Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Політичні режими. 2

Тема 7:Політичні режими

1.Поняття політичного режиму.Деморатичний політичний режим.

Політичний режим - теоретична категорія існувала лише в науці про державу і право, в тісному взаємозв'язку з категоріями: форма правління, форма державного устрою. В державно-правовій науці політичний режим розглядається як сукупність засобів та методів у здійсненні державної влади. В політичній науці поняття політичного режиму дуже тісно зв'язано з поняттям політична система і розглядається тільки у зв'язку з особливостями розвитку та функціонування політичних систем, хоча співвідношення понять викликає в політичній науці істотні розбіжності. Інколи політичний режим і політичну систему розглядають як синоніми. Іноді поняття політичного режиму взагалі не виділяється. Іноді політичну систему і політичний режим розводять досить далеко один від одного. Дати універсальне визначення політичного режиму досить складно.

Політичний режим - це спосіб функціонування та взаємозв'язку основних елементів політичної системи суспільства. Поняття політичний режим включає основні критерії: характер та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємовідносини суспільства та влади; роль та значення недержавних і пеполітичпих організацій та структур; характер існуючих в суспільстві заборон; роль ідеології у житті суспільства; характер політичного лідерства; співвідношення прав та свобод громадян; становище засобів масової інформації; роль політичних партій; типи політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та виконавчою владами; роль і значення органів примусу.

Поняття влади дає ключ до розуміння сутності та призначення політичних інститутів і процесів, самої політики. Визначення цього поняття, з'ясування сутності й характеру політичної влади дає змогу виокремити політичні відносини з усієї сукупності суспільних відносин, має важливе значення для розуміння природи політики й держави. Про важливість поняття влади в науці свідчить існування особливої галузі науки - кратології (від грецьк. кратос - влада і логос - слово, поняття, вчення) як сукупності знань про владу.

Основними компонентами політичних режимів є: форма і роль держави, система партій, спосіб голосування, структура політичних інститутів, принцип легітимності, наявність чи відсутність правової державності, обмеженість чи необмеженість державної влади, розвинутість, нерозвинутість чи відсутність громадянського суспільства, одно- чи багатопартійна система, які визначають тип політичного режиму. Спосіб' голосування — також важливий елемент режиму, який певною мірою окреслює контури політичної системи. Легітимним є режим, здатний сформувати у мас переконання, що саме даний порядок є найкращим із усіх можливих (М. Вебер). Одначе легітимним є й режим, який відповідає народним прагненням чи народному консенсусові (М. Дюверже).

Інтерес до типології політичних режимів має таку ж давню історію, як і вивчення політики. Починаючи з Платона й Арістотеля, різні мислителі намагалися виробити концепцію класифікації політичних режимів. Кожна типологія відображала не тільки політичний інтерес ученого й реалії політики того чи іншого типу. Типологія Платона й Арістотеля відображала історичний і політичний досвід Стародавньої Греції, а також їхні власні переконання. Арістотель виділив три типи політичних режимів. Це — монархія, здатна обернутися на тиранію; аристократія, що може стати олігархією; політика з поміркованою демократією, що може виродитися в демагогію. За всі наступні століття до цієї схеми було мало науково переконливих доповнень.

Поняття "політичний режим" існувало вже в науці конституційного права у Франції. Класифікація режимів базувалася на відмінності законодавчої і виконавчої функцій держави і на з'ясуванні їхнього співвідношення. Відповідно виділявся режим злиття влад (абсолютна монархія), режим поділу їх (президентська республіка), режим співробітництва (парламентська республіка). Одним із перших у політичній науці спробував класифікувати політичні режими Г. Моска. І хоч він не довів до кінця свою типологію, деякі західні дослідники, підсумовуючи його роздуми, виділяють чотири типи політичних режимів: аристократично-авторитарний, демократично-авторитарний, аристократично-ліберальний, демократично-ліберальний[7, c. 55-57].

До спроби класифікувати політичні режими вдавалася й українська політична думка. У своїх "Листах до Братів-Хліборобів" В. Липинський виділяє три типи політичних режимів: 1) демократія з республікою, 2) охлократія з диктатурою, 3) класократія з правовою — "законом обмеженою і законом обмежуваною" — монархією.

