Попит та пропозиція аутсорсингу на ринку праці в Україні

ВСТУП

В сучасних умовах господарювання, керівництво підприємства  повинно  постійно пристосовуватися до швидких  змін зовнішнього середовища, бути готовими до радикальних змін в управлінні підприємством, ефективно використовувати  наявні ресурси та потенціал підприємства.

Економічна ситуація в країні потребує передумов для збільшення зайнятості та доходів населення, підвищення продуктивності його праці. Однак об'єктивні нерівномірності  виходу з кризи окремих галузей  і підприємств, істотні відмінності  у співвідношенні інтенсивних та екстенсивних чинників обумовлюють  неминучі диспропорції національного  ринку праці, різнонаправленість розвитку окремих його сегментів. У поєднанні з прорахунками політики ринку праці це спричинило низку проблем.

Мета даної роботи полягає  у вивченні та аналізуванні попиту та пропозиції IT-аутсорсингу на ринку праці в Україні.

Для досягнення поставленої мети в роботі виділені наступні завдання:

вивчення теоретичної основи аутсорснгу та ринку праці;

аналізу ринку праці в  Україні;

аналізу та розгляду попиту та пропозиції IT-аутсорсингу на ринку праці в Україні ;

Об'єктом даної теми є IT-аутсорсинг на ринку праці в Україні.

Предметом даної теми є теоретичні аспекти, статистичні дані, а також практичні рекомендації щодо попиту та пропозиції впровадження IT-аутсорсингу на ринку праці в Україні.

РОЗДІЛ 1

Теоретичні  аспекти аутсорсингу та ринку праці

          1.1 Розвиток та сутність аутсорсингу

Науковці багатьох країн  світу все більшу увагу приділяють застосуванню аутсорсингу в різних сферах економіки, оскільки аутсорсинг є новою проблематикою теорії та практики сучасного ділового світу. Питання розвитку та перспектив аутсорсингу відобразили в своїх роботах низка дослідників: С. Календжян, Г. Беме, Дж. Хейвуд,  Е. Андерсон та інші. Зазвичай, найбільше уваги приділяється проблемам та перевагам практичного застосування аутсорсингу, не враховуючи при цьому теоретичних аспектів його застосування [4]. Серед українських та  російських дослідників необхідно зазначити праці Б. Анікіна, І. Рудої, І.Гордієнко та ін. Суттєвою перешкодою в просуванні  вітчизняних наукових досліджень в даному напрямку є недостатній розвиток категоріального апарату з цієї проблеми, а також  відсутність теоретико-методологічного підходу до визначення форм та видів аутсорсингу, характерних для української економіки [6].

Термін «аутсорсинг» («outsourcing») походить від англійських слів «outside resource using» - «використання зовнішніх ресурсів» [3]. У міжнародній бізнес-практиці цей термін визначає цілеспрямоване виділення деяких бізнес-процесів (або навіть систем) і делегування їх реалізації іншим виконавцям [8].

Аутсорсинг часто називають «феноменом XX ст.», а також «найбільшим відкриттям бізнесу останніх десятиліть», тому що лише з кінця 80-х рр.. XX ст. це поняття увійшло в практику бізнесу і отримало дійсно широке поширення [4].

Основні  етапи еволюції практичного аутсорсингу [4,6] дозволяють нам виділити фактори, що вплинули на розвиток  теоретико-методологічних основ аутсорсингу (табл.1.1)

Таблиця 1.1

Еволюція практичного  аутсорсингу

Таким чином, з 90-х рр. XX ст. аутсорсинг став предметом систематичних наукових досліджень. З цього часу і до сьогоднішнього дня, про актуальність теми практичного використання аутсорсингу і теоретичного обґрунтування відповідних управлінських рішень, свідчить постійно зростаюча кількість наукових робіт і публікацій як за кордоном, так і в Україні. Аутсорсинг є необхідною складовою частиною сучасних концепцій менеджменту, дієвим інструментом економічного практики і предметом вивчення економічної науки [14].

Аутсорсинг розглядають, як сучасну модель підприємництва, яка забезпечує додаткові конкурентні переваги. Головним джерелом цих переваг є використання матеріальних та нематеріальних ресурсів інших підприємств для досягнення успіху на ринку. Аутсорсинг є стратегією управління підприємством, а не тільки як вид партнерських відносин, оскільки передбачає певну реструктуризацію  внутрішньо корпоративних процесів та зовнішніх відносин компанії.

