Поняття і сутність культури
Контрольна робота
Варіант1
- Поняття і сутність культури
Культурологія одна з наймолодших сфер наукового пізнання антропологічного направлення. В одному з джерел знаходимо таке визначення культурології: культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури, вона претендує на вивчення культури в усій повноті її виявлення. В цьому формулюванні мене більш за все зацікавила фраза «претендує на вивчення культури в усій її повноті». Чому лише «претендує»? Відповідь дуже проста. Культура настільки узагальнююче та всеохоплююче поняття, яке стосується усіх без виключення сфер духовної, творчої та матеріальної діяльності людини цілковито осмисленої та направленої на взаємодію з природним середовищем і зміну його відповідно своїх внутрішніх (людських) потреб, що не можливо все досконало вивчити та надати одне раз і назавжди стале формулювання такого незвичайного явища нашої з вами буденності як культура, детально описати всі її прояви та філософські категорії. На даний момент існує більш ніж 500 визначень поняття культура, і всі вони в тій чи іншій мірі є справедливими та точними з гносеологічної точки зори, адже кожне з них охоплює той чи інший аспект цієї багатогранної галузі прояву людської взаємодії, направленої на природне середовище або на інших людей. Філософський енциклопедичний словник дає визначення культури як специфічного способу організації і розвитку людської життєдіяльності, представленого в продуктах матеріальної і духовної діяльності, в системі соціальних норм і установ, в духовних цінностях, у сукупності ставлення людей до природи , між собою і до самих себе. Відомий дослідник культури В.М. Межуєв писав, що "фундаментальна теоретична значимість (і складність) поняття "культура" для сучасної науки обумовлена глобальністю й багатогранністю самої проблеми культури в ситуаціях і обставинах XX століття".
Аби зрозуміти, що собою являє культура, її сутність, необхідно розглянути за допомогою різних підходів (історичного, філософського, результативного та ін.) усі особливості цього явища у діалектичній їх взаємодії між собою, та з особливостями середовища існування, які постійно змінюються, того чи іншого типу культури. В першу чергу необхідно розглянути історію появи та розвитку терміну культури, зміну його смислового навантаження, спричинену зміною духовної якості самого людського суспільства.
Першочергово слово «культура» походило з латинської мови та означало «обробіток землі» (colo, cultio – обробіток; colere – обробляти, вирощувати) та було пов’язано виключно з працею землеробів. Із ускладненням відносин у людському суспільстві, розвитком релігійних уявлень та розвитком мистецтв, поступово починається трансформація сутності поняття «культура». У І ст. до н.е. Цицерон називає філософію «культурою душі» наголошуючи на тому, що постійне наполегливе вдосконалення власних розумових здібностей та інтелектуальних надбань людства, подібні до важкої праці землероба. Саме в культурі мислення Цицерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини. В такому розумінні термін "культура" ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.
Необхідно зробити уточнення, щодо внутрішнього вмісту первинного терміну «культура». Адже спочатку це слово ототожнювалося не з якимось конкретним предметом станом або якістю, а саме з дією. Тобто культура сприймалася як конкретна цілеспрямована діяльність людини спрямована на вдосконалення свого духовного світу, саме тому «культура» як дія завжди вживалася в контексті разом з необхідним доповненням: культура поведінки, культура духу тощо. Подібне тлумачення культури як результату діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою, дуже сильно вплинули на розвиток філософії та мистецтва в період Просвітництва XVII-XVIII ст., коли культура сприймалася як міра співвідношення природного і надприродного (штучно створеного людиною), але про це трохи пізніше.
Подальший розвиток культури пов’язаний з іншим переосмисленням цього слова, а саме «культура» як «культ». Після загибелі античного світу з його антропоцентричною культурою, на довгі сторіччя усі зміни в буденному житті людини в Європі (а саме цей регіон ми розглядаємо в контексті розвитку і розкриття суті культури) суворо регламентувалися церковними канонами, що не могло не вплинути на розвиток самої культури, як результата діяльності людської спільноти. Отже культура трансформується в cultus, маючи на увазі що лише через безмежну любов до бога та служіння йому ж можна розкрити увесь творчий потенціал людини та її найліпші духовні якості, усе ж, що не було пов’язане з богом або заперечувало суворі церковні канони, визнавалося єресю.
