Політична еліта сучасної україни

Міністерство  освіти і науки України

Тернопільський  національний економічний університет

Кафедра філософії  та політології

НАВЧАЛЬНИЙ  ПРОЕКТ

(ІНДЗ)

з політології  на тему::

«Політична еліта  сучасної україни»

Тернопіль 2010

План:

Вступ

1.Поняття та функції політичної еліти.

2.Характеристика сучасної політичної еліти України.

3.Шляхи покращення стану сучасної політичної еліти України.

Висновки

Вступ

Елітизм як напрям політичної думки склався наприкінці XIX — на початку XX ст. Творцями теорії еліт були італійські соціологи Г. Моска і В. Парето та німецький соціолог Р. Міхельс. Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями. Слово "еліта" походить від французького "elite" - найкраще, вибране.

Починаючи з XVII ст. цей термін вживається спочатку для позначення товарів найвищої якості, а згодом і для виокремлення у структурі суспільства «обраних людей», передусім вищої знаті.

Важливою запорукою прогресивного демократичного розвитку новітньої України є не лише формування власної нової, національно зорієнтованої еліти, але й узгодження дій еліти загальнонаціональної і місцевої (регіональної). Власне, від такої узгодженості суттєво залежить не лише результат державотворення, але і єдність, цілісність України як унітарної держави.

В контексті означеної теми постає ряд питань, центральними з яких є: що ми розуміємо під поняттями „еліта” взагалі, „регіональна” і „національна” еліти; які між ними відмінності; якою, власне, є сучасна українська еліта і чи відповідає вона завданням розбудови української державності.

1.Поняття та функції політичної еліти.

Найпоширенішими підходами до пояснення феномену політичних еліт у політології є ціннісний і функціональний. Ціннісний підхід, започаткований В. Парето, пояснює існування політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їм переважання над іншими людьми. Еліта таким чином видається за найціннішу частину суспільства, панівне становище якої відповідає його інтересам.

Як стверджують прихильники ціннісного підходу, формування еліт є не стільки результатом жорсткої боротьби за владу, скільки наслідком природного відбору суспільством найцінніших представників. Елітарність закономірно випливає з рівності можливостей людей і не суперечить сучасній представницькій демократії. Соціальну рівність треба розуміти як рівність можливостей людей, а не їхнього соціального статусу. Оскільки люди нерівні за фізичними та інтелектуальними даними, за своєю життєвою енергією та активністю, то саме суспільство зацікавлене в тому, щоб добирати для керівництва найкращих. Сама ж еліта має бути моральним взірцем для інших і викликати до себе повагу. Справжня еліта не владарює, а керує масами з їх добровільної згоди, яка виражається на вільних виборах.

Найпоширеніші в політології визначення політичної еліти грунтуються на ціннісному підході. Так, в українському політологічному енциклопедичному словнику політична еліта визначається як «меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї».

Ціннісний підхід до пояснення феномену політичних еліт критикують за перебільшення значення психологічних чинників, аристократизм та антидемократизм, за переоцінку ролі керівників і недооцінку активності мас, цинічне ставлення до боротьби за владу. Опоненти цього підходу наголошують, що немає жодних підстав вважати політиків і вищих чиновників найкращою частиною суспільства.

Інший підхід до пояснення феномену політичних еліт, започаткований Г. Москою і Р. Міхельсом, — організаційний. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цього підходу вважають, що закон поділу праці вимагає професійного заняття управлінською працею як необхідної умови її ефективності. Широкі маси населення політично пасивні, їхні головні життєві інтереси звичайно лежать поза сферою політики. Висока суспільна значущість управлінської праці зумовлює і особливий соціальний статус тих, хто її виконує. Характерним для цього статусу є високий рівень матеріального стимулювання, у тому числі пов'язаного з наданням управлінцям різних соціальних привілеїв.

