моментів. Статика і динаміка партійних форм виражають конфігурацію, характер та перспективи класово-політичних антагонізмів, властивих даній історичній епосі. Тому можна і необхідно проводити лінію розмежування між соціальною природою, функціональним значенням, доктринами і ідеологією партій, що організаційно формуються в період феодалізму і капіталізму.
Зрозуміло, що остаточне оформлення сучасних політичних партій безпосередньо пов’язане з розвитком буржуазної демократії і державності, а самі вони є продуктом епохи Нового часу. Тому неправильно говорити про прямий еволюційний розвиток партій від історичних форм до сучасних політичних партій, так само, як неправомірно говорити про те, що відбувся якийсь революційний стрибок від протопартій до сучасних політичних партій.
За своїми функціонально-організаційними характеристиками, інституційно-правовим статусом, характером діяльності, впливом у суспільно-політичній та державній сфері сучасні політичні партії значно відрізняються від “зародкових” партійних груп, “протопартій” чи “передпартій” ХVІІІ – ХІХ ст. При цьому однаковими залишаються їх основні базові характеристики. У всі історичні періоди політичні партії залишались політичними організаціями, що виражали певні соціальні інтереси і які через реалізацію певних ідейних принципів намагалися досягти політичної влади в державі. На цій основі можна робити висновок про наявність глибоких паралелей і матеріальної правонаступності в розвитку політичних партій від їх первісних структур до сучасних політичних партій. Правомірною є також постановка питання про відносну ідейну наступність між поглядами на політичні партії провідних мислителів Нового часу і концепціями сучасних авторів, які представляють лише етапи історичного розвитку єдиної політичної теорії.
Зміна ролі партій, їх характеру, форм, сфер діяльності як вираз об’єктивних процесів, історичних закономірностей розвитку різноманітних елементів капіталістичної соціально-економічної формації викликало відповідні зміни в теоретичному сприйнятті партій на рівні політичних, державних концепцій. Партії, котрі поступово ставали одними із центральних політичних інститутів, мають свою предметно-практичну основу у суспільних взаєминах. Тому розгляд розвитку “ідеального”, теоретичного образу політичних партій повинен ставитися в залежність від обставин конкретної дійсності, практики самих партій, повязаною із відповідною епохою. Це означає, що адекватний, об’єктивний аналіз розвитку політичної та державно-правової доктрини у її відношенні до партій передбачає дослідження практичної еволюції самих партій.
Таким чином історія та теорія політичних партій нерозривно пов’язані між собою. Історія політичних партій дає поважний матеріал для теорії політичних партій, а остання в свою чергу систематизує спонтанну і хаотичну, на перший погляд, еволюцію перших.
1.2. Етапи історичного розвитку партій
Ще в стародавньому Римі виділяються угрупування прихильників того чи іншого політика, а частіше - того чи іншого аристократичного роду. Саме вони стали першими формами політичних об’єднань, протопартіями. Дістали вони в літературі назву “родових партій”.
Історично партії, в сучасному їх значенні, є утвореннями порівняно недавніми, пов’язаними зі становленням і еволюцією буржуазної державності та демократії. Стають вони необхідним елементом суспільно-політичної структури коли соціальний організм досягає відповідного ступеню складності і боротьба різних класів, які чітко усвідомлюють свої інтереси, перетворюється в політичну боротьбу, а відтак і в боротьбу за державну владу.
Спочатку організаційно-політичний поділ громадської думки на різноманітні ідейно-політичні течії відбувався по лінії боротьби між феодалізмом та капіталізмом. В міру того як нові соціальні класи та верстви почали приймати участь в політичному житті виникають прокапіталістичні партійно-політичні утворення. Початковою їх метою було не стільки здійснення влади, скільки здійснення впливу на неї з метою розширення своїх політичних прав та свобод.
