Пособие
1.1. Поняття і сутність культури
Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна "культура" в конкретних дисциплінах. У галузі історичних, філософських, етнографічних, соціологічних, філологічних та інших досліджень зустрічаються різноманітні уявлення про культуру. Кожна дисципліна підходить до з'ясування поняття з власними вимогами і завданнями. Проте теоретична складність проблеми не вичерпується розмаїтістю визначень. Відомий дослідник культури В.М. Межуєв писав, що "фундаментальна теоретична значимість (і складність) поняття "культура" для сучасної науки обумовлена глобальністю й багатогранністю самої проблеми культури в ситуаціях і обставинах XX століття".
Культура постає перед нами як багатогранна проблема історичного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору. Таким ядром виступає саме слово "культура", що походить від латинського cultura і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні. Вже Ціцерон у "Тустуланських бесідах" (45 р. до н.е.) називає філософію "культурою душі". Від справжнього філософа, на його думку, вимагається наполегливе вдосконалення власних розумових здібностей. Саме в культурі мислення Ціцерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини. В такому розумінні термін "культура" ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.
Термін "культура" у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як "людяність", що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (тобто штучного).
Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. В такому розумінні культура виступає як міра співвідношення природного і позаприродного (створеного штучно), віддалення людини від природи. Подібне розуміння культури розвивалось в минулі віки, особливо в епоху Просвітництва XVII—XVIII ст. Філософія цього часу, заснована на ідеї всезагальності людського розуму та його законів, природним чином пов'язала культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. І оскільки розум був визнаний іманентною властивістю людини, то різниця між людьми, їх спільнотами і народами на цій основі виражалась тільки мірою розумності, кількістю тих прирощень, які несе з собою вдосконалення розуму. Звідси був зроблений ряд висновків принципового значення. По-перше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю культури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновіддаленості від первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже й принаймні три важливі світоглядні ідеї — ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов'язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуванням та нагромадженням людського досвіду.
1.2. Основні елементи культури
Культура як громадське явище має, як це було сказано вище, складну структуру, найважливішим елементом якої є суб'єкт, його свідомість і психіка. Тому треба розрізняти культуру суб'єкта і культуру як громадське явище. Останнє складніше і включає окрім суб'єкта і інші елементи, зокрема численні культурні блага (цінності). Зупинимося на деяких елементах культури людей, що мають найбільш важливе значення для культури як громадського явищаПершоосновою будь-якої культури є мова, той понятійно-логічний апарат, який властивий світосприйняттю того або іншого народу. Усі люди освоюють світ, осмислюють, фіксують його елементи в чомусь по-своєму, по-особливому. Наприклад, у малих народів Півночі, що живуть полюванням, збором ягід, своя назва має кожен особливий стан зрілості, наприклад журавлина. У одних народів категорія одушевленої поширюється тільки на людину, усе інше - "що" (у тому числі домашні тварини). У інших разом з людиною "одушевленими" вважаються і представники тваринного світу. У мовах одних народів жорстка побудова фрази з підметом обов'язкова на першому місці, у інших - підмет може стояти як на початку, в середині, так і у кінці фрази.
Культурні традиції передаються в жестах, обрядах, міміці, танцях. Покоління, що пішли, доносять до нас свої уміння, навички, лад думки в речових формах і так далі. Але навряд чи що-небудь може конкурувати з найбільш містким, доступним, точним ретранслятором культури, якою є мова. У оцінці мови як ретранслятора культури зустрічаються дві крайні позиції. Одні учені вважають, що для передачі національної своєрідності роль мови незначна. Тому практика витіснення рідної мови мовою, що має міжнародний статус, - явище цілком допустиме, що не завдає реальної шкоди розвитку національної культури. Інші абсолютизують роль мови в якості мало не єдиного носія культури. Адже часто, тим більше в XX ст., мова виступає лише засобом комунікації. Російською мовою в тій чи іншій мірі може бути передана і неросійська культура, англійською мовою - неанглійська.