Прихильникам функціонального підходу докоряють за абсолютизацію формальних механізмів влади та відхід від аналізу її соціально-класової природи. Питання про те, чи є політична еліта позакласовою соціальною групою, яка виражає інтереси суспільства в цілому, або ж це — верхівка економічно пануючого класу, яка здійснює керівництво суспільством в ім'я підтримки соціальної системи, що ставить цей клас у привілейоване становище, є об'єктом гострої наукової полеміки. Прихильники класового підходу вважають належними до політичної еліти найвпливовіших і політично активних членів пануючого класу, в тому числі лідерів і функціонерів його політичних організацій та інтелектуалів, які виробляють політичну ідеологію класу, тобто людей, котрі безпосередньо приймають політичні рішення, що відображають сукупну волю класу. Вони виходять з того, що поняття «політична еліта» не збігається за обсягом з поняттям «правлячий клас»: перше виявляється функціонально ніби управлінським «виконавчим комітетом» другого. Ці поняття не збігаються цілком і за змістом. До управлінської діяльності правлячий клас звичайно залучає і найздібніших представників інших класів і верств населення, передусім тих, які близькі до правлячого класу.

Сучасні концепції еліт багатоманітні. Особливу групу серед них становлять засновані на ціннісному підході концепції демократичного елітизму, або елітарної демократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної Меншості суперечать одна одній. Основоположники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс розв'язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість демократії. Водночас у політології склався цілий напрям, представники якого намагаються довести сумісність демократії та елітизму. До цього напряму належать, зокрема, концепції конкуруючих еліт Й. ІЇІум-петера, відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боб-біо, рівних можливостей К. Манхейма, вертикальної демократії Дж. Сарторі. Розглянемо деякі з них.

Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива й недоцільна, американський економіст Йозеф Шумпетер (1883—1950) запропонував створити нову, більщ реалістичну теорію демократії, яка б грунтувалася на визнанні того, що демократичний метод — «це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців». Суть демократії, на його думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі й для демократичного, характерна риса якого — конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, здібними, високоморальними представниками народу. Значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти. Контроль виборців за елітами проявляється лише у формі відмови під час переобрання.

На думку Дж. Сарторі, демократія не тільки не заперечує еліту, а, навпаки, передбачає її. Демократія має горизонтальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона грунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, грунтується на принципі свободи й означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію .

Ще одну групу концепцій еліти складають концепції множинності еліт. Автори цих концепцій заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи й доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та ін. Вплив кожної з них обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя. Множинність еліт визначається суспільним поділом праці та багатоманітністю соціальної структури суспільства. Кожна з багатьох базисних соціальних груп формує свою власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає її цінності й водночас активно впливає на розвиток групи.

За допомогою різноманітних демократичних засобів (виборів, референдумів, засобів масової інформації тощо) базисні групи контролюють еліти. Таким чином обмежується або й зовсім упереджується дія закону олігархічних тенденцій і забезпечується утримання еліт під впливом мас. Відмінності між елітою і масою досить умовні. Вони грунтуються головним чином на неоднаковій заінтересованості у прийнятті рішень. У демократичній державі громадяни вільно можуть входити до складу еліти, причому доступ туди відкривають не тільки багатство й високий соціальний статус, а передусім особисті здібності, знання, активність тощо.

Очевидно, що концепції множинності еліт мають за мету пом'якшити сприйняття жорсткості поділу суспільства на еліту і маси, його антидемократизм. Ідея множинності еліт досить поширена в суспільній і особливо індивідуальній свідомості. Пов'язано це з тим, що людині важко дається сприйняття еліти поза нею самою, але імпонує усвідомлення власної належності до еліти.

Протилежною до концепцій множинності еліт за своїм характером і спрямованістю є концепція еліти Чарлза Райта Міллса (1916— 1962). На основі функціонального підходу до еліти він доводив, що вона є не результатом інтелектуального, психологічного й морального переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових позицій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах забезпечує людям владу і таким чином конституює владарюючу еліту. Вчений стверджував, що в сучасних суспільствах, хоч би якими демократичними були їхні конституції, фактично владарює еліта. Навіть у США, де відсутні традиції феодальної аристократичної ієрархії, забезпечена відносна рівність економічних і соціальних умов життя громадян, панує демократична ідеологія, соціальний розвиток призвів до безпосереднього посилення влади еліти.

Систему політичної влади у США P. Міллс подавав як піраміду, шо складається з трьох рівнів. Нижній рівень складає маса пасивного, фактично безправного населення. Середній відображає групові інтереси. На верхньому рівні приймаються найважливіші політичні рішення. Саме верхній рівень влади займає правляча еліта, яка, по суті, не допускає решту населення до визначення реальної політики. Можливості впливу мас на еліту з допомогою виборів та інших демократичних інститутів досить обмежені.

