Політологія. 3

ВАРІАНТ №1

Проаналізуйте зв'язок політології з іншими науками, які Ви вивчаєте.
Які чинники впливають на формування політичної системи в сучасній Україні?
Прокоментуйте вислів Аристотеля: «Демократичний устрій являє собою більшу безпеку і рідше тягне за собою чвари, ніж устрій олігархічний… Сам проти себе народ – і це слід підкреслити – бунтувати не стане».
Хто із засновників німецької класичної філософії є одним із основних творців концепції «правової держави»? Охарактеризуйте його погляди на державу і суспільство.

Список використаної літератури

1. Проаналізуйте зв'язок політології з іншими науками, які Ви вивчаєте.

Політологія як самостійна наука має свій специфічний предмет дослідження, завдяки чому вона констатувалась в самостійну дисципліну. Але політологія взаємодіє та тісно пов’язана з рядом інших суспільних наук, об’єктом яких також є (більш чи менш) політична сфера суспільного життя. До них, поперед усе, можна віднести філософію, історію, соціологію, юриспруденцію, політична економія, соціальна психологія.

Філософія, як відомо, претендує на роль загальнометодологічної дисципліни, предметом її дослідження виступають найбільш універсальні принципи мислення та пізнання. Філософія розглядає найбільш загальні питання політики, визначає методологію світоглядної спрямованості аналізу політичних явищ та процесів. Філософське обґрунтування політики використовується політологією для формування загального погляду на політику, розуміння її взаємозв’язку з іншими секторами суспільного життя, аналізу політики.

Політична історія досліджує процес розвитку політичного життя суспільства, державних інститутів, партій та рухів. Використання матеріалів та досягнень історичної науки допомагає враховувати досвід та традиції, виявляти тенденції політичних процесів та їх наслідків співвідношення політології та історії визначається тим, що , з одного боку, політична наука допомагає створити теоретичну базу аналізу реальної еволюції політичних процесів; з іншої – історія та сучасна політична практика слугують не тільки визначеними критеріями правильності теоретичних висновків політичної науки, але й основою нових узагальнень та висновків.

Соціологія та політологія найбільш тісно пов’язані один з одним. З точки зору об’єкту та методів дослідження політологія та така галузь соціології як політична соціологія, мало різняться. У соціологів політологія активно сприймає методи вивчення політичного життя, особливо тих явищ та процесів в політиці, які проходять за участю великих мас людей. Досягнення соціологічних знань впливають на технологію політику виборчої боротьби, методи пропаганди, свободи керівництва масовою поведінкою. Але залишаються і принципові відмінності в предметі їх дослідження. Політологія розглядає політику як процес, який підкорений певним закономірностям. Соціологія політики вивчає цей процес не сам по собі, а його “людський вимір”. Її цікавить, як політика впливає на розвиток людей та їх спільнот. У політології в центрі уваги політика, її складові, рух та ефективність; в центрі уваги політичної соціології – людина в політиці, взаємозв’язок політичних та соціальних відносин.

Найскладнішим є зв'язок політології з соціологією, зокрема з політичною соціологією. Досить поширене ототожнення політології і політичної соціології частково виправдане тим, що тривалий час політологія розвивалась у складі соціології. Політологія справді тісно пов'язана з соціологією, проте вона, на нашу думку, не може бути включена до неї ні як власне така, ні як політична соціологія. Як зазначалось вище, хоча соціологія у найбільш загальному, етимологічному її визначенні і є наукою про суспільство, вона зовсім не претендує на всю сукупність наукових знань про суспільство, а виступає як окрема суспільствознавча наука з притаманним лише їй предметом. Стосовно предмета соціології, як і щодо предмета політології, також немає єдиної точки зору. Одним із найбільш прийнятних вважається визначення, за яким соціологія — це «наука про становлення, розвиток і функціонування соціальних спільностей, соціальних організацій і соціальних процесів як модусів їхнього існування, наука про соціальні відносини як механізми взаємозв'язку і взаємодії між багатоманітними соціальними спільностями, між особою і суспільством, наука про закономірності соціальних дій і масової поведінки» Іншими словами, в дослідженні політичної сфери суспільного життя соціологія йде від соціального до політичного, тобто від відносин між соціальними спільностями до відносин з приводу політичної влади. Досліджуючи соціальний аспект політичної сфери суспільного життя, соціологія виступає як політична соціологія. Використовуючи притаманні їй методи й засоби дослідження — анкетування, інтерв'ю тощо, вона виступає як соціологія політики.

