Права людини та цивілізація
Міністерство внутрішніх справ України
Дніпропетровський
державний університет
Кафедра загальноправових дисциплін
Контрольна робота
на тему:
«ПРАВА ЛЮДИНИ ТА ЦИВІЛІЗАЦІЯ»
Студента (ки) юридичного факультету
гр.___________________________
Науковий керівник:
______________________________
Дніпропетровськ
2012
Вступ
Досягнення
сучасного людства, суспільства
стали можливими дякуючи
Право як особлива частина юридичних норм і пов’язаних з ними правових відносин виникає в силу тих же причин і умов, якими пояснюється походження держави, і процес цей має історичні паралелі. В різних народів і в різні епохи виникнення права пов’язано з "національними", а саме індивідуальними особливостями кожного народу, але значні закономірності в значній мірі співпадають в історії більшості народів світу.
Економічне і соціальне життя любого суспільства потребує в визначеному порядку діяльності людей, які приймають участь в виробництві, в обміні і споживанні матеріальних благ, шлюбно-сімейних і трудових відносин, а також в управлінні суспільством. Така урегульованість, яка підпорядковує всю масу одиничних відносин людей загальному порядку з допомогою правил поведінки, або соціальних норм.
Об’єктом розгляду в контрольній роботі є суспільні відносини, які виникають у процесі життєдіяльності людини в умовах певної цивілізації..
Мета даної роботи полягає у дослідженні сутності відношення прав людини з цивілізацією.
Для досягнення визначеної мети поставлені такі основні завдання:
- охарактеризувати права людини через їх порівняльно-історичний аналіз;
- визначити поняття та сутність цивілізації;
- розглянути взаємозв’язок між правами людини та цивілізацією.
При підготовці до даної контрольної роботи були використані закони, підзаконні нормативно-правові акти, міжнародно-правові документи, а також статті вчених.
1. Сутність прав людини
Однозначно, головним
завданням будь-якого
Права людини в сучасному світі - це не просто актуальна тема для дискусій, це проблема, вирішення якої стоїть у центрі практичної діяльності міжнародного співтовариства. Людство, що пройшло крізь бійню двох світових воєн, безлічі кривавих локальних конфліктів, пережило жорстокі диктатури, дійшло висновку, що не може бути миру і злагоди на Землі, не може бути організованого, цивілізованого життя без поваги до людини, її прав, свобод і потреб. Людина, громадянин, індивід – має бути найважливішою цінністю будь-якого суспільства. Лише за такою формулою можливе його (суспільства) подальше процвітання та безтурботне співіснування із навколишнім світом.
Формування уявлень і понять про права людини почалося з найдавніших часів людської історії, з витоків людської цивілізації. Першим і, безумовно, найважливішим письмовим свідченням цього тривалого процесу є Біблія, у якій стверджувалося найголовніша істина - людина - найцінніше з - поміж усього створеного Богом. У Біблії часто зазначається про необхідність забезпечення рівності людей; неабияка увага приділяється праву на власність і її охорону; регулюються людські взаємини; чільне місце посідають правила судового розгляду суперечок, конфліктів. Біблія є, безперечно, одним із визначних джерел, з яких поступово розвинулися існуючі нині уявлення про права людини.
Забігаючи наперед, слід зазначити, що низки фундаментальних положень Загальної декларації прав людини (прийнятої у середині вже нашого століття) по змісту збігаються із Біблією, що пояснюється наявністю об’єктивних закономірностей існування суспільства загалом і кожної людини зокрема [1].