Всупереч твердженням про множинність еліт владарююча еліта у Р. Міллса виступає як єдина, відносно згуртована група. Ця згуртованість зумовлюється спільною заінтересованістю її представників у збереженні свого привілейованого становища, стабільності наявної суспільної системи, а також близькістю їх соціального статусу, освітнього й культурного рівня, кола інтересів і духовних цінностей, стилю життя, особистими й родинними зв'язками. Між елітою і масами існує глибока відмінність. Вихідці з народу можуть увійти до еліти, лише обійнявши високі пости в суспільній ієрархії. Однак на це у них дуже мало реальних шансів.

Соціальне призначення політичної еліти виявляється передусім у функціях, які вона виконує в суспільстві. Головними функціями політичної системи є:

1. Функція політичного цілепокладання полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій.
2. Інтегративна функція полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв'язання в разі виникнення.
3. Регулятивна функція полягає в тому, що еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів.
4. Організаторська функція полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу.
5. Комунікативна функція - еліта виступає тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв'язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами.

2.Характеристика сучасної політичної еліти України.

Питання про те, що являє собою нинішня українська еліта, кого ми, власне, можемо віднести до неї – неординарне, багато в чому суперечливе. Кого ми відносимо до такої еліти: кращих представників українства (а не людей за певним соціальним статусом) чи меншість, що здійснює найважливіші функції в суспільстві?

В сучасній політології є два основні підходи до визначення поняття „політична еліта” та її ролі в суспільстві – функціональний і цілісний. Перший пов’язаний з формальним соціальним статусом представника еліти в суспільстві. Другий визначає еліту на основі своєрідного духовного аристократизму, культури, освіти, волі тощо. Іншими словами, поділ еліти України на регіональну і національну можливий, передусім, за компетенцією, функціональними її особливостями, діапазоном конкретних питань, які їй доводиться вирішувати. Коли певні рішення мають загальнонаціональне значення й від них залежить подальша доля народу, країни, то йдеться про національні політичні еліти. Коли ж рішення мають загальнорегіональне значення, маємо справу з регіональними елітами.

Неважко помітити, що в багатьох випадках регіональна еліта, маючи специфічні риси й особливості, повноваження, разом з тим багато в чому копіює загальнонаціональну еліту

Постійно дається взнаки і те, що як регіональній, так і загальнонаціональній еліті України притаманна надто швидка трансформація за політичними уподобаннями і орієнтаціями. Саме тому еліта надто динамічна, часто абсолютно непрогнозовано переходить з одного політичного табору до іншого. Прикро і те, що демократичні сили в Україні за всі роки незалежності так, на жаль, і не спромоглися поставити загальнонаціональні інтереси вище від партійних, поступитися політичними амбіціями на догоду національному інтересу. Перехід від мажоритарної до пропорційної системи виборів ще більше загострив цю проблему і консолідації національної еліти аж ніяк не посприяв і не посприяє.

Визначаючи сутнісні, якісні характеристики української еліти новітньої доби, без поділу її на національну чи регіональну, варто відповісти на запитання: яку власне еліту маємо сьогодні: тоталітарну, ліберальну, домінантну (еліту демократичної орієнтації), демократичну – чи якусь іншу? За усіма ознаками в сучасній Україні домінуючою за ціннісними орієнтаціями, реальними діями є тоталітарно-ліберальна еліта. До першої відносимо колишніх функціонерів, до другої – еліту, безпосередньо пов’язану з соціально-ринковою, підприємницькою діяльністю, бізнесом. Аналіз складу Верховної Ради, місцевих органів влади у цьому контексті наочно підтвердить запропоноване твердження.

Чому маємо так багато проблем з формуванням національної української еліти нового гатунку взагалі? Тут досить слушною видається думка українського вченого-управлінця Г. Щокіна, який зазначає, що після зруйнування тоталітарної системи кадрова робота в Україні взагалі була занедбана, людей було кинуто у вир недорозвинутого політичного ринку, коли на хвилі популізму, використовуючи демократичні процедури, до влади подекуди прийшли демагоги, які виявилися спритнішими за колишніх представників компартійної еліти.

