Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Правова держава та шляхи її створення в Україні

КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра гуманітарних дисциплін

“Отримано”

Реєстраційний номер № _______

від “____” ____________ 200__ р.

“Відправлено з зауваженнями”

Реєстраційний номер № _______

від “____” ____________ 200__ р.

“Отримано повторно”

Реєстраційний номер № _______

від “____” ____________ 200__ р.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “ПОЛІТОЛОГІЯ”

на тему “ ”

Виконав (ла)

студент (ка) ____ курсу, групи ________________

__________________________________________________________

(прізвище, ім’я, по батькові)

Перевірив:

(оцінка, дата, підпис викладача) (прізвище, ім’я, по батькові викладача)

Адреса університету: Адреса для повідомлення результату контрольної

69002, м. Запоріжжя, роботи студента:

вул. Жуковського, 70-б. ___________________________________________

тел. 63-99-73 (індекс, населений пункт, вулиця, будинок, квартира)

___________________________________________

телефон: ___________________________

Запоріжжя

2009 р.

Зміст.

ст.

Вступ………………………………………………………………..3

Громадянське суспільство……………………………………….4
Поняття правової держави………………………………………...7
Ознаки правової держави……………………………………….....9
Основні напрями формування правової держави в Україні…....14

Висновки……………………………………………………….…..17

Список використаної літератури………………………………….18

Вступ.

Ми є свідками й учасниками творення новітньої Української держави. Більш як тисячолітній досвід суспільної та політичної консолідації українського народу лягає в фундамент розбудови в нашій країні правової держави.

Право покликане бути інструментом духовного оздоровлення українського суспільства. Саме існування норм, які гарантують права особи, родини (сім’ї), нації, реалізації цих норм у суспільній практиці сприятимуть появі почуття безпеки, захищеності, стимулюватимуть розвиток відчуття волі, свободи як окремої людини, так і всього українського народу. Водночас лише свобода особи породжує свободу народу, а ця остання дає змогу і народу і окремій особі відчувати себе рівними серед інших людей і народів.

Україна прагне увійти в європейську і світову спільноту. Обов’язковими умовами такого входження є економічна, політична і культурна інтеграція. Проте без волі і свободи для індивіда і народу жодний з напрямів інтеграції є недоступний, а сама інтеграція стає нездоланним бар’єром.

Механізмом, який повинен реалізувати право, є держава. Сучасна Українська держава ще далека від досконалості, але вона формується на правильних теоретичних і правових засадах:

· вона відділена від громадянського суспільства;

· підставою для функціонування держави загалом і окремих її органів є право;

· головними цілями її є захист прав особи, родини (сім’ї), нації;

· вона повинна бути демократичною; органи влади мають формуватися гласно та бути підконтрольні народові;

· свої повноваження держава реалізує не лише через примус, а й через силу громадської думки;

· органом держави, який забезпечує справедливість і дає змогу захистити своє право, є гласний, високопрофесійний, сформований демократичним шляхом суд;

· Українська держава повинна синтезувати досвід творення держави і права всіх минулих поколінь протягом тисячолітньої історії.

Власна держава і право тому для українського народу є не лише головною метою, а й найвищою цінністю. Усвідомлення її є запорукою вдосконалення і розвитку кожного зокрема і всіх громадян України разом.

1. Громадянське суспільство

В сучасних суспільних науках існують різні визначення громадянського суспільства в широкому сенсі, як певного типу суспільної організації. Це пов’язано як з тим, що саме громадянське суспільство є складним і багатомірним явищем, так і з тим, що термін “громадянське суспільство” входить до інструментарію різних наук про суспільство (історії, політології, соціальної філософії, соціології) що накладає на його визначення свій відбиток, особливо з урахуванням наявності в цих науках різних традицій та шкіл.

Наприклад, громадянське суспільство визначається як “сукупність неполітичних відносин (економічних, національних, духовно-моральних, релігійних і т.ін.), галузь спонтанного самовиявлення інтересів і волі вільних індивідів і їх асоціацій”.

Існують і інші визначення громадянського суспільства, зокрема, як:

- системи забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної і духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління, системи самостійних і незалежних від держави громадських інституцій і відносин, які мають забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і колективів, реалізації приватних інтересів в потреб, індивідуальних чи колективних;

- стійкої системи горизонтальних соціальних зв’язків, суспільно-політичних орієнтацій і норм суспільної поведінки, що виростає безпосередньо з відносин власності, але не зводиться до них.

