Поняття зовнішніх зносин держав і основні засоби їх здійснення
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
на тему:
“ Поняття зовнішніх зносин держав і основні засоби їх здійснення ”
студента ІІ курсу
відділення “Міжнародне право”
Андріяша Андрія Михайловича
Київ – 2011
Зміст
Вступ.........................
Розділ 1. Поняття ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН ДЕРЖАВ ...........................5
Розділ 2. основні засоби
здійснення зовнішніх зносин........................
Розділ 3. Україна У ЗОВНІШНІХ
ЗНОСИНАХ: ..............................
Висновки......................
Список використаних джерел........................
Вступ
Розподіл відносин між народами на зовнішні та внутрішні пройшов при виникненні держав. Як тільки з'явились суверенні держави, а з ними і кордони - відразу відбулося виділення зовнішньої політики, під якою розумілись дії, що виходили за ці кордони. Внутрішні відносини відрізняються від зовнішніх тим, що як правило, ґрунтуються на відносинах підкорення та панування. Зовнішні ж відносини можуть будуватися тільки на рівноправній засаді.
У соціально-політичному житті суспільства значне місце посідають зовнішні зносини держав світової спільноти, яка у наш час налічує близько 200 країн. Сучасні країни світу мають різний рівень економічного, соціального та духовного розвитку, з'єднанi у рiзнi мiжнароднi і регiональнi органiзацiї. Це об'єктивно зумовлює необхiднiсть постійного розвитку та удосконалення міжнародних відносин, зовнішньої політики кожної країни.
Процеси формування держав супроводжувалися боротьбою за розширення їх територій, за зміцнення й захист існуючих кордонів. Ось чому історично першою і впродовж тривалої історії неодмінною складовою міжнародної взаємодії була саме боротьба, змагання за перерозподіл землі, збереження територіальної цілісності, недоторканності, суверенітету. Відповідно і первісні уявлення про зовнішні зносини, їх зміст та цілі формувалися саме під впливом боротьби із сусідами й вичерпувалися цим протистоянням. Звичайно завоювання освячували ідеєю "боговибраності" якого-небудь народу. Війна сприймалась як споконвічний історичний феномен. Стародавні римляни казали: "Хочеш миру - готуй війну". Пакс Романа - мир по-римському наступив коли усе Середземномор'я та Західна Європа виявилися підконтрольними Риму.
Інтенсивності міжнародних
відносин, збагаченню їх змісту й форм
значною мірою сприяли
Однак, незважаючи на визнання
демократичних політичних
принципів — свободи, рівності, суверенітету
тощо, ще довго практику зовнішніх зносин
визначала боротьба за сфери впливу, джерела
сировини, ринки збуту та їх перерозподіл.
У XIX — XX ст. порушується принцип недоторканності
держав, не дотримуються принципи невтручання
у справи інших, насамперед малих і слабких
держав. Продовжується політика територіальних
загарбань. Колоніальні імперії змінюються,
з одного боку, під тиском національно-визвольних
сил, а з іншого — як результат прагнення
сильних держав до перерозподілу сфер
впливу. У нинішньому столітті, наприклад,
гегемоністські прагнення великих держав
утілюються в спробах силоміць насаджувати
певні моделі суспільного устрою в інших,
здебільшого залежних країнах, примушувати
останні дотримуватися нав'язаних їм умов
і принципів.
Розділ 1
Поняття ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН ДЕРЖАВ
Зовнішні зносини - це офіційні стосунки і зв'язки між державами відповідно до норм міжнародного права та практики міжнародних відносин. Вони мають сприяти розвиткові дружніх взаємин між країнами, підтриманню міжнародного миру та безпеки народів. Здійснюються переважно за допомогою органів зовнішніх зносин. Основною метою діяльності органів зовнішніх зносин є представництво і захист прав та інтересів своєї держави, інтересів її громадян та організацій. Обсяг і межі такого представництва юридично визначаються компетенцією або повноваженнями органу чи посадової особи і фактично реалізуються у правовідносинах, що здійснюються на основі відповідних норм права зовнішніх зносин.