Людське суспільство з давніх часів намагається визначити правові норми, що регулюють відносини між людиною та державою. Від античної філософії та римського права до Великої хартії вільностей і Біллю про права – така еволюція концепції прав людини. Однак, цей правовий досвід не допоміг людству уникнути страхіть, імплементованих низкою тоталітарних систем світу. У ХХ столітті жорстокість, нелюдяність, насильство знайшли втілення в ідеологіях фашизму та комунізму, поставивши людську цивілізацію на межу катастрофи. Боротьба з цими руйнівними тенденціями – єдиний спосіб виживання людства. Тепер, у новому тисячолітті, коли, здавалося б, самогубність тоталітаризму, який криваво проявив себе в Росії, Німеччині та інших країнах, стала очевидною для всіх, багато країн, особливо деякі держави колишнього соціалістичного табору, ніяк не можуть знайти вірного шляху до демократії.
Життєздатність вільної людини залежить від ступеня інформованості і рівня правової культури та активності кожного громадянина. А це, в свою чергу, залежить від визнання суспільством пріоритету прав людини над правами держави.
Права людини є загальними, невід'ємними, неподільними. Вони повинні бути гарантовані кожному незалежно від національної приналежності, релігії, статі, віку, здібностей. Закони правової держави повинні гарантувати громадянам ці невід'ємні права, які належать їм від народження. Права ці однакові для всіх і кожен громадянин повинен знати про свої права і вміти їх відстоювати.
Права людини загалом можуть бути визначені, як права, притаманні нам від народження і без яких ми не можемо існувати як людські істоти. Саме чітке дотримання прав людини і основних свобод надають змогу повною мірою розвивати і використовувати такі характерні якості людини, як розум, талант, свідомість і задовольняти духовні та інші потреби кожного індивіда. Вони ґрунтуються на зростаючому прагненні людства до такого життя, в якому вроджене почуття гідності й цінність кожної людської особистості користуватимуться повагою та захистом.
Заперечення прав людини й основних свобод є не тільки індивідуальною та особистою трагедією, але породжує також умови для соціальної і політичної нестабільності, сіючи насильство й конфлікти в самому суспільстві, а також між країнами. Як зазначено в Загальній декларації прав людини, повага прав особи й людської гідності 'є основою свободи, справедливості й загального миру”.
Сучасне міжнародне
право класифікує права людини як
соціальні претензії і
Отож, зміст
численних міжнародних
Міжнародні норми у сфері прав людини у переважній більшості не можуть застосовуватися безпосередньо на території держави і вимагають від неї певних кроків щодо імплементації, тобто внесення міжнародних норм у національне законодавство. Зазвичай, міжнародні документи не визначають, яким чином держава спроможеться виконувати прийняті на себе зобов'язання.
2. Поняття та розвиток цивілізації
Як і суспільно-економічна формація, цивілізація є однією з важливих форм людської дійсності, форм людської життєдіяльності. Вони тісно пов'язані між собою, але в той же час кожна з них має свої специфічні особливості, що характеризують їх як різні феномени суспільного життя. Суспільно-економічна формація, як вказувалося раніше, — це структурно-змістовний аспект людської дійсності; вона відповідає на запитання проте, як влаштоване суспільство, яка Його структура, який механізм взаємозв'язків між її структурними елементами, яку роль вона і кожний з її структурних елементів відіграють у життєдіяльності суспільства.
Розглядаючи питання про
категоріальний статус поняття цивілізації,
варто пам'ятати, що зміст цього
поняття складався історично
і на різних етапах історії, різними
мислителями розумівся по-
Часто цивілізація розглядається як синонім культури. Багато дослідників дотримуються точки зору, відповідно до якої цивілізація охоплює лише матеріально-технічні цінності і блага, тоді як культура охоплює духовну сферу, творчі процеси, але з цим важко погодитися. Під цивілізацією розуміється також сукупність форм існування людства, його діяльності, духовного світу, взаємини з природою.
Цивілізація виникає в період розкладання первісного суспільства й означає перехід на новий щабель його розвитку. Коротко в схематичній формі це можна показати в такий спосіб [6].