В епоху пізнього Середньовіччя культура набуває нового світоглядно-морального змісту. Німецький філософ С.Туфендорф у 1648 р. вперше вживає слово "культура" як самостійний термін для означення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайного тваринного існування. Культура зв'язується зі світосприйняттям, світобаченням, світовідчуттям того чи іншого народу, який займає певний географічний простір. З умовами природного середовища зв'язуються його вірування, духовна атмосфера. Філософія цього часу, заснована на ідеї всезагальності людського розуму та його законів, природним чином пов'язала культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. І оскільки розум був визнаний іманентною властивістю людини, то різниця між людьми, їх спільнотами і народами на цій основі виражалась тільки мірою розумності, кількістю тих прирощень, які несе з собою вдосконалення розуму. Звідси був зроблений ряд висновків принципового значення. По-перше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю культури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновіддаленості від первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже й принаймні три важливі світоглядні ідеї — ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов'язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуванням та нагромадженням людського досвіду.
Наприкінці XVIII початку XIX сторіч відбуваються суттєві зміни всередині людського суспільства, новий буржуазний лад приходить на зміну феодальному, починається науково-технічна революція. З розвитком виробничих відносин культура остаточно виділяється філософами, як противага природній дикунській сутності людини, як межа між первинними тваринними інстинктами та усвідомленої інтелектуальної діяльності. Основоположник німецької класичної філософії Імануїл Кант (1724—1804) бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. При цьому він вважав, що принципово неможливо примирити цю сферу з емпіричною сферою існування людини. В кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднестись від обумовленого його тваринною природою емпіричного, чуттєвого існування, при якому мета його поведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім'я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов'язку. На противагу цьому представники романтизму розглядали буржуазний устрій суспільства як такий, що веде до деградації моральності та культури, вони вбачали безліч внутрішніх суперечностей в такому (просвітницькому) розвитку культури, який відірвав людину від природи і надав їй обмеженого, однобокого духовного розвитку. На думку представників романтизму відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому суперечностей і тим самим здійснити головне завдання культури може мистецтво, тобто "царство прекрасної видимості". Г.Гегель спробував подолати ці протилежності у визначенні культури, що склалися між філософією просвітництва та романтизму. Сутність культури, за Гегелем, визначається не природною детермінованістю людської поведінки і не творчою фантазією видатних осіб, а прилученням індивіда до світового цілого, котре включає в себе як природу, так і історію. Та оскільки це ціле є, за Гегелем, лише породженням і втіленням "світового духу", то й прилучення індивіда до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислення як вищої духовної здатності людини і становить, з погляду Гегеля, справжній зміст культури. "В цьому розвиткові всезагальності мислення, — писав він, — полягає абсолютна цінність культури." Суть же самої культури Гегель визначив як «друга природа» надбудована людьми над природним середовищем.
Як бачимо поступові зміни людського суспільства, ускладнення взаємовідносин у всіх сферах соціального життя, неодмінно впливали на культурне, духовне життя людини, поступово змінюючись від найпримітивніших норм поведінки у первісному стаді до найскладніших філософських концепцій, які нерідко вступають у протиріччя одна з одною. На цьому підґрунті навіть виник цілий напрям в дослідженні феномену культури – еволюціоністський, в якому сутність культури розглядається в межах невпинного поступального процесу постійного вдосконалення предметів культури (як результатів матеріальної діяльності людини в сфері культури) та видів мистецтв, релігії, норм права і моралі (духовна сфера діяльності людини). Так засновник культурного еволюціонізму англієць Тейлор визначав культуру як «ланцюг послідовних перетворень результатів людського розуму і праці із менш досконалих у більш досконалі».
Отже, можна зробити висновок, що на всіх етапах історії, у всіх соціальних формаціях культура нерозривно пов’язана з людиною, адже всі предмети мистецтва та культурні норми, усі філософські категорії, пов’язані з цим аспектом, є перш за все результатом цілеспрямованої розумової активності людини. На різних етапах розвитку людина вкладала різний сенс у сутність поняття культури, залежно від часу та місця це поняття змінювалося у дуже широкому діапазоні, але завжди лишалася одна спільна ідея у визначенні поняття культури: немає людини – немає і культури. То ж можна зробити попередній висновок, що культура є результатом діяльності людини. Але після цього потрібно зробити уточнення, що ці категорії (людина-культура) необхідно розглядати лише у їх діалектичній взаємодії, адже не тільки культура є результатом діяльності людини, а й сама людська спільнота, її розвиток, норми права та моралі обумовлені тією культурою, яку вони створили. Тобто наскільки наша культура залежить від рівня нашої духовності, настільки ж і наша поведінка залежить від рівня культурності. Та наскільки людина є складна істота (в сенсі внутрішньої духовної організації) настільки ж і культура є багатогранною та невизначеною.