Зовнішні зносини є складовим елементом зовнішньополітичної діяльності кожної держави, а також загальної системи міжнародних відносин. Система політичних відносин між державами є зовнішні зносини у вузькому розумінні, тобто зводиться до дипломатії. У широкому розумінні зовнішні зносини є й офіційні міждержавні зв'язки у галузі економіки, культури, науково-технічного співробітництва тощо, але, на відміну від дипломатії, вони лише частково зв'язані із зовнішньою політикою і до того ж можуть здійснюватися недержавними організаціями. Здатність вступати у зносини з іншими державами є неодмінною умовою, якій має відповідати держава як суб'єкт міжнародного права. Певною мірою це стосується навіть країн, які ще не є повністю суверенними: вони також (хоча й в обмеженому обсязі) здатні підтримувати в тій чи іншій формі зовнішні зносини. Отже, право на участь у зовнішніх зносин — одне з основних прав держав, таких, що належать їм від самого початку, з моменту появи на міжнародній арені. Але в нього є дуже важлива особливість: на відміну від права посольства воно не залежить від міжнародно-правового визнання даної держави, так само як і від згоди на таку участь з боку інших держав. Головне, щоб держава була здатна реально здійснювати це право.
Головними суб'єктами міжнародних відносин на сучасному етапі є національні держави, які для вироблення певних форм, моделей взаємодії об'єднуються у всесвітні й регіональні міжнародні організації (ООН, МВФ, НАТО та ін.).
Зовнішні зносини базуються на двох принципах: сили і права. Сила як сукупність географічних, соціально-економічних, політичних, військових і духовно-культурних рис нації характеризує її здатність активно впливати на інші суб'єкти міжнародних відносин, ефективно реалізовувати свої національні інтереси. Якщо в недалекому минулому найбільш істотним параметром сили держави в міжнародних відносинах була військова могутність, то на сучасному етапі — її розвинутий економічний, технологічний та інформаційний потенціали. Принцип права передбачає, що кожна держава незалежно від її силового потенціалу має дотримуватися загальновизнаних норм міжнародного права.
На зовнішні зносини впливають різноманітні фактори: досягнення суспільно-політичних наук, існуюча економічна та політична ситуація в світі, баланс військових сил, діяльність міжнародних організацій, вплив окремих держав, стан природного середовища та інші.
В сучасних умовах провідними тенденціями розвитку зовнішніх зносин держав є:
По-перше, посилення взаємозалежності та цілісності світу. Це зумовлено тим, що вирішити проблеми, з якими людство зіткнулося наприкінці ХХ ст., можливо тільки спільними зусиллями усіх народів.
По-друге, збереження соціальної неоднорідності світу, посилення тенденцій багатополюсності, поліцентризму, регіональної інтеграції у світовому розвитку. Полюсами міжнародних відносин можна вважати найбільш розвинуті індустріальні країни (США, Канада, Великобританія, Німеччина, Франція, Італія, Японія); індустріально високорозвинуті країни (Бразилія, Південна Корея, Таїланд, Сінгапур, Гонконг та ін.); середньорозвинуті країни; слаборозвинуті країни та ті країни, що розвиваються. Інтенсивно розвивається економічна та політична інтеграція держав у регіональному масштабі.
По-третє, загострення протиріч між новими реаліями світового розвитку та традиційними підходами до вирішення проблем.
По-четверте, підвищення ролі політичних засобів у вирішенні конфліктів та протиріч.