Поняття цивілізації походить від латинського слова "civis" "громадянин". На думку більшості сучасних досліджень цивілізація означає наступну за варварством ступінь культури, яка поступово привчає людину до цілеспрямованим, упорядкованим спільним діям із собі подібними, що створює найважливішу передумову культури. Так, "цивілізований" і "культурний" сприймаються як поняття однопорядковие, але цивілізація і культура не синоніми (система сучасної цивілізації, характерна для розвинених країн Західної Європи, США і Японії, одна і та ж, хоча культури в усіх країнах різні). В інших випадках цей термін використовується для позначення відомого рівня розвитку суспільства, його матеріальної і духовної культури. В якості основи для виділення форми цивілізації беруться ознаки регіону або континенту (цивілізація античного Середземномор'я, європейська цивілізація, східна цивілізація і т. д.).
У них в тій чи іншій мірі відображаються реальні характеристики, що виражають спільність культурно-політичних доль, історичних умов і т. д., але слід зазначити, що географічний підхід не завжди може передати наявність у цьому регіоні різних історичних типів, рівнів розвитку соціально-культурних спільнот. Ще одне значення зводиться до того, що під цивілізаціями розуміють автономні, унікальні культури, що проходять відомі цикли розвитку. Так використовують це поняття російський мислитель М. Я. Данилевський і англійський історик А. Тойнбі [9].
Культура - є вираз індивідуального начала кожного соціуму. Історичні етносоціальні культури є відображення і вираження в нормах поведінки, у правилах життя і діяльності, в традиціях і звичках не загального в різних народів, що стоять на одній цивілізаційній ступіні, а того, що специфічно для їх етносоціальної індивідуальності, їхньої історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого і сьогоднішнього буття, їхньої мови, релігії, їхнього географічного місця розташування, їхніх контактів з іншими народами і т.д. Якщо функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільного нормативного взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальне начало в рамках кожної даної спільності.
Таким чином, цивілізація - це соціокультурне освіту. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури.
Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, внаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства [3]. Запобігання термоядерної війни, об'єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної, продовольчої і сировинної проблеми - все це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.
Життя людини, її достоїнство ігнорувалися і порушувалися на протязі всієї історії. Ця картина принципово не змінилася і сьогодні. Проте, ідея застосування норм, єдиних для всіх людей, без будь-якої дискримінації народилася багато століть назад. Принцип рівності давно прийнятий, як еталон для здійснення політичних прав. І все ж таки, до сьогоднішнього дня знаходиться виправдання тому, що називається дискримінацією, зокрема жінок (сексизм), людей з іншим кольором шкіри (расизм). Принцип рівності всіх членів людської спільноти, так само, як і багато інших основних принципів, які складають те, що сьогодні називається правами людини, притаманний кожній культурі і цивілізації, релігії і філософській традиції.
Зі сказаного можна зробити висновок, що цивілізація виникає на певному ступені розвитку суспільства на основі розвитку виробництва, суспільного поділу праці, ускладнення соціальної структури суспільства і взаємин між соціальними суб'єктами, розширення і поглиблення обміну між індивідами, соціальними групами, класами, між суспільством і особою, між людиною і природою, коротше — на основі диференціації у всіх сферах життя суспільства. Ці диференціаційні процеси зумовили виникнення потреби в інтеграції різних сторін життя суспільства для забезпечення його життєдіяльності як цілісності. Засобом для реалізації цієї потреби стала публічна влада, держава й інші інститути, система установок, норм, законів [7]. І, через те що суспільство розвивається не автоматично, тільки в силу дії об'єктивних законів, а є діяльністю людини, яка переслідує свої цілі, то цивілізація виникає як той аспект людської дійсності, що забезпечує самоорганізацію, саморегулювання, здійснюване шляхом регламентації взаємин між людьми, людиною і природою за допомогою установок, норм, законів і системи інститутів, організацій.