На думку відомого західного соціолога Едуарда Шилза, громадянське суспільство, по-перше, є частиною суспільства відокремленою і незалежною від держави; по-друге, воно забезпечує права індивідів і зокрема, право власності; по-третє, громадянське суспільство є сукупністю багатьох незалежних економічних одиниць, які діють незалежно від держави і конкурують одна з одною.

За словами відомого німецького державного і політичного діяча Дітмара Штюдемана, “поняття “цивільне або громадянське суспільство” позначає основний принцип демократії: під державою і суспільством мається на увазі співтовариство зрілих громадян, які самі спільно визначають свою долю. У вужчому сенсі громадянське суспільство визначається як демократична форма самоорганізації суспільства, незалежно від держави і поза ринком. Демократична, оскільки той, хто не визнає основних прав громадянина і людини, не може бути частиною громадянського суспільства. Таким чином, громадянське суспільство – елементарна складова частина діючої демократії”.

Підтримка громадянського суспільства є зобов’язанням країн, які вважають себе демократичними. Так, 26-27 червня 2000 року у Варшаві відбулася Урядова зустріч “До спільноти демократій”, в якій взяли участь високі посадові особі з 106 країн світу, у тому числі й з України. У підписаній ними декларації представники країн-учасників зобов’язалися “підтримувати цивільне (громадянське) суспільство, включаючи жіночі організації, неурядові організації, трудові та бізнес асоціації, а також незалежні засоби масової інформації в процесі здійснення ними своїх демократичних прав”.

Громадянське суспільство має певну специфіку, коли йдеться про так звані “посткомуністичні” країни, до числа яких належить і Україна. Частина теоретиків, передусім вихідців зі Східної Європи, визнавали існування в цих країнах елементів громадянського суспільства і за умов панування комуністичних режимів. Зважаючи на те, що незалежні від держави громадські рухи та організації практично в усіх посткомуністичних країнах відіграли значну, якщо не вирішальну роль у поваленні тоталітарних режимів, саме цим структурам у політичній науці країн Східної Європи було відведене пріоритетне місце як головним інститутам громадянського суспільства.

Водночас подальший розвиток суспільно-політичних процесів у цих країнах засвідчив, що не менш важливу роль у демократичних трансформаціях відіграє такий чинник, як політична культура громадян. Адже повноцінне громадянське суспільство є можливим лише як результат “визрівання” громадянина, поступового формування демократичної політичної і правової культури народу.

Тому, розглядаючи сучасний стан громадянського суспільства в Україні, необхідно розглядати як рівень розвиненості інститутів громадянського суспільства, так і стан громадянської культури, зокрема, рівень громадської активності населення країни.

Якщо узагальнити різні визначення, то можна виокремити основні риси громадянського суспільства. Таке суспільство характеризується:

- наявністю розвиненої мережі різноманітних відносин між рівними, автономними в своїх діях суб’єктами (окремими громадянами та соціальними групами), які здійснюються без посередництва держави;

- існуванням суспільних інститутів (громадських організацій, профспілок, структур місцевого самоврядування, незалежних ЗМІ та ін.), які відображають увесь спектр інтересів громадян та соціальних груп, захищають їх у стосунках з державою;

- усталеною системою цінностей, в основі якої лежать цінності суспільного активізму, моральної і економічної автономії індивіду, сприйняття суспільства як самоцінності.

2. Поняття правової держави.

Ідея правової держави пов’язана з утвердженням суверенності народу, підпорядкування держави суспільству.

Правова держава – це система органів та інститутів, які гарантують і охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, в якій панує закон, стосовно якого в однаковому відношенні перебувають влади всіх рівнів, партії, та громадські організації, посадові особи і окремі громадяни.

До недавнього часу вчені намагалися виводити правову державу лише із взаємодії права і держави. Через це правовою вважалася будь-яка держава, тому що не існує держави без права, без правової системи, і навіть тією чи іншою мірою без самообмеження правом. Нічого не міняє в цій ситуацію проголошення основною ознакою правової держави верховенство закону. Таке верховенство можливе і в тоталітарній державі. В цьому випадку воно повернене проти народу, який перетворюється в сукупність безправних підданих. А тому очевидно, що для правової держави, тобто для такої де панує право, треба йти не від закону і навіть не від права взагалі, а від громадянського суспільства, сучасне розуміння якого складалося паралельно з удосконаленням уявлень про демократичну правову державу.