Особливість зовнішніх зносин полягає передусім у тому, що вони не мають владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб'єктами та об'єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може (не повинно) нав'язувати свою волю іншому. Звичайно, у реальних міжнародних відносинах трапляється домінування одних держав над іншими, проте воно визнається не нормою зовнішніх зносин, а її порушенням. Другою особливістю зовнішніх зносин є їх зумовленість певним етапом розвитку цих відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Третьою особливістю зовнішніх зносин є їх залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав: залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення зовнішньої політики полегшується або ускладнюється. Нарешті, четверта особливість зовнішніх зносин полягає в тому, що вони мають власне інституціональне забезпечення. Повноваженнями щодо здійснення зовнішніх зносин наділяються вищі органи законодавчої і виконавчої влади. Найбільше таких реальних повноважень залежно від форми державного правління є у глави держави або прем'єр-міністра. Водночас у державі існують і спеціальні інститути, призначення яких полягає в безпосередній реалізації зовнішньої політики. Головним таким інститутом є міністерство закордонних справ з мережею закордонних дипломатичних представництв. Спеціальними зовнішньополітичними інститутами виступають також органи зовнішньої розвідки, міністерства зовнішньої торгівлі чи зовнішньоекономічної діяльності тощо. Завданням спеціальних органів зовнішньополітичної діяльності є реалізація відповідних рішень вищих органів держави, збирання та аналіз даних про політичні процеси в інших державах, аналіз об'єктивних і суб'єктивних типів їхньої зовнішньої політики, вироблення рекомендацій для практичної діяльності уряду та інших вищих органів держави. В основі будь-якої людської діяльності лежать ті чи інші інтереси й потреби. Не є винятком і зовнішні зносини: в їх основі лежать національні інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему. У будь-якому суспільстві існують не тільки різні, а й протилежні інтереси. Функціонувати як цілісність суспільство може лише за умови узгодження наявних у ньому інтересів, досягнення загальнонаціонального компромісу і злагоди на основі спільних цілей і цінностей передусім таких, як безпека, територіальна цілісність, демократія, добробут тощо. Виражати національні інтереси, тобто інтегровані інтереси всіх членів суспільства, покликана держава як головний елемент політичної системи суспільства. Забезпечення національних інтересів і є основним завданням зовнішньої політики будь-якої держави. Виражені в діяльності держави, національні інтереси виступають як державні. Можливі певні розходження між національними інтересами й державними як інтересами правлячих у данин момент політичних сил. За будь-яких умов пріоритетними в зовнішній політиці держави мають бути національні інтереси. Розрізняють два основних рівні зовнішньополітичних інтересів: рівень головних інтересів і рівень специфічних інтересів. Рівень головних інтересів охоплює зовнішньополітичні інтереси, пов'язані із забезпеченням безпеки і цілісності держави як певної соціально-економічної, політичної, національно-історичної і культурної спільності, захистом економічної і політичної незалежності держави, утриманням і зміцненням її авторитету в системі міжнародних відносин. Інтереси цього рівня стосуються самого існування держави, а тому забезпечуються й захищаються нею на світовій арені всіма наявними засобами – дипломатичними, економічними, ідеологічними, воєнними. Рівень специфічних інтересів містить окремі, часткові інтереси держави в системі міжнародних відносин. Це, наприклад, прагнення держави утвердити свій вплив у тих чи інших міжнародних організаціях, брати участь у розв'язанні регіональних конфліктів, розвивати культурні зв'язки і іншими державами тощо. На основі зовнішньополітичних інтересів визначаються цілі зовнішньої політики. Вони зумовлюються суспільно-політичним ладом, формою державного правління, типом політичного режиму, історичними особливостями, геополітичними умовами та іншими чинниками. Серед багатоманітних цілей зовнішньої політики можна виокремити найголовніші: забезпечення національної безпеки держави, збільшення сили держави, зростання престижу та зміцнення міжнародних позицій держави.
Розділ 2
ОСНОВНІ ЗАСОБИ ЗДІЙСНЕННЯ ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН
Важливе значення для досягнення цілей зовнішньої політики мають засоби її здійснення. Залежно від сфер суспільного життя вони поділяються на політичні, економічні та ідеологічні. Політичні засоби є найбагатоманітнішими. Найпоширеніший серед них — дипломатія, тобто інституція, спеціально призначена для здійснення зовнішньої політики держави мирними засобами. У сучасному світі вона постає одним з найважливіших засобів здійснення міжнародної політики. Це поняття походить від давньогрецького diploma, що означало "лист, складений удвоє". Дипломатом вважали особу, яка мала такий лист, тобто документ, що засвідчував її державні повноваження.
Відносини між державами здійснюються у формі встановлення та підтримки дипломатичних відносин. Вони передбачають взаємне визнання, що особливо важливо при появі у світовій спільноті нової незалежної держави, на яку у разі визнання розповсюджується принцип суверенітету та невтручання у внутрішні справи. Це головна умова, якою формалізуються міжнародні відносини. Невизнання однією державою іншої - не просто показник того, що вони з будь-яких приводів "не дружать", а ситуація, яка виводить їх відносини з царини політико-правового регулювання та рівноправного існування. У цьому смислі дипломатичні відносини - це необхідний мінімум нормальних зв’язків між країнами.