Тому можна сказати, що цивілізація — це ступінь розвитку суспільства, його самоорганізації і саморегуляції, який характеризується тим, що взаємини між соціальними суб'єктами, між різними сторонами життя регламентуються, регулюються за допомогою вироблених установок, норм, законів, а також організацій і установ, які забезпечують життєдіяльність суспільства в його поступальному розвитку. Цивілізація виникла в діалектиці диференціації та інтеграції суспільного життя. Вона прийшла на зміну первісному суспільству. Індивід, утративши кровно-родинні зв'язки, стає громадянином із властивими йому правами й обов'язками. Саме громадянськість визначає тепер місце індивіда в соціумі, його ставлення до інших людей, до себе, до суспільства загалом. Індивід інтегрується в систему суспільних відносин і тільки в такий спосіб він може забезпечити своє існування. Звичайно, за різних історичних умов складаються різні взаємозв'язки між соціальними суб'єктами, між індивідом і суспільством. Але спільним є те, що ці взаємозв'язки і відносини регламентуються і регулюються, здійснюються і відтворюються особливими засобами, що набувають відносної самостійності стосовно різних соціальних суб'єктів. Ця сутнісна характеристика цивілізації є загальною і примінима до розвитку будь-якого народу, у будь-якому регіоні.
Однак, як зазначалося, сутність і дійсність — не одне і те саме. Розклад первісного суспільства і перехід до цивілізації в різних регіонах, різних історичних умовах відбувався не однаково як у силу специфіки внутрішнього розвитку, так і в силу впливу зовнішніх умов, факторів. Тому у своїй дійсності цивілізація набуває конкретно-історичних форм. У кожній локальній цивілізації виявляються особливості етнічного, національного становлення того чи іншого народу, традиційні особливості способу життя, особливості історичних взаємозв'язків з іншими народами, регіонами [6]. Йдеться про виробничі, економічні, торгові, політичні, духовні взаємозв'язки.
3. Взаємозв’язок
між правами людини та
Вирішення питання
про цивілізацію тісно пов'
Тому можна сказати, що ступінь цивілізованості суспільства визначається наявністю прагнення до утвердження соціальної справедливості, ступенем реального забезпечення в даному суспільстві принципів гуманізму. Цивілізація характеризується спільністю тенденцій соціального життя, які по-різному виявляються в різних, локальних цивілізаціях, а також формуванням загальнолюдських цінностей.
З посиленням інтеграційних процесів у життєдіяльності суспільства посилюється тенденція до зближення багатьох локальних цивілізацій у сфері виробництва, суспільних відносин, у його політичному, духовному житті. Спостерігається прагнення до вироблення спільних для різних країн (у рамках певного регіону) норм, установок, законів, що регламентують взаємини не тільки між соціальними суб'єктами усередині тієї чи іншої країни, але і між країнами, а також до створення особливих органів, що забезпечують реалізацію цих установок, норм, законів, захист прав людини. Це особливо наочно можна простежити на розвитку інтеграційних процесів у сучасній Європі.
Більше того, ця тенденція набуває, та й уже набула всесвітнього характеру. Наприклад, ООН і її різні органи з кожним роком посилюють свій вплив у всіх сферах життя суспільства і у всіх регіонах. їх виникнення і посилення їх ролі обумовлено необхідністю вирішення питань регулювання взаємин між людьми, країнами, регіонами, необхідністю захисту прав людини, утвердження соціальної справедливості в інтересах усього людства. Вони набувають відносної самостійності стосовно окремої людини, країни, регіону, їхня діяльність набуває значення як би зовнішнього імператива. І хоча рішення цих органів далеко не завжди реалізуються і по-різному розуміються, сам факт їхнього виникнення свідчить про те, що вони викликані до життя об'єктивною необхідністю вирішення завдань забезпечення виживання людства [3].
Таким чином, цивілізація є організаційно-регулятивним аспектом прояву людської сутності, аспектом людської дійсності. Зрозуміти специфіку цивілізації можна тільки тоді, коли вона буде розглядатися у взаємодії із сутністю людини, що є її субстанціональною основою, а також у взаємозв'язку із суспільно-економічною формацією, культурою, людством — цими найважливішими формами людської дійсності [6].