Під демократією він розуміє парламентську і президентську республіки. Основну увагу політик приділяє аналізові демократичного республіканського ладу США, щоб обґрунтувати ідею неможливості побудови демократичного суспільства в Україні без попереднього проходження етапу монархічного правління. У Сполучених Штатах, на думку В. Латинського, "демократія не виявила своїх негативних якостей тому, що правляча суспільна верства опиралася на стару монархічну консервативну традицію. А брак монархії вона надолужувала зміцненням політичної влади президента".

Охлократією вважають такий суспільно-політичний лад, за якого активна меншість згуртовується шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Тобто охлократія, за В. Липинським, "це не влада натовпу, а влада над натовпом".

Класократія — такий суспільно-політичний лад, де активна меншість — аристократія приходить до керівництва шляхом вибору найкращих представників різних станів і класів суспільства. Виборна аристократія обмежує свою владу послухом монархові. Монарх, у свою чергу, обмежений законами, ухваленими в законодавчих установах представниками класів. "Аристократія, — говорив В. Липинський, — це чинник динамічний, який сам себе витворює й виправдовує право на існування, постійно відновлюючи себе в житті держави шляхом залучення до правлячої ролі нових представників різних соціальних груп".

У перекладі з грецької демократія означає "влада народу" (demos - народ, cratos - влада). Більш розгорнуте визначення демократії, що стало класичним, було дано американським президентом А. Лінкольном у його відомій гетисбурській промові (1863): правління народу, вибране народом і для народу. Але, не дивлячись на очевидність трактування демократії як народовладдя, існує ряд проблем, які належать до змісту і функціонування демократії. Ці питання викликають серйозні суперечки, що знайшло відображення у появі різних теорій демократії, наголос робиться на різні її властивості: свободу (лібералізм), рівність (марксизм), участь народу у прийнятті рішень (партисипаторна теорія або демократія участі), конкуренцію за голоси виборців між елітами (елітарні теорії).

Перше уявлення про демократію як форму правління виникло в античній Греції. Аристотель визначав демократію як "правління всіх". Але при розгляді історії становлення демократії виявляється, що поняття "всі" і "народ" не завжди співпадали. З усіх існуючих у минулому прикладів найбільш демократичною була "первісна демократія", де рішення приймали всі дорослі члени роду або племені.

У період розкладу первісного суспільства виникає воєнна демократія, де народ, іншими словами, ті, що мають право брати участь в управлінні і здійснювати правосуддя, обмежувався тільки озброєними чоловіками. У древніх Афінах, що подарували світові досвід першої прямої політики демократії, під народом розумілося тільки дорослі вільні чоловіки. Саме вони мали право особисто брати участь у роботі народних зборів і голосувати. Жінки, раби, метеки (особисто вільні переселенці) політичних прав не мали. Таким чином, в Афінах демократія поширювалася на кілька тисяч людей. Ця влада була далекою від досконалості ще й тому, що придумувала інакшу думку, приймаючи форму тиранії "більшості". Так, афінська демократія приговорила до смерті Сократа, а також могла будь-якого непопулярного громадянина піддати остракізму (вигнанню з міста терміном на десять років). Відомо, що з Афін був вигнаний полководець і політик Фемістокл зі словами: "Ти кращий від нас, а нам не потрібно кращих". Цієї долі ледве уникнув і відомий прибічник афінської демократії - Перикл. Нарешті, треба відзначити, що демократія древності існувала за рахунок інституту рабства. Настільки ж звуженою була категорія громадян - народу у середньовічних муніципальних демократіях - у феодальних містах-республіках.

Найвизначнішими подіями, які заклали основи демократичної тенденції, стали Англійська революція (1688), війна за незалежність Північної Америки (1775-1783) і французька революція (1789). У прийнятих у цей період документах - Біллі про права (Англія), Декларації незалежності і Біллі про права (США), Декларації прав людини і громадянина (Франція, 1791) - були висунуті демократичні цінності і принципи, які проглядаються у сучасній практиці функціонування системи представництва, взаємовідносини гілок влади і законодавства в галузі прав людини.

Але найбільш зрілих форм демократія досягла в середині XX ст., коли стали реальністю рівні для усіх верств суспільства громадянські і політичні права. Необхідно підкреслити, що сучасна демократія відрізняється від попередніх історичних моделей і іншими суттєвими ознаками: захистом прав людини, визнанням права опозиції (тих, хто в даний момент залишився у меншості) захищати свою думку і критикувати уряд.