Політологія, навпаки, йде від визначень політики, влади до їхніх суб'єктів, у тому числі соціальних. Вона традиційно вивчає в основному інституціональний аспект політики, передусім організацію та діяльність держави, весь механізм політичної влади.

Правова наука, як відомо, пов’язана з врегулюванням відносин та поведінки людей в процесі суспільного життя, в тому числі і в сфері політики. Право та політика – дві взаємопов’язані сфери суспільного життя. З одного боку, політична держава санкціонує та констатує систему права, роблячи її публічною, загальнообов’язковою, всезагальною, причому її порушення тягне за собою заходи державного впливу, але з іншого боку, сама держава підтримується та забезпечується правом. Спільним між політологією та правовою наукою є те, що вони досліджують державно-правові проблеми та явища. Але між ними є й істотні відмінності. Відомий голландський юрист Г.Гроцій вважав, що “предмет юриспруденції – це питання права та справедливості, а предмет політичної науки – доцільність та користь”.

Важлива відмінність між політологією та правознавством витікає з різниці між політичною та адміністративно-правовими сферами управління. Право та адміністративно-правова сфера – це поперед усе закони, укази, розпорядження; політика, політична сфера управління – це стратегія та тактика поведінки та діяльності людей та їх організацій, вплив владних структур на суспільство за допомогою не скільки правових норм, скільки багатьох інших засобів та заходів (силових, матеріальних, ідеологічних, психологічних та інших). Друга відмінність між політологією та правознавством – в тому, що норми права досить визначені, а політика більш змінлива та непостійна. В різних групах людей існують відмінні, змінюються політичні цінності та принципи, та й сприймаються вони по-різному. Політика є більш гнучкою та суперечливою, менш визначеною та постійною, ніж право, сферою взаємодії людей. Іншими словами, правову науку цікавлять ті політичні відносини, які здійснюються за участю держави та регулюються правом. В сфері її уваги знаходиться структура владних відносин, норми та інші форми забезпечення її сталості. Політологія звернена до вивчення динамічного боку цих відносин, який несе на собі відбиток впливу людської свідомості, діяльності, культури.

Тісними є зв'язки політології з історичною наукою, історією, зокрема з політичною історією. Історія як наука вивчає минуле людства в усій його конкретності й багатоманітності. За всієї багатоманітності минулого головним у ньому для історії є політичні події, процеси і факти. Загальна історія є передусім історією політики — вона вивчає головним чином процеси виникнення, розвитку й занепаду держав, відносини між ними, війни, революції тощо і в цій іпостасі виступає як політична історія. Принципова відмінність історичного дослідження від політологічного полягає в тому, що перше йде від вивчення конкретних подій, процесів і фактів до певних теоретичних узагальнень, тоді як друге використовує вже існуючі теоретичні узагальнення — форми наукового знання про політику (ідеї, гіпотези, концепції, теорії, парадигми тощо) при аналізі конкретних явищ і процесів. Політологія — це теорія політики, а не її історія.

Отже, дослідження конкретних подій, процесів, фактів політичного життя суспільства як у минулому, так і сьогодні саме по собі не є політологічним. Таким воно стає тоді, коли використовує притаманний політології методологічний і теоретичний інструментарій. Якщо, наприклад, процес становлення багатопартійності в сучасній Україні досліджується зі з'ясуванням того, коли і як конкретно виникали політичні партії, якими були їхні дії, хто їх очолює, як відбувається боротьба за керівництво в партіях тощо, то це — історичне дослідження. Політологічне дослідження процесу становлення багатопартійності в Україні передбачає використання, зокрема, основних положень партології як галузі науки про політику, що вивчає політичні партії, до аналізу цього процесу. Політолог повинен, наприклад, з'ясувати, як співвідноситься процес становлення багатопартійності в Україні з уже відомими закономірностями такого процесу, чи відповідають політичні партії України існуючим теоретичним моделям партій, якою є партійна система в країні тощо. Якщо ж не проводити таке розмежування між політичною історією і політологією, то політологічними виявляться більшість історичних досліджень, зокрема дисертацій, і більшість істориків стануть політологами.