Далі необхідно трохи відійти
від історичного підходу, та розглянути
сутність культури трохи з іншої сторони.
Спробуємо умовно поділити комплекс надбань
культурної сфери на матеріальну та духовну
культуру. Матеріальна культура – сукупність
предметів, речей, створених працею «людини
мислячої», які є матеріальним втіленням
внутрішнього замислу, ідеї свого творця
(предмети мистецтва, побуту та ін.); також
до цієї ж категорії необхідно віднести
норми культури, які зумовлюють правила
буденного життя (побуту, праці та ін.).
Духовна культура – це комплекс внутрішніх
творчих надбань людства, накопичений
за весь період існування і втілений у
сукупності нематеріальних елементів
(закони, релігія, писемність, фольклор
та ін.) В рамках цього підходу треба звернути
увагу на процеси, які супроводжують створення
елементів матеріальної та духовної культури.
Опредмечування – це процес перетворення
внутрішнього світу людини у зовнішню
реальність. Розпредмечування – процес
перетворення зовнішньої реальності у
внутрішній світ людини. Вище ми розглянули
культуру як цілеспрямовану творчу діяльність
людини, зумовлену навколишнім природним
середовищем, отож процеси опредмечування-
Найскладнішим же результатом осмисленого спілкування людини з оточуючим його середовищем та собі подібними є творчість, як прояв динамічних змін у внутрішньому мікрокосмосі людини, які вона намагається екстраполювати на зовнішній макрокосмос унаслідок діяльності свого особистого генія, власної неповторюваної ідеї. Це один з найскладніших та неайнеоднозначніших проявів культури, притаманний виключно людині, та такий, який може бути використаний та оцінений виключно людиною. Цей творчий потенціал кожного з нас є неосяжним, та саме культурність та внутрішня духовність людини є мірою, так би мовити одиничним еквівалентом, що допомагає нам зрозуміти істинний розмір творчого генія, збагнути його цінність, цінність не в матеріальному (грошовому, як в наш, «жадібний» на культуру час), а саме духовному аспекті. Цінність справжньої творчості полягає в здатності останньої нести щось просвітницьке, божественне в наші душі; істинна творчість створена культурою для примноження культурності.
Якщо творчість є динамічним явищем, сутність та форма вияву якого постійно змінюється в залежності від часу та місця, то традиція є начебто статичний прояв культури. В перекладі з латинської «традиція» означає передачу цінностей, тобто культурна традиція є тим містком між скарбом духовних надбань нашого сьогодення та світом наших пращурів, за допомогою якої ми можемо аналізувати та обирати найкраще з накопленого нашими батьками. В цьому проявляється ще один діалектичний зв’язок між категоріями такого складного та багатогранного поняття як культура. Адже з однієї сторони традиція є незмінною з плином часу, статичним проявом нашої культурності, але саме завдяки цьому можливий генезис, тобто розвиток самої культури (динамічна зміна), адже саме завдяки накопиченій пам’яті предків можна зробити максимально ефективний крок в плані еволюції культурних взаємовідносин, і навпаки, не маючи з чого обирати не можливо обрати найкраще.
Культура як продукт суспільної практики здійснює активний вплив на людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають добутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність — практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд із творчим аспектом включає й аспект функціонування, тобто засвоєння культури. Чим ширші масштаби створення культурних цінностей, тим більший обсяг діяльності необхідний для успадкування культури, для її передачі новим поколінням, творчого відтворення. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Суспільство формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом виховання, навчання, освіти, мови, через звичаї і традиції, шляхом наслідування і копіювання кращих зразків. Такі способи дістали назву традиційних форм передачі. У межах соціальної спільноти людей ці форми утворюють досить складну ієрархічну систему, яка акумулює і відтворює духовні цінності, погляди, ідеї, принципи, зразки поведінки і діяльності, мислення і почування, риси національного характеру. В ході історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. І саме ця детермінованість, залежність від людського фактора, яка вбудована в структуру сутності культури на найглибшому рівні свого існування, і визначає таку складність та багатогранність поняття культури, адже скільки існує людей стільки буде і визначень для цього феномену людського існування.
