Поняття кримінології та її предмета. Основні поняття кримінології

1. Поняття кримінології та її предмета. Основні поняття кримінології.

Криминология – это социально-правовая общетеоретическая и прикладная наука, исследующая преступность как социальное явление, сущность и формы ее проявления, закономерности возникновения, существования и изменения; ее причины и иные детерминанты; личность тех, кто совершает преступления; систему мер предупреждения преступлений.

Отправным моментом для понимания криминологии является определение ее предмета. В обобщенном виде предмет криминологии включает четыре основных блока: преступность со всеми ее признаками и показателями; причины и условия преступности, иные ее детерминанты; личность тех, кто совершает преступления; а также систему мер их предупреждения.

Главным элементом предмета криминологии является собственно преступность как исторически изменчивое, социальное и уголовно-правовое явление, представляющее совокупность всех преступлений, совершенных в государстве за определенный период. Она измеряется такими количественно-качественными показателями, как уровень, структура, динамика, характер и география. Явления, которые не являются преступлениями, но тесно связанные с ними (пьянство, проституция, наркомания), рассматриваются криминологии как "фоновые" явления.

Личность преступника предстает как система демографических, социально-ролевых, психологических и других свойств личности, совершивших общественно опасное уголовно-наказуемое деяние. Отметим, что преступление - это акт волевой, сознательно выбранный; это результат сложного процесса, в котором внешние факторы действуют не непосредственно, а через внутренние факторы. Чтобы познать детерминанты преступности, нужно раскрыть механизм преступного поведения, а это невозможно сделать, не изучив личность преступника, влияние ее индивидуальных свойств на характер преступления.

Причины и условия преступности, объединенные родовым понятием "детерминанты", или "криминогенные факторы", является совокупностью экономических, социальных, идеологических, психологических, правовых, организационно-управленческих и других обстоятельств, обусловливающих (детерминируют) преступность как свое следствие. Причины и условия (детерминанты) преступности изучаются на разных уровнях: преступность в целом, отдельных видов преступлений, конкретного преступления.

Предотвращение преступности является системой государственных и общественных мероприятий, направленных на устранение или нейтрализацию детерминант преступности и коррекцию поведения лиц, склонных к правонарушениям.

В литературе предмет криминологии определен далеко не однозначно. Помимо вышеназванных элементов к предмету криминологии некоторые авторы относят закономерности функционирования и развития криминологической науки, определение ее места и роли в жизни общества; организацию конкретных криминологических исследований; криминологическое прогнозирование и планирование борьбы с преступностью; ликвидацию последствий преступности; управление процессами борьбы с преступностью.

Можно оспаривать отдельные положения этой позиции, но в целом такой подход направлен на более глубокое изучение предмета криминологии. Собственно, такая позиция не противоречит приведенному выше определению предмета криминологии, а лишь уточняет и конкретизирует его. Так, вряд ли в предмет криминологии следует включать прогнозирование преступности. Это, скорее, ее функция. Планирование борьбы с преступностью и управление этими процессами в обобщенном виде входят в такой элемент предмета криминологии, как предупреждение преступности.

В криминологии, как и в любой другой науке, за годы ее развития выработан определенный набор терминов и понятий, которыми оперируют и ученые, и практики. При этом необходимо отметить, что нередко термины и понятия близки (грамматически и по смыслу), но имеют оттенки, которые служат базой для дискуссий из-за смешения понятий либо различного толкования их смысла. Так, например, понятие (и термин) “личность преступника” не однозначно понятию “преступная личность”. Однако читающий криминологическую литературу может заметить, с одной стороны, смешение этих понятии, а с другой – довольно острую дискуссию из-за неточного (или субъективного) истолкования употребляющих эти понятия ученых (или практиков). Иногда употребляются в грамматическом смысле синонимы (например, антиобщественная направленность и антисоциальная направленность), а немало ученых стремятся найти в них что-то “свое”, не проясняющее, а усложняющее их понимание.

Бывает, что какое-то понятие искажается каким-либо автором из-за неточного словоупотребления. Такое происходит в криминологии с определением понятия “преступность”, которое одни (справедливо) определяют как явление (или предмет изучения), а другие – как “процесс”, что в точном смысле слова есть выражение движения (лат. – precess, precedure), а не самого изучаемого предмета (явления). Если о преступности и можно говорить как о “движении” (процессе), то только о таком ее свойстве, как динамика, что есть движение, состояние преступности, а не сама преступность.