Сучасні політики дуже часто зловживають словом демократія. Більшість сучасних партій містять у своїй назві термін "демократична", практично всі сучасні політичні режими, навіть авторитарні, претендують на демократичність. Подібна вільність у вживанні поняття "демократія" і сама різноманітність трактувань її сутності спонукає окремих авторитетних вчених зробити висновок, що демократія - це поняття, яке не піддається визначенню. Тим не менш політологи, різні міжнародні організації використовують це поняття, погодившись щодо критеріїв, що дозволяють віднести той чи інший режим до демократичного.

Що є сучасною політичною демократією? В узагальненому плані її можна визначити як режим, в якому народ має можливість реалізувати свою волю безпосередньо або через своїх представників, а влада несе відповідальність перед громадянами за свої дії.

Сутність демократії конкретизується в певній сукупності цінностей, інститутів і процедур. Головні з них такі:

Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.
Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонасту-пності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада вибирається на певний і обмежений термін.
Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів, альтернативність вибору, реалізація принципу "один громадянин - один голос" розкриває зміст політичної рівності.
Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода - це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубожіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються з декількома категоріями прав.
Громадянські права. Цими правами люди користуються як приватні особи, і вони захищають громадян від свавілля влади. До них можна віднести рівність всіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не піддаватися тортурам, покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.
Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі управління і впливати на прийняття рішень законодавчими і виконавчими органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі.
Соціальні й економічні права. Реалізація цих прав - необхідна умова забезпечення політичної рівності. Пов'язано це з тим, що проголошення політичної рівності не усуває практики, що склалася, коли окремі громадяни через свій суспільний статус і благоустрій володіють великими можливостями впливати на владу, використовуючи для цього ЗМІ, безпосередні контакти з урядовими чиновниками, дружні зв'язки. Реалізація соціально-економічних прав покликана знівелювати соціальну нерівність, що є, і підвищити тим самим активність рядових громадян у політичному житті, нарешті, ці права закріплюють умови життя, які виступають своєрідним імунітетом проти страху нестатків, наприклад, страху перед безробіттям, злиднями. Вони включають у себе право на достойний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь у культурному житті, доступ до охорони здоров'я. Зміст економічних прав зафіксовано в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966). Вони включають у себе право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно вибирає, і право на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає підкріплення гарантіями проти дискримінації при прийомі на роботу, в оплаті праці за ознаками статті, релігії, раси або мови. Забезпечення соціальних і економічних прав передбачає активність держави в розробці і здійсненні соціальних програм. Розглядаючи перспективи розвитку демократії, деякі автори вказують на актуалізацію в майбутньому вимог гарантій рівності у сфері екології.

Треба відзначити, що свобода слова, свобода друку, доступ до засобів інформації розглядаються демократичною спільнотою як необхідні умови реалізації інших прав. Ці свободи дозволяють критикувати уряд, виражати протест проти порушення певних індивідуальних та колективних прав, брати участь у дебатах з найважливіших суспільних проблем.

Демократична практика останніх десятиліть характеризується визнанням необхідності гарантувати колективні права релігійних, етнічних і мовних меншин. Вони включають у себе гарантії проти появи дискримінації у будь-якій формі, а також право на збереження самобутності. Декларація Генеральної асамблеї ООН (1992) до цих прав відносить такі: розвивати свою культуру, сповідувати свою релігію і обряди, використовувати для спілкування свою мову, брати участь у процесі прийняття рішень, що стосуються цих меншин, тощо.

Конституція - документ, що закріплює права і свободи громадян, обов 'язки держави щодо захисту цих прав та передбачає механізм вирішення суперечок між особистістю і державою.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову у побудові державного апарату дозволяє уникнути можливості зловживань з боку будь-якої з гілок влади.

Наявність розвинутої системи представництва (парламентаризму).

Політичний плюралізм дозволяє легально діяти не тільки політичним і суспільним рухам, що підтримують політику уряду, але й опозиційним партіям і організаціям.

Демократична процедура прийняття рішень: вибори, референдуми, парламентське голосування тощо.

Принцип більшості передбачає прийняття рішень більшістю голосів при одночасному визнанні права меншості проявляти незгоду, меншість (опозиція) має право виступати з критикою на адресу правлячої влади і висувати альтернативні програми, створювати свої об'єднання.

Вирішення конфліктів мирним шляхом.

