Правові основи соціальної роботи в Україні
Зміст
Вступ
1. Соціальний захист в Україні.
1.1. Необхідність соціального захисту.
1.2. Формування системи соціального захисту
1.3. Сутність і пріоритетні напрямки вдосконалення форм захисту найбільш вразливих верств населення
1.4. Соціальний захист інвалідів. Заходи щодо активізації їх життєдіяльності
2. Права, обов’язки, пільги і гарантії учасників навчального процесу.
2.1. Освіта в Україні.
2.2. Учасники навчально-виховного процесу.
3. Практична частина
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
В умовах загальної глобалізації широкомасштабна національна політика в сфері соціального захисту повинна істотно пом'якшити негативні соціальні наслідки економічних криз.
Реалізація соціальної політики стосовно будь-якої категорії громадян неможлива без здійснення їх соціального захисту. Тому соціальний захист - важлива складова соціальної політики та необхідний елемент функціонування держави в умовах ринкової економіки.
У чинному соціальному законодавстві поняття "соціальний захист" означає політику держави, направлену на забезпечення прав і гарантій людини у сфері рівня життя, головною метою якої є – надання кожному членові суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової приналежності, можливості вільно розвиватися, реалізувати свої здібності. Отже, державні механізми по забезпеченню соціального захисту спрямовані на кожну людину, стосуються не лише найменш забезпечених категорій, а й населення в цілому.
Соціальний захист в Україні реалізується через матеріальне забезпечення економічно активного населення (шляхом соціального страхування); пенсійне забезпечення; соціальну допомогу найбільш вразливим категоріям; матеріальну допомогу сім'ям з дітьми; компенсації, індексації та пільги населенню; соціальне обслуговування тощо. Таким чином, соціальний захист здійснюється за допомогою соціального забезпечення та соціальної допомоги.
1. Соціальний захист в Україні.
1.1. Необхідність соціального захисту.
Реалізація соціальної політики стосовно будь-якої категорії громадян неможлива без здійснення їх соціального захисту. Тому соціальний захист - важлива складова соціальної політики та необхідний елемент функціонування держави в умовах ринкової економіки.
У ст. 46 Конституції України закріплене право громадян на соціальний захист. Воно забезпечується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел фінансування. Закріплення в Конституції гарантій соціального захисту відповідає положенням міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини; Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; Конвенції про права дитини.
У світовій практиці визначилися два підходи щодо вирішення проблем соціального захисту. У розвинених країнах панує позитивний підхід, тобто підкреслюється необхідність соціального захисту і розробляються відповідні механізми дії. Формування цього підходу стало результатом взаємодії багатьох чинників, таких, як ринковий механізм функціонування економіки; діяльність уряду, направлена на забезпечення дії законотворчого процесу та функціонування прийнятих законодавчих актів; взаємодія підприємців і профспілок у розв'язанні соціально-економічних проблем.
В Україні категорія "соціальний захист" почала широко вживатися тільки на стані переходу до ринку, хоча у тій чи іншій формі соціальний захист завжди був притаманний суспільству. Сьогодні терміни "соціальний захист", "право соціального захисту", "соціальне забезпечення", "соціальна допомога" міцно увійшли в законодавство, в науку, в лексикон політичних і державних діячів.
Сучасна концепція соціального захисту населення вкладає в це поняття більш широкий зміст: соціальний захист населення - це система заходів правового, соціально-економічного й організаційного характеру, що гарантується та реалізується державою для досягнення гідного життя людини, тобто його матеріальної забезпеченості на рівні стандартів сучасного розвитку суспільства.
Головною метою соціального захисту є надання кожному членові суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової приналежності, можливості вільно розвиватися, реалізувати свої здібності. Отже, державні механізми по забезпеченню соціального захисту спрямовані на кожну людину, стосуються не лише найменш забезпечених категорій, а й населення в цілому.
З точки зору трудового внеску в суспільне виробництво, виділяють два види соціального захисту: обмежений і абсолютний.
Обмежений соціальний захист - це забезпечення гарантованого мінімуму рівня життя всім членам суспільства (певний мінімум в їжі, житлі і одязі, достатній для підтримки здоров'я та працездатності).
Абсолютний соціальний захист являє собою забезпечення державою гарантованого відносного благополуччя конкретній особі або категорії громадяни метою застрахувати окремих членів суспільства від можливого зменшення рівня їх доходів (мається на увазі забезпечення певної групи або соціального шару "заслуженим" або "встановленим" рівнем доходу).