Мета аутсорсингу полягає у зниженні собівартості виробництва продукції або надання послуг за умови одночасного підвищення їх якості за рахунок концентрації на основному бізнесі.

Під час вибору моделі аутсорсингу, необхідно ретельно проаналізувати ступінь змін, які пропонують реалізувати, та ступінь збільшення вартості підприємства, якої необхідно досягнути. На практиці поширені такі моделі аутсорсингу ( табл. 1.2.) [4].

Таблиця 1.2

Моделі аутсорсингу

Переважно підприємства, що застосовують аутсорсинг, розробляють власні моделі та форми, які можна поділити на три групи:

1. Повний аутсорсинг – підприємство передає своїм підрядникам виконання деяких операцій;
2. Частковий аутсорсинг -  підприємство передає тільки частину визначених завдань, а розробка стратегії, втілення її в життя залишаються внутрішньою справою підприємства;
3. Удосконалений аутсорсинг – підприємство, що відоме на ринку, передає стороннім організаціям ряд функцій та залишає за собою роль диспетчера [9].

Слідом за рішенням про  використання аутсорсингу керівництво компанії має визначити, яким чином буде організована спільна з партнером-аутсорсером діяльність.

Визначаючи місце аутсорсингу в бізнес-системі, слід виявити, в яких сферах діяльності організації аутсорсинг знаходить застосування. Різні види аутсорсингу і вже склалася практика використання цієї методології бізнесу дозволяють говорити про те, що всі сфери діяльності сучасної організації доступні для застосування аутсорсингу.

Існують такі сфери застосування аутсорсингу:

1. Аутсорсинг сфери допоміжного виробництва зачіпає, в першу чергу, допоміжне виробництво - забезпечення основного виробництва технологічним оснащенням, електроенергією, транспортом, ремонт обладнання, виготовлення допоміжних пристроїв і т.п.
2. Аутсорсинг сфери основного виробництва - стратегічне рішення, спрямоване на глобальну інтеграцію організації в національну та  транснаціональну виробничу мережу.

Основною класифікаційною  ознакою, за якою здійснюється типологія  аутсорсину, є його предмет. Не має чіткого визначення видів аутсорсингу. Так, Інститут аутсорсигу в своїх дослідженнях виокремлює такі типи аутсорсингу [12]:

виробничий аутсорсинг;

аутсорсинг бізнес-процесів ( BRO-business process outsoursing);

аутсорсинг інформаційних технологій ( IT-аутсорсінг).

Як показує практика промислово розвинутих країн, на сьогоднішній день без використання аутсорсингу практично не можливо створити ефективне спеціалізоване виробництво. Керівництво підприємств, які планують використання аутсорсингу в своїй діяльності, повинна зважити всі переваги та ризики можливого партнерства, що зображено в табл. 1.3 [9,10].

Таблиця 1.3

Переваги та ризики використання аутсорсингу

Найголовнішою перевагою  аутсорсингу, є швидкість та зручність вирішення того чи іншого виробничого питання. Та існують серйозні фактори, які стримують його розвиток. Підприємства, які успішно використовують аутсорсинг , намагаються подолати ці фактори та захистити виконання власних забов’язань. Ефективний аутсорсинг можливий тільки за умови повної прозорості відносин і при встановленні надійних партнерських відносин

1.2 Ринок праці і його вплив на ринок зайнятості

Сучасний етап розвитку зв'язаний з новим поглядом на робочу силу як на один із ключових ресурсів економіки. Тому свідчення - ріст ролі людського  фактора в умовах технологічного етапу НТР, коли в наявності пряма  залежність результатів виробництва  від якості, мотивації і характеру  використання робочої сили в цілому й окремого працівника зокрема. Зростання  ролі людського фактора в сучасному  виробництві підтверджено результатами економічних досліджень ведучих  учених світу.

Матеріальні вкладення в людські  ресурси і кадрову роботу стають  довгостроковим фактором конкурентноздатності і виживання фірми в умовах ринкової економіки. В міру розширення і поглиблення, особливо в останні два десятиліття, науково - технологічної революції, освоєння високоскладних технологій і масовою комп'ютеризацією національна економіка вже не може обходитися без масового грамотного працівника.