- Періодизація первісної культури. Співвідношення процесів антропо- і соціогенезу.
Первісний період став базовим в розвитку людини як біологічного та соціального виду, в цей час відбувається остаточне відділення пращурів людини (гоменідів) від світу природи та початок їх поступового перетворення на сучасну людину. Так само і первісна культура є необхідною межею, що розділяє світ людей від світу тварин. Цей стан розвитку є базовим і безумовним для розвитку будь-якої культури з тих, які нині існують на землі. Існує декілька підходів до визначення періодизації первісного періоду суспільства.
У 1870 році американський етнограф Л. Морган запропонував свій погляд на цю проблему, він розглянув період первісності у рамках існуючого поділу історичного процесу на епохи дикості, варварства і цивілізації, первісний період Морган відніс до епохи дикості, водночас поділивши його на нижчий, середній і вищий ступені. Нижчий ступінь дикості починається з появою 3 млн. років тому людини і членороздільної мови, середній - виникненням рибальства і застосуванням вогню, вищий - з винаходом лука і стріл. Перехід до нижчого ступеня варварства пов'язується з поширенням гончарства; з освоєнням землеробства і скотарства починається середній, а з використанням заліза - вищий ступінь варварства. З винаходом алфавіту настає епоха цивілізації. Такий підхід до періодизації первісної історії одержав назву загального (історичного).
Інший підхід до питання періодизації первісного етапу розвитку людства знаходимо в археологічній періодизації, в основу якої закладений розподіл на часові відтинки в залежності від матеріалу, з якого були виготовлені знаряддя праці тогочасної людини. Відповідно до цього історія первісного суспільства починається з кам’яного віку, який поділяється на три доби: палеоліт, мезоліт, неоліт.
Появу перших ознак культури вчені відносять до періоду первісної або родової общини (верхній палеоліт). Перший культурний етап зайняв найдовший проміжок часу, який тривав аж до періоду раннього заліза. Якщо вести мову про культуру первісного суспільства, то, насамперед, треба зазначити, що історично культура могла виникнути лише тоді, коли почалось практичне виділення людини з природи, яке здійснювалося суспільно, через трудову діяльність первісних родових колективів по освоєнню навколишньої дійсності. Освоєння світу здійснювалося лише суспільною людиною, колективом, об'єднаних спільною метою. Історично першою формою існування такої "суспільної людини" була родова община.
Переходячи до періодизації власне самої культури, треба зазначити, що період первісного розвитку культури можна розділити на три етапи за назвою відповідних епох. Першим періодом буде культура ранньопервісної або ранньородової общини перших мисливців, збирачів і рибалок (верхній палеоліт, мезоліт). Другим періодом - культура пізньопервісної або пізньородової общини землеробів і скотарів (мезоліт, неоліт). Третім - культура первісної сусідської (протоселянської) общини, або стратифікованого суспільства (верхній неоліт, мідна, бронзова, рання залізна доби). Продуктом розвитку культури ранньородової общини стали релігійні вірування, їх виникнення пов'язане з певним рівнем розвитку інтелекту людини, зачатками теоретичного мислення, можливостями відриву думки від дійсності. У первісних віруваннях втілено фантастичне усвідомлення людьми їх залежності від сил природи. Розглядаючи духовну культуру пізньородової общини необхідно підкреслити, що разом з ускладненням виробничої діяльності первісної людини розширялися її позитивні знання. Розвиток математичних знань привів до появи перших лічильних пристроїв - спочатку в'язок соломи чи купки камінців, а потім особливих бірок чи шнурків з вузликами або нанизаних на них раковин. Такі пристрої описані в багатьох племен Америки, Африки, Океанії, існували вони і в первісній Європі: слово "калькуляція" походить від латинського "калькюлюс" - камінець. Переходячи до розгляду культури первісної сусідської (протиселянської) общини стратифікованого суспільства, варто наголосити на тому, що ця доба характеризується розкладом общинно-родового ладу. Цей розклад був зумовлений насамперед (хоч і не тільки) дальшим значним зростанням продуктивних сил.Суспільний поділ праці супроводжувався розвитком обміну. Це вже був не дарообмін періоду ранньородової общини, а справжній економічний обмін. Частина продукції почала вироблятися безпосередньо для обміну, тобто в якості товару. Цей обмін сприяв формуванню в суспільстві уявлень про еквівалентність предметів, що обмінюються, виникненню мірил вартості і засобів обміну. Ними, ставали найрізноманітніші предмети, які мали цінність через свою рідкість або вкладену в них працю: намиста із зубів тварин, раковини, шматки матерії, орнаментовані глечики і т. п.