Великі надії в Україні з перших років незалежності покладалися на нову українську еліту. І саме тому, що вона почала було формуватися переважно як носій національно-культурних ідей і цінностей. За таких обставин основою творення новітньої української держави мала стати тисячоліттями незреалізована національна ідея. Так, одначе, не сталося. Поступово на ключові посади, в тому числі й президентську, прийшли лідери господарського, економічного типу, підприємці, власники, банкіри.

3.Шляхи покращення стану сучасної політичної еліти України

Про яку б еліту – загальнонаціональну, регіональну – в Україні не йшлося, вихідними були й лишаються дві проблеми. Перша, основоположна: формування саме національної еліти, забезпечення її спроможності не просто самореалізуватися, а й максимально прислужитися власному народові, державі, а вже потім самій собі. Поки що українська еліта об’єктивно такого прагнення не демонструє, корпоративні, власницькі інтереси у її діях були і є домінуючими. Друга проблема пов’язана з неузгодженістю дій еліти загальнонаціональної і регіональної, що суттєво посилює федералістські настрої, тенденції, а відтак ставить під загрозу національну єдність унітарної української держави.

Вади української (особливо загальнонаціональної) еліти багато в чому визначаються її одномірністю. Багато представників еліти спочатку здобувають владу , а вже потім намагаються зрозуміти для чого вона їм потрібна. Отож серйозні невдачі, прорахунки, помилки стають закономірним результатом майже тотальної неспроможності розпорядитися владою найперше в інтересах народу, до якого представники української еліти майже суцільно апелюють.

Для сучасної української еліти будь-якого рівня властивий києвоцентризм з поділом на київську, донецьку, дніпропетровську і трохи харківську еліту, суттєву різницю між якими все ж помітити майже неможливо. Якщо колишній компартійний еліті (України, СРСР) були притаманні такі риси, як самовпевненість, відірваність від народу, невміння спілкуватися з ним, то в цьому плані мало чим відрізняється від неї сучасна українська еліта.

В житті кожного суспільства є фундаментальні цінності, співвідношення яких, власне, і має визначати його еліта. Чим більше держави, державного регулювання, тим менше ринку і свободи. Це аксіома. Хоча стовідсотково відкидати державне регулювання аж ніяк не слід. Принципово важливо, що і загальнонаціональна і регіональна еліта в Україні – це еліта не стільки політична, скільки економічна, еліта ділових кіл.

Означена вище ситуація є реальною, закономірною, однак небажаною. Справа в тому, що перші романтики – інтелігенти, що представляли фактично молоду еліту України, на жаль, поступово від політики не просто відійшли, але й були відтиснуті.

Усій українській еліті сьогодні бракує, передусім, державницької відповідальності за практичні дії, а також політичної культури. Політична культура – це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, але національного інтересу і активна творча діяльність з його реалізації в процесі служіння своїй державі та в здобутті політичної влади. Для багатьох представників нинішньої української еліти здобуття влади є самометою, егоїстичним, але не державницько-національним прагненням.

Протягом всієї історії людства пробивала собі дорогу тенденція розширення можливості увійти в еліту найобдарованішим особистостям. Слід відзначити, що в сучасній Україні є ще одна передумова: наявність грошей та влади. Людям в суспільстві живеться краще тоді, коли влада формується з професійної, законослухняної та патріотично налаштованої еліти.

Більша частина сучасної української політичної та управлінської еліти серйозно переймається лише особистим збагаченням. "Верхи" до певної міри консервують наше суспільство, стримують інноваційні процеси. Адже інновації творить науково-освітянська еліта, яка в Україні не в пошані і ледь виживає. Вчителів, медиків, науковців приречено на злидні. Інтелектуальний капітал до такого низького рівня не доводить жоден уряд – навіть у традиційно бідних країнах.

В Україні громадяни живуть своїми інтересами, управлінська і політична еліта – своїми. Виникає питання: "Хто кого і для кого обирає?"

Висновки

Характерною рисою сучасної української еліти є не тільки ідеологічні розбіжності між різними її фракціями, але й наявність істотних регіональних розходжень, а це шкодить консолідації суспільства, вирішенню завдань державотворення.

