Політологія. 4

План:

1. Вступ
2. Поняття демократії. Витоки, зміст та основні форми
3. Сучасні концепції демократії
4. Висновки
5. Список використаної літератури

     Вступ  

    Історія людства знає різні типи політичних режимів. Найбільш цивілізований і розвинутий – демократія. Більшість населення сучасних країн світу глибоко сприйняли і свідомо підтримали демократичні цінності та ідеали. Для того, щоб розвивались демократичні форми політичного життя потрібні соціальні, економічні та культурні основи. Без них політичний процес проходить у недемократичних формах. Це – по-перше, високий рівень економічного розвитку країни, багатогранність форм власності, наявність розвинутого ринку, конкуренції товаровиробників. По-суті, сама демократія нагадує політичний ринок з його конкуренцією ідей, програм, позицій. По-друге, висока ступінь розвитку політичної культури. Культура суспільства в цілому і, особливо, в галузі політичного життя, є могутнім каталізатором демократичних процесів. 

Поняття демократії. Витоки, зміст та основні форми  демократії 

    Історична ґенеза демократії довга і суперечлива. Народжена в Античній Греції, ідея демократії не знайшла там палких прихильників серед філософів. Концепції найяскравіших представників того часу Платона і Аристотеля базувались на протиставленні “правильних” та “викривлених” форм державного устрою і влади. Демократію вони відносили до “викривленої” форми. В наступні століття також панувало скептичне ставлення до демократії. Після Французької буржуазної революції стало зрозумілим, що саме демократія є засобом більш розумної політичної та соціальної організації суспільства, держави, влади. В ХІХ ст. у демократії були свої злети та падіння, але, в цілому, до неї було негативне ставлення. Після виходу в світ книги Алексиса Токвіля (1805-1859) “Демократія в Америці” почало формуватися позитивне ставлення до демократії. На початку ХХ ст. практично не залишається політичних доктрин, включаючи і більшовизм, і фашизм, які в основу своїх ідеологічних конструкцій не закладали б побудову демократії різного роду. Після революції 1917 р. в Росії диктатура пролетаріату була проголошена як вищий тип пролетарської демократії.

    Велике  значення в утвердженні сучасних норм демократії відіграли “Декларація  прав людини”, прийнята ООН (1948 р.), Хельсинська  нарада (1975 р.), правозахисний рух в постсоціалістичних країнах, Паризька нарада глав урядів європейських країн й прийнята нею “Паризька хартія для нової Європи” (1990 р.).

    Необхідно мати на увазі коло методологічних підходів до аналізу демократії.

    В політології термін “демократія” вживається в чотирьох значеннях:

    ·- як влада народу (від грец. demos – народ + kratos – влада = народовладдя);

    ·- як форма устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправності її членів, виборності й прийняття рішень за більшістю (партійна, профсоюзна, молодіжна тощо);

    ·- як ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд та система цінностей;

    ·- як рух за народовладдя (соціал-демократичний, християнсько-демократичний тощо).

    Одним з основних принципів демократії є принцип більшості. Принцип більшості складає суть доктрини народного суверенітету, відповідно до якого народ проголошується джерелом верховної влади у демократичному суспільстві. При оцінці демократії та її важливого принципу – суверенітету народу вона класифікується як загальна та соціально обмежена. До початку ХХ ст. ні одна з існуючих демократій не надавала всьому дорослому населенню рівних політичних прав. Це були класові (для власників) або патріархальні ( для чоловіків) демократії.

    Принцип більшості здійснюється за допомоги прямої та представницької демократії. До форм прямої (плебісцитарної) демократії відносяться: проведення виборів на основі загального виборчого права, референдуми, всенародні обговорення питань державного життя. Члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства. Ця форма демократії дає можливість розвивати політичну активність громадян, забезпечувати легітимність влади, здійснювати ефективний контроль за діяльністю інститутів держави.

    Представницька (репрезентативна) демократія – це, коли члени співтовариства залишаються  джерелом влади і мають право  ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників, які повинні відстоювати їхні інтереси. При такому управлінні демократія розуміється як компетентне й відповідальне перед народом представницьке управління. Носіями представницької демократії є парламенти, інші законодавчі органи влади як в центрі, так і на місцях, а також виборні представники виконавчої і судової влади. Достатньо влучно сказав про суть представницької демократії німецький політолог Ральф Дарендорф. Він вважає, що демократія – це не правління народу, якого просто не буває. Демократія – це уряд, обраний народом, а якщо необхідно, то й народом скасований; крім того, демократія – це уряд зі своїм особистим курсом.