2.Недемократичні політичні режими

Тоталітаризм — це деспотичний, диктаторський режим, який у першій половині XX ст. встановлено в багатьох країнах Європи, Азії та Латинської Америки. Першою тоталітарною державою після жовтневого перевороту 1917 р. став Радянський Союз. У 20—30-ті роки XX ст. тоталітаризм утвердився також в Італії, Німеччині, Югославії, Греції, Іспанії, Португалії, Румунії, Болгарії, Гватемалі, Сальвадорі, Японії. Згодом, після Другої світової війни, під тиском Радянського Союзу тоталітарні режими комуністичного зразка сформовано у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Болгарії, Румунії, Югославії, НДР, Китаї, В'єтнамі, Північній Кореї, Лаосі, Камбоджі та на Кубі.

Чим же тоталітаризм (від лат. totalis — весь, цілий, повний) відрізняється від демократії? Відповідь на це запитання дають дослідження багатьох політологів та соціологів (X. Аренд, Ф. Гаєк, К. Фрідріх, 3. Бжезінський, Л. Шапіро, К. Полен), які дійшли висновку, що поняття тоталітаризму стосується не лише політичної влади чи держави. Воно характеризує стан усієї соціальної системи. Втручаючись у всі сфери життєдіяльності суспільства, режим встановлює над ними тоталітарний контроль і намагається перебудувати суспільство згідно зі своєю доктриною. Отже, тоталітаризм — це політичний режим і суспільна система, які характеризуються здійсненням певною політичною системою повного контролю над життєдіяльністю всього суспільства і життям кожної людини зокрема, жорсткою регламентацією з боку держави, яка при цьому опирається на засоби прямого збройного насильства, що поширюється на функціонування усіх суспільних сфер. Засновники теорії тоталітаризму — італійці Б. Муссоліні та Д. Джентіле — оперували терміном у позитивному значенні й відзначали тоталітаризм як єдність особистості, партії та держави в ім'я вищої національної ідеї.

Отже, тоталітаризм як теорія і практика зріс на соціально-історичному ґрунті XX ст. У цей час уже стало зрозумілим, що розвиток суспільства неминуче супроводжують зміни в системі розподілу праці, поява нових видів потреб, які призводять до втрати керованості державою соціальними процесами. Водночас хаос структурних змін органи влади намагалися подолати простими рішеннями, пошуком певної ідеї, здатної інтегрувати всі соціальні групи. Це логічно зумовило поступову актуалізацію тоталітарної ідеї.

Але тоталітаризм значно раніше започаткував власне ідейне формування. Це відбувалося в контексті історичного розвитку політичної думки, зосередженої на обґрунтуванні переваг етатизму, тобто необмеженої влади держави, й автократії — самодержавного правління. З давніх-давен генезис ідеї тотального підкорення індивіда державою було зумовлено реакцією на різноманітність людських потреб і форм розподілу праці, які постійно трансформувалися. І саме у державі перебував єдиний центр примирення різноманітних інтересів, з якого також відбувалося управління всіма соціальними процесами. Автократична традиція в управлінні суспільством була властива політичній думці Сходу і Заходу: на Сході — це школа легістів (середина IV ст. до н. е.), на Заході — це політична філософія Платона. За Платоном, правильно організована держава необхідна для формування морально досконалої людини: задля блага суспільства особі заборонено все, що порушує державну єдність (сім'ю, приватну власність, пошук істини).

Сталінізм, керуючись теорією класової боротьби, спрямував політику масових репресій на непролетарські верстви. Послідовно знищували буржуазію, дворянство, духовенство, так звану "буржуазну" і "націоналістичну" інтелігенцію. Наприкінці 20-х — початку 30-х років ворогами оголосили найчисельнішу соціальну верству країни — трудове селянство, яке мужньо протистояло більшовицькій політиці примусової колективізації. Спочатку репресії спрямовано проти економічно незалежної, більш заможної частини селянства, а потім чимало його було виморено штучно створеним більшовицьким режимом — голодом 1932—1933 pp., який став інструментом масового політичного терору. Це була політика голодомору. Терор голодом був методом політичного упокоєння українців. Тобто українців знищували і як селян, що опиралися колективізації та хлібозаготівлям, і як громадян республіки, котрі виявили стійкі традиції соціально-визвольної боротьби. Тому голодомор не випадково збігся з масовим знищенням національної інтелігенції. Загалом органи державної безпеки у 1932—1933 pp. в Україні заарештували 199 тис. осіб.

Сучасна політологія обґрунтовує ці та інші кроки тоталітарних режимів неабиякою здатністю тоталітаризму до мобілізації ресурсів і концентрації засобів для досягнення обмежених цілей — ведення війни, нарощування оборонної потужності, прискорення індустріалізації країни тощо. Він також "привабливий" своєю псевдопатронажною сутністю для індивіда, який відчуває панічний страх перед відчуженням, конкуренцією та відповідальністю, властивими капіталізму. Гігантський апарат соціального контролю і примусу забезпечує живучість та ситуативну ефективність цього режиму.