Мова має певний культурно-мовний статус. Цей статус означає певне положення мови в системі культури, яке виражається в основних функціях мови як засоби вираження, ретрансляції і виховання культури. Соціокультурний простір суспільства характеризується тією національною мовою, яка поширена серед народу і який, як правило, має статус державного. Саме тому народи, що добилися національного самовизначення, прагнуть закріпити в якості державного свою мову. Це стає одним з найважливіших чинників культурно-мовного конфлікту, як це сталося на пострадянському просторі в Латвії, Казахстані і інших колишніх радянських республіках.
Мова має свої
рівні: літературний, розмовний, простонародний,
місцевий, професійний і тому подібне.
Ця специфіка виражається у
1.5Українське культуротворення: історична динаміка та особливості формовиявів
Українська національна культура як цілісний феномен: зміст, специфіка і форми виявлення. Тяглість української культурної традиції.
Національне бачення
світу в знаково-символічній
Мова як етноформувальний, етнокультурний та етнозберігальний чинник. Гіпотези про походження української мови. Олександр Потебня, Іван Огієнко про роль і значення мови в житті людини.
Культури давнього
світу та їхній вплив на становлення
української культури. Роль Трипільської
культури у формуванні традиційних господарсько-
Особливості освіти
й виховання в ранньомодерну
добу. Братства як культурні та освітні
осередки. Українське бароко й особливості
його проявів. Проблема національної ідентифікації
українців у ранньомодерну
Віровизнавчий чинник українського буття та його вплив на формування українського культурно-національного простору. Специфіка творення українського національного світобачення.
Освітні та просвітницькі традиції в історичному полі українського культуротворення. Національні наукові школи та інституції.
Українська пісенна традиція. Музика і спів як чинники українського буття.
Формування та переломлення традицій в українському словесному мистецтві. Моделювання історії України в словесній та образотворчій спадщині Тараса Шевченка. Український національний характер у прозі та драматургії (ХІХ - поч. ХХ ст.) Ідея національної волі в художньому доробку Лесі Українки. Іван Франко про особливості національного поступу України.
Національна специфіка
української художньої
Національна правнича традиція як складова правової культури українців. Пам’ятки українського права.
Витоки та розвиток української військової справи. Українське військо як запорука національної безпеки України.
Філософія себепредставлення українців у світі (Г.Сковорода, П. Юркевич, Д. Чижевський, М. Шлемкевич, О. Кульчицький, І. Лисяк-Рудницький, Ю. Шерех (Шевельов)).
Роль української культури у створенні образу України й українця у світі. Різновиди взаємодії національних культур в Україні. Науково-освітній та художньо-мистецький внесок українців у розвиток світової культури.
1.4Етнічна територія України
Однією з головних ознак народу (етносу), нації як певної стійкої спільності людей є територія, на якій проживає ядро, основний масив цього народу і разом з якою він творить цілісний біогеографічний і етносоціальний організм. Отже, поняття етнічна, або національна, територія означає землю, яку з найдавніших часів заселяє той чи інший народ, яку цей народ освоював, захищав, був і є її корінним жителем та господарем. Етнічна територія – категорія більш стійка, ніж державна територія. Державні кордони нерідко пересуваються, встановлюються з порушенням етнографічних меж розселення народів. Особливо складною є доля народів, які втрачали державність і територія яких, залежно від певних політичних обставин, підлягала членуванню чи зазнавала утисків чужоземних завойовників. Але й за таких умов етнічна територія залишалася стійким утворенням, базисом цілісності народу і його державницьких потенцій.
Українська етнічна територія має вельми складну історію. Вона займає південну частину східної Європи. Чорне і Азовське моря творять природний південний кордон української етнічної території: від північного передгір'я Кавказу на сході до устя Дунаю на заході. На південному заході Україна межує з Румунією, Молдовою і Угорщиною, на заході – зі Словакією і Польщею, на півночі – з Білоруссю та Росією.
Між країнами східної Європи українська етнічна територія творить досить виразно визначену географічну одиницю: вона простягається між 43° і 53° північної широти та 21° і 45° східної довготи. Характерним є її окраїнне, межове розташування у Європі, на переході до Азії, на пограниччі лісів і степів, на північних окраїнах середземноморського басейну, на перехресті давніх комунікаційно-торгових шляхів зі сходу (з початком у Китаї) на захід і з півночі на південь. Переважаюча рівнинність, легка прохідність і багата річкова система об'єднує основну територію розселення українського народу в одне ціле. При цьому природа України відзначається розмаїттям ландшафтів (гірських, лісових, лісостепових, степових), багатством родючих ґрунтів, лагідним континентальним кліматом, пишною красою і привабливістю.