    Наголосимо, що ні одна з цих форм у “чистому вигляді” не існує. Політична реальність показує, що поєднання форм прямої і  представницької демократії є надійним інструментом виявлення волі більшості народу. Але принцип більшості не можна вважати бездоганно демократичним, якщо при цьому не забезпечувати право меншості на опозицію. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян цілком рівні у своїх правах і свободах. Закріпленні Конституцією права і свободи громадян є важливими цінностями демократії. При цьому першорядні у міжнародному праві визначаються такі політичні права і свободи, як свобода слова, переконань, віросповідання для всіх людей, незалежно від їх раси, статі, мови і релігії. У демократичному суспільстві гарантується недоторканість особи, її житла, забороняється обмеження у виборі місце проживання громадян, забезпечується право на виїзд і в`їзд у свою країну.

    Демократія  передбачає вільну діяльність всіх політичних партій, суспільно-політичних об`єднань, організацій, рухів, які діють в  рамках закону. Для демократичної  форми правління характерна багатопартійність.

    Важливий  атрибут демократії – принцип  поділу влади у системі державної влади. Згідно цьому принципу законодавча, виконавча і судова влади відокремлені і досить незалежні одна від одної. Проте, вони постійно взаємодіють між собою, врівноважують одна одну.

    Обов`язковою  умовою демократії є гласність про  всі дії державних органів, політичних партій, суспільних організацій. Незалежний статус засобів масової інформації – це теж атрибут демократичного суспільства.[2]

    У демократичному суспільстві значна роль у системі державного устрою відводиться місцевим органам самоуправління, здійснюється раціональний поділ компетенції і повноважень різних рівнів влади. Саме місцева влада найбільш близька до народу і від її дій залежить повсякденне життя громадян. Тому ступінь демократичності суспільства виявляється тим, який статус і обсяг повноважень місцевих органів влади, а також рівень її доступності для людей.

    Політичні принципи і інститути  демократії  

    Принципи  демократії — незаперечні вихідні  вимоги, які ставляться до всіх учасників  політичної діяльності, тобто до суб'єктів демократії.

    Визнання  міжнародною спільнотою основних принципів  демократії пояснюється прагненням зміцнити міжнародну анти-тоталітарну  політику.

    Основні принципи демократії:

    1) політична свобода — свобода  вибору суспільного ладу і  форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад (ст. 5 Конституції України), забезпечення захисту і її людини. Свобода має первинне призначення — на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона допускає рівноправність;

    2) рівноправність громадян — означає рівність усіх перед законом, рівну відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом. Дотримання рівноправності гарантується: не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Найважливіший аспект рівноправності — рівність прав і свобод чоловіка і жінки, що мають однакові можливості для їх реалізації;

    3) виборність органів держави і  постійний контакт із ними  населення — допускає формування  органів влади і місцевого  самоврядування шляхом народного  волевиявлення, забезпечує їх  змінюваність, підконтрольність і  взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права. У демократичній державі ті самі люди не повинні тривалий час безперервно обіймати посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, призводить до втрати легітимності цих органів;

    4) поділ влади — означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб придушення свободи і рівності:

    5) прийняття рішень за волею  більшості при обов'язковому дотриманні  прав меншості — означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості — етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав особи, яка не є у більшості при прийнятті рішень;

    6) плюралізм — означає багатоманітність  суспільних явищ, розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюралізм думок, але й політичний плюралізм — множинність партій, суспільних об'єднань тощо с різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія можлива в тому разі, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте не всякий плюралізм є неодмінно демократичним. Лише у сукупності з іншими принципами плюралізм набуває універсального значення для сучасної демократії.

    Інститути демократії — це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії.

    Передумовою легітимності інституту демократії є його організаційне оформлення і визнання громадськістю; передумовою  легальності — його юридичне оформлення, узаконення.

    За  вихідним призначенням у вирішенні  завдань політики, влади та управління відрізняють інститути демократії:

    Структурні:

• сесії парламентів
• депутатські комісії
• народні контролери тощо.

    Функціональні

    - депутатські запити

    - накази виборців

    - громадська думка тощо.

    За  юридичною значущістю прийнятих  рішень відрізняють інститути демократії:

    Імперативні - мають остаточне загальнообов'язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

• референдум конституційний та законодавчий;
• вибори;
• накази виборців та ін.

    Консультативні  -  мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

    - референдум консультативний;

    - всенародне обговорення законопроектів;

    - мітинги;

    - анкетування та ін.

    У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам.

    Вибори  — форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу.

    Громадяни демократичної держави мають  право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і  органів місцевого самоврядування. Громадянин може виражати свою волю вільно при додержанні рівності. Свобода виборця реалізується за допомогою таємного голосування і потребує встановлення гарантій проти тиску на нього.

    На  основі загального, рівного і прямого  виборчого права шляхом таємного голосування в Україні обираються населенням: Президент, Верховна Рада, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (сільської, селищної, міської ради та їх голови).

    Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною та змішаною (мажоритарно-пропорційною). Мажоритарна система — система  визначення результатів виборів, відповідно до якої депутатські мандати від виборчого округу отримують лише кандидати, що одержали встановлену більшість голосів. Відповідно до пропорційної системи депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів, відданих за партію в межах виборчого округи.

    Так, вибори депутатів Верховної Ради України в 1998 р. проводилися за змішаною системою: із 450 депутатів — 225 обиралося  в одномандатних виборчих округах  на основі відносної більшості (мажоритарна  система), а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва (пропорційна система).

    Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управління державними справами.

    Референдум (лат. — те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення шляхом голосування  кардинальних проблем загальнонаціонального  і місцевого значення (прийняття  конституції, інших важливих законів  або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя — безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.

    Референдуми за предметом проведення:

    •  конституційний — на всенародне голосування  виноситься проект конституції або  конституційні поправки;

    •  законодавчі — на всенародне голосування  виносяться проект закону або чинний закон;

    •  консультативний — проводиться з метою виявлення громадської думки щодо принципового питанню державного життя.

    Референдуми за ступенем обов'язковості проведення:

    •  обов'язковий — предметом референдуму  є питання, віднесені Конституцією до виключного вирішення в результаті всенародного опитування (наприклад, відповідно до ст. 73 Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України);

    • факультативний — проводиться з  метою виявлення громадської  думки щодо конкретного питання, яке цікавить певну частину населення регіону (наприклад, про встановлення вільної економічної зони у Харківській області).

    Предметом референдуму можуть бути питання:

    - що мають істотне значення для визначення політики держави ззовні (міжнародні-правові питання) — входження країни до певних міждержавних структур, співтовариства, наприклад, про членство країни в Європейському Співтоваристві;

    - що мають істотне значення для вдосконалення системи управління усередині (адміністративно-правові питання) -- вирішення питань управлінського характеру, наприклад, зміна адміністративно-територіального поділу.

    Юридичні  наслідки зазначених референдумів бувають різні:

    1.  Результати конституційного і  законодавчого референдумів мають  найвищу юридичну силу, не потребують затвердження. Вони є загальнообов'язковими для державних органів, слугують правовим підґрунтям їх правотворчої і правозастосовної діяльності.

    2. Результати консультативного референдуму  не є обов'язковими для винесення  адекватного рішення з опитуваного питання. Вони мають дорадчий характер, розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами.

    За  територією проведення референдум може бути:

    а) Загальнонаціональним — проводиться в масштабах усієї країни. Доцільно проводити перед референдумом всенародне або широке громадське обговорення питань, що вирішуються референдумом.

    Відповідно  до Конституції України (ст. 72) загальнонаціональний, усеукраїнський референдум призначається  Верховною Радою або Президентом. Призначення всеукраїнського референдуму відбувається відповідно до народної ініціативи за вимогою не менш як 3 мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менш як по 100 тисяч підписів у кожній області.

    Референдум  в Україні не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Як уже зазначалося, виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання  про зміну території України.

    б) Місцевим — проводиться в межах окремих суб'єктів федерації (у федеративній державі) або адміністративно-територіальних одиниць (в унітарній та федеративній державах) із метою вирішення найважливіших питань місцевого значення.

    Прийняті  рішення на місцевому референдумі (наприклад, перейменування сіл, міст або дострокове припинення повноважень місцевої Ради, її голови) мають вишу юридичну силу щодо рішень відповідних місцевих Рад народних депутатів.

    Новий усеукраїнський референдум з питань, що раніше виносилися на референдум, може бути проведений через 5 років, а місцевий референдум — через 1 рік від дня проведення попереднього референдуму з цих самих питань.

    У виборах і референдумах мають  право брати участь громадяни  України, які досягли на день їх проведення 18 років. Гарантується вільне волевиявлення. Голосування під час виборів і референдумів є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається.

    У Швейцарії, крім референдуму, інститутами  безпосередньої демократії є народне  Вече, народна законодавча ініціатива. У США референдум застосовується нарівні з законодавчою ініціативою. У Франції через три роки після проведення першого референдуму в 1789 р. почали практикуватися плебісцити — всенародні опитування, які розглядаються як синоніми референдумів.

     Сучасні концепції  демократії 

    З методологічної точки зору важливо  розрізняти колективістське, плюралістичне  та ліберальне бачення демократії у  залежності від того, хто має пріоритет  у здійсненні влади: народ, соціальна  група чи особистість.

    Незважаючи на деякі відмінності, колективістські концепції демократії мають загальні риси:

    ·- заперечення автономності особистості;

    ·- первинність народу у здійсненні влади;

    ·- однорідність народу за складом;

    ·- абсолютність влади більшості.