У розвитку цивілізації, так само як це є в суспільно-економічній формації, культурі, людстві, спостерігаються тенденції, характерні для розвитку окремих країн, регіонів, так і суспільства загалом. Ці тенденції виявляються насамперед у тому, що у всіх сферах життя посилюються інтеграційні процеси, що зумовлюють необхідність створення органів і засобів, що виконують функцію забезпечення життєдіяльності суспільства [2].
Із переходом людства від варварства до цивілізації його постійно супроводжує право. У чому полягає цінність права для цивілізації, чи завжди воно являло таку цінність, які перспективи розвитку цивілізації та права, є воно гарантом свободи людини чи засобом спонукання слідувати чиїйсь волі? Ці та інші питання завжди були актуальними у філософії історії, в теорії держави і права.
Ще й досі в юридичній літературі побутують погляди на право як на вираз волі панівного класу у правових нормах, головним завданням яких є збереження вигідних йому суспільних порядків і відносин1. Тобто право за такого підходу служить інструментом перетворень, що їх здійснює політична влада. Нещодавно на теренах колишнього СРСР політична влада накладала табу на альтернативні концепції правового регулювання, за якого головним призначенням права є не нав'язування громадянам порядків, що подобаються тим, котрі стоять при владі, а забезпечення нормального життя громадянського суспільства, попередження або, принаймні, пом'якшення конфліктів, захист прав людини; правова організація діяльності самого апарату влади в суворих рамках закону [8].
Підхід до права як до державного виразу волі панівного класу є яскравим проявом юридичного позитивізму, прибічники якого тлумачать право як своєрідний "агрегат" правил, установлених державною владою. Тоді виходить, що всі норми, санкціоновані державою, є правом. Правом визнається навіть відверте свавілля, якщо воно санкціоноване державою у формі закону, постанови, рескрипту. Праву при цьому надається вузьке техніко-інструментальне значення, воно виступає лише як офіційне знаряддя покарання; засіб здійснення управління, регламентації, контролю [5].
Зрозуміла річ, що таке бачення місця і ролі права неприйнятне, причому не тільки через те, що воно не може гарантувати людського ставлення до людини, надійного захисту її від будь-якого зловживання владою. Не менш важливо й те, що ефективне, повнокровне функціонування всіх аспектів життя можливе лише в умовах свободи, несумісної з тотальним контролем над народом.
Таке суб'єктивно-вольове оперування обов'язково призводить до деградації, девальвації виражених у нормах права цінностей і регулятивних можливостей. Такий підхід до права був характерним для колишнього СРСР, що яскраво виявилось у доповіді А. Вишинського на першій всесоюзній нараді працівників права 1938 р. Таку оцінку права визначив гіпертрофований класовий підхід, характерний для всього післяреволюційного розвитку СРСР, аж до його розпаду.
Однією з
найцінніших рис права є
Уже в стародавні часи йшли пошуки співзвучної взаємодії права та влади. Символічним виразом подібних пошуків стала богиня правосуддя з зав'язаними очима, з мечем і терезами, як утілення єдності сили та права [9].
Виникнувши як інститут цивілізації в відповідності з її вимогами, як один з її перших "блоків", право стало носієм цих вимог, механізмом перетворення їх в життя, яке забезпечує "самопідтримку" суспільства.
В епоху цивілізації суспільство в значній мірі відірвалося від жорсткого, "сліпого", безваріантного диктата природи і, опираючись на власну основу, на культуру як на область мистецтва, нарощуючи темпи розвитку, по складним, непередбаченим шляхам прогресу. Нові громадські сили, які склалися в умовах цивілізації, - не тільки і не стільки фактори і сили руйнування минулого (хоча таке значення не можна випускати з виду), скільки імпульси саморозвитку, символи акктивності, нарощування самоцінності людини.