До робочої сили починають пред'являтися зовсім нові, у порівнянні з минулим, вимоги: участь у розвитку виробництва  практично на кожному робочому місці; забезпечення високої якості швидко мінливої по своїх характеристиках  і технологічно усе більш складної продукції;  утримання низької  собівартості виробів шляхом постійного удосконалювання методів виробництва; індивідуалізація усіх видів і форм виробничого і невиробничого  обслуговування.

У нових, більш ефективних організаційних умовах відбувається з'єднання робочої  сили і робочих місць, включення  в іноваційно - виробничий процес творчого потенціалу трудящих, підготовка і перепідготовка кадрів, рішення проблем соціального захисту трудящих і т.п.

Ринок праці стає найважливішою  ланкою національної і світової ринкової цивілізації, на ньому формуються трудові ресурси творчого типу, що здійснюють еволюцію суспільства. Мова йде про ту чи іншу форму ініціативи, виробничої самостійності, прагнення до удосконалювання технології і методів обслуговування населення.

Найбільш масштабним завданням  соціально орієнтованої економіки  держави в ринковому господарстві, що формується, є діяльність по соціальному  захисті всіх шарів суспільства  і по виробленню стратегії ефективної соціальної політики. Формою її реалізації виступає фактичний образ дій  держави, втілений в соціальну політику, що охоплює всі сфери економічних  відносин у країні. Одним з найважливіших  напрямків його діяльності є  регулювання  зайнятості і стимулювання висококваліфікованої і продуктивної праці  і, як наслідок, збільшення національного доходу.

Існують деякі проблеми, зв'язані  з регулюванням  зайнятості і  забезпечення соціального захисту  населення, такі, як  нестабільність на ринку праці і неможливість охопити соціальним захистом  усі  шари населення, обумовлені відсутністю  нормативно-законодавчої бази й інших  труднощів, що існують на сформованій  політико-соціальній атмосфері нашого суспільства.

Робоча сила являє собою товар  особливого роду, виробничі якості якого цілком визначають ефективність конкурентної економіки, її можливості в створенні високосортних товарів  і комфортних послуг, масштаби і  темпи науково-технічних і організаційних перетворень. Тому підготовка і випуск на ринок праці освіченої і  творчо активної робочої сили, забезпечення її кваліфікаційної і територіальної мобільності є однією з першооснов життєдіяльності народного господарства. І чим вище загальний рівень розвитку економіки, чим більш складні  задачі їй приходиться вирішувати, тим значніше потреба в робочій  силі вищої кваліфікації. Подібній  робочій силі в розвитих країнах  світу в епоху НТР абсолютна  більшість роботодавців і державних  органів прагнуть створити найкращі виробничі і життєві умови, гарантуючи по можливості і соціальній захищеності  на ринку праці.

Робоча сила - товар особливого роду ще і тому, що вона сама в першу  чергу є, як правило, найбільш зацікавленою стороною в розвитку своїх творчих  можливостей, реалізованих у народному  господарстві і висловлючих індивідуальні, особливо творчі, здібності особистості [25].

Переважна спільність інтересів “товару” робочої сили і її споживачів - економіки і держави - є найважливішою соціально - економічною рисою ринкової економіки, що створює міцну гуманістичну основу розвитку народного господарства і всього суспільства.

Кінцевою метою ринку праці  є, по-перше, задоволення професійне - трудових і життєвих інтересів  економічно активного населення, включаючи  соціальний захист, і забезпечення народного господарства потрібними йому кадрами; по-друге, досягнення максимально  повної і мінімально перериваної  зайнятості, з урахуванням потреби  в частковому робочому тижні, змінному графіку робочого дня і т.п.

Одною з принципових особливостей сучасного західного ринку праці  є значна поширеність підприємницької  діяльності. Приблизно кожен десятий  працюючий у США, Франції, Великобританії, кожен сьомий у Японії, кожен п'ятий в Італії є підприємцем. Майже 2/3 з них очолюють середні і дрібні підприємства, а кожен четвертий  веде справа, у якому зайнято 20 і  менш людина.