Водночас тоталітарний режим реалізує екстенсивні методи господарювання й існує переважно за рахунок надмірної експлуатації природних ресурсів та обмеження споживання більшості населення. Уперше це продемонстровано класичною формою тоталітаризму — комунізмом (соціалізмом) радянського зразка, створеним 1918 р. У сталінізмі поєдналися минуле (починаючи з епохи Івана Грозного) і нове, набуте у процесі небувалого соціально-політичного експерименту. Знищення інституту приватної власності та інституту людини й відторгнення інших загальнолюдських цінностей робило цей режим лівим різновидом тоталітаризму, тоді як італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм були його правими різновидами.

Фашизм в Італії виник 1922 р. на основі ідеї відродження колишньої могутності Римської імперії. Специфіка італійського фашизму полягала в його залежності від позиції впливових у державі політичних сил — короля і його оточення, сильної аристократії, армії та католицької церкви. Водночас його ідеологічну програму було запозичено з німецького соціалізму, тоді як агресивність — імпортовано з Німеччини. Способи ведення урядової політики виявилися запозиченням ленінського стилю диктатури. Корпоративізм як універсальний шлях спасіння суспільства був британського зразка. Власним набуттям італійського фашизму була театральність і зовнішня видовищна атрибутика.

Підтипом недемократичних режимів є авторитарні системи (від лат. autoritas — влада). З тоталітаризмом їх об'єднує диктаторський, не обмежений законом, характер влади. Водночас тоталітаризм і авторитаризм відрізняються різним ступенем придушення демократичних свобод і всевладдя держави, мірою жорсткості державного контролю за життям суспільства, місцем і роллю армії та каральних органів у здійсненні влади.

Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угрупування не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, яких усунуто від процесу прийняття рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за владу не допускається.

Авторитарні режими досить поширені й багатоманітні. Серед них можна виділити такі різновиди.

Теократичні авторитарні режими притаманні для країн, у яких до влади прийшли релігійні клани. Прикладом такого режиму є політична система Ірану, створена ісламськими фундаменталістами після революції 1979 р. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.

Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових діяльність представницьких інституцій значно обмежується, або й узагалі її заборонено. Так було в багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

Персональні тирани, різновидом яких є султанізм. За такого персоніфікованого режиму влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади — переважно слабкі. За султанізму до влади залучено родичів та близьких друзів диктатора. Персональна тиранія була притаманна для режимів Барре в Сомалі, Аміна в Уганді, Самоси в Нікарагуа.

Абсолютистські монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати), в яких монарх має необмежену владу, виборні представницькі органи відсутні.

Неототалітарні режими формально діють за наявності багатьох партій, опозицій, періодичних виборів, але завдяки різним маніпуляціям влада зберігається в руках однієї масової партії. Такі режими наявні в Мексиці та Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна в Мексиці та БААС у Сирії).

У низці країн авторитарна влада засвідчила відносну здатність успішного вирішення завдань економічного розвитку (Чилі, країни Південно-Східної Азії). Тому аналітики відстоюють тезу про можливість (і навіть бажаність) стадії авторитарного правління в посткомуністичних країнах для вдалого вирішення завдань переходу до демократії. Потрібна чітка організація владної системи. Але це не означає, що сильна влада обов'язково має набувати авторитарних форм. Та й досвід Чехії, Латвії, Литви, Естонії, які успішно перейшли від тоталітаризму до демократії, переконливо доводить, що демократично організована влада здатна успішно вирішити надскладні завдання трансформації. До того ж, не виключено, що в авторитарного лідера може з'явитися спокуса відкинути демократичні механізми здійснення влади і встановити диктаторський режим.

Перехідний період — це не лише процес подолання економічної чи фінансової кризи, якими б важливими для переходу вони не були. Це і процес формування повноцінної політичної системи з її багатопартійністю, і процес становлення громадянського суспільства зі складною структурою громадських об'єднань та асоціацій, процес формування демократичної політичної свідомості та демократичної політичної культури. Лише авторитарними методами, без широкого залучення демократичних політичних сил, демократичне суспільство не побудувати. Тому без практичної розбудови демократії до неї перейти не можна.