В міру розвитку буржуазії відбувається і зміна характеру самих політичних партій, їх діяльності, функціональної спрямованості, ідеологічної орієнтації, організаційної структури. На цьому етапі має місце поступовий перехід від “елітарних” партій до “класичних”, а згодом і до “сучасних” політичних партій, які почали з’являтися з 70-х років ХІХ ст.
Буржуазно-демократичні перетворення в державній і суспільно-політичній сферах радикально змінили становище партій, змусили їх змінити свої функції. Основним імпульсом такої трансформації став вихід народних мас на політичну арену і необхідність їх залучення до політичної боротьби. Ця трансформація змусила політичні партії серйозно перебудувати свою пропаганду і організацію. Потреби збільшення кількості членів партії і завоювання підтримки широких верств виборців вимагали радикальної перебудови їх організаційної структури в напрямку збільшення їх централізації і дисципліни.
Перетворення традиційних “елітарних” партій в партії “масового” типу стимульовалось і прискорювалось появою масових пролетарських партій, які принципово відрізнялися від буржуазних партій як своєю класовою природою так і характером діяльності, принципами та формами, організаційною структурою. Поява на політичній арені партій пролетаріату робить протистояння між буржуазними та пролетарськими партіями основою політичного протистояння.
Перемога соціалістичної революції в Росії мала також відчутний вплив на розвиток політичних партій. Під її впливом в ряді держав виникають комуністичні партії, відбувається піднесення масового революційного руху, що змушує буржуазні політичні партії вдаватися до політики соціального маневрування, включення в свої програми пунктів, що відображали потреби широких народних мас.
Прийняті в сучасній політичній науці етапи розвитку політичних партій розроблені М.Вебером. М.Вебер виділяв три основні етапи розвитку політичних партій. Перший етап – аристократична група, другий – політичні клуби, третій – сучасні масові партії. Етапи ці відрізняються класовою суттю партій, їх організаційною будовою та інтересами, змістом ідеологічного конфлікту між ними. Щоправда при цьому слід мати на увазі, що ця класифікація стосується переважно країн Європи і може бути прийнята лише з певними застереженнями для США та для країн що розвиваються. Перших два етапи стосуються передісторії партій і лише останній - стосується сучасних політичних партій.
Однак лише деякі політичні партії Європи пройшли в своєму розвитку через всі три етапи виділені М.Вебером. Незначна кількість партій розвивалися з т.зв. аристократичного етапу, більшість європейських партій розпочали свою історію з політичних клубів, деякі з сучасних партій ще не дійшли до етапу масових партій в класичному значенні цього поняття. Відмінності в генезі партій впливають на відмінності в їх організаційній будові і методах діяльності.
Загальновизнаними причинами виникнення сучасних політичних партій було зростання ролі парламенту в політичному житті, а також поява загального виборчого права. Скрізь, де суспільний устрій базується на застосуванні загальних виборів і де існують політичні інститути, котрі обираються загальнонародно (парламент, президент) – там скрізь виникають політичні партії як інституції, що організовують виборців. В таких країнах як Росія, Австро-Угорська імперія, колоніальних державах формування політичних партій відбувається швидше ніж формується загальне виборче право і є одним із елементів боротьби за нього.
Дж. Ла Паломбара і М. Вейнер аналізуючи причини виникнення політичних партій вказують, що крім інституційних причин виникнення політичних партій істотну роль відіграють політичні кризи та тенденції модернізації суспільного устрою. До числа таких криз вони відносять кризу легітимності існуючого ладу, кризу пов’язану з територіальним устроєм держави та кризу участі, яка пов’язана з прагненням мас до участі в процесі управління державою.
Розділ 2. Формування сучасної теорії політичних партій та партійних систем
2.1. Форма та галузь застосування теорії політичних партій
Якою повинна бути загальна форма теорії політичних партій? Більшість дослідників бачать загальну теорію як сукупність тісно взаємопов’язаних теоретичних положень, котрі б піддавалися емпіричній перевірці.