Бывает, что одно понятие рождает другое, из него вытекающее, каждое имеющее свой смысл, свое содержание. Так, понятие “детерминизм” рождает родственные “детерминация”, “детерминанты”.

Для науки недопустимо смешение понятий. Так, синонима понятию “преступность” нет, но говорят о “преступном поведении” (в общей форме либо применительно к конкретному лицу), но в этом случае исходные позиции определены тем, что и преступность, и преступное поведение (и “преступления”) есть явления одного порядка: социально-правового. Но некоторые ученые практически ставят знак равенства между понятием “преступность” и понятиями “девиантность” и “делинквентность” (у нас говорят об отклоняющемся поведении, социальных отклонениях), что связано с непозволительно широким пониманием преступного, а значит, и с возможностью на практике столь же непозволительно широкого применения принудительных мер, включая уголовное наказание.

В криминологии (как и в праве вообще) есть родовые и видовые понятия. Так, преступность – родовое понятие, из которого вырастают видовые понятия, показывающие многоликость преступности. Это – и рецидивная преступность, и женская, и, скажем, воровская, должностная и т. д. Криминология исследует связи и взаимозависимости между родовыми и видовыми понятиями, “опускаясь” ниже, до анализа конкретных преступлений и исходя из того, что преступность – явление массовое, имеющее свои закономерности, так или иначе проявляющееся и на своем высшем уровне, затем – конкретизирующееся на среднем (видовом), наконец, приобретающее вполне четко определенные очертания на уровне единичном – преступлении, что весьма важно, ибо преступность, как мы уже видели, не только единое явление, но и сумма совершенных преступлений. Проблема предупреждения преступности – это, в частности, проблема постепенной конкретизации предупредительных мер от уровня общего, глобального до вполне конкретных доступных реализаций профилактических мер.

Понятийный аппарат науки, его развитость, количество терминов, многообразие либо, напротив, скудость охвата реалий общественных отношений научной терминологией есть показатель глубины научного осмысления проблемы, если хотите, уровень развитости науки. При этом компактность терминологии, умение включить глубокое содержание – тоже характеристика развитости науки. По подсчетам ученых1 криминология пользуется при характеристике преступности как явления сотней (или несколько более) терминов и понятий2. Много это или мало – однозначно сказать нельзя. Но “многопонятийность” столь же опасна для науки, сколь и скудость языка. В то же время развитие новых направлений (а не усложнение существующих и не бездумное заимствование понятий и терминов из других наук) безусловно будет связано и с развитием понятийного аппарата, а главное, с его обогащением сущностными характеристиками.

2. Завдання та функції кримінології на сучасному етапі. Система кримінології як науки та навчальної дисципліни.

Найголовніше практичне завдання кримінології — виявляти шляхи стабілізації злочинності, зменшувати її розміри й небезпеку. Окремі найнебезпечніші й особливо поширені злочини потребують найпильнішої уваги. На сучасному етапі розвитку нашої держави з'являються нові види злочинів — організована злочинність, що охоплює такі транснаціональні види злочинної діяльності, як незаконне вивезення сировини, наркобізнес, торгівля зброєю й людьми, злочинна корупція, екологічні злочини.

На подальший розвиток очікують такі нові напрями кримінології, як родинна (яку активно розроблюють на Заході в аспекті злочинів серед членів родини), екологічна, а також традиційні напрями кримінологічної характеристики злочинності молоді й неповнолітніх, насильницької злочинності. Останніми роками кримінологи багато уваги приділяють проблемі серійних сексуально-насильницьких злочинів.

До основних завдань кримінології належать такі:

- отримання достовірних даних  про елементи, що є предметом  кримінології;

- систематичне виявлення й аналіз  явищ, процесів, факторів, ситуацій, обставин, що детермінують злочинність

- виявлення і вивчення суперечностей  і конфліктів, що призводять до  виникнення та реалізації злочинних  намірів, а також формування особи  злочинця;

- розробка наукових рекомендацій  щодо усунення або нейтралізації  явищ, що спричинюють антисуспільну  злочинну поведінку;

- наукова розробка заходів, пов’язаних  з виявленням осіб, від яких  можна очікувати вчинення злочинів, вивчення цих осіб і вжиття  дієвих профілактичних заходів  впливу на них.

З перелічених завдань кримінології випливають основні функції кримінології. 

1. Описова. Кримінологія виявляє  й фіксує факти соціальної  дійсності, що пов’язані із злочинністю, відображує їх властивості й  відносини, здійснює їх науковий  опис.