Соціальний захист в Україні реалізується через матеріальне забезпечення економічно активного населення (шляхом соціального страхування); пенсійне забезпечення; соціальну допомогу найбільш вразливим категоріям; матеріальну допомогу сім'ям з дітьми; компенсації, індексації та пільги населенню; соціальне обслуговування тощо. Таким чином, соціальний захист здійснюється за допомогою соціального забезпечення та соціальної допомоги.
Згідно зі ст. 46 Конституції України "соціальний захист" включає в себе таку важливу складову, як "соціальне забезпечення", яке відображає в собі одну з форм розвитку інституту соціального захисту.
Основна функція соціального забезпечення - турбота про ті категорії населення, які в законодавче встановленому порядку мають право на тривалу або постійну допомогу (за віком, інвалідністю, обмеженою працездатністю, відсутністю інших джерел існування) і розподіл коштів соціального захисту, виплат по соціальному страхуванню.
Соціальне забезпечення здійснюється у випадках тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів, догляду за дитиною-інвалідом, хвороби; досягнення пенсійного віку, безробіття, смерті годувальника, нещасного випадку на виробництві, професійного захворювання тощо.
На відміну від соціального забезпечення питання про надання соціальної допомоги розглядається індивідуально, згідно чинного законодавства і стосовно людей, що в силу різних обставин суттєво знизили свій рівень життя. Соціальна допомога - це система заходів для покращення стану певних соціальних прошарків шляхом соціальних програм та забезпечення діяльності мережі відповідних соціальних закладів. При прийнятті рішення про соціальну допомогу враховується матеріальний стан людей. Прикладом соціальної допомоги, в якому втілилися її характерні особливості, є державна Програма житлових субсидій.
1.2. Формування системи соціального захисту
Історія розвитку соціальної допомоги та підтримки починається з часів, коли турбота про непрацездатних цілком покладалася на сім'ю. Якщо сім'я не могла надати підтримки, людині допомагала церковна громада.
Розвиток сучасної системи соціального захисту припадає на кінець XIX - початок XX ст., тобто період інтенсивного процесу індустріального розвитку і зростання чисельності працівників найманого труда. Збільшення найманих працівників супроводиться змінами вікової структури працездатного населення: в його складі систематично підвищується частка людей похилого віку, що потребують соціального захисту. Працююче населення також вимагало захисту у випадках втрати' доходів через хворобу, інвалідність, у разі втрати годувальника, втрати роботи.
За більш ніж сторічну історію існування в різних країнах світу соціальне забезпечення та соціальний захист неодноразово змінювали свої функції, форми і схеми фінансування, але їх мета залишається колишньою - поліпшення життя людей. Сучасні системи соціального захисту розвинених країн є досить міцними, що пов'язано з усвідомленням необхідності створення соціальних амортизаторів ринкових ризиків.
Корінним образом змінилося положення більшості населення в пострадянській Україні. За сучасних умов більшість населення потребує соціального захисту: до пенсіонерів та інвалідів додалися мільйони безробітних, вимушених переселенців, демобілізованих військовослужбовців, бездоглядних тощо.
Таким чином, соціальний захист повинен функціонувати як цілісна система направленої дії суб'єктів, що займаються виробленням правових норм та соціально-економічних заходів, на об'єктів, потребуючих захищеності.
Суб'єктами соціального захисту є державні структури, органи місцевого самоврядування, громадські організації та фонди, профспілки, союзи й асоціації підприємців. Принципом діяльності суб'єктів соціальної підтримки є, по-перше, адресність їх допомоги і можливість її надання незалежно від соціального статусу об'єкта, по-друге, публічність діяльності як метод створення громадської думки та виховання людини.
Об'єктом соціального захисту може бути все населення або будь-нкий громадянин, окремі групи населення (військовослужбовці, працівники освіти, охорони здоров'я і культури тощо), соціально-вразливі перстви населення (багатодітні сім'ї, інваліди, пенсіонери, безробітні гощо).
Більш глибоке вивчення соціального захисту потребує проведення аналізу його організаційно-правової структури, яку можна представити у вигляді чотирьохрівневої системи:
1) рівень державного управління містить заходи та дії глобального характеру, спрямовані на управління соціальним захистом усього населення України, визначає загальну лінію розвитку соціального захисту населення;
2) рівень галузевого управління - являє собою соціальний захист за професійною ознакою, включає мережу відомчих соціальних установ, де заходи носять прикладний характер;
3) рівень регіонального управління - включає заходи щодо соціального захисту населення, які враховують регіональну специфіку, природні умови, соціально-економічне розміщення продуктивних сил, етнічно-національні фактори та містить конкретні регіональні програми соціального захисту населення, що узгоджуються з державними;
4) місцеве управління соціальним захистом - включає заходи, спрямовані на реалізацію соціального захисту на рівні міст і районів, що носять винятково прикладний характер.