Обговорюючи питання про те, що значить розробити теорію партій, Я.Бадж і Г.Кеман висловлюються на користь “серії гіпотез чи пропозицій, відповідність кожної із котрих представленим фактам, які випливають із зібраної інформації по даній проблемі, було б ретельно зважено. Зведені воєдино, ці положення і становили б “теорію” чи “пояснення” того, чому партії діють тим чи іншим чином. Витримавши перевірку, така “теорія“ дозволила б також передбачати дії партій після їх приходу до влади.” Для досягнення теоретичної ясності,- вважають вони,- корисно було б надати всьому цьому математичного виразу, але в результаті цього значно звузиться фокус самої теорії через значну кількість спрощень. Віддаючи перевагу широкому охопленню і практичному застосуванню, вчені роблять вибір на користь такої теорії, яка представляла б собою сукупність тісно пов’язаних між собою положень. Більшість вчених сходяться на думці, що загальна теорія партій не обов’язково повинна бути виражена в математичному вигляді.
Для того, щоб бути дійсно загальною теорією – вона повинна мати широку галузь застосування. Що повинна пояснювати справжня теорія політичних партій? Чи повинна вона охоплювати, наприклад, поведінку виборців? Як стверджує Дж.Шлезінджер, визначення партій як організацій виключає таку можливість – виборці надають перевагу тій чи іншій партії, але самі при цьому звичайно не є політичними партіями. Вчений надає цьому обмеженню принципового значення, зазначаючи, що “Значна частина труднощів у розвитку теорії партій пов’язана саме з тим, що політологи не знають як поступити з виборцями”. Вилучення проблем електоральної поведінки із сфери, котрою займається теорія політичних партій, не означає, що в цій теорії повинні бути повністю відсутніми відповідні положення. Але це означає, що не можна вимагати від теорії партій, щоб вона пояснювала поведінку виборців, поскільки її метою є пояснення організації та поведінки партій.
Чи повинна загальна теорія партій пояснювати все, що стосується партій? Більше того, чи повинна вона бути єдиною, монолітною теорією? Якщо так то нестача загальної теорії партій буде відчуватися доти, доки існує корпус взаємопов’язаних положень, які пояснюють, як мінімум 1) різноманітність організаційних характеристик окремих партій, 2) яким чином і коли виникають партії, зазнають змін та зникають, 3) вплив партій на політичне життя в її інституційному і особистісному аспектах. Але якщо завдання загальної теорії партій є справді такими, то, по-суті, очевидно, що її не буде ніколи.
Ми не повинні очікувати що загальна теорія партій пояснить абсолютно все. Розумніше було би визнати, що загальною теорією може слугувати сукупність взаємопов’язаних положень, кожне з яких може бути застосоване по відношенню до достатньо широкого кола явищ.
“Наша мета,- зазначає К.Джанда,- шукати острови, а не відкривати континенти.“ В 1967 році з метою проведення першого всестороннього, заснованого на емпіричних результатах, порівняльного аналізу політичних партій світу він започатковує Міжнародне порівняльне дослідження політичних партій – т.зв. проект Джанди. В центрі даного дослідження знаходилося 158 політичних партій, які функціонували у 53 країнах світу протягом 1950-1963 років. Всі вибрані країни мали представляти 10 культурно-географічних регіонів світу. Більшість зібраного матеріалу, після його опрацювання протягом 1967-1969 років, було відбраковано, але більш ніж 3000 документів були прийняті і узагальнені. Проект тривав до 1978 року.
Інструкція, що пояснює результати даного проекту витримала чотири перевидання і складається з 200 сторінок (Джанда 1972), які пояснюють 12 основних концепцій, які і визначають суть даного проекту і близько 100 “базових” відмінностей, які використовуються як індикатори основної концепції проекту. Всі ці індикатори визначені як теоретичні та практичні категорії і становлять сьогодні емпіричний фундамент сучасної теорії політичних партій.