2. Пояснювальна. Розкриваючи на  основі отриманих емпіричних  даних і теоретичних положень  сутність досліджуваних об’єктів, зокрема виявляючи закономірності  злочинності, дії її причин, формування  особи злочинця, кримінологія пояснює  їх з наукових позицій.

3. Прогностична. Вивчаючи тенденції, перспективи зміни кримінологічно  значущих процесів та явищ  і аналізуючи їх, кримінологія  прогнозує їх майбутній стан  і розвиток.

4. Регулятивна. Кримінологічний опис, пояснення і прогнозування підпорядковуються інтересам науково обґрунтованого керування соціальними процесами, пов’язаними з попередженням злочинності.

Отже, доходимо висновку: кримінологія вивчає злочинність і злочин, намагається пояснити причини їх виникнення, розроблює методику прогнозування злочинності та індивідуальної поведінки. Регулятивна функція кримінології полягає в розробленні наукових засад попереджувальної діяльності суб’єктів профілактики.

Кримінологічні знання складалися протягом багатьох століть. Сьогодні за своїм обсягом вони становлять значний науковий і практичний матеріал. У зв'язку з цим постає необхідність їх чіткої систематизації, оскільки, природно, виникають труднощі у засвоєнні цих знань та подальшому їх розвитку. Отже, систематизація знань обумовлюється теоретичними і педагогічними міркуваннями, оскільки це сприяє вдосконаленню викладання кримінології.

Система кримінологічної науки - це розчленування, розподіл єдиних кримінологічних знань на однорідні компактні частини (блоки), внутрішньо узгоджені між собою.

У роки становлення кримінології за радянських часів і в монографічній, і в начальній літературі питання про її систему або взагалі замовчувалося, або не висвітлювалося належним чином. Таке становище деякою мірою можна пояснити порівняльною новизною розробки кримінологічних проблем у ті часи, відсутністю необхідних матеріалів прикладної кримінології, режимним станом кримінально-правової статистики.

Зараз кримінологічну науку поділяють на окремі складові частини за різними підставами (критеріями): за елементами її предмета, рівнем узагальнення науково-практичної інформації, особливостями контингенту злочинців, залежно від специфіки їх антисоціальної спрямованості і злочинної мотивації. Дійсно, перелічені підстави у своїй сукупності можуть бути використані як взаємодоповнюючі критерії.

За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія поділяється на Загальну та Особливу частини.

У Загальній частині кримінологічні явища і поняття аналізуються глобально, узагальнено, без виділення специфіки окремих видів (груп) злочинів. Її система у свою чергу складається з проблем, що становлять предмет кримінологічної науки. Про ці проблеми вже зазначалося у § 2 цього розділу. Крім того, до Загальної частини належить науково-інформаційний матеріал про становлення кримінологічної науки, її методологію і методику, про кримінологічне планування і прогнозування злочинності в масштабі країни й окремих регіонів.

В Особливій частині розглядаються окремі часткові кримінологічні теорії, що пояснюють закономірності певних видів (груп) злочинів. Останні поділяються за особливостями антисоціальної спрямованості і злочинної мотивації винних (наприклад, насильницькі, корисливі злочини, злочини необережні) і за особливостями контингенту злочинців (наприклад, злочинність неповнолітніх, рецидивна, професійна злочинність).

Рівень узагальнення в Особливій частині значно нижчий, ніж у Загальній. Вона більш динамічна, бо безпосередньо відбиває часту зміну криміногенної ситуації в країні, а також зміну змісту факторів, причин і умов злочинності й окремих злочинів. У цій частині наводиться кримінологічна характеристика окремих видів (груп) злочинів, описуються причинно-наслідкові комплекси, що їх обумовлюють, формулюють, заходи щодо їх запобігання.

Значення Особливої частини полягає в тому, що вона, з одного боку, забезпечує, підживлює загальнокримінологічні теорії фактичним матеріалом, а з іншого - озброює правоохоронні органи рекомендаціями, спрямованими на вдосконалення їх діяльності щодо зниження окремих злочинів у державі.

3. Історія виникнення та розвитку кримінології як самостійної науки.

У розвитку кримінології можна відокремити три етапи: класичний, позитивістський, плюралістичний (сучасний).