Серед головних завдань дипломатії спочатку було здобуття й використання переваг у конфліктних ситуаціях, регламентація і впорядкування розв'язання останніх. З цією метою були розроблені й запроваджені процедури оголошення війни, надання політичного притулку, звертання до третьої сторони для відвернення війни, вимоги й правила недоторканності культових споруд тощо.
За доби Відродження у різних
країнах формуються постійні дипломатичні
служби, професійний корпус дипломатів.
Починаючи з XIX ст. поряд із двосторонньою
дипломатією поширюються
Нині дипломатією називають офіційну діяльність держав, урядів, інших уповноважених осіб, органів і установ, які проводять міжнародну політику, представляють інтереси держави за кордоном, у міжнародних організаціях. У сучасному суспільстві дипломатія виконує функцію регулювання спірних міждержавних питань, розширення контактів, взаємин і співробітництва між країнами та народами. Обмін інформацією між урядами по дипломатичних каналах уможливлює зміну позицій сторін, їх коригування, досягнення компромісу і згоди. Дипломатія у такий спосіб перетворюється на мистецтво ведення переговорів, досягнення порозуміння, здійснення своїх цілей, що передбачає використання різноманітних чинників впливу.
Д и п л о м а т і я , я к с п о с і б з д і й с н е н н я з о в н і ш н ь о ї п о л і т и к и
Особливу групу політичних засобів зовнішньої політики складають воєнні засоби, основними з яких є війна і воєнний тиск. Формами воєнного тиску можуть бути маневри, навчання, паради, публічні демонстрації нових видів зброї, концентрація військ у прикордонних районах, провокації на кордоні, участь у миротворчих операціях під егідою міжнародних організацій та ін.
Тривалий час найважливішим засобом досягнення державою зовнішньополітичних цілей вважалась війна. Під війною у міжнародному праві розуміють воєнні дії між державами, а також між державами й національно-визвольними рухами, які супроводжуються повним розривом між ними мирних відносин. До середини XX ст. застосування воєнної сили розглядалось як законний засіб розв'язання спорів між державами. Анексії і контрибуції вважались прийнятними способами розширення територій і державного збагачення. Тільки під впливом згубних наслідків Другої світової війни та у зв'язку з появою ядерної зброї величезної руйнівної сили в середовищі політиків провідних країн світу утвердилася думка про неприпустимість використання війни як засобу розв'язання міждержавних суперечностей. (Що, однак, не привело ні до виключення воєн з міждержавних відносин, ні до відмови від ядерної зброї.) Війни з використанням звичайних видів зброї в сучасному світі стали чи не повсякденною реальністю, а сама наявність ядерної зброї з її величезним руйнівним потенціалом вважається найважливішим чинником відвернення як нової світової війни, так і воєнних конфліктів між ядерними державами.
Розрізняються війни справедливі, або правомірні, і несправедливі, неправомірні. До перших належать індивідуальна або колективна самооборона проти агресії і національно-визвольні війни за здійснення права на самовизначення, до других — агресія і колоніальні війни. Статутом ООН визнається правомірність використання воєнної сили у двох випадках: з метою самооборони від збройного нападу на державу і за рішенням Ради Безпеки ООН як примусові збройні санкції проти агресора. Несправедливі, неправомірні війни визнаються міжнародним злочином, який тягне за собою міжнародну відповідальність держави-агресора і кримінальну відповідальність осіб, визнаних воєнними злочинцями.
Розрізнення правомірних і неправомірних війн, крім міжнародно-правового, містить також політичний і моральний аспекти, які завжди є не настільки очевидними, як міжнародно-правовий. Навіть затятий агресор завжди знайде політичне й моральне виправдання своїм діям і матиме спільників. Водночас рішення міжнародних організацій щодо застосування збройних санкцій не завжди є виваженими й позбавленими політичних пристрастей.
За будь-яких умов кожна, навіть наймиролюбніша, держава прагне «тримати порох сухим», тобто підтримувати на належному рівні свою обороноздатність, зміцнювати її, у тому числі шляхом укладання воєнних союзів чи відверненням загроз проголошенням позаблоковості або нейтралітету. Сила армії, її чисельність, озброєння, підготовленість особового складу, його морально-психологічний стан та інші показники воєнного потенціалу держави були й залишаються вагомим чинником її зовнішньої політики і міжнародного престижу. Держави, неспроможні захиститися від агресії, ставлять під загрозу свій суверенітет, а значить, і саме існування.