Ще один аспект співвідношення політології та історії стосується історії політичних учень. Остання виступає невід'ємною складовою політології як історія виникнення, становлення і розвитку цієї науки і не входить ні до історії взагалі, ні до політичної історії, зокрема. «Історія різних сторін культури, науки і техніки, — зазначають автори енциклопедичного словника, — вивчається історичними розділами відповідних наук (історія математики, історія фізики тощо) і видів мистецтва (історія музики, історія театру тощо)»2.

Органічним є зв'язок політології з правознавством, насамперед з такими його складовими, як теорія держави і права та наука конституційного права. Політологія й теорія держави і права мають спільний головний об'єкт дослідження — державу. Політологію іноді називають державознавством. Однак у вивченні політики вона, на відміну від теорії держави і права, не обмежується державою, а досліджує також інші політичні інститути — політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування тощо, всю багатоманітність суб'єктів і виявів політичних відносин. А з усіх багатоманітних галузей і норм права політологію цікавлять лише ті, які регулюють політичні відносини, — це передусім норми конституційного права.

Об'єктом науки конституційного права є державно-політичні відносини, тобто ті, суб'єктом яких тією чи іншою мірою виступає держава. Політологія ж виходить за межі цих відносин, досліджуючи також інші форми й види політичних відносин, використовуючи притаманні їй методи й засоби пізнання.

Зазначене щодо розмежування філософії, історії, соціології, правознавства й політології стосується також інших суспільствознавчих наук, які досліджують політичну сферу суспільного життя. Так, політична психологія досліджує роль орієнтацій, переконань, очікувань, мотивацій, сприйняття у політичній поведінці людей, що особливо важливо при вивченні громадської думки, політичних конфліктів, електоральної поведінки тощо. Політична економія розробляє методи, прийоми, засоби державної політики стосовно функціонування економічної системи суспільства в цілому, основи і напрями державного регулювання економічних процесів, економічної стратегії і тактики. Політична антропологія досліджує зв'язок політики з біосоціальними рисами людини. її пріоритетним напрямом є виведення характерних рис політичної культури того чи іншого народу з особливостей його національної культури. Політична географія вивчає залежність політичних процесів від їх просторового розташування, обумовленість політики розмірами, економіко-географічними, кліматичними та іншими природними чинниками. Однак усі ці галузі наукового знання є складовими відповідних наук — психології, економічної теорії, антропології, географії, а не політології.

Політична економія, економічно обґрунтовуючи політичні процеси, дозволяє бачити в останніх боротьбу за реалізацію економічних інтересів. Економіка має вирішальний вплив на політичні явища шляхом вольових зусиль людини, яка , знаходячись в неоднорідних умовах (історичні, ідеологічні, культурні, природньо-географічні, інші), по-різному сприймає її вимоги, використовує різні засоби, форми та методи впливу. Але й політика має зворотний вплив на економічні процеси, закріплюючи, гальмуючи або стимулюючи їх розвиток. За допомогою політики та політичної влади соціальні шари, що займають в суспільстві домінуюче становище, закріплюють та помножують свій матеріальний стан, гарантують його незалежність від можливих посягань з боку інших членів суспільства. У зв’язку з цим економічну науку можна розглядати як одну з методологічних основ політології. В свою чергу, політологія дає наукове обґрунтування принципів відпрацювання та здійснення економічної політики, державного регулювання економічних процесів.