Перший (класичний) період продовжувався з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст., другий (позитивістський - біологічні (антропологічні), психологічні, соціологічні теорії) - з останньої третини XIX ст. по 20-ті pp. XX ст.; третій (плюралістичний, сучасний) - з 30-40 pp. XX ст. до нашого часу.

Класичний період характеризувався тим, що кримінологічні ідеї формувались у межах класичної школи кримінального права, яскравими представниками якої були італієць Ч. Беккаріа та англійці І. Бентам, Дж. Говард. Ці вчені заклали підвалини майбутніх наукових пошуків кримінологів. Головні постулати їх праць є такими: людина сама контролює свою долю згідно зі своєю вільною волею; від учинення злочинів її можна утримати за допомогою загрози покарання; аби ця загроза була реальною, потрібно, щоб покарання наставало невідворотно і було співмірним тяжкості вчиненого злочину.

Ч. Беккаріа у 26 років (1764 р.) опублікував монографію «Про злочини і покарання», де серед інших розглядалися питання запобігання злочинності. Саме він виголосив принцип: «Краще запобігти злочину, ніж потім карати за нього».

Представники класичної школи пов'язували діяльність, що запобігає вчиненню злочинів, із свободою, просвітництвом, досконалим вихованням.

Методологічною основою кримінологічних теорій позитивістського періоду є філософія позитивізму (від. лат. positivus - позитивний). Засновником позитивізму був французький вчений О. Конт.

При поясненні реальності використовувалися не абстрактні висловлювання, а виключно позитивні факти, здобуті методом досвіду і спостережень. Позитивізм як методологічна основа кримінології проявився в емпіричному аналізі взаємозв'язку між окремими криміногенними факторами і злочинною поведінкою.

Засновником біологічного (антропологічного) напрямку (і першим ученим-кримінологом) вважають італійського тюремного лікаря Ч.  Ломброзо, який у 1876 р. опублікував книжку «Злочинна людина». На великому емпіричному матеріалі (досліджено понад 26 тисяч злочинців) ним було сформовано так звану теорію природженого злочинця, який може бути розпізнаний за певними анатомічними і фізичними ознаками, що свідчать про дегенерацію і атавізм: аномалії черепа, асиметрія обличчя, знижена чутливість до болю, подовжені або недорозвинені мочки вух тощо.

Пізніше Ч. Ломброзо частково змінив свою теорію, зосередивши увагу на інших факторах, що обумовлюють злочинність: кліматичних, етнічних, культурологічних, виховних, спадкових, родинних. Головною заслугою вченого вважають те, що він започаткував системні дослідження особистості злочинця.

Наукові дослідження у цій сфері були продовжені і модифіковані учнями вченого - Е. Феррі та Р. Гарофало. Е. Феррі, ставши університетським професором у 25 років, є автором «Кримінальної соціології» і вважається засновником багатофакторного підходу. Він також звертав увагу на важливість соціальних заходів впливу на злочинність. Р. Гарофало у 1885 р. видав доволі об'ємну працю, що мала назву «Кримінологія». Її підзаголовок розкривав сутність роботи: «Природа злочинності і теорія покарань». У своїх працях учений приділяв увагу психологічним і соціальним факторам, що обумовлюють злочини. Гарофало бачив причини злочинів, перш за все, не у фізичних рисах людини, а у їх психологічному еквіваленті - «аномаліях моралі» конкретної особи.

Англієць Ч. Горінг визнавав, що злочинні риси притаманні всім індивідам, а різниця між злочинцями і незлочинцями полягає у ступені виявлення цих рис.

Засади соціологічного напрямку у кримінології позитивізму заклали французькі вчені Г. Тард, Е. Дюркгейм, Ф. фон Ліст. Г. Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює норми і правила поведінки. Е. Дюркгейм - один із засновників французької соціологічної школи - розробив теорію аномії (безнормативності), підтримував ту ідею, що злочинність є нормальним явищем у суспільстві, поки вона не переходить певний «поріг насиченості». Згідно з поглядами Е. Дюркгейма і його послідовників, суспільство нормально функціонує при «соціальній згуртованості», яка урегульована нормами права й моралі. Відсутність між людьми соціальної згуртованості призводить до стану аномії і соціальної дезорганізації, яка породжує злочинність.

У рамках позитивістського напрямку наприкінці XIX - на початку XX ст. сформувався психологічний підхід до пояснення злочинної поведінки. Його започаткували Р. Гарофало, Г. Тард і продовжили Ж. Пінатель, Г. Годдард, К. Хорні.