Згідно з вченням Фіхте, між державою та індивідом укладається своєрідний договір, за яким індивід погоджується на певне обмеження своєї свободи і зобов’язується підпорядковуватись загальним настановам держави; а держава відповідно гарантує безпеку індивідові та його власності. Держава, як надсила, що переважає силу кожного окремого індивіда, може і повинна здійснювати примус стосовно будь-якого члена суспільства, якщо він порушив взяті на себе зобов’язання. Але, підкреслював Фіхте, цей примус повинен бути правомірним, тобто влада повинна діяти лише відповідно до цивільних і кримінальних законів.

Процес формування правової держави характеризується спільною ознакою – рухом людства до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність.

Реформування колишнього радянського суспільства, де насильство над людиною стало суттю державної політики, та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об’єктивно необхідним формування правової держави в Україні.

Розглянемо конкретніше суть правової держави, її принципи. У словосполученні “правова держава” на першому місці стоїть право, а на другому держава. Це означає верховенство права у суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи, колективів, для всіх громадян країни, така формальна рівність є властивістю права і виражає таку його специфіку як справедливість. Право в суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни і організації можуть бути юридично рівними і вільними тільки як учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.

Отже верховенство права у суспільстві – основний принцип правової держави. Він зумовлює і інші його принципи, зокрема підпорядкування закону самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід’ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх.

У правах людини виражаються можливості її дій у різних сферах: економічній, політичній, культурній, особистій. Отже, держава визнає автономію особи, щодо себе, захищає, охороняє від свавілля права людини, які стають ядром усієї правової системи. Закони та інші нормативні акти, які видає держава, узгоджуються з правами людини, підпорядковані принципу їх непорушності. Саме тому непорушність прав людини, її честі й гідності, її інтересів, їх охорона і гарантування – один із принципів правової держави.

3. Ознаки правової держави.

До основних ознак, за якими котрусь державу можна було б визначити як правову, належать:

· закріплення у конституції та інших законах основних прав людини;

· панування у суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни;

· врегулювання відносин між особою та державою на підставі загальнодозвільного принципу: “особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом”;

· взаємовідповідальність особи та держави;

· наявність у всіх громадян правової культури, зокрема життєво необхідних юридичних знань, а також умінь і навичок їх використання в практичному житті;

· розподіл державної влади між законодавчими, виконавчими та судовими органами держави;

· юридична захищеність особи;

· високе становище у суспільному та державному житті суду;

· неухильне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед, державними органами.

Отже, наведені вище ознаки повинні бути притаманні державі, що перетворюється на правову, в тому числі й Україні. Тепер для більш чіткого з’ясування змісту проаналізуємо кожну з них.

Закріплення в Конституції та інших законах України основних прав людини. Аналіз цієї ознаки почнемо з того, що дамо визначення основних прав людини. У правовій літературі під ними розуміють певні можливості людини, які необхідні їй для існування, розвитку, задоволення своїх потреб у конкретно-історичних умовах і мають бути загальними і рівними для всіх. Останні десятиріччя відзначаються тим, що відбувається процес визнання і забезпечення основних прав людини у цілому світі як на міжнародному, так і на національному рівнях. У суспільстві, лише держава може забезпечити здійснення прав людини.

Можна сказати, що держава є демократичною настільки, наскільки її законодавство відповідає загальновизнаним правам людини. На національних рівнях основні права людини закріплені насамперед у конституціях. Конституція України – Основний Закон Української держави, її первинний політичний та правовий документ. Вона закріплює основні права та свободи громадян України в економічній, політичній, культурній сферах, а також їх особистісні права. Але закріплення прав і свобод особи в Конституції є лише їх формальним проголошенням за відсутності механізму їх реалізації в законах. Так, у Конституції УРСР формально передбачались свобода слова, сумління, друку тощо, але відповідні закони були відсутні.

Панування у суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни. Ця ознака визначає високий авторитет закону, повагу до нього. Законів необхідно приймати стільки, щоб законодавчо були врегульовані всі основні сфери суспільного життя. Водночас для правової держави неоднаково, які закони діють. Тому до них висуваються певні вимоги: вони повинні виражати волю більшості або всього населення (це ознака демократичності закону). Воля більшості населення виражається через органи держави – парламент і президента, а воля всього населення – через референдум (всенародне голосування).

Крім того, авторитет закону проявляться у відповідності йому всіх підзаконних правових актів, а також у тому, що державні органи і службові особи свої рішення виносять на підставі закону і з дотриманням усіх його вимог.