Процес розвитку та перетворення людини до її сучасного стану нерозривно супроводжують два діалектично пов’язаних процеси антропогенезу та соціогенезу. Антропогенез – наукова картина еволюції фізичної природи висших людиноподібних приматів, які є найближчими родичами людини, а також власне гомінід (викопних та сучасних представників сімейства людей). Соціогенез – це процес становлення людини у тісному зв’язку з розвитком людського суспільства.
Існує три основних гіпотези походження людини: креаціоністська (людина є творінням небесних надприродних сил, бога); пришестя (людина багато років тому прибула на землюз іншої планети); еволюція (людина – результат природнього розвитку земної природи). Сутність процесу антропогенезу як особливого виду розвитку полягає у функціональній трансформації гомінід в напрямку адаптації до трудових процесів. Вперше розгляд проблеми походження людини знаходимо ще в працях античних філософів Анаксимандру, Емпедоклу та Лукреція Кара, але вони носили суто міфологічний характер та не мали під собою жодного наукового підґрунтя. В часи Середньовіччя повністю володарювали теологічні погляди на походження людини. В 1619 р був живцем спалений Лючіліо Ваніні за свою працю «О гідних подиву тайнах природи, цариці та богині смертних», в якій він першим в дуже обережній формі висловиви ідею о спорідненості людини та мавпи. Більш широко розвинув цю ідею І. Кант, який у своїх ідеалістичних поглядах, згідно яким природа здатна перетворити шимпанзе на людину, але для цього виникнення ідеї повинно передувати виникненню людини.
Вперше більш менш логічно обґрунтовану матеріалістичну теорію о походженні людини запропонував Ламарк у праці «Філософія зоології» (1809). На думку Ламарка істота, що мешкала на дереві внаслідок певних обставин оточуючої дійсності спустилося на землю та шляхом постійного тренування здобуло вміння ходити на двох ногах, що надало їй перевагу над іншими найближчими конкурентами тваринного світу. Розселившись по Землі, цей вид приматів змушений був прилаштовуватись до нових природних умов, що призвело до ще більших змін, а соціальний спосіб життя сприяв розвитку мови та мислення.
Остаточна ж перемога еволюційного вчення пов’язана з ім’ям Ч. Дарвіна. На його думку, еволюція – незворотній процес, одна з причин якого полягає в тому, що еволюція сама по собі пов’язана зі змінами у довколишньому середовищі. Інша причина полягає в тому, що кожна наступна стадія еволюційного розвитку забезпечує більшу цінність набутих організмом якостей для виживання, аніж попередня. Діючими факторами еволюції Дарвін вважав спадковість, мінливість, боротьбу за існування та природній відбір. В наш час до них також відносять динаміку чисельності популяцій, міграцію та ізоляцію. У сучасних теоріях еволюції важливе місце посідає зв’язок кліматичних змін з переходом до прямо ходження у викопних антропоїдів, а також розвитком іншим людських рис. Теорія природнього відбору в багатьох сучасних концепціях дуже змінена, так, наприклад, була додана гіпотеза об одномоментних мутаціях, які призвели до істотної зміни геному пращура людини, що зумовили появу людини сучасного типу у дуже віддалений час, і який дуже несуттєво змінився до наших днів.