2.2. Формування теорії партійних систем
Не дивлячись на те, що дослідження політичних партій дуже близьке до дослідження партійних систем, однак концептуальні та теоретичні засоби, які при цьому застосовуються є різними. В класичній праці М.Дюверже ці відмінності відображені в поділі книги на дві частини “Книга 1. Структура партій” і “Книга 2. Партійні системи”. Праця Дж.Сарторі “Партії та партійні системи” також поділена на дві частини. В той час коли партії вивчаються спеціалістами з окремих країн, яких цікавлять партії як політичні інститути, партійні системи частіше привертають увагу вчених, які займаються порівняльним аналізом політики. Література з партійних систем в основному стосується демократичних країн Заходу. Хоча мали місце спроби розробити і типологію латиноамериканських партійних систем.
Не дивлячись на різницю між базовими одиницями аналізу, яка виражається у відмінностях понятійного апарату, в однопартійних системах поняття партії та партійної системи в багатьох моментах ідентичні. У своїй фундаментальній праці “Партії та партійні системи” Дж.Сарторі обгрунтував тезу про те, що партійна система виникає при наявності більш ніж однієї партії. Можна співвідносити єдину партію з державою і обговорювати феномен “партійно-державної системи”, включаючи в це обговорення і властивості партії, проте, строго кажучи, однопартійних систем не існує. Однак дана теза вченого сьогодні надзвичайно активно дискутується іншими дослідниками партійних систем.
Всі вчені сходяться в тому, що партійна система, як і всяка інша, складається з частин, які взаємодіють між собою і становлять єдине ціле. Виходячи з цього, Я.-Е. Лейн і С.Ерссон визначають партійну систему як “сукупність політичних партій, які діють в країні на основі відповідної організаційної моделі, котру характеризують властивості партійної системи”. Але з приводу питання які саме властивості концептуально є важливими для теорії партійних систем, серед вчених не існує єдності. В складеному А.Лійпхартом списку відзначені наступні властивості: 1) “мінімальні виграшні коаліції”, 2) тривалість існування уряду, 3) ефективна кількість партій, 4) кількість проблемних вимірів, 5) непропорційність результатів виборів. Інші вчені додають до цих характеристик міжпартійну конкуренцію та нестійкість виборчих симпатій. Щоб визначити дійсно суттєві характеристики партійної системи, Я.-Е.Лейн і С.Ерссон зробили факторний аналіз набору з 14 показників, виділених на основі пропозицій А.Лійпхарта, на матеріалі 272 виборів в 16 європейських країнах з 1920 по 1984 рр. і прийшли до висновку, що європейські партійні системи мають пять головних вимірів:
1) подрібленість – тобто коливання в чисельності та силі одиниць, які складають партійні системи,
2) функціональна орієнтація – тобто відмінності між традиційними буржуазними партіями, релігійними та етнічними,
3) поляризація – тобто коливання в ідеологічній дистанції між партіями по “ліво-правій” шкалі,
4) радикальна орієнтація – тобто відмінності в ступені впливу лівих партій,
5) змінність – тобто відмінності в сумарній мобільності між партіями.
Вчені також зробили висновок про те, що основна проблема, яка виникає при вивченні партійних систем, полягає в аналізі змін виділених характеристик. Ці зміни можуть бути як результатом довгих часових тенденцій, так і швидких (навіть раптових) змін.
В останні роки вимірювання динаміки партійних систем стало однією із основних тем порівняльної політології. Однак спроб пояснити цей процес значно менше. За словами Г.Рейтера, існуючі спроби будуються на використанні понять “розростання держави, неокорпоратизму, засобів масової інформації, нових політичних проблем і розколів, труднощів у функціонуванні держави, постіндустріалізму”. Достатньо показовою для цього напрямку дослідження є робота Р.Інглхарта стосовно постіндустріалізму і “нової політики”. В роботі Т.Погунтке не лише виділені основні елементи “нової політики”, але і висловлена гіпотеза про п’ять можливих способів її впливу на партійні системи: виникнення нових соціальних рухів, ріст впливу малих партій, відхід частини прихильників традиційно лівих партій до постматеріальних партій, відчуження носіїв "нової політичної свідомості” від політики і їх відмова підтримувати традиційні партії, створення нових партій.