Соціальна психологія вивчає закономірності та механізми формування, функціонування та розвитку суспільно-психологічних явищ, процесів та станів, суб’єктами яких є різні соціальні групи, шари, індивіди. Предмет її вивчення складають суспільно-психологічні явища, в тому числі в сфері політики. Звідси – тісна взаємодія цієї науки з політологією. Разом з цим, кожна з цих наук виконує по відношенню один до одного методологічну роль. Знання політичних закономірностей дозволяє розкрити сутність психологічних явищ в сфері політики, а знання психологічних закономірностей допомагає виявити глибинну сутність політичних процесів.

Зрозуміло, політологія взаємодіє не тільки з вказаними вище науками. Взаємозв’язок політології існує з географією, антропологією, етнографією, демографією. Сучасна політична наука виявляє інтерес до предметів вивчення таких природничих наук, як біологія, екологія, інші.

Особливе значення політологія має для конкретної людини в суспільстві, яке тільки створює демократичні засади життя. Політологія збагачує особистість політичним досвідом, формує свідомого та самостійного суб’єкта історичного процесу.

2. Які чинники впливають на формування політичної системи в сучасній Україні?

Політична система в Україні є той необхідний механізм, з допомогою якого і здійснюється повновладдя та суверенітет народу. В реальній політичній практиці часто окремі політичні партії, політичні лідери присвоювали і присвоюють функції народного представництва, наслідком чого - відчуження політичної влади від тих, кому влада по праву повинна належати. Ось чому визнання інститутів, відносин і норм, завдяки яким забезпечується управління суспільством, відображаються інтереси в політичній свідомості та політичній культурі, їх виражають і утверджують політичні партії та ін. Політична система суспільства ~ це система відносин і установ, що включають, по-перше, державу і владні інститути та структури; по-друге, соціально-класову структуру суспільства, тобто сукупність соціальних спільностей і верств суб'єктів політичної діяльності; по-третє, політичні відносини всіх соціальних спільностей, класів, верств і груп - рухомої, динамічної структури політичної системи; по-четверте, виростаюча з політичних відносин політична організація суспільства, що охоплює всі стабільніші політичні установи суспільства, управлінська частина політичної системи. Влада може здійснюватися від імені народу, може бути владою для народу, але не може бути владою самого народу. І демократія реалізовувалася лише поки як «уряд схвалений народом», але не як правління народу.

Особливості системи політичних інститутів сучасної України визначаються в межах різних типів. По-перше, відносна стабільність (на поверхні) системи, здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньою прийнятністю соціальних новин.

Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не зв'язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства. По-третє, політичній системі України властиві Централізованість з деякими елементами регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. По-четверте, сучасна політична система України - перехід від не правового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо вольових актів органів політичної влади. Для більшості населення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації - політичної та соціальної. Причому надзвичайність обставин склалась в усіх сферах суспільства: а) в природному (фізичному та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна криза, що зберігає панування нерозумних моделей природокористування (в промисловості та сільському господарстві), загальний генофонд народу зазнає значних втрат; б) в господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації найважливіших структур життєдіяльності соціуму; в) в сфері культури (зокрема в сфері освіти) не забезпечується повне відтворення загальної культури відповідно передовим, прогресивним стандартам та потребам прискореного соціального розвитку, спостерігається дальша ерозія масової «практичної моралі», значна частина населення все ще перебуває під впливом «культурного шоку», зв'язаного з швидкими змінами панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї; г) не сформована система ефективних відносин України з іншими державами і міжнародним співтовариством.

Особливістю політичної системи сучасної України є перехід впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів, Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. І ще. Політична система України одержавлена з недосить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури - сил, що включаються в контроль над «каналами розподілу» і «нуворишів», здатних «стимулювати в необхідному для них напрямку діяльності політиків і бюрократичного апарату. Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового (недемократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, доповнену деякими рисами неокапіталізму, але не як перехідну до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфічний «змішаний» політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів» демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити направлення подальшої еволюції політичного режиму сучасної Україні досить складно, тому що характер еволюції залежить від величезної кількості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх.