Суперечливими питаннями до теперішнього дня залишаються два питання, по-перше, визначення прабатьківщини людини (географічної місцевості де почався процес антропогенезу), по-друге, знаходження відсутньої ланки, прямого пращура людини, який відійшов від світу тварин та почав свій довгий шлях. На даний момент знахідки австралопітеків на території Африки роблять гіпотезу африканської прабатьківщини людини дуже переконливою. Період давності для цього етапу в розвитку людини оцінюють від 12 млн. до 0,7 млн. років для самих пізніх представників. Проте в інших районах землі також фіксують поодинокі випадки знаходження аналогічних гомінідів, проте саме в африці були віднайдені представники усіх наступних етапів розвитку людини. Не можна відкидати і версію про азійську пробатьківщину людини, адже знахідки азійських рамапітеків в Сивальських холмах, а також декілька знахідок з кістяними залишками пітекантропів великої давності (до 2 млн. років) не дозволяють остаточно закрити цю тему. В XIX ст. розпочаті палеонтологічні пошуки з метою знайдення «відсутньої ланки». Сучасні антропологи все більш схильні до думки про існування особин конкуруючих гілок родоводу людини.
Значення антропогенної теорії в сучасній науці та практиці неоціненно. Уявлення про еволюцію людини як якісно своє образному біологічному процесі лежать в основі матеріалістичних уявлень о людській історії, о місці людини в фізичному світі. Антропологічні докази приналежності усіх людських рас до одного виду мають величезне ідеологічне значення. І хоча все вищеназване має велике значення у просвітницькому та виховному сенсі, та офіційно підтримується сучасною класичною наукою, та все ж мені більше хотілося вірити в те, що я, незважаючи ні на які палеонтологічні та генетичні докази, був створений за образом і подобою божою, подобою вищого створіння, а не є результатом випадкових генних мутацій, що беруть початок від бридкої примітивної мавпи.
Принциповим моментом антропогенезу є той факт, що рівень біологічної організації гомінід детермінує їх соціальні можливості, так в трудових відносинах лише з появою «сформувавшихся» людей виникає тип організації людини, ладний розвивати культуру, не змінюючись при цьому біологічно. Головним біологічним механізмом формування первісних людей на ранніх етапах був природній відбір, але вектор його дії надавала суспільна праця. Адже в процесі еволюції в першу чергу закріплялися та підсилювалися саме ті спадкові зміни, котрі вели до його соціалізації та найбільш сприяли подальшому прогресу трудової діяльності, розвитку соціуму. Але й спільнота зі свого боку виникла в силу необхідності, під впливом переваг, які давала суспільна праця. Таким чином, в процесі антропо- та соціогенезу біологічне та соціальне виступало в діалектичній єдності.
Спільноти тварин були необхідною формою пристосування до боротьби за існування. З появою людини виникає суспільство як найвищий ступінь розвитку живих систем. Основною адаптацію в лінії людиноподібних приматів стало створення суспільних відносин, культури та передача їх з покоління до покоління за допомогою усною, а пізніше і письмової, мови, таким чином почалось формування негенетичного типу пам’яті. Момент формування мови точно не встановлений. На сьогоднішній день вважається, що формування мови відбувалося від австралопітекових до людини розумної. Особливої уваги заслуговує той факт, що в генах людини закладені лише потенційні можливості для розвитку основ свідомості, мислення, мови, для реалізації же в дійсності та безпосередньо користування цими надбаннями суто людського роду необхідна певне соціальне середовище. В процесі соціалізації людини поступово роль, яку відігравав природній відбір все зменшувалася, формообразуючу роль в створенні людини сучасного типу все більше відігравав соціогенез. Таким чином ми ще раз пересвідчуємся у взаємозалежності цих двох процесів (антропогенезу та соціогенезу) під час становлення біологічної та соціальної адаптації первісних людей в навколишньому середовищі.
Найвищого ступеню розвитку форма суспільної організації досягла в процесі історико-еволюційного становлення людства, адже саме у людини вперше з’являється цілеспрямована розумова діяльність. В суспільстві людина є складовим елементом таких соціальних категорій як колектив , група. Клас, нація та ін. В людському суспільстві головною силою виступали виробничі потреби колективу. Людина займалася виготовленням знарядь праці, що дало йому змогу вижити. Становленню людського суспільства також сприяло підвишення інтенсивності соціальних зв’язків всередині груп, терпимості до членів свого суспільства, розвитку механізмів втримання агресії, більш розвинених форм кооперації та альтруїзму.