Щодо опозиційної еліти, то вона має таке ж коріння, як і еліта владна. Вона поки що нічого путнього ще не запропонувала. Одні гасла та галасливе протистояння.

Не можна сказати, що еліти у нас зовсім немає. Вона є, але її якісні характеристики не відповідають високим потребам державотворення.

Для побудови національної незалежної держави потрібна консолідація нашого народу навколо своєї власної еліти.

Формування еліти – дуже відповідальна справа. Елітою автоматично не стають навіть ті, хто зосереджує в своїх руках велику владу. Влада дає владу, але не елітарність. Еліта є результатом саморозвитку соціальних груп, розумом і сумлінням нації.

Критерії відбору еліти теж мають існувати, інакше вона може набути кастової замкнутості та консерватизму.

Наша нинішня правляча еліта здебільшого є колишньою номенклатурою, що після 1991 року досить легко змінила гасла і в такий спосіб зберегла реальну владу. Вона не зацікавлена в появі справжніх демократичних інститутів, у проведенні позитивного економічного, політичного та адміністративного реформування.

Отже потрібно врахувати, що ротація еліти на всіх рівнях – перший і найважливіший аргумент нашого шляху до демократії, до громадянського суспільства.

Важливим завданням оновлення української еліти – є підвищення рівня її громадської компетентності. Потрібно виробити нову ідеологію спрямовану на модернізацію адміністративної культури та підвищення особистої відповідальності з орієнтацією на служіння державним і громадським інтересам.

Еліті повинні бути притаманні почуття гідності, любові до своєї землі, народу, держави.Такі високі чесноти можуть формуватися лише за умов єдності народу та його еліти.

Мало хто заперечить тезу про те, що сучасна українська політична еліта потребує оновлення. Як бачимо з останніх подій, вона не здатна реагувати на виклики часу. Розрізняють політичну, економічну, адміністративну, військову, духовну  та бізнесову еліти. Попереду стоїть політична. Адже політика має вплив на всі сфери життя суспільства.Саме політична еліта формує правила гри в країні,  є спонукальною або гальмівною силою стосовно інших еліт. Саме на ній лежить найбільша доля відповідальності за весь соціум.

До вищої еліти належать ті, хто приймає значущі для всього суспільства політичні рішення. Це провідні політичні керівники - глава держави, прем`єр-міністр, спікер парламенту, глава Верховного Суду, їх найближче оточення, а також ті, хто обіймає високі пости в законодавчій, виконавчій та судовій гілках влади. Середня політична еліта -це члени парламенту, губернатори, мери великих міст, лідери різних політичних партій. 

Список використаних джерел:

1. Піча В.М., Хома Н.М.:Політологія. Конспект лекцій : Навч. посіб. - 6-те вид., виправл. і доп. - Львів : " Новий Світ -2000", 2008. - 188 с.
2. Політологія : підручник / за ред. М.М. Вегеша. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К. : "Знання", 2008. - 384 с
3. Політологія : Підручник / За ред.О.В.Бабкіної,В.П.Горбатенка. - 3-тє вид., переробл., доп. - Київ : Академія, 2006. - 568 с.
4. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія : навч. посіб. - 7-ме вид. перероб. і доп. - Київ : "Знання", 2008. - 415 с .
5. Рудакевич О.М. Політологія. Лекції, семінари, самостійна робота : навч. посіб. - 2-ге вид., доп. і перероб. - Тернопіль : Астон, 2007. - 304 с
6. http://www.intv.ua/news/article/?id=52624
7. Шульга М. Етапи становлення політичної еліти в Україні в роки незалежності// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2006.
8. Платон. Держава. - Пер. з давньогрецької Д.Коваль. - Київ : Основи, 2000. - 355 с.
9. Крюков О. Про визначення поняття політико-управлінська еліта// Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2005. - №1. - С.374-378.
10. Крюков О. Процес політичної елітаризації та соціальні умови становлення політико-упралінської еліти України// Збірник наукових праць Національної академії Державного Управління при Президентові України. - 2005. - №1. - С.270-276.
11. Ріктор Т.Управлінська еліта як стратегічний ресурс побудови держави: проблеми та перспективи// Економіка та держава. - 2009. - №2. - С. 76-78.
12. Політологія (теорія та історія політичної науки) / Шляхтун П.П. К.: Либідь, 2002.- 576 c.