На початку розгортання процесу демократизації і реформування політичної системи і державності демократичні політичні сили і не усвідомлювали, над якою прірвою стояла Україна. Підвищення цін набрало загрозливих меж, за якими людський гніт зневір'я в правоті дій правлячих кіл. Але чому ж Україна, потенційно багата держава, ввійшовши в незалежність, суверенність з достатньо пристойним становищем, перетворюється в заштатну, злиденну, збіднілу країну? Не тому, що нею управляли демократи, а тому, що демократи виявилися непідготовленими до державного управління. Згадаємо найпопулярніші мітингові гасла, що виголошувались тоді: «Україна годує всіх росіян, казахів, таджиків та ін.». Але тоді чомусь, гасла, що їх кидали демократи, «замовчували»: «Так, годує, але однаково, як і росіяни, казахи, таджики - Україну забезпечують нафтою, лісом, сировиною...»

На початку 90-х років експерти Світового банку, визначаючи стан економіки України робили висновок, що і Україні і іншим республікам колишнього Радянського Союзу сприятливіше входити в ринкову стихію разом, тому що всі вони використають сировинну базу Росії і інших республік. І щоб нормально жити, Україна щорічно мала купувати у Росії три найважливіші види сировини: нафту, газ, ліс - на п’ятнадцять мільярдів доларів! І якщо тоді дві тонни нафти купували за тонну зерна, а за продане Росії м'ясо купували бензин (цікава деталь: якщо за кілограм м'яса Україна орала три долари по тодішнім цінам з коефіцієнтом 0,6, то за один літр бензину платила Росії... 7 копійок). Але на це тоді не звернули уваги. А коли опам'ятались, то виявилося, що Україна не спроможна купувати сировину в Росії за світовими цінами. Можна, звичайно ж, платити за нафту і газ зерном, якого Україна вирощує 40 мільйонів тонн щорічно. Але для харчування власному народу Україні зерна потрібно понад 50 мільйонів тонн - по тонні на душу населення. Можна платити ще цукром. Але виробництво «білого золота» в Україні на початку 90-х років різко падає. Можна ще платити російськими карбованцями, але їх то в Україні немає... І ніхто тоді з демократів не задумувався над тим, що вихід України з економічної системи Союзу, а після і Співдружності незалежних держав згубно для України. Коли ж новоявлені політики спохватились, чим обійшовся вихід України, то знову заспівали старі пісні, обвинувачуючи «москаля»: не хоче, проклятущий, ділитися по-братерськи... І в сучасних умовах в Україні немає людей, Що не зрозуміли ситуації, і не закликали б до здорового розуму в відносинах з сусідами і партнерами - колись по Союзу, а тепер в Співдружності. Відразу ж лжепатріоти заволали: той, хто виступає за широкі, рівноправні, суверенні зв'язки з Росією, з іншими Державами Співдружності, мовляв, «проросійські настроєні» або «антиукраїнці». Так, хочеться Україні в «ту» Європу - ситу і благополучну. Але реалії такі, що Україна з низькими технологіями, неконкурентною продукцією, невідповідними запитами і потребами Європі чи потрібна. Ось чому вкрай потрібні розширені зв'язки з Росією, країнами Співдружності, зв'язки рівноправні, суверенні.

Звичайно ж, Україна, реформуючи політичну систему, формуючи суверенну державність, має і розширювати економічні, культурні Зв'язки з Росією, Білорусією та іншими державами Політична організація суспільства - сукупність державно-правових органів, політичних партій і політичних рухів, масових суспільних організацій і трудових колективів, об'єднань, призначена для реалізації волі та інтересів керівного класу, нації, соціальної спільності або коаліції соціальних груп і рухів на основі здійснення політичної влади. Структура політичної організації суспільства надзвичайно складна, охоплює не тільки офіційні органи, установи і організації і неофіційні об'єднання та ін. Суверенність та соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи та методи її реалізації і характеризують сучасний політичний режим України.

Процес демократизації сучасного суспільства і перетворення політичної системи України обумовлюються рядом особливостей.