Економічні засоби зовнішньої політики означають використання економічного потенціалу держави для впливу на економіку й політику інших держав. Економічний потенціал є особливо важливим засобом зовнішньої політику, оскільки в кінцевому підсумку саме він визначає позицію держави в міжнародних відносинах. Держава з потужним економічним потенціалом займає впливові позиції у світі. До економічного потенціалу держави належать її промисловість, сировинні ресурси, стан робочої сили та ін. Важливим економічним засобом зовнішньої політики є зовнішня торгівля, яка, з одного боку, сприяє збільшенню економічного потенціалу держави, а з другого — дає змогу впливати на політику інших держав через світові ціни, встановлення режиму найбільшого сприяння чи введення ембарго тощо.
До ідеологічних, або
інформаційно-
Зовнішня політика, використання різних засобів її здійснення навіть у демократичних країнах є однією з найменш контрольованих рядовими громадянами сфер діяльності держави. І не тільки через закритість діяльності деяких її складових, наприклад збройних сил і спецслужб. Прийняття більшості зовнішньополітичних рішень, найважливіші кадрові призначення у цій сфері в державі зосереджуються в руках однієї особи — глави держави або прем'єр-міністра. Це підвищує ризик прийняття не виважених рішень аж до втягування держави в затяжні кровопролитні війни, як це сталося з США у В'єтнамі або з СРСР в Афганістані.
ЗАСОБИ ЗДІЙСНЕННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ
Розділ 3
УКРАЇНА У ЗОВНІШНІХ ЗНОСИНАХ
Україна після проголошення
незалежності стала активним суб'єктом
міжнародної політики. Основні засади
зовнішньої політики України сформульовано
в таких документах, як Декларація
про державний суверенітет і “
Основні напрямки зовнішньої політики України були доповнені у Зверненні Верховної Ради України “До парламентів та народів світу”. У ньому говориться: “Україна будує демократичну правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав та свобод людини. З цією метою Україна буде неухильно дотримуватись норм міжнародного права, керуючись Загальною Декларацією прав людини, Міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала, та іншими міжнародними документами”.
Геополітичні акценти зовнішньої політики України:
Україна - європейська держава, тому вона повинна зміцнювати, розширювати всебічні зв'язки, відносини із державами Європи.
Україна - колишня республіка колишнього СРСР, була тісно пов'язана з усіма його колишніми республіками, що потребує збереження та подальшого розвитку взаємовигідних відносин з ними.
Україна - морська держава, що зумовлює необхідність розвитку взаємовигідних відносин із країнами Чорноморського та Середземноморського басейнів.
Розглянемо основні пріоритети та напрямки зовнішньої політики нашої держави.
1. Центральним напрямком
зовнішньополітичної
Україна входить в Економічну та Соціальну Раду ООН (ЕКОСОС), що створена у 1946 році та здійснює міжнародні економічні та соціальні відносини.
Україна приймає активну участь у роботі Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), що засноване у 1957 році, з проблем використання атомної енергії у мирних цілях та підвищення надійності та безпеки атомних електростанцій.
2. Наступний напрямок
зовнішньої політики України
- це зовнішньополітична
Дипломатичні відносини Україна встановлює на засадах рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи одне одного, визнання територіальної цілісності та нерухомості існуючих кордонів.
Одразу після проголошення незалежності Україна означила 23 держави, будівництво відносин з якими стало пріоритетним. Серед них країни-сусіди, держави, де проживають українці, а також країни, на котрих "зав'язані" економічні інтереси республіки.
3. Важливим напрямком зовнішньої політики сучасної України є встановлення, підтримка та всілякий розвиток економічних, культурних, науково-технічних відносин з усіма країнами світової спільноти, за виключенням країн, котрим за рішенням Ради Безпеки ООН об'явлена економічна блокада.
4. Четвертий напрямок зовнішньої політики України - це участь у вирішенні глобальних проблем сучасного світу. Глобальні проблеми сучасності - це сукупність найгостріших світових проблем, вирішення яких потребує об’єднання зусиль всіх народів та держав. Головна їх особливість полягає в тому, що кожна з них має загальний характер, що зумовлено цілісністю сучасного світу.
