Політична влада в Україні

ПЛАН

Вступ.

1. Влада як системоутворюючий  чинник політичної системи.

2. Основні концепції  політичної влади.

3. Форми та механізм  політичної влади.

4. Поняття легітимності  та принцип поділу влади.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ

Поняття влади є одним із центральних у політології. Воно дає ключ до розуміння політичних інститутів, політичних рухів і самої політики. Визначення поняття влади, її сутності та характеру має найважливіше значення для розуміння природи політики та держави, уможливлює виокремлення політики й політичних відносин з усієї сукупності соціальних відносин. Влада — це основний елемент, що зв’язує політичну систему суспільства в одне ціле. Саме влада визначає природу і стійкість політичної системи, виражає волю соціальних суб’єктів. Ця воля здійснюється як обов’язкова, публічна, що підкорює собі всіх членів суспільства. Влада забезпечує порядок, тобто приведення поведінки суб’єктів у відповідність з нормами та цінностями, необхідними для існування системи. Влада виражає й захищає докорінні інтереси й сукупну волю соціальних об’єднань, є засобом реалізації цих інтересів та волі. Вона має глибокий внутрішній зв’язок із таким суспільним явищем, як організація. Це і соціальний інститут, і порядок відносин, і цілеспрямована діяльність зі створення організації, підтримки стабільності й порядку. Влада — це осмислений цілеспрямований процес, що визначає цілі, шляхи й засоби розвитку суспільства, організує відповідну діяльність його членів. Влада необхідна насамперед для організації суспільного виробництва, яке немислиме без підкорення всіх його учасників єдиній волі, необхідна для підтримки цілісності та єдності суспільства [1].

Політика як суспільно-політичне явище характеризується прямим або опосередкованим зв’язком з владою і діяльністю зі здійснення влади. Відносини в суспільстві можуть мати економічний, ідеологічний, соціально-політичний і т. п. характер. Політика — це така сфера взаємовідносин між класами, націями, соціальними групами, окремими індивідами і цілими державами, яка стосується, головне, проблем влади та управління.

1. Влада як  системоутворюючий чинник політичної  системи

Влада є однією з фундаментальних  засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в усі сфери людської діяльності.

Будь-яка система має  системоутворюючий компонент. Для  політичної системи ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична боротьба, вона — джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.

Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається  кратологією, а вчені, які аналізують її — кратологами. Політологи по-різному  тлумачать поняття “влада”. Найприйнятнішим  є визначення її як здатності, права  і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішальне впливати на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі, примусу, сили тощо.

Політична влада —  здатність і можливість здійснювати  визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне  панування, яке постає як панування  інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада — джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

Поняття “політична влада” ширше від поняття “державна  влада”:

§ По-перше, політична  влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу.

§ По-друге, не кожна політична  влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада — завжди політична.

§ По-третє, державна влада  специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.

Державна влада —  вища форма поличної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний  апараті володіє монопольним  правом на видання законів, інших  розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.

Державна влада функціонує за політико-тepетopіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових  відмінностей, а закріплює населення  за певною географічною територією і  перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада — суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає  у з'ясуванні трьох питань:

сутність влади (кому вона служить?);

зміст влади (у чиїх руках  перебуває?);

форма влади (як вона організована, якими є апарат і методи її здійснення).

Характеристика політичної влади потребує розгляду питання  про її суб'єкт і об'єкт.

Суб'єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Існує думка, що поняття “суб'єкт влади” і “носій влади” нетотожні. Суб'єкт влади — це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади — державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

1. Первинним суб'єктом  за республіканського, демократичного  правління є народ — носій  суверенітету і єдине джерело  влади в державі. Він здійснює  владу безпосередньо і через  органи державної влади та  місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

2. Вторинні суб'єкти  носіїв влади — малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

Об'єкт політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб'єктів  політики. До розуміння об'єкта влади  треба підходити діалектичне, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є суб'єктами або носіями політичної влади, водночас вони і стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя — економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

2. Основні концепції  політичної влади

На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади. Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми.

Нормативно-формалістична  концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система  норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію  називають легітимістською (лат. legitimus — законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових норм влади. Як політична доктрина вчення постало в IX—III ст. до н. е. за існування абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бю­рократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на звеличенні закону — основної регулюючої норми.

Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада — це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи.

У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади. Виникнення її обґрунтовується існуванням у суспільстві еліти (фран. elite — краще, добірне, вибране), покликаної управляти масами людей неелітного стану, усіма соціальними процесами в суспільстві (італійські вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс та ін.). Щодо розуміння сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї найактивніших у політиці, інші — високопрофесійних чи багатих осіб. Так чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак історичний прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пануючих еліт (“колообіг еліт”). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету утопічним міфом (один з її постулатів гласить, що народ відсторонений від влади), стверджує, що соціальна нерівність — основа життя. Стрижнем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти. Правда, деякі західні дослідники критикують цю терію за те, що вона не враховує існування “середнього класу”, який становить більшість населення розвинутих суспільств, нівелюючи їхню соціальну поляризованість та елітність.