Державна соціальна політика на загальнонаціональному рівні реалізується за допомогою державних органів соціального захисту. До законодавчих органів відносяться Президент України, Верховна Рада, комітети Верховної Ради України з питань соціальної політики і праці, зі справ пенсіонерів, ветеранів і інвалідів. Безпосереднє управління соціальним захистом населення України здійснюється за допомогою виконавчих органів державного рівня: Кабінет Міністрів України, Міністерство праці та соціальної політики, Рада у справах інвалідів при КМУ, Управління з питань соціальної політики при КМУ та ін.
Важливим елементом функціонування системи соціального захисту є принципи, на яких вона будується. До них можна віднести:
загальнодоступність соціального захисту для всіх громадян;
наявність законодавче встановлених засад соціального захисту;
законодавче закріплена міра відповідальності суб'єктів соціального захисту щодо забезпечення гідного рівня життя населення;
відповідність основних норм соціального захисту рівню економічного розвитку.
Реалізація вищезазначених принципів потребує удосконалення та реформування в Україні системи соціального захисту.
1.3. Сутність і пріоритетні напрямки вдосконалення форм захисту найбільш вразливих верств населення
Аналіз ходу економічних перетворень останніх років свідчить, що соціальні втрати України за ці роки досягли максимального розміру, становище найбільш вразливих верств населення оцінюється як критичне.
Дестабілізація суспільства сприяє росту числа девіантної поведінки: алкоголізації, наркоманії, проституції, бродяжництва, жебракування, криміналізації суспільства. Росте кількість тяжких злочинів. Набувають поширення інфекційні та психічні захворювання. Зменшуються можливості молодого покоління в отриманні освіти, надбанні професії.
Інтенсивність процесу розшарування суспільства веде до різкого збільшення частки знедолених та маргіналізованих верств населення при збереженні відносно невеликою долі багатих. Подібні процеси сприяють розмиванню середнього шару населення, що є дуже небезпечним.
У будь-якій країні завжди е найвразливіші соціальні групи, які потребують підвищеної уваги з боку суспільства та держави. Практика розвинених країн свідчить, що захист соціальне вразливого населення повинен бути пріоритетним напрямком соціальної політики держави.
Соціальне вразливі верстви населення - це індивіди або соціальні групи, що мають більшу за інших ймовірність зазнати соціальних збитків від дії економічних, екологічних, техногенних та інших чинників сучасного життя.
До соціально-вразливих категорій населення, потребуючих першочергової допомоги з боку держави, відносяться: пенсіонери, інваліди, сім'ї з дітьми, діти-сиріти, молодь, безробітні, постраждалі від Чорнобильської аварії, малозабезпечене населення, маргіналізовані версти населення (бездомні, залежні від алкоголю, наркотиків, правопорушники) та ін.
Соціальний захист та допомога населенню повинні бути диференційовані в залежності від рівня доходу, міри працездатності, а в окремих випадках - за принципом зайнятості в суспільному виробництві.
Диференційований підхід до вибору форм і заходів соціального захисту гарантує: для працездатного населення -створення належних умов праці і робочих місць; для непрацездатних (або працездатних, які за певних обставин потребують державної підтримки), пенсіонерів та інвалідів - соціальне гарантований рівень життя та підтримку держави; для деяких особливо вразливих верств населення - розробку та впровадження спеціальних програм соціальної підтримки.
Дієвою формою, яка відображає диференційованість соціального захисту, є адресна допомога категорій населення, найбільш потребуючих такої підтримки.
В наш час в Україні соціальний захист вразливих верств населення здійснюється шляхом таких форм та заходів:
1. виплати пенсій за віком, з інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років, за особливі заслуги перед Україною, соціальних пенсій; виплати державних допомог (трудові допомоги, соціальні допомоги, допомога тим, хто доглядає психічно хворих; допомоги при малозабезпеченості);
2. виплати адресної соціальної допомоги (житлово-комунальні субсидії; адресна допомога малозабезпеченим сім'ям);
3. соціальне обслуговування непрацездатних (стаціонарне обслуговування, обслуговування на дому тощо);
4. надання пільг ветеранам війни, інвалідам, особам, які мають особливі заслуги перед Україною.
1.4. Соціальний захист інвалідів. Заходи щодо активізації їх життєдіяльності
Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає в наданні грошової допомоги," засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, Засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.