Україна як суб'єкт міжнародних відносин зарекомендувала себе як миролюбна, без'ядерна, позаблокова держава з чіткими зовнішньополітичними орієнтирами на зміцнення міжнародної безпеки, інтеграцію в міжнародні організаційні структури. В цьому аспекті вагомими досягненнями зовнішньої політики України слід вважати:
—приєднання до Договору
про нерозповсюдження ядерної
зброї (1994 р.);
—підписання факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1991 р.);
—членство в ОБСЄ, Раді Європи, а також у МВФ, Світовому банку, Європейському банку реконструкції і розвитку та СОТ;
—налагодження співробітництва із ЄС і НАТО через підписання програми «Партнерство заради миру» і «Хартії про особливе партнерство з НАТО», в якій задекларовані гарантії безпеки України в новій системі європейського порядку;
—налагодження контактів з країнами Сімки, Центрально-Східної Європи, Латинської Америки, Близького та Середнього Сходу, Африки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону;
—підписання договорів про дружбу і співробітництво із своїми найближчими сусідами, зокрема Росією і Польщею, завдяки яким вдалося юридично закріпити існуючий між ними територіальний статус-кво.
Підкреслюючи вагомі досягнення зовнішньої політики України, слід сказати, що вона не повністю використовує вигідні геополітичні умови для ефективної реалізації своїх національних інтересів. Це стосується передусім відсутності чітких геостратегічних орієнтирів серед політичного істеблішменту України.
Стосовно цієї проблеми можна виділити декілька стратегічних орієнтирів:
1) стратегічна орієнтація на інтеграцію в євразійському просторі;
2) стратегічна орієнтація
на інтеграцію з європейськими,
3) орієнтація на самобутній шлях розвитку, обмеження впливів Росії і Заходу на визначення політики України.
4) балансування між
Заходом і Росією, використовуючи
переваги співробітництва на
євразійському і західному
Кожна концептуальна модель геополітичних орієнтирів має свої аргументи і контраргументи. Однак найперспективнішою концептуальною моделлю можна вважати швидку інтеграцію у західноєвропейські структури, засвоєння західних цінностей і способів комунікації, оскільки це прискорить процес суспільних трансформацій України, вихід її з глибокої системної кризи. При цьому необхідно використовувати також вигоди співробітництва з країнами СНД, особливо в плані боротьби за розширення ринків збуту товарів і капіталів. Сповільнені процеси реформ в країні, наслідком яких є слаба інтеграція у європейські структури, зможуть призвести до залежності України як від Росії, так і від Заходу.
Висновки
1. Зовнішні зносини — це сукупність різноманітних стосунків (політичних, економічних, дипломатичних, ідеологічних) між національними державами або групами національних держав, а також створеними ними світовими і регіональними організаціями, в процесі взаємодії яких виникає система міжнародного порядку.
2. Зовнішні зносини базуються на двох принципах: сили і права. Сила як сукупність географічних, соціально-економічних, політичних, військових і духовно-культурних рис нації характеризує її здатність активно впливати на інші суб'єкти міжнародних відносин, ефективно реалізовувати свої національні інтереси. Якщо в недалекому минулому найбільш істотним параметром сили держави в міжнародних відносинах була військова могутність, то на сучасному етапі — її розвинутий економічний, технологічний та інформаційний потенціали. Принцип права передбачає, що кожна держава незалежно від її силового потенціалу має дотримуватися загальновизнаних норм міжнародного права.
3. Сутність зовнішньої політики держави на сучасному етапі полягає у її здатності відстоювати національні інтереси і забезпечувати міжнародну безпеку. Поняття «національні інтереси» в об'єктивному значенні означає сукупність умов, котрі забезпечують вигідний геополітичний статус держави, національну безпеку, суспільну стабільність, рівень і якість життя громадян, а в суб'єктивному — ідеологічні інтерпретації зовнішньополітичного курсу держави залежно від політичного режиму і міжнародного порядку. Міжнародна безпека передбачає створення ефективних механізмів розв'язання глобальних і регіональних конфліктів, забезпечення оптимального балансу сил на міжнародній арені.