Праця в умовах приватної власності, коли вона є не ворожим і конфронтуючим  людині поняттям, а  повним чи частковим  особистим надбанням, формує особливо важливі якості робочої сили, що високо цінуються на ринку праці  і швидше за все закріплюються  в людях, що несуть відповідальність підприємця. Особисте володіння затверджує в людині свідомість і почуття  відповідальності за приналежну йому частку національного багатства, розвиває в ньому соціальний інстинкт заощадження  матеріальних і духовних цінностей, бажання їхній розвивати і  зміцнювати.

Поява теорії людського капіталу відобразила роль нематеріального  нагромадження в розвитку людства, що зросла в останні роки.

Під людським капіталом розуміється  сукупність усіх продуктивних якостей  працівника, тобто це поняття включає  придбані знання, навички, а також  мотивацію й енергію, що використовують для виробництва економічних  благ [25].

До основних форм "інвестицій у людину" звичайно відносять: освіту, виховання, охорону здоров'я, а також  весь комплекс витрат, зв'язаних з підготовкою  людини до виробництва (включаючи пошук  необхідної інформації, міграцію в  пошуках зайнятості і т.д.). Подібно  фізичному капіталу, його формування вимагає як від самої людини, так  і від суспільства в цілому значних витрат. Вони були б неможливі, якби не забезпечували його власнику одержання більш високого доходу. Таким чином, людський капітал розглядається  як запас, що може накопичуватися і  бути джерелом більш високого доходу в майбутньому. Тому стрімке зростання  вкладень у людину не в останню  чергу зв'язаний з високим очікуваним доходом.

 Дуже нелегко оцінити потенціал  людини на ринку праці. Це  зв'язано з тим, що в процесі  праці основний внесок досягається  шляхом не індивідуальних, а колективних  зусиль.

У реальному економічному житті  на  динаміку ринку праці впливає  цілий ряд факторів. Так, пропозиція робочої сили визначається, у першу  чергу, факторами демографічними –  рівнем народжуваності, темпами росту  чисельності працездатного населення, його статевовіковою структурою.

В Україні середньорічні темпи  приросту чисельності населення  різко скоротилися з рівня  приблизно 1% у 70-80 р. до негативних значень  у 90-і рр. Крім демографічного, важливим фактором  є ступінь економічної  активності різних демографічних і  етнічних груп працездатного населення. Наприклад, доля економічної участі жінок у робочій силі  США  зросла з 34% у 1950р. до майже 60% у 1994. В  Україні, навпаки, за період реформ 1993-1995 р. рівень економічної активності жінок  знизився у всіх вікових групах, у тому числі в групі 25-49 років – з 90 до 84%. Серйозний вплив зробила і продовжує робити імміграція й еміграція [31].

Надзвичайно важливими є якісні характеристики робочої сили.

Через різноманітність робочої  сили дуже нелегко оцінити потенціал  людини на ринку праці. Це зв'язано  з тим, що в процесі праці основний внесок досягається шляхом не індивідуальних, а колективних зусиль. Таким чином, робоча сила як товар по багатьом принципам  свого функціонування являє собою  щось специфічне, що має ряд істотних відмінностей. Тут регуляторами є  фактори не тільки макро - і мікроекономічні, але і соціальні і соціально-психологічні, аж ніяк не що завжди мають відношення до ціни робочої сили – заробітної плати. У реальному економічному житті на  динаміку ринку праці впливає цілий ряд факторів. Так, пропозиція робочої сили визначається, у першу чергу, факторами демографічними – рівнем народжуваності, темпами росту чисельності працездатного населення, його статевовіковою структурою.

Окрім демографічної складової, до основних компонентів трудового  потенціалу населення регіону належить його здоров’я та освітньо-професійний  рівень. За узагальнюючий показник стану здоров’я населення регіону  можна взяти очікувану тривалість життя при народженні.

Розвиток виробництва висуває  свої вимоги до освіти робочої сили.  Ці вимоги складаються в залежності  від  технічного й організаційного  рівня виробництва, його масштабів  і складності, швидкості і характеру  змін, що  відбуваються  в  ньому  в результаті науково-технічного прогресу.  Основним фактором, що визначає вплив  виробництва на рівень утворення  робочої сили,  є зміна технічної  й  організаційної  бази  матеріального  виробництва, тому що розвиток саме цієї основи визначає зміни в складі і  функціях  працівників  виробництва, аж до появи нових професій,  спеціальностей,  нових послуг.