Сучасний етап розвитку кримінології, що розпочався з 30-40 pp. XX ст. і триває до наших днів, характеризується продовженням наукових пошуків у рамках біологічних, психологічних, соціологічних теорій з акцентом на інтеграційні теорії.

У XX ст. дуже потужно почала розвиватися кримінологія у США. На її розвиток відчутно вплинула соціологія. На відміну від біосоціальних і психологічних теорій, що зосередили увагу на особистості, соціологічний підхід до вивчення злочинності та її причин ґрунтується на дослідженні взаємодії індивідів і всього суспільства, а також його інститутів.

Загальний соціологічний напрям можна поділити на три великі групи, представлені різними теоріями. Першу становлять так звані теорії соціальної структури, до яких належать теорії соціальної дезорганізації, аномії, культурної девіантності, теорія субкультур і теорія можливостей. До другої групи належать так звані теорії соціального процесу. Ця група об'єднує теорії соціального навчання, диференційованого зв'язку, нейтралізації і соціального контролю. До третьої - належать теорії, які можна умовно назвати альтернативними (наприклад, теорії стигматизації, теорії конфлікту).

У другій половині XX ст. у всьому світі набувають розвитку статистичні та віктимологічні кримінологічні дослідження.

4. Розвиток вітчизняної кримінології: радянський та пострадянський  період.

Розвиток кримінології на теренах України. До жовтневого перевороту 1917 р. вітчизняна кримінологія розвивалась у межах кримінального права. Науковцями, яких можна із сьогоднішніх позицій назвати кримінологами, були М. П. Чубинський, І. Я. Фойницький, М. М. Гернет, А.         Н. Трайнін, Д. А. Дриль, М. О. Неклюдов, С. В. Познишев.

У період між 1918 і до початку 1930-х pp. у СРСР спостерігався бурхливий розвиток кримінології. Створювалися кабінети з вивчення злочинності та особи злочинця, проводилися цікаві дослідження мотивації злочинної поведінки, узагальнювалися дані соціологічних і психологічних спостережень стосовно різних категорій злочинців, видавалися збірники статей і монографії. Для наукових праць того часу характерною була відносна незалежність від ідеологічних догм. Однак на початку 1930-х pp., у зв'язку з перетворенням країни у диктаторський комуністичний режим на чолі з И. Сталіним, кримінологію було знищено.

Її відродження почалось із кінця 1950 - початку 1960-х pp. З 1963 р. кримінологію почали викладати в юридичних вузах.

У кримінології часів СРСР домінував марксистський класовий підхід до вивчення злочинності, що розглядав це явище як наслідок в основному класових і суспільних суперечностей. Злочинність визнавалася обов'язковим атрибутом лише капіталістичного суспільства. Незважаючи на це, в Україні проводились ґрунтовні прикладні дослідження таких українських кримінологів, як І. М. Даньшин, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, І. П. Лановенко, І. К. Туркевич.

Найбільш розробленими в теоретичному плані були розділи про особу злочинця, детермінацію та запобігання як злочинності в цілому, так і її окремим видам: розкраданню державного і суспільного майна, злочинам проти особи, крадіжкам, грабежам, розбоям; хуліганству; злочинам, пов'язаним з порушенням правил безпеки руху на автотранспорті; злочинам неповнолітніх і молоді; також досліджувалися проблеми взаємозв'язку алкоголізму, наркоманії із злочинною поведінкою.

Із набуттям незалежності українська кримінологія почала активно розвиватися. У працях вищеназваних учених, а також професорів В.       В. Голіни, О. Г. Кальмана, О. М. Костенка, О. М. Литвака, В. М. Поповича, В. О. Тулякова, В. І. Шакуна та ін. набули розвитку актуальні проблеми сьогодення: загальнотеоретичні і прикладні проблеми запобігання злочинності, економічній злочинності, методологічні проблеми пізнання злочинної поведінки на основі принципу натуралізму, зв'язку злочинності й урбанізації, тіньової економіки, віктимології.

Відомим в Україні та за її межами став створений у Харкові в 1995 р. Інститут вивчення проблем злочинності АПрН України.

На початку XXI ст. вітчизняна кримінологія мала значну базу нових знань та нових спеціалістів, вийшла на новий етап свого розвитку.