3.Трансформація політичних режимів у посткомуністичних суспільствах

Спливло вже чимало часу, як крах комуністичної влади у Польщі започаткував процеси, що призвели до падіння влади комуністів у інших країнах Центральної Європи. Так само минуло чимало часу і після розпаду самої радянської системи, яка до того п’ять років билася в агонії «перебудови». Отже, тепер можна спробувати зробити деякі висновки з низки намагань створення на руїнах комуністичних країн політично спроможних і економічно розвинутих демократичних держав.

Процес перетворень, що нині триває, ставить кілька складних запитань. Коли він починався, не було жодних орієнтирів, зразків або керівних принципів, на які можна було б спиратися, приступаючи до перетворень. Економічна теорія принаймні щось заявляла про нібито неминучу заміну капіталізму соціалізмом. Але якихось теоретичних засад щодо перетворення одержавлених суспільств на демократичні країни з плюралістичним політичним устроєм і економікою вільного ринку не існувало. Крім того, що це питання заплутане теоретично, воно також було і залишається дуже складним у політичному плані, адже Захід, заскочений таким раптовим падінням комунізму, не був належним чином готовим до участі у розв’язанні подібної комплексної проблеми системного перетворення країн радянського типу. Тому йому довелося діяти фактично поспіхом, імпровізуючи протягом кількох минулих років.

Розглядаючи у широкому плані уроки процесів перетворень, можна сказати, що перший з них — це те, що сподівання обох сторін, тобто колишніх комуністичних країн і Заходу, були занадто завищеними і досить наївними. Визволені народи нещодавніх комуністичних держав мали справді перебільшені й спрощені уявлення про характер допомоги, що її вони сподівалися отримати від Заходу. Було якесь загальне очікування манни небесної, якогось нового широкомасштабного «плану Маршалла», незважаючи на те, що історично й змістовно досвід розробки і здійснення «плану Маршалла» непридатний для колишніх комуністичних країн. Та й на Заході загалом недооцінили системних складнощів необхідних змін, упору вкоріненої і все ще всюдисущої номенклатури і тривалості самого процесу перетворень.

Разючим прикладом цього є те, що програми американської допомоги Польщі, започатковані відразу після 1989-1990 років, а потім іншим країнам Центральної Європи, базувались на тому припущенні, що перехідний період триватиме приблизно п’ять років .Тепер ми вже знаємо, що він буде значно довшим — щонайменше десять років для країн Центральної Європи і, можливо, років п’ятнадцять–двадцять для інших країн, і лише тоді випаде сказати, що процес перетворень завершився. Принагідно можна додати, що Захід був надто оптимістичним та досить наївним у своїх оцінках Горбачова, його намірів і програм. Певною мірою і нині бачимо щось подібне у сприйнятті Єльцина.

Другий і важчий для засвоєння урок полягає в тому, що сам процес перетворень – це не континуум, не щось тягле й цільне, а послідовність окремих фаз. Більше того, не всі з колишніх комуністичних країн перебувають на одній фазі процесу перетворень і не всі вони проходять відповідні етапи в однаковому темпі. Слід також зазначити, що швидкість переходу від однієї фази до іншої дуже залежить від того, чим у політичному і економічному планах характеризувався останній («переддозрівальний» і водночас зародковий) період існування колишніх країн комуністичної системи.

Зазначена думка заслуговує на більш докладний розгляд. Перша, переламна, фаза, що почалась відразу ж після падіння комуністичної системи, потребує подвійних зусиль для здійснення як політичної трансформації вищих ешелонів влади, так і початкової стабілізації економіки. Перше передбачає встановлення демократії «згори», друге, як звичайно, потребує стабілізації грошової одиниці з одночасним послабленням економічних віжок. Перша стадія надзвичайно важка, бо пов’язана з фундаментальною зміною усталених політичних і економічних процесів. Вона потребує сміливості, рішучості і жорсткості, оскільки, по суті, це — стрибок у невідоме.

Перша фаза є фактично вирішальною, тому що від її успіху залежить, чи відбудеться перехід до другої фази, де пошук більшої політичної стабілізації потрібно поєднати із зусиллями, скерованими на глибокі економічні перетворення. Тут передбачається прийняття нової конституції, запровадження нової виборчої системи і поглиблення демократичних процесів у суспільстві для встановлення реальної демократії. Водночас необхідно поширити економічні зміни, зв’язані, зокрема, зі встановленням банківської системи, демонополізацією та проведенням малої та середньої приватизації, що базується на законодавчо визначених правах власності.