Врегулювання відносин між особою та державою на підставі загальнодозвільного принципу: “особі дозволено робити те, що прямо не заборонено законом”. Відносини між особою та державою регулюються на підставі загальних дозволів, тобто особа може вчиняти будь-які дії, якщо на них не поширені якісь заборони з боку держави: продати машини, купити будинок, отримати освіту, заповісти майно та ін. Загальні дозволи не поширюються на службових осіб – працівників установ, підприємств, організацій (у тому числі державних органів), котрим дозволено робити лише те, що прямо зазначено в законі або іншому нормативному акті.

Взаємовідповідальність особи та держави. Закони видаються державою. Прийнятий закон обов’язковий для держави, її органів, державних службовців так само, як і для кожного громадянина. Якщо якийсь громадянин учинив правопорушення, то він притягається державою до юридичної відповідальності (адміністративної, кримінальної та ін.).

Однак держава, що порушила право громадянина, завдавши йому шкоди (наприклад при незаконному засудженні), повинна також нести відповідальність. У правовій державі не повинно бути такого органу чи службової особи, яких не можна було б притягти до відповідальності. Перед законом усі рівні – і громадянин, і держава.

Наявність у громадян правової культури. Активна участь громадян у суспільно-політичному житті, побудові правової держави неможлива без їх юридичної поінформованості, правової культури. Остання включає в себе знання права, повагу до закону, готовність виконувати закон, уміння користуватися законодавством у практичному житті, бажання та готовність боротися з правопорушеннями. Це досягається шляхом правової пропаганди та іншими засобами.

Розподіл державної влади між її органами: законодавчим, виконавчими та судовими. Суть цієї ознаки полягає в тому, що єдина державна влада поділяється на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову. Кожна з них здійснюється державними органами певного виду (парламент; уряд і виконавчі органи в центрі і на місцях; судові органи), що наділені певною самостійністю стосовно один одного.

Юридична захищеність особи. Тільки те суспільство, в якому дотримуються права і свободи, гарантоване від свавілля, диктатури, беззаконня . Масові репресії проти громадян колишнього СРСР 30-х – початку 50-х років були наслідком грубого порушення основних прав людини, зокрема, права на судовий захист. Тому важливим є закріплення в Конституції та інших законах держави не тільки прав і свобод, а й засобів їх охорони та захисту.

Високе становище в суспільному та державному житті суду. Ця ознака є найефективнішою юридичною гарантією прав і свобод громадян. Діяльність суду повинна ґрунтуватися на гласності, безпосередності; рівності сторін, презумпції невинності особи (у кримінальному праві). Незалежність суду – одна з суттєвих умов формування правової держави, а доступність судового захисту для громадян – це своєрідний показник того, як близько суспільство підійшло до побудови правової держави.

Неухильне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед, державними органами. Зміст цієї ознаки полягає в тому, що держава, яка прийняла закон, не може сама ж його порушувати. Для держави закон є обов’язковим, як і для кожного громадянина. При порушенні органом держави або її службовою особою права громадянина останній може звернутися до суду за захистом цього права. Аналогічно буде і в ситуації, якщо порушниками права виступатимуть громадяни, об’єднання громадян, підприємства, організації, установи.

В юридичній літературі під правовою державою розуміють державу, в якій юридичними засобами реально забезпечене здійснення, охорону і захист основних прав людини. Така держава становить один із найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

Наведені ознаки правової держави визначають шляхи і напрями її формування. Хоч на практиці, поряд з юридичними, необхідно приділяти увагу й соціально-економічним, політичним факторам. Виконання тільки юридичних заходів, що не грунтуються на відповідних матеріально-духовних засадах, може призвести до створення формальної, нежиттєвої структури правової держави.

4. Основні напрями формування правової держави в Україні.

Охарактеризувавши ознаки правової держави, потрібно виявити, якою мірою відповідає їм наша держава.

Правова держава передбачає передусім розвиток її юридичної бази – законодавства. В останні роки в Україні прийнято чимало законів, які регулюють суспільні відносини в різних сферах життя. У недавно прийнятій Конституції України критерієм закріплення основних прав та свобод громадян міжнародні стандарти, загальновизнані принципи й норми міжнародного права, зафіксовані, зокрема в Статуті ООН, Загальній декларації прав людини, Пакті про громадянські та політичні права, Паризькій хартії для нової Європи.

Розвиток конституційних положень щодо прав людини і громадянина здійснюється в законах України, зокрема, про власність, підприємництво, свободу совісті та релігійних організацій, про статус суддів, прокуратуру, адвокатуру та інших.

Верховенство закону, зміцнення його авторитету досягається шляхом поліпшення якості законів, удосконалення законодавчого процесу.