Та ці безперечні переваги української землі, її вигідне географічне розташування були не тільки джерелом добра для її жителів, але й великою мірою спричинювали трагічні події в історії українського народу. Згаданими магістральними шляхами йшли не тільки купецькі каравани з багатими товарами, а й завойовники. Особливу небезпеку становили набіги кочових народів, що прямували з Азії в Європу. Україна змушена була часто приймати на себе перші удари, героїчно боронити рідну землю.
Природна відкритість і незахищеність етнічних кордонів України робили її територію об'єктом зазіхань і близьких сусідів, особливо в часи знесилення народу-оборонця боротьбою з кочовиками та внутрішніми чварами. Головним масивом поселень народу, осередком формування його етнічної території були в давнину північно-західна і західна частина теперішніх українських земель – смуга лісів і лісостепу, що охоплювала Київщину, Чернігівщину,
Волинь, Полісся, Прикарпаття і Карпати. Захищені віковічними пущами, болотами і горами, ці землі давали притулок тим, хто полишив свої домівки під натиском ординців. Тут творилися певні стабільні форми побуту і культури.
Український народ упродовж століть намагався просунутись у смугу степів, зайняти їх і дійти до Чорного моря, щоб опертися на тривкий природний кордон і мати зв'язок зі світом, передусім з тим вогнищем цивілізації, яким за княжої доби була Візантія. Але від моря його постійно відмежовували навали кочових народів, які прямували на захід (мадяри, печеніги, узи, половці, монголо-татари). У період Київсько-Руської держави наші предки лише на недовгий час оволоділи Причорномор'ям. Залежно від результатів битв і змагань українського народу з азіатськими кочовиками і загарбницької експансії сусідів його етнічна територія то збільшувалася, то зменшувалася. Особливо негативний вплив мала монгольська навала XIII ст., яка спричинилася до занепаду Київської Русі, а згодом і Галицько-Волинської держави. Втрата давньоукраїнської державності й поневолення українських земель чужинцями істотно позначалися на процесі формування української етнічної території. Внаслідок цього не тільки припинилося її розширення на заході й півночі, але й почалося витіснення українського населення з етнічних погранич та захоплення кращих українських земель. Однак межі основної території розселення українського народу загалом зберігалися. Навіть українське Закарпаття, яке ще з кінця XI ст. перебувало під пануванням Угорщини упродовж майже дев'яти століть, донесло до нашого часу свою етнографічно-українську сутність. І, більше того, в умовах поневолення України Великим князівством Литовським, Польщею, Московщиною не припинялося розселення українського народу, розширення його етнічного ландшафту на південь і схід. Зменшення набігів кочовиків у XVI ст. послужило поштовхом до української колонізації. Особливо вона посилилася за часів козаччини. Тоді сильні й мужні люди, що могли протистояти татаро-турецьким нападам, продовжували заселяти дикі необжиті степи.
Тривалі козацькі війни з татарами і турками та переможний поступ Росії у другій половині XVIII ст. до Чорного моря звільнили північне Причорномор'я від татаро-турецької експансії. Це створило нові можливості щодо колонізації цього терену, в результаті якої наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст. український народ знову дістався узбережжя Чорного моря.
У той же час колонізація Причорномор'я і східних провінцій України здійснювалася не лише українцями. Це було зумовлено нестачею достатньої кількості українського населення для освоєння степових просторів, а також відповідною політикою царського уряду в Причорномор'ї, куди активно залучались поселенці з Росії, а також колоністи з-поза її меж.