Поняття партійна система досить широко застосовувалося як незалежна змінна при порівняльному аналізі ефективності політичних систем. Здійснений Дж.Б.Пауеллом (молодшим) аналіз 28 партійних систем, які функціонували в 1965-1975 рр, виявив кореляцію між високим рівнем підтримки екстремістських партій і урядовою нестабільністю та масовими безпорядкам. В більш пізній роботі вченого співвідношення між рівнем підтримки екстремістських партій та нестабільністю, з однієї сторони, і безпорядками, з іншої, розглядаються окремо. Однак Я.-Е.Лейн та С.Ерссон виявили лише опосередкований вплив роздрібленості та поляризації партійної системи на соціальні безпорядки і урядову нестабільність.
Найбільш розробленою теорією, яка розглядає партійні системи, є теорія виборчих систем, де партійні системи частіше всього виступають як залежні змінні. Основи цієї теорії були закладені в другій частині книги М.Дюверже, де був сформульований так званий “соціологічний закон Дюверже”, який стверджував, що одномандатні округи та вибори за системою звичайної більшості породжують двопартійну систему, а пропорційна виборча система веде до формування багатопартійності. А.Бле також дає прекрасний огляд “дискусії” про виборчі системи і доповнює його моделями, які пояснюють їх наслідки. Розглядаючи аргументи на користь пропорційного представництва, вчений відзначає, що ця система “не викликає явної переваги над системою простої більшості в плані забезпечення політичного порядку в зрілих демократіях, а в нових демократіях вибір пропорційного представництва достатньо ризикований”.
Крах комунізму і поява міжпартійної конкуренції в Східній Європі привели до того, що проблема впливу виборчих систем на партії набула особливої актуальності. А.Лійпхарт став головним адвокатом пропорційного представництва і багатопартійності в цих державах. Вчений стверджує, що пропорційна система і парламентаризм краще справлялись з завданнями “представницького правління, захисту інтересів меншості, політичної участі виборців і контролю за безробіттям”, ніж альтернативні системи, засновані на принципі відносної більшості. Ця теза зазнала різкої критики зі сторони К.Квейда, який виступив на захист системи відносної більшості: “Система простої більшості змушує політичні партії, що змагаються між собою приймати установку на формування політичної більшості. В результаті партії схиляються до поміркованості, до пошуків примирення, до згладжування гострих кутів – словом, до готовності робити ще до виборів те, здатність до чого після виборів викликає захоплення Лійпхарта”.
Приєднуючись до К.Квейда, Г.Лердірет писав, що в “умовах системи простої більшості партії тяжіють до поміркованості, так як це дозволяє їм отримувати голоси тих, що відкладають свій вибір на останній момент”. У відповідь на критику А.Лійпхарт вказував, що багато країн вибирали пропорційну систему, щоб адаптуватися до нових соціальних розколів, що країни з пропорційною системою, досягли більших успіхів в економічному розвитку, що системи відносної більшості часто породжують штучну більшість, що є недемократично.
Поки велись ці наукові суперечки, нові демократії впроваджували різні виборчі системи. Дж.Хоббінг і С.Паттерсон описують складну виборчу систему Угорщини, яка поєднує елементи пропорційного представництва і системи відносної більшості, в цілому висловлюються на користь останньої і проти чисто пропорційної системи. Аналіз ситуації в Польщі привів К.Ясевича до висновку про те, що головне джерело неприємностей – не пропорційна система, а відсутність зрілих партій, хоча і аргументи А.Лійпхарта не були ним підтримані. Пізніше А.Лійпхарт використав аналіз запроваджених в Угорщині, Польщі та Чехословаччині виборчих систем для перевірки висловленої С.Рокканом гіпотези, згідно з якою зміцнілі буржуазні партії кінця минулого століття (як і комуністичні партії в кінці 80-х років) віддавали перевагу пропорційному представництву тому, що бачили в ньому засіб збереження хоч якоїсь влади в умовах тиску зі сторони нової хвилі виборців. А.Лійпхарт робить висновок, що ця гіпотеза знаходить своє підтвердження, принаймні в Польщі, де дійсно була прийнята достатньо радикальна форма пропорційного представництва .