Крім прав і свобод людини, в законах повинні бути визначені також права нації, національностей, народу. Прикладом виконання цієї вимоги можна назвати Закон України “Про національні меншини в Україні”, який прийнято з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток.

Також на законодавчому рівні знайшов своє відображення загальнодозвільний принцип. У чинних законах значно розширено сфери діяльності громадянина, межі його свободи. Наприклад закон передбачає право власника вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, а підприємці мають право самостійно приймати рішення і здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

У плані реалізації такої ознаки, як взаємовідповідальність особи та держави, слід зазначити, що вона діяла раніше лише в напрямі відповідальності громадянина перед державою. Тепер ситуація змінилася. В Україні прийнято низку законів, згідно з якими держава несе відповідальність перед громадянином у разі порушення його прав. Наприклад, Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” встановлює порядок видачі компенсацій незаконно репресованим, надання їм пільг.

Уже дещо зроблено в Україні і для підвищення політичної культури населення. Так, закони України публікуються в засобах масової інформації, проводиться трансляція пленарних засідань сесії Верховної Ради, систематично виходять в ефір телерадіоканали політичної тематики, збільшено набір студентів у юридичні вузи та на юридичні та політологічні факультети.

Побудова правової держави неможлива і без чіткого розмежування повноважень між різними гілками державної влади. В Україні законодавча влада належить парламенту – Верховній Раді України. Виконавчу здійснюють Президент, Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Республіки Крим, органи державної виконавчої влади (центральні, місцеві та Республіки Крим), судову владу доручено здійснювати судовим органам – Конституційному Суду України, загальним, військовим, арбітражним судам. Верховна Рада приймає закони та здійснює контроль за їх виконанням; виконавчі органи займаються організацією проведення їх у життя; суди здійснюють правосуддя (шляхом вирішення кримінальних, цивільних, господарських та інших справ).

Важливим у плані побудови правової держави є також створення ефективного механізму охорони прав особи. На сьогодні в Україні діють Кримінально-процесуальний, Цивільний процесуальний та Арбітражний процесуальний кодекси, які передбачають процедуру звернення до суду за захистом порушених прав. Нові положення , які значно розширюють засоби захисту прав громадян, містять закони “Про адвокатуру”, “Про нотаріат”.

На підняття авторитету судових органів, забезпечення незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону спрямований Закон України “Про статус суддів”. Він встановлює порядок обирання суддів, процедуру здійснення правосуддя та недопустимість втручання в цю діяльність, а також інші важливі положення. Високими є вимоги щодо осіб, котрі обираються на посаду судді.

На сьогодні значно розширено коло питань, з яких можна звернутися до суду. Доступність суду для кожного громадянина – це своєрідний показник того, як близько суспільство підійшло до правової держави.

Правова держава може функціонувати лише в режимі законності, тобто такого стану відповідності суспільних відносин Конституції та іншим законам держави, який утворюється в результаті виконання законів усіма суб’єктами права (учасниками суспільного життя). Забезпечити відповідність законів та інших нормативних актів Конституції України покликаний Конституційний Суд України. Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Радою Міністрів Республіки Крим, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами місцевої виконавчої влади, самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями, посадовими особами та громадянами здійснюється органами прокуратури.

Аналіз ознак правової держави та напрямів її формування засвідчує, що, хоч у чинній Конституції Україна проголошена правовою державою, насправді це положення є дещо декларативним. Тому, незважаючи на певні здобутки в справі побудови правової держави, нам необхідно ще докласти чимало зусиль для вирішення цієї проблеми.

Висновки.

Зважаючи на молодий вік Української держави та відсутність досвіду державотворення, можна з упевненістю стверджувати, що положення про те, що Україна є правовою державою, які закріплені в Конституції, є чисто декларативними. Нам потрібно докласти ще багато зусиль для того, щоб Україна вийшла на той рівень стандартів суспільного, правового та політичного життя, який дасть їй змогу почувати себе рівною серед інших правових держав. Наш народ з давніх-давен славився тим, що ми всіма силами намагаємось досягти поставленої мети. Тому будемо вірити в поставлену перед нами ціль розбудови правової держави, не сходити з обраного шляху. Маємо надію, що в недалекому майбутньому українці будуть жити в країні, якої вони гідні.

Список використаної літератури.

1. Козак В. Форми політичної участі громадян у державотворчих процесах// Розбудова держави.–1998.–№1-2.– с.62-70.

Правова держава та шляхи її створення в Україні