Українська колонізація була спрямована і на північне Підкавказзя. Наприкінці XVIII ст. у басейні ріки Кубань поселилася велика кількість українських козаків. Після скасування кріпацтва в Росії 1861 р. колонізація півдня України і Підкавказзя ще більше активізувалася. Переважаючу більшість поселенців у цих регіонах становили українці. Так, навіть за даними офіційної радянської статистики, з початку 30-х років у західній частині Підкавказзя (Кубанщина і Чорноморщина) українці складали майже 64% усього населення (у селах – 68,5%), а росіяни – 28,2%, на Донеччині – відповідно 76,8 і 20,6%, на Слобожанщині – 64,2 і 35,4%. У південній причорноморській степовій смузі кількість українського населення становила 66%, а на 34% національних меншин тут припадало 14,3% росіян, 7,1% євреїв, 4,4% молдаван, 3,7% німців, 1,3% греків, 1,6% болгар.
Сучасні державні кордони України загалом оперті на суцільні українські етнічні території. Але поза ними залишаються не тільки численні острови давніх корінних українських поселень, а й півострови материкової етнічної української території: в околицях Сучави і провінції Марамуреш у Румунії; продовження українського Закарпаття (Пряшівщина) у Словаччині; лемківський півострів у Польщі, корінне українське населення якої після другої світової війни було насильно депортоване, а також східна частина Холмщини і Підляшшя, де віддавна тривала польська асиміляція аборигенного населення; південна частина Берестейщини і Пінщини в Білорусі; західна смуга Курської і Воронезької областей Росії, де українці проживали компактними поселеннями і, згідно з даними Всезагального перепису населення Російської імперії 1897 p., становили в середньому 70–75% усіх жителів цього регіону. Слід також зауважити, що північна і східна етнічні межі України досить невиразні, оскільки колонізація цих регіонів проводилася одночасно українським і російським населенням з перевагою у відповідних місцевостях тих чи інших.
З теперішньої державної території України лише Кримський півострів не є корінною складовою її етнічного ландшафту. Його аборигенним населенням з XIII–XIV ст. були татари. Але як суміжна з Україною земля Крим у XIX–XX ст., особливо його північна степова частина, інтенсивно заселявся українцями. Навіть за дуже приблизними даними радянської статистики, з 1926 р. у Криму проживало 72–405 українців, себто 10,8% усього населення. Відчутно зріс приплив українців у Крим після другої світової війни, зокрема після офіційного приєднання його в 1954 р. до України.
Розміщення населення
на етнічній території України
Україна належить до густо заселених країн Європи. Ще донедавна природний приріст населення сягав тут найвищого європейського рівня. Так, за даними 1927 р., в Україні на 1000 жителів припадало 40,3 народжень, 17,8 смертей; природний приріст становив 22,5 особи. Але в наступні роки природний приріст населення України весь час знижувався і останнім часом сягнув від'ємної позначки. У 1990 р. коефіцієнт смертності в Україні перевищив народжуваність на 0,7%. Це найнижчий показник народжуваності в усьому світі. Особливо різко падає природний приріст населення у сільських місцевостях України. До середини нашого століття в Україні переважало сільське населення. Частка жителів міст на початку 30-х років становила лише 21%. Але в наступні десятиріччя внаслідок інтенсивної індустріалізації і міграції людей із сіл співвідношення сільського і міського населення різко змінилося: кількість першого зменшувалася, а другого стрімко зростала. За останнім переписом 1989 р., у селах України проживає 16,8 млн. осіб, а в містах і промислових осередках – 35,3 млн. осіб, себто відповідно 32 і 68%. У минулому за рахунок природного приросту населення освоювалися малозаселені регіони України. Значна частина населення виїжджала за межі своєї етнічної території. Те, що тисячі українців полишали рідну землю і шукали кращої долі в чужих краях, зумовлювалося національними утисками і антиукраїнською дискримінаційною політикою поневолювачів. У райони Сибіру і Далекого Сходу з 1871 р. до 1896 р. переселилося лише з українського Лівобережжя 725,6 тис. осіб. У наступні роки кількість переселенців зростала. Із західних земель українці цілими сім'ями емігрували до країн американського континенту. За кілька десятиліть кінця XIX – початку XX ст. тільки до СІЛА з цього регіону України прибуло понад 700 тис. осіб. У часи тоталітаризму до відносно добровільного виїзду українців з економічних мотивів додаються масове репресивне їх виселення у східні, північні й середньоазіатські регіони комуністичної імперії, а також численна політична еміграція в країни заходу. За, очевидно, дуже заниженими даними останнього перепису населення 1989 р., поза Україною у межах колишнього Радянського Союзу проживало 6,8 млн. українців, а в інших країнах Європи, північної і південної Америки, Азії, Австралії – понад 4 млн.