Найбільш ранні групи людиноподібних мешкали бродячими групами, розкиданими по великій території, це були ізольовані популяції з відносно невеликою тривалістю життя одного покоління. Найбільш ранні докази існування розвитку соціальної організації знаходимо у олдувайських хабілісів – людини вмілої. У них вже були прототипи найпростіших помешкань, в яких можна було сховатися від капризів природи. Хабіліси були не тільки збирачами, але й мисливцями. Пітекантропи виробляли гарно оброблені предмети праці. Вміли отримувати вогонь внаслідок лісових пожеж або вивержень вулканів. Розвивалось мислення та трудова діяльність. Пітекантропи почали полювати на крупних небезпечних тварин, що потребувало координації певного колективу та ускладнення спілкування. Вони вміли будувати примітивні помешкання, а також займали печери та гроти. Неандертальці жили в печерах, шили одяг зі шкур, полювали на великих тварин, виготовляли примітивні предмети праці: гостроконечник, скребок, обробляли кістку. Все це свідчить про наявність у неандертальців більш складної культури поведінки та структури первісного суспільства.
Важливі зміни відбувалися у психіці первісних людей. Почалась зароджуватися символічна діяльність. Важливим свідченням високого рівня психіки неандертальців є перші поховання померлих, цілком можливо в них вже з’являються перші уявлення про потойбічний світ. Серед неандертальців був поширений канібалізм, але поряд з цим вони переймалися хворими. Вони вміли не лише підтримувати, але й видобувати вогонь. Відбувається ускладнення мови, яка сприяла кращому взаєморозумінню в колективі, щоправда речовий апарат неандертальців не був пристосований для повної гами мовленевих звуків. Колективні дії навіть у стаді первісних людей відігравали вирішальну роль, в боротьбі за існування вижили групи, які успішно полювали та краще забезпечували себе їжею, піклувалися одне про одного, досягали меншої смертності дітей та дорослих.
У кроманьйонців вперше виникло мистецтво: наскальний живопис, виготовлення кам’яних та кістяних скульптур. Це мистецтво мало магічний сенс, зображення тварин супроводжуються знаками стріл та списів, покликаних полегшити майбутнє полювання. Родоплемінний стрій у кроманьйонців досяг більш високої стадії розвитку – створюються великі об’єднання родів – племена, з’являється міжплемінний обмін та стосунки. Поселення кроманьйонців являють собою мисливські стоянки, на яких будувалося житло, йшло суспільне життя, виконувалися ритуали, ховали померлих. Ритуальна практика досягла свого розквіту. В могилу з померлими клали зброю, списи, кам’яні ножі, прикраси. При цьому могила засипалася червоною охрою, зверху накривалося кістками мамонта.
Таким чином можна зробити вчинок, що антропо- і соціогенез два нерозривних процеси, що супроводжували первісну людину на всьому шляху її перетворення від перших примітивних гоменідів до людини розумної. Обидва процеси є наслідком еволюційного руху перетворення. Антропогенез формував людину як біологічну істоту, яка намагалася вижити в несприятливому для неї природному середовищі, сповненому природних небезпек та ворогів, з часом менш розвинені групи істот відмирали, більш розвинені продовжували подальший розвиток та поступово почали виділятися з природного середовища, використовуючи свою перевагу займати все ширші території. З іншого богу первісна людина як індивідуальне створіння залишалося набагато слабшим за більшість своїх природних ворогів (хижаків), тому процеси соціалізації стали необхідною умовою виживання людини в тих умовах. Суспільні процеси заклали початок розвитку примітивної мови, мистецтва, культури, зробили людську спільноту більш об’єднаною, що дало їй вирішальну перевагу над небезпечним середовищем. Водночас розвиток соціальної та інтелектуальної сутності людини обмежили необхідність подальшого фізичного розвитку, адже найважливішими складовими еволюції є боротьба за виживання, та використання найбільш дієвих шляхів подальшого розвитку, якими доречі виявилися саме процеси соціогенезу. Отже ми бачимо, що взаємодія антропо- і соціогенезу є дуже складним діалектичним процесом. З одного боку в процесі антропогенезу людина розпочала свій тривалий еволюційний шлях, який викликав необхідність соціалізації первісних людей, з іншого боку розвиток процесів соціогенезу в значній мірі обмежив розвиток біологічної сутності людини, як такої, що не є найбільш ефективної з точки зору еволюції.