Описана вище полеміка відносно наслідків різного роду виборчих систем велася поза рамками якоїсь широкої теоретичної схеми. Між тим Р.Катц пропонує дедуктивну теорію “яка пояснює проблемні орієнтації, ідеологічні стилі і структурну узгодженість представлених в парламенті партій“. В основі теорії лежить положення про те, що “партійна організація в парламенті представляє собою продовження організації, яка вела виборчу кампанію, а тому повинна мати такі ж структурні характеристики, як раціонально організована кампанія”, яка підпорядковується виборчій системі. Виходячи із допусків відносно виборців та передвиборчої конкуренції, Р.Катц висуває дванадцять гіпотез, в тому числі і дві наступні:
“5) в умовах пропорційної системи з великими виборчими округами партії будуть більш ідеологізованими, ніж в умовах системи відносної більшості”
6) партії, які конкурують між собою в малих округах, будуть переважно орієнтуватися на персоналії лідерів і патронаж, тоді як партії, які конкурують у великих виборчих округах, будуть схильні до проблемної орієнтації”. Р.Катц перевірив свої гіпотези двома способами, екстенсивним – на основі залучення міжнаціональних даних, і інтенсивним, який включав у себе детальний аналіз партій Великобританії, Ірландії і Італії. В обох випадках гіпотези витримали перевірку. Розроблена вченим теоретична структура дозволяє пояснити відмінності між партіями, які діють в умовах різних виборчих систем.
Висновки
Підсумовуючи все сказане раніше про політичні партії можна спробувати дати узагальнене визначення політичній партії:
Партія – це специфічна громадська політична організація котра володіє особливим правовим статусом в державі, її національно-автономному чи міждержавному утворенні, яка представляє собою угрупування людей, добровільно об’єднаних між собою спільністю політичних поглядів, як правило формально зафіксованих в програмних документах, котра спираючись на певну ідеологію і організацію і представляючи певні ідеологічно оформлені соціально-класові інтереси бажає активно приймати участь в суспільно-політичному і державному житті, переслідує ціль завоювання і здійснення влади в державі.
В світовому контексті загальними причинами виникнення політичних партій можна вважати наступні: 1) появу загального виборчого права, 2) політичну активізацію мас (в першу чергу пролетаріату), 3) пробудження національної свідомості в колоніальних державах.
В ХХ ст. в результаті науково-технічного прогресу (в першу чергу завдяки розвитку засобів масової комунікації) існування партій як інструменту організації суспільства стає необхідним навіть в недемократичних режимах.
Найбільш розробленою теорією, яка розглядає партійні системи, є теорія виборчих систем, де партійні системи частіше всього виступають як залежні змінні.
Література
1. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій і партійних систем. – Львів, ЦПД, 2002.
Дана книга складається із двох частин. Перша частина книги присвячена теорії політичних партій, а друга – теорії партійних систем. В першій частині розглядаються проблеми генези та етапів становлення політичних партій, їх суті, місця і ролі в житті суспільства, проблеми типології та інституалізації, розвиток теорії політичних партій та партійних систем, теоретичні основи “партійного керівництва”. В другій частині книги викладена теорія партійних систем та методи її дослідження, дається характеристика основних типів партійних систем. Кожний розділ книги містить детальний перелік вітчизняної і зарубіжної літератури, до якої зацікавлений читач може звернутися окремо, а також ключові поняття та завдання, які допоможуть систематизивувати вивчене.