Етнічний склад населення й сучасні етнічні процеси в Україні
На українській етнічній території поряд з корінним народом цієї землі – українцями здавна проживали представники інших народів. їх поселення спричинювалося географічним положенням України, історичними умовами буття, політичними, економічними чинниками, участю у процесі колонізації та освоєння певних частин української території тощо. Залежно від дії цих факторів в Україні формувався і в різні періоди змінювався (не раз дуже істотно) склад національного населення та його співвідношення з корінними жителями. Особливо великий вплив на цей процес мала багатовікова експансіоністська політика чужоземних поневолювачів, для яких фактор заселення і освоєння захопленої української землі відігравав важливу роль. В Україні налічується понад 52 млн. населення. З них 37,4 млн. – українці й близько 15 млн. – представники інших народів. Найбільшу частину національного населення України становлять росіяни (11 млн. 340 тис., себто 21,9%). Інші національні групи в Україні репрезентовані таким чином: білорусів – 439,9 тис. (0,8%), євреїв – 486 тис. (0,9%), болгар – 232,8 тис. (0,4%), поляків – 218,9 тис. (близько 0,4%), молдаван – 324,9 тис. (0,6%), угорців – 163,3 тис. (0,3%), румунів – 134,7 тис. (0,25%), греків – 98,6 тис. (0,18%), поволзьких та кримських татар – 86,8 тис. (0,17%), вірменів – 60 тис. (0,12%), німців – 37,9 тис. (0,07%), гагаузів – 32 тис. (0,06%). Не згаданих представників інших національностей, що проживають в Україні, разом близько 800 тис. чоловік (1,5%). Ще порівняно недавно ці дані виглядали інакше. За офіційною статистикою початку 30-х років нашого століття, відсоток населення інших національностей в Україні становив 24,2%, а перепис 1989 р. зафіксував уже 27,3%.
Особливо стрімко
зросла за останні 60 років частка російського
населення (більш як у два рази).
Така динаміка зміни етнічного складу
населення України і
В Україні ця політика була спрямована передусім проти її корінного населення. Засобами імперської централізовано-економічної системи і всієї потуги партійно-бюрократичної, ідеологічної і державно-репресивної машини український народ був підданий перманентному винищенню, себто справжньому етноциду. Йдеться і про послідовне руйнування соціально-економічної та культурно-традиційної основи українства – українського села, і про організацію голодоморів, масових розстрілів, виселень, переселень, заслань та інших заходів, що коштували українському народові десятків мільйонів людських життів та знівечених доль, і про налагоджену на державному рівні індустрію системної русифікації українців з інтенсивним скороченням їх національного шкільництва, приглушенням і затуманенням історичної пам'яті, пригніченням національної свідомості та гідності, і про брутальне вилучення з державного обігу та звуження сфери вжитку української мови та багато інших чинників цього страхітливого механізму. Наслідки не забарилися. Уже в 30-ті роки темпи природного приросту населення України значно знизилися; до того ж помітно зменшилася частка українців у цьому прирості. І сьогодні дійшло до того, що українці, які ще якихось півсотні років тому належали до народів з найвищим природним приростом населення, мають найнижчий у світі показник – з переважанням коефіцієнта смертності над народжуваністю. В умовах тоталітаризму знекровлено, здеформовано національну свідомість, мораль, перервано міжпоколінну успадковуваність традицій, грубо зґвалтовано релігійні почуття, зміщено інші духовні ціннісні орієнтири. Чималих втрат від цієї політики зазнали й національні меншини в Україні, очевидно, крім російської. Унаслідок фактичного ігнорування їх прав на підтримання і розвиток своєї національної ідентичності, через відсутність шкіл з рідною мовою навчання, національних культурно-освітніх закладів, дискримінацію и переслідування, виселення і переселення значна кількість представників цих меншин або полишила Україну, або асимілювалася – здебільшого русифікувалася.