Вищесказане приводить до висновку про те, що для суспільства в епоху цивілізації характерні такі регулятивні механізми, які утворюють нову, "цивілізовану" інфраструктуру соціального регулювання. Основним, центральним її елементом і стало право.
Право як явище цивілізації характеризується тим, що воно призвано бути носієм вищих початків, основних цінностей цивілізації, реалізувати історичне призначення суспільства, пов’язане з затвердженням в ньому високого гуманітарного фундаменту, з принципами і ідеалами волі. В цій площині право призвано внести в гостру соціальну ситуацію, яка викликана класовою, політичною боротьбою, етнічними, груповими і іншими зіткненнями, особистими конфліктами, постійні і тверді (визначені, забезпечені, гарантовані) нормативні початки, побудовані на принципах громадського миру, згоди, врахуванням різних інтересів, взаємних скоординованих уступок.
Висновок
Підводячи підсумок, слід зазначити, що права людини і цивілізаціє є взаємозалежними поняття. Адже від розвитку цивілізації залежить рівень та обсяг прав людини. А в залежності від рівня прав людини можна говорити про наявність тієї чи іншої цивілізації.
Адже початкове призначення права полягає в тому, щоб повідомити нормативність домінуючим початкам цивілізації – впорядкованості соціального життя і волі людини як автономній особистості і гарантувати їх реальність. Причому зробити це в нормальному, так в конфліктному сценарії, з розрахунком, в окремих випадках, на ситуації, коли відбувається "помилка" класових інтересів і політичних дій. Так і само з’єднання вищезгаданих початків, в чомусь різноплощинних (впорядкованість далеко не завжди співпадає з волею людини, її проявами), як раз і характеризує специфічні риси правової матерії, яка виключається перш за все юридичними дозволами (в їх співвідношенні з юридичними заборонами), складним співіснуванням правового статусу суб’єктів, суб’єктивних прав і обов’язків, засобів захисту і юридичної відповідальності.
Саме в зв’язку з тим, що право являє собою явище цивілізації, яка виражає ї глибинні вимоги, основоположні цінності, може бути обмальований свого роду "образ права", його ідеал, орієнтований на такого роду вимоги і цінності. При цьому юридичні норми орієнтуються на основи якісного стану суспільства, говорять про те, якими повинні бути поступки людей. Вони призвані наперед регламентувати поведінку людей, визначати, що можна, а чого не можна, плюс до того з таким розрахунком, щоб вирішувались всі можливі конфлікти, зіткнення інтересів.
Отже, права людини як явище цивілізації і культури повинні роздивлятися в єдності всією системою регулятивних механізмів, інститутів, характерних для цивілізації, що виражають і забезпечують її існування і функціонування.
Список використаної літератури:
- Алексєєв С.С. Держава право: Початковий курс. - М.: Юрид. літ., 1994.
- Годованець В. Ф. Конституційне право України : навч. посіб. / В. Ф. Годованець. — К. : МАУП, 2005. — 360 с.
- Колодій А. М. Права людини і громадянина в Україні : навч. посіб. / А. М. Колодій, А. Ю. Олійник. — К. : Юрінком Інтер, 2003. — 366 с.
- Керімов Д.А. Основи філософії права. - М.: Манускрипт, 1992. Клемин А.В. Европейский Союз и государства-участники: взаимодействие правовых порядков.– Казань, 1996.
- Муніципальне право України : підручник / кол. авт. ; за ред. В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фрицького. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 592 с.
- Основи демократії. Права людини та їх забезпечення в умовах суспільних змін : навч. посіб. / О. В. Філонов, В. М. Субботін, В. В. Пашутін, І. Я. Тодоров. — К. : Знання, 2006. — 215 с.
- Основи теории государства й права. Советское государственное й административное право. — М., 1984. – 384 с.
- Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
- Хорошилова Е.К. Полномочия Суда Европейских Сообществ // Право и политика. – 2008. – № 12 – С.15—18.