Суб'єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг  людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин — біхеві-ористська  теорія влади. Вона орієнтує на дослідження  індивідуальної поведінки людей  у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою. До суб'єктивно-психологічного напряму примикає іструменталістський підхід до розуміння влади — зведення її до використання певних засобів, зокрема насильства і примусу тощо.

Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю “гру” забезпечують угоди, переговори. Її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб'єктів, правил “політичної гри” тощо.

Марксистська концепція  влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і  форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу  як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси.

Нині популярною є  реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) нав'язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.

3. Форми та  механізм політичної влади

Основними формами політичної влади є:

§ панування;

§ політичне керівництво;

§ управління.

Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим.

Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й амо­ральних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють  і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

- монархія — єдиновладне (абсолютне  чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї  особи (монарха);

- тиранія — одноосібне деспотичне  правління внаслідок насильницького  захоплення влади;

- аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

- олігархія — влада небагатьох  багатих;

- тимократія — особлива форма  олігархії, за якою державна  влада належить привілейованій  більшості, яка володіє високим  майновим цензом, часто — військовою силою;

- теократія — влада церкви;

- охлократія — влада натовпу,  що спирається не на закони, а на миттєві настрої та  примхи юрби, яка часто піддається  впливові демагогів, стає деспотичною  і діє тиранічне;

- демократія — влада  народу на основі закону та  забезпечення прав і свобод  громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії (партійної  верхівки, номенклатури), бюрократії (панування  вищого державного чиновництва, засилля  надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

§ наявність у владних  відносинах не менше двох партнерів;

§ волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного  акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

§ обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

§ соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших — їм підкорятися (правове забезпечення).

Такий механізм владних  відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв'язку суб'єкта і об'єкта, реалізацію функцій. Такими функціями є:

1. Інтегративна (полягає в об'єднанні соціально-політичних сил суспільства);

2. Регулятивна (спрямовує  політичну волю мас на регулювання  життєдіяльності суспільства, правотворчість);

3. Мотиваційна (формування  мотивів політичної діяльності, передусім загальнозначущих);

4. Стабілізуюча (націленість  на стійкий розвиток політичної  системи, громадянського суспільства).

Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З  огляду на це російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882—1954) сформулював шість аксіом державної влади:

1. Державна влада не  може належати нікому, крім тих,  хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб  влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як  правочинне повноваження. Право народжується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. Державна влада в  межах кожного політичного союзу  повинна бути одна. Вона — єдине  організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному й політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги — його провідниками.

4. Політична програма  володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.

5. Політична програма  влади має охоплювати заходи  і реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.

6. Державна влада принципово  пов'язана розподільчою справедливістю. Однак влада має право і  зобов'язана відступати від неї  тоді, коли цього вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного  життя засвідчує, що ігнорування  цих аксіом призводить до кризи державної  влади, дестабілізації суспільства, конфліктних  ситуацій, які можуть переростати  навіть у громадянську війну.

4. Легітимність  влади

Дієздатність влади  багато в чому залежить від її легітимності. Це один з показників ефективності політичної влади. В легітимності відображається ставлення громади до влади, її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною і справедливою. Легітимність і авторитетність влади - явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду народу з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус. Від легітимності потрібно відрізняти легальність влади. Це юридичне поняття, яке означає відповідність влади діючим законам. Наприклад, влада президента легальна, тому що він обраний відповідно до законів і в здійсненні своїх повноважень опирається на закон; влада монарха легальна, тому що не був порушений порядок престолонаслідування.

Між легітимністю і легальністю  може бути протиріччя. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватися населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов'язань, невдалого економічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довір'я з боку суспільства. У цьому разі спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм походженням влада може бути виправдана і підтримана народом. Історія знає багато подібних прикладів: повалення монархій у ході буржуазних революцій. Порушивши попередній правопорядок, нова влада в результаті забезпечила собі легітимацію.

Легітимація - це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальні легітимності (рівень 100% підтримки населенням) не буває. У будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіціальній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає його інтересам.

Легітимність стосується як політичного режиму, у тому числі форми правління, так і конкретних персональних суб'єктів влади. Це створює ще одну лінію можливого протиріччя в межах легітимності. При легітимному політичному режимі конкретні політичні лідери (президенти, монархи) можуть втратити підтримку народу. В умовах демократії це протиріччя вирішується через вибори.

Яким чином влада  набуває легітимності? Тут принагідно звернутися до теорії легітимності М.Вебера, яка вважається класичною в політології. Він виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її джерел.

Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок. Сама традиційна влада має  декілька видів:

• геронтократія - влада старійшин;
• патріархальна - влада племінних вождів;
• патримоніальна - влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не тільки в традиції престолонаслідування, але й зверталася до релігійної легітимації - монарх як помазаник Божий; напівбожествений образ монарха підтримувався особливими символами: ритуалами, розкішністю одягу і трону, спеціальними зображеннями;
• султанізм (різновид патримоніальної), де традицією є використання насильства, а влада правителя звільняється від традиційних обмежень і характеризується абсолютним свавіллям. Така влада була поширена в стародавніх східних деспотіях. У Росії проявом "східного деспотизму" стало правління Івана Грозного;
• влада суверена над феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну епоху. Сучасним проявом цієї влади є феномен клієнтея (від лат. cliens - слухняний) - влада керівника над групою людей, які проявляють особисту відданість йому в обмін на доступ до якихось благ.

Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на бездумному довір'ї вождю. Зразки харизми М.Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи бачать харизму не тільки у засновників світових релігій, але й поширюють її на революційних і тоталітарних вождів, на духовних батьків нації. Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників володіли особливою святістю. Особливий випадок - харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки своєму становищу (функціональна харизма), тому що є спадкоємцем святого Петра, намісника Христа на землі.

Легальна (раціональна) легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи обов'язковими і для народу, і для керівництва. Іншим проявом легальної влади, на думку М.Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний тип управління передбачає компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування в управлінській діяльності установленим правилам.

Інші типи легітимності. Веберівська типологія отримала загальне визнання, хоча деякі вчені доповнюють її іншими типами легітимності. Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічну легітимність, яка опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою (це найбільш ефективний тип легітимності); структурну легітимність, що випливає з довір'я населення до структур і норм режиму (до законів, органів влади); персональну легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу. В умовах демократії подібний тип легітимності проявляється у повторному переобранні лідерів на виборах. Наприклад, період президентства Б.Клінтона співпав з найдовшою за весь післявоєнний період хвилею економічного росту в США, що асоціювалося громадянами з успіхами діяльності його адміністрації і спричинило його повторне обрання.

Французький політолог  Т.Л.Шабо говорить про можливість демократичної (опирається на волевиявлення керованих), технократичної (пов'язана з умінням володарювати) і онтологічної (відповідність влади універсальним принципам людського і соціального буття) легітимності.

Італійський соціолог і  історик Г.Ферреро, характеризуючи типи легітимності форм правління, залежно  від джерела походження влади  виділяє два типи легітимності: монархічну і демократичну.

У реальній практиці різні  типи легітимності можуть взаємно доповнювати  один одного. Наприклад, у суспільствах, де зберігаються елементи патріархальної або підданської культури, традиції родоплемінних відносин, президенти, які пройшли через процедуру виборів, намагаються заручитися і традиційною легітимністю. Подібне поєднання правових і традиційних основ влади спостерігається і в минулих радянських республіках СРСР, а нині в суверенних державах Азії. Так, у біографії деяких президентів включені дані, що підкреслюють їх пряме походження від правителів або приналежність до найстаріших родів, які традиційно правили тут до входження цих територій у склад Російської імперії. Можливе поєднання харизматичної легітимності з легальною. Так, харизма генерала Ш.де Голля, національного героя Франції після обрання його президентом отримала підкріплення з боку авторитету права.

Найбільшим потенціалом  легітимності володіють демократичні режими, в яких додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна ефективність режиму, що виражається високим рівнем життя населення. Диктаторські режими, побудовані на примусі, також намагаються заручитися легітимністю. Значною мірою тоталітарні режими (СРСР, націонал-соціалістична Німеччина) опиралися на ідеологічну і харизматичну легітимність. Тут за допомогою ідеологічних міфів і пропаганди були створені культи вождів і віра у справедливість існуючого режиму.

Висновок

Політична влада в  цілому характеризується вольовим характером відносин, які мають елемент примусу, і пов'язана з існуванням більш або менш стійкого колективу. Вона також тісно пов'язана з економічною владою. Володарі матеріальних засобів виробництва дають можливість здійснювати економічну владу, спрямовану на користування політичною владою, з метою ефективного захисту власності — джерела своєї влади. З іншого боку, ті, хто має в своєму розпорядженні засоби примусу, намагаються зміцнити свою владу. Примусова влада домінує в політичних конфліктах. Масові незадоволення функціонуванням політичної системи викликають зниження урядового авторитету, через що можуть бути здійснені акти насилля аж до революції.

Влада використовується для досягнення певних цілей, які  відповідають інтересам певних соціальних груп. Різні соціальні групи по-різному, більшою чи меншою мірою, здатні вплинути на рішення, що їх виносять інститути, які здійснюють політичну владу, і в такий спосіб реалізувати свої інтереси. Контроль над засобами виробництва, процесом виробництва матеріальних цінностей і його продуктами характеризує основні інтереси владної соціальної групи. Але, захищаючи свої інтереси в певній ситуації, вона одночасно повинна брати до уваги поточні інтереси інших груп і вживати заходів для розвитку народної освіти, охорони здоров'я, зниження рівня безробіття тощо. Абсолютизація інтересів у масовій свідомості сприяє появі політичних лідерів, які в своїй діяльності можуть виявити певні свої інтереси, але не досягти суспільно значущих цілей. У цілому слід відзначити, що функціонування політичної влади — складний процес, який базується на усвідомленні соціальних інтересів. Воно необхідне для того, щоби зуміти винести рішення, адекватні ситуації, а також ті, що в майбутньому служитимуть інтересам різних соціальних груп.