Система соціального захисту інвалідів передбачає пенсійне обслуговування; соціальні допомоги; реабілітаційні програми та заходи щодо активізації життєдіяльності інвалідів (можливості працевлаштування, соціально-побутові та медичні заходи, інші програми).
Термін "реабілітація" стосується процесу, що має на меті уможливити інвалідам досягнення і підтримку їх оптимальних фізичного, чуттєвого, інтелектуального, психічного, а також соціального рівнів діяльності, які б забезпечували їх засобами для зміни свого життя в напрямі до вищого рівня самостійності.
Види і обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації
Індивідуальна програма реабілітації є обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами (об'єднаннями), установами та організаціями.
Пенсійне забезпечення. Пенсії за інвалідністю - це щомісячні грошові виплати з Пенсійного фонду, що призначаються медичним органом на основі однієї з трьох груп інвалідності, яка спричинила повну або часткову втрату працездатності.
В основі пенсії за інвалідністю, на відміну від пенсії за віком, лежить чітко виражена непрацездатність громадянина. Для пенсійного забезпечення за інвалідністю правове значення також має причина інвалідності. Причинами інвалідності 'можуть бути загальне захворювання, трудове каліцтво або професійне захворювання, інвалідність з дитинства; для військовослужбовців - поранення, контузія, каліцтво або захворювання, пов'язане з перебуванням на фронті.
Законодавство передбачає два види пенсії з інвалідності в залежності від причин інвалідності [8]:
а) пенсії за інвалідністю внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання;
б) пенсії за інвалідністю внаслідок загального захворювання, в тому числі не пов'язаного з роботою (наприклад інвалідність з дитинства).
Законодавством встановлені мінімальні і максимальні розміри пенсії за інвалідністю, вони залежать від причини інвалідності, а іноді й від умов праці.
Максимальна пенсія за інвалідністю не може перевищувати трьох, а для працівників, зайнятих на підземних роботах і роботах з особливо шкідливими й важкими умовами праці, чотирьох мінімальних пенсій за віком.
Щомісячна пенсія інвалідам встановлена у таких розмірах:
Інвалідам працездатного віку призначається мінімальна пенсія у розмірі:
інвалідам першої групи - 200% мінімальної пенсії за віком;
інвалідам другої групи - 100% мінімальної пенсії за віком;
інвалідам третьої групи - 50% мінімальної пенсії за віком.
Дітям-інвалідам призначається соціальна пенсія, що дорівнює мінімальній пенсії за віком. При визначенні розміру пенсії враховується ступінь втрати працездатності, розмір попередньої заробітної плати, тривалість трудового стажу.
Пенсії за інвалідністю потерпілим від наслідків Чорнобильської катастрофи призначаються громадянам, інвалідність яких наступила внаслідок каліцтва або хвороби, отриманої внаслідок Чорнобильської катастрофи. Пенсії призначаються в підвищених розмірах.
Пенсії за інвалідністю аспірантам, студентам, ординаторам призначаються незалежно від того, працювали вони чи не працювали до навчання. Пенсії за інвалідністю призначаються і в тому випадку, якщо інвалідність наступила в зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням при проходженні виробничого навчання, практики або практичних занять.
Пенсії за інвалідністю при неповному стаж/ роботи призначаються тим працівникам, у яких відсутній необхідний для призначення повної пенсії за інвалідністю стаж роботи. У цьому випадку розмір пенсії визначається пропорційно стажу роботи, але не менш соціальної пенсії, встановленої за відповідною групою інвалідності.
Згідно з Законом України "Про державну соціальну допомогу Інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам" право на державну соціальну допомогу мають інваліди з дитинства І і II групи, непрацюючі інваліди з дитинства III групи, а також діти-інваліди у віці до 16 років. Причина, група інвалідності, термін, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціапьної експертизи відповідно до законодавства України.
Соціально-побутові та медико-соціальні аспекти захисту інвалідів. Державна програма соціально-побутового, матеріального та медичного забезпечення інвалідів здійснюється у вигляді грошових виплат (допомог, одноразових виплат, адресної соціальної допомоги), забезпечення медикаментами, технічними й іншими засобами, включаючи автомобілі, крісла-коляски, протезно-ортопедичні вироби, друковані видання зі спеціальним шрифтом, звукопідсилювачу апаратуру та аналізатори, а також шляхом надання послуг з медичної, соціальної реабілітації, побутового та торговельного обслуговування.
Інвалід може відмовитися від того чи іншого виду соціальної допомоги, якщо вона не повною мірою відповідає його потребам. У такому разі інвалід вправі самостійно вирішувати питання про забезпечення себе конкретним видом допомоги за рахунок власних коштів з урахуванням компенсації вартості аналогічного виду соціальної допомоги, що подається державним органом.