Стосовно розвитку світової кримінології, то наприкінці XX - початку XXI ст. увагу вчених було зосереджено на дослідженні таких проблем, як організована, у тому числі транскордонна злочинність та її основні види - наркобізнес, торгівля людьми, нелегальна міграція, відмивання брудних грошей, корпоративна злочинність, злочини проти оточуючого середовища, сімейна кримінологія, злочини у сфері високих технологій, запобігання злочинності на основі оцінки ризику злочинних дій, пенітенціарна кримінологія, відновлювальна юстиція, зменшення можливостей вчинення злочинів, кримінологічні підходи до функціонування системи кримінальної юстиції, порівняльна кримінологія. Кримінології новітнього часу притаманні міждисциплінарний підхід, розмаїття кримінологічних теорій.

Єдину антизлочинну політику в усьому світі проводить ООН. Наукові розробки кримінологів знаходять своє втілення у роботі Комісії ООН із запобігання злочинності і кримінальної юстиції, що кожні 5 років проводить Конгреси ООН, на яких розробляються загальносвітові стратегії протидії злочинності та її окремим видам. Останній 11 Конгрес пройшов у Бангкоку (Таїланд) у 2005 р.

Функціонує мережа кримінологічних науково-дослідних інститутів. Серед них слід назвати Центр ООН з міжнародного попередження злочинності (СІСР, Відень), Міжрегіональний інститут ООН із досліджень злочинності і юстиції (UNIKRI, Турин), Європейський інститут з попередження злочинності і контролю над нею (HEUNI, Гельсінкі). Серед європейських інституцій вагому роль відіграє Європейський комітет з проблем злочинності (ЕССР), який розробляє проекти конвенцій або кримінально-політичні рекомендації. Рішенням Ради Європи у 2001 р. було засновано Європейську мережу запобігання злочинності (EUCPN). Ця структура сприяє державам в обміні інформацією, розповсюдженні даних щодо впровадження апробованих і ефективних стратегій запобігання окремим видам злочинності.

Важливу роль у дослідженні злочинності виконує створене у 2000 р. Європейське товариство кримінологів, яке об'єднує осіб, що займаються вивченням, викладанням, практикою у царині кримінології, та підтримує науковий обмін і співробітництво кримінологів Європи задля поширення кримінологічних знань на європейському рівні. Було проведено шість щорічних конференцій цього товариства.

5. Місце кримінології в системі наук.

Загальновідомо й загальновизнано, що кримінологія як наука походить з кримінального права. Як зазначалося, кримінологія використовує такі базові визначення кримінального права, як “злочин” і “злочинець”. Однак серед сучасних кримінологів-науковців Росії та України не існує однозначного погляду на сутність кримінології як правової науки. У підручниках, вида-них у Росії протягом 1966-1999 pp., підтверджується офіційне трактування кримінології як правової науки і водночас підкреслюється її тісний зв’язок із соціологією (А. Долгова [14]). Поширена також точка зору на комплексний зміст кримінології, що перебуває на межі кримінального права і соціології (І. Даньшин [5]), тобто є соціолого-правовою наукою. Окремі вчені-кримінологи (Ю. Блувштейн [3] і А. Яковлев) розглядають кримінологію як соціологію злочинності. Такої самої точки зору дотримується кримінолог А. Зелінський [7-10], обґрунтовуючи її тим, що девіантна (відхилена) поведінка є предметом вивчення соціології, а злочинність — одна з форм девіантної поведінки, тому вивчати її повинні соціологи, а не юристи. Він підкреслює, що соціальна психологія, яка виникла на межі соціології та психології, є особливою галуззю знань про людські відносини і належить до психології. Вчений вважає, що оскільки у кримінології особа і її вчинки посідають центральне місце, то вона охоплює соціальну психологію. Кримінологію взагалі А. Зелінський визначає як комплексну науку, що поєднує соціологію і психологію злочинності, і вважає її соціологічною, а не юридичною наукою. Своє ставлення до кримінологів з базовою юридичною освітою він висловлює так: сприйняття й осмислення правової інформації у кримінологічних дослідженнях повинні здійснюватися через призму соціологічного та психологічного вивчення реальної дійсності. Тому додатковою базовою освітою для кримінолога повинна стати соціологічна або психологічна науки. Проте ця точка зору не дістала широкої підтримки серед науковців-кримінологів України і Росії. Без базової юридичної освіти кримінолог не буде здатний правильно трактувати такі базові, основні поняття кримінології, як злочин і злочинець, не зможе орієнтуватись у розмаїтті норм кримінального законодавства, що ставить під сумнів достовірність таких досліджень і прогнозів.