Українці рівномірно населяють майже всю територію України, за винятком Республіки Крим та деяких південних і східних промислових районів. Майже в усіх областях України українців у сільській місцевості понад 90%. Тільки в Криму українці становлять четверту частину сільського населення. Відсоток українців у містах значно менший – у середньому близько 67%. Населення інших національностей розміщено нерівномірно: значна частина проживає в містах, промислових центрах, на прикордонних землях і в південноукраїнських областях, де з часу їх колонізації приплив іноетнічного населення особливо великий. З XVI–XVII ст. на східних окраїнах України, на Слобожанщині, а з кінця XVIII ст. – на Півдні України, у Бессарабії виникали російські поселення, які утворювали цілі острівці. Крім природного приросту, приплив російського населення в Україну постійно збільшувався внаслідок міграцій, поміщицьких і урядових переселень з російських губерній, осідання в Україні значної частини військовослужбовців, великого відсотка росіян у числі робітників промислових підприємств, державних службовців різних рівнів і рангів. У колишній царській Росії, як і в радянський час, залучення та спеціальне «вживлення» росіян до органів державно-адміністративного апарату в Україні було важливою складовою великодержавної політики. Заохочувані пільгами і привілеями, з Росії в Україну в значній кількості переселялися спеціалісти різних галузей господарства. За роки тоталітаризму чисельність російського населення в Україні зросла втричі.
Поселення поляків на українській землі веде свій початок з часу загарбання Польщею Галицько-Волинського князівства в XIV ст. На захоплених магнатами і багатою шляхтою масивах землі поселялися селяни і дрібна шляхта з Польщі, а в містах – польські ремісники. Особливо значна кількість поляків проживала на Правобережній Україні та в Галичині. Інтенсивна польська колонізація східної Галичини і Волині тривала і в період окупації цих земель у 20–30-х роках
XX ст. Кількість
поляків в Україні значно
Найбільш значна кількість білорусів віддавна була розселена в пограничній з Білоруссю смузі України. Білоруси брали також участь у колонізації Слобожанщини і Південної України. Перепис населення 1989 р. свідчить, що лише 35,4% білорусів в Україні назвали рідною свою національну мову.
До кількісно найбільших національних меншин в Україні належать євреї. Вони поселялися в Україні ще ^ часів Київської Русі, займалися здебільшого торгівлею та різними ремеслами і становили значний відсоток міського населення – понад 60%. Вони володіли також і чималими земельними маєтками, особливо в східній Галичині. У роки другої світової війни єврейське населення України дуже зменшилося через масове його винищення фашистськими окупантами, а в наступні десятиліття – внаслідок еміграції до Ізраїлю та інших країн. Тепер євреї розселені переважно в містах України, більшість з них вважає рідною мовою російську.
Виникнення болгарських поселень в Україні пов'язане з колонізацією Півдня України наприкінці XVIII – у перших десятиліттях XIX ст. і втечею болгар з рідної землі від турецько-османського поневолення. Нині більшість болгар живе у західних районах Одеської і приазовських Запорізької областей, а значна частина – у містах України. Здавна на українських землях, зокрема у їх південно-західних районах, поселялися молдовани («волохи»). Рятуючись від турецьких загарбників і феодального гноблення своїх правителів-господарів, вони масово переселялися в «козацький край», засновували тут власні окремі поселення чи підселялися до українських.
Сучасні греки
у південній Україні ведуть свій
родовід ще з грецьких поселень у
VI ст. до н. е. Упродовж наступних віків
формування грецької етнічної групи
на території України
У другій половині XIX ст. на Волині, зокрема в Рівненському, Дубненському, Луцькому і Купичевському повітах, виникли чеські поселення. Згодом компактні оселі чеських колоністів з'явилися також у Криму, Приазов'ї і на Поділлі. У пограниччі зі Словаччиною, Угорщиною, Румунією на суміжних українських землях поселялися компактними колоніями і розпорошено представники корінних мешканців цих країн. Вони і сьогодні становлять тут значний відсоток населення.