    В цілому, колективістські концепції демократії не розрізняють особистість, суспільство, державу.

    Одним з перших почав критикувати колективістську  демократію                 Й. Шумпетер. Плюралістичні теорії виходять з того, що ні особистість, ні народ не є головними рушійними силами політики в демократичному суспільстві. Тільки в групі, а також в міжгрупових відношеннях, формуються інтереси, ціннісні орієнтири та мотиви політичної діяльності індивіду.

    Загальні  риси плюралістичної концепції демократії зводяться до:

    ·- відмови від прямої участі всіх у політичному процесі;

    ·- визнанні зацікавленої групи центральним елементом демократичної політичної системи, яка гарантує права та свободи особистості;

    ·- значного розширення діяльності держави, збереженню рівноваги конкурентних інтересів;

    ·- турботи про формування демократичної культури, підтримки державою соціально-обмежених верств населення.

    З плюралістичною теорією демократії співзвучна елітарна концепція демократії. Політична еліта визначається як самостійна, привілейована група або сукупність груп безпосередньо пов’язана з володарюванням або тиском на владу. Попередниками сучасної елітарної демократії були Платон, Карлейль, Ніцше та ін. Сучасні класичні концепції еліти були сформульовані на початку ХХ ст. В. Парето, Г. Москою, Р. Міхельсом. Найзагальнішими рисами, притаманними елітарним теоріям є:

    ·- поділ суспільства на еліту і маси;

    ·- тлумачення політичної нерівності як підвалини соціального життя;

    ·- володіння владою завдяки приналежності до “обраної меншості”;

    ·- розгляд історії як сукупності соціальних циклів, що характеризуються пануванням певних типів еліт.

    В якості альтернативи по відношенню до концепції елітарної демократії виступає теорія партіципаційної демократії. Під “партіципацією” в західній політології розуміються всі види участі громадян (добровільної й вимушеної) в політичному житті з метою впливу і тиску на прийняття рішень владою. Автори концепції тлумачать необхідність участі більшості народу не тільки в виборних кампаніях, референдумах, але і в інших видах політичного процесу, включаючи формування владних груп і висування політичних лідерів. Німецькі політологи Б. Гуггенбергер і Д. Нолен розглядають теорію партіципаційної демократії як один із варіантів критичної теорії демократії, в центрі якої –аналіз політичної дійсності з позиції ідеалу індивідуального самовизначення і орієнтації на автономію особистості.

    Ліберальна (індивідуалістична) теорія демократії базується на ідеї автономності особистості, виділенні її з суспільства та держави. Основними положеннями ліберальної концепції є:

    ·- визнання особистості основним джерелом влади;

    ·- пріоритет прав людини над правами держави;

    ·- обмеження сфери діяльності держави, передусім, охороною суспільного порядку, безпеки громадян;

    ·- пріоритет ринкового регулювання економікою над державним управлінням;

    ·- розподіл влади як умова контролю громадян над державою.

    Один  із теоретиків ліберальної демократії політолог Баббіо вважає, що справжнім  суб`єктом демократії сьогодні виступають індивідууми, громадяни.

    В сучасній політичній науці йде пошук  нових форм демократії. Французький  політик М.Рокар вважає реальність взаємозв`язків між виборними, засобами масової інформації і виборцями  – серцевиною сучасної демократії. В цьому напрямі, на його думку, відбувається становлення “нової форми демократії”. Її складовими частинами виступають загальне виборне право та вільна інформація. Народ може реалізовувати своє право вибору тільки в умовах вільного розповсюдження інформації. Не випадково, що засоби масової інформації стали називати “четвертою владою”. Нову форму демократії М.Рокар називає “інформаційною демократією”.

    Канадський  проф. М.Бунге пропонує концепцію  “інтегральної технодемократії”. Засоби її досягнення – це освічене володарювання народу в усіх царинах – економічній. культурній, політичній на основі рад експертів. Тобто, відмічає М.Бунге, інтегральна технодемократія є рівність посередством кооперативної власності та самоуправління, політичної демократії і технічної експертизи.

    В калейдоскопі політичних теорій демократії існує ще й економічна теорія демократії. Вона заснована на образі людини всебічно інформованої, здібної діяти раціонально і добиватися для себе максимальної вигоди. Економічна демократія – це царина ринкових відносин, до якої зводяться політико-владні відносини. Ліберально мислячі теоретики та політики пов`язують разом демократію і ринок. Американський президент Білл Клінтон назвав сучасну західну демократію ринковою демократією.

    Таким чином, аналіз сучасних теоретичних  концепцій демократії показує різноманітність підходів до визначення демократії. Кожний напрям має концептуально-нормативний характер, тобто характеризує той чи інший вид демократії в ідеалі. Разом з тим, теоретичний розгляд спирається на реальний досвід – емпіричний підхід.