РОЗДІЛ 2

АНАЛІЗ ПОПИТУ ТА ПРОПОЗИЦІЇ IT- АУТСОРСИНГУ НА РИНКУ ПРАЦІ В УКРАІНІ

2.1 Загальний аналіз ринку праці  в Україні

Ринок праці – ринок одного з  факторів виробництва, де домогосподарства в ролі найманих робітників пропонують свою працю, а фірми - виробники товарів  та послуг (працедавці) – потребують її. На ринку праці встановлюється ціна праці – ставка заробітної плати – та обсяг використання праці [25].

Ринок праці не може розглядатися ізольовано, у відриві від типу економічної системи, тобто сукупності всіх економічних процесів і явищ, що відбуваються у суспільстві на основі діючих майнових відносин і  організаційних форм. Ринок праці  є похідним від цієї моделі, а  його регулятори — органічна складова системи господарювання.

 Праця (або послуги праці)  – один з основних факторів  виробництва, власниками якого  є домогосподарства; це фізичні  і розумові здібності людей,  що можуть бути використані  у виробництві благ [12].

Унікальність праці як виробничого  фактора полягає в тому, що послуги  праці неможливо відокремити  від робітника. Але через те, що об’єктом купівлі-продажу є лише послуги праці робітника, а не сам робітник, поряд із ціною праці  не менше важать умови праці, які  визначаються трудовими угодами  і чинним законодавством.

Ринок праці в Україні являє  собою складну систему, яка постійно розвивається і вдосконалюється. Впродовж останніх років ситуація на національному  ринку праці формувалась під  впливом позитивної динаміки макроекономічних показників, вона є наслідком послідовного здійснення заходів державного регулювання  зайнятості та характеризується зростанням зайнятості населення та адекватним зменшенням безробіття.

Сучасний стан ринку праці України  характеризується такими ключовими  проблемами:

недостатній рівень реформування трудової сфери, що призводить до неефективної зайнятості і проявляється у концентрації робочої сили на збиткових підприємствах;

значні масштаби недовикористання робочого часу зайнятих,низька ефективність праці і недостатній рівень її оплати;

зниження частки працюючих у  високотехнологічних і наукоємних видах діяльності;

 втрата трудових навичок кваліфікованих і висококваліфікованих кадрів внаслідок закриття, реструктуризації великих промислових підприємств, їх збитковості;

 перехід фахівців і спеціалістів  у сферу неформальної зайнятості, тіньової економіки, міграція  за кордон;

 погіршення якісних характеристик  робочих місць, недостатнє введення  в дію нових робочих місць,  особливо для кваліфікованих  кадрів, що збільшує обсяги та  рівень безробіття, знижує продуктивність  праці і конкурентоспроможність  виробництва;

недоліки процесів реформування системи державного професійного навчання і освіти, неадекватність масштабів, структури і форм професійної підготовки і перепідготовки кадрів вимогам сучасного ринку праці в аспектах попиту на певні професії;

 недостатня розвинутість системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації; слабка зацікавленість роботодавців у підвищенні кваліфікації працівників;

  складна ситуація щодо працевлаштування  окремих соціально-демографічних  груп населення (молоді, жінок,  інвалідів, колишніх військовослужбовців та ін.) [12].

Кількість незайнятих громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, на 1 лютого  2012р. становила 543,8 тис. осіб. За допомогою в працевлаштуванні до цієї установи у січні п.р. звернулося 115,1 тис. незайнятих громадян проти 139,0 тис. у грудні 2011р. (у січні 2011р. – 121,8 тис.).

Кількість зареєстрованих безробітних  на 1 лютого 2012р. становила  520,9 тис. осіб, або 30,4% всіх безробітних працездатного  віку, визначених за методологією МОП. Допомогу по безробіттю отримували 76,5% осіб, які мали статус безробітного. Кожний другий безробітний раніше займав місце робітника, кожний третій –  посаду службовця, а решта безробітних  не мали професійної підготовки.

Рівень зареєстрованого безробіття в цілому по країні на 1 лютого  становив 1,9% населення працездатного віку (на 1 січня 2012р. – 1,8%), у сільській  місцевості – 2,9%, а в міських поселеннях – 1,5%.

Найвищий рівень зареєстрованого  безробіття спостерігався в Черкаській області (3,5%), а найнижчий – у  м.Києві (0,4%) [14].

Табл.2.1

Попит на робочу силу за видами економічної діяльності [14].