По-перше, Україна на протязі багатьох століть розвивалась у складі багатонаціональної Російської держави і разом з утворенням досконаліших економічних і соціальних основ об'єднання, природно йшов процес удосконалення політичної системи Російської імперії.

По-друге, в умовах унітарного багатонаціонального утворення, Україна позбавлена права і можливості на формування своєї, національно-специфічної державності, а етнічна спорідненість, спільність духовного життя, специфічні народні традиції росіян,! українців, білорусів, однаковість долі, особливо в трагічні історичні періоди, формували об'єктивну потребу до єднання на основі однотипних політичних структур.

По-третє, умови жорстокої експлуатації народів не тільки на феодально-кріпосницькому, але й на капіталістичному етапах! розвитку не могли не викликати до життя національно-патріотичні ідеї самостійного економічного, політичного розвитку. Тим більш, що всі світові імперії, в тому числі і Російська, не є природно-об'єктивними формуваннями, а становили насильницької створені, або вимушено вибрані об'єднання народів, в яких суспільні не життя регулювалося здебільшого не соціально-економічними базисними факторами, а переважно суб'єктивно-політичною спрямованістю і амбіціями панівних націй, панівних класів, еліт, династій. А це вело до приниження народів, подвійної системи експлуатації, і разом з тим пробуджувало національну самосвідомість! стимулювало передову політичну думку і піднімало народи на національно-визвольну боротьбу.

По-четверте, особливості розвитку України найяскравіше виявилися в історичних умовах Росії першої чверті XX ст., що об'єктивне поставили під сумнів «справедливість» існування імперії. Внутрішні економічні, соціально-політичні процеси зажадали глибокого реформування, принципового перетворення всієї політичної системи і суспільства. Цей процес насувався навально, політична свідомість мас пробуджувалась активно, їх готовність до революційно-перетворюючих дій стала настільки очевидною, що неспроможні до життя в умовах зміни фактичної ситуації, старі соціально-політичні структури володарювання виявилися неспроможними забезпечувати стабільність здебільшого нові виробничі та суспільні відносини. Зміна політичної надбудови стала неминучою. В Україні, де поряд з сильними традиціями інтернаціональної єдності народів існують історичні активні націоналістичні і сепаратистські сили, процес становлення і розвитку політичної системи і політичного режиму: капіталістичної держави набуває ряду специфічних особливостей, а діяльність різноманітних політичних структур і рухів насторожує маси, змушує їх ревно оберігати вже надбані політичні цінності. В таких умовах політичні лідери в Україні все ж зуміли використати політичну ситуацію і розгорнули діяльність по створенню такої системи суспільних політичних відносин, що сприймалася б з розумінням народом і його посланцями в представницьких органах влади. Всенародний референдум, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтвердив природне бажання народу України жити в суверенній і незалежній демократичній, соціальній, правовій державі. В сучасних умовах в Україні здійснюється процес передачі влади на місцях органам самоврядування, а всередині їх - розмежовування законодавчих і виконавчих органів, йде пошук найоптимальніших структур з урахуванням інших країн. В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації України провідне місце займає держава, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном влади, тобто верховенством влади в межах державних кордонів і незалежністю ззовні. Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін. Держава характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Держава оберігає економічні основи суспільства, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, утримує в покорі супротивників і порушників законів, піклується про вчасне усунення соціальних суперечностей. Законодавчу владу в Україні представляє Верховна Рада, обрана на основі загальних, прямих, таємних альтернативних виборів. У прерогативи Верховної Ради входить законотворча діяльність, затвердження державного бюджету, ратифікація міжнародних договорів і угод, затвердження кабінету міністрів та ін. Істотні зміни сталися в системі виконавчої влади: новим її елементом—президентська влада. Президент України — глава держави, виступає від" її імені, гарант державного суверенітету, територіальної Цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. За згодою. Верховної Ради Президент призначає Прем'єр-міністра України. Йому підкоряється Кабінет Міністрів на чолі з Прем'єр-міністром. Президент представляє Україну на міжнародній арені, веде переговори і підписує угоди і договори про взаємовідносини між державами та ін.