Повна реабілітація інвалідів, яка гарантує як фізичну, так і психологічну незалежність, передбачає створення умов безперешкодного доступу інвалідів до об'єктів соціально-побутової інфраструктури шляхом пристосування будівель, житлових приміщень, транспорту, зв'язку, спортивних споруд до потреб цієї категорії співвітчизників.
Планування і забудова населених пунктів, формування жилих районів, будівництво й реконструкція споруд без пристосування для використання інвалідами не допускається.
Підприємства та організації, що здійснюють транспортне обслуговування населення, зобов'язані забезпечити спеціальне обладнання транспортних засобів, вокзалів, аеропортів та інших об'єктів, яке б дало змогу інвалідам безперешкодно користуватися їх послугами.
Держава повинна забезпечити інвалідам ефективну медико-соціальну опіку, здійснювати програми, які виконуються групами фахівців з багатьох спеціальностей, для раннього вияву, оцінки та лікування порушень; забезпечувати належну підготовку і оснащення медичного й санітарного персоналу для надання інвалідам доступу до відповідних лікувальних методів і технологій; забезпечити інвалідів регулярним лікуванням і ліками, які можуть знадобитися для збереження або покращання рівня життєдіяльності.
19
2. Права, обов’язки, пільги і гарантії учасників навчального процесу.
2.1. Освіта в Україні.
Освіта і виховання є важливими чинниками становлення України як демократичної і правової держави. Перебудову системи освіти в Україні розпочато за складних соціально-політичних та економічних умов. З метою вироблення нової освітньої політики у листопаді 1993 р. було прийнято Державну національну програму "Освіта (Україна XXI століття)".
Завданнями реформування змісту освіти в Україні визначалися:
1) вироблення державних стандартів формування системи та обсягу знань, умінь, навичок творчої діяльності, інших якостей особистості на різних освітніх рівнях;
2) забезпечення альтернативних можливостей для здобуття освіти відповідно до індивідуальних потреб і здібностей;
3) органічне поєднання в змісті освіти загальноосвітньої та фахової складових;
4) вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах;
5) оптимальне поєднання гуманітарної і природничо-математичної складових освіти, теоретичних і практичних компонентів, класичної спадщини та сучасних досягнень наукової думки, зв'язок з національною історією, культурою, традиціями;
6) створення передумов для розвитку здібностей молоді, формування готовності й здатності до самоосвіти.
Серед перших кроків на шляху реформування освіти визначились:
1) загальна гуманізація навчальних програм;
2) надання більшої свободи педагогічній творчості;
3) урізноманітнення спектра навчальних закладів з метою урахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, а також реальних потреб суспільства. Освіта — це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Мета освіти — всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей та утвердження гуманізму, взаємоповаги між націями і народами, виховання високих моральних якостей.
Розвиток у державі системи освіти є свідченням духовного і соціального прогресу суспільства. Але для того, щоб цей процес був ефективним, необхідно, аби члени суспільства мали потребу і можливість здобути відповідну освіту.
Законодавство України про освіту базується, на Конституції України, Законах України "Про освіту" від 4 червня 1991 р. (у редакції від 23 березня 1996 p.), "Про вищу освіту" від 17 січня 2002 p., "Про загальну середню освіту" від 13 травня 1999 p., "Про професійно-технічну освіту" від 10 лютого 1998 р. та на інших законодавчих актах.
Закон України "Про освіту"
Основним нормативно-правовим актом у галузі освіти є Закон України "Про освіту" 1991 р.
Завданням законодавства України про освіту є регулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.
Основними принципами освіти в Україні є:
1) доступність для кожного громадянина України усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;
2) рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;
3) гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;
4) органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями;
5) незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;
6) науковий, світський характер освіти;
7) інтеграція з наукою і виробництвом;
8) взаємозв'язок з освітою інших країн;
9) гнучкість і прогностичність системи освіти;
10) єдність і наступність системи освіти;
11) безперервність і різноманітність освіти;
12) поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.
Закон України "Про освіту" встановлює, що Україна визначає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.
2.2. Учасники навчально-виховного процесу.
Закон України "Про освіту" визначає, що учасниками навчально-виховного процесу є:
1) вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти;
2) керівні, педагогічні, наукові, науково-педагогічні працівники, спеціалісти;
3) батьки або особи, які їх замінюють, батьки — вихователі дитячих будинків сімейного типу;
4) представники підприємств, установ, кооперативних, громадських організацій, які беруть участь у навчально-виховній роботі.
