Правова психологія. Психологічна школа права Л.І. Петражицького

Вступ 

  Юридична  психологія - галузь психологічної  науки, яка вивчає закономірності  та механізми психічної діяльності  людей у сфері відносин, що  регулюються правом.

  Об'єктом  психологічної науки є психіка  особистості як властивість високоорганізованої  матерії, яка є особливою формою відображення суб'єктом правовідносин об'єктивної реальності, саморегуляції на цій основі своєї поведінки і діяльності.

  Право  — система норм (правил поведінки)  і принципів, вста­новлених або  визнаних державою як регулятори  суспільних від­носин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуаль­них інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма за­ходами легального державного впливу аж до примусу.

  Психологічна теорія права — виникла в середині XIX ст. і розвинута Л. Петражицьким, Тардом, Россом та ін. Вони заперечували об’єктивну реальність права (сукупність правових норм) і стверджували, що право є “психічним переживанням” (почуттями чи емоціями). Представники цієї теорії стверджують, що можна знищити кодекси законів, але право залишається у головах людей, оскільки тільки у них міститься правове почуття чи ідея права. Право, на думку Л. Петражицького, це “імперативно-атрибутивна (обов’язково правочинна) емоція”, яка спонукає одну зі сторін виконувати якусь дію, а з 80 іншого боку, надає повноваження вимагати виконання цієї дії. Предметом теорії права він вважав правові переживання, які поділяються на переживання офіційно-ділового (позитивного) права та інтимного права. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Правова психологія.  Порівняння з правовою ідеологією. 

   Правова психологія - розділ юридичної  психології, який вивчає правосвідомість,  принципи її формування і розвитку, причини її реформації.

   Правова психологія — це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до права, правових явищ. Це неусвідомлене або не до кінця продумане ставлення до права, правових явищ, що й є правосвідомістю, яка походить з повсякденної практики у процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому формується здебільшого стихійно, спонтанно, безсистемно, тобто правова психологія не осмислена теоретично, не упорядкована логічно. В ній провідним елементом є емоції, а не понятійні форми відображення правової дійсності.

Основними проблемами правової психології є:

• психологія правової соціалізації особистості;

• психологічні умови ефективності правових норм;

• соціальні  стереотипи поведінки;

• психологічні спекти ефективної правотворчості. 

  Правова  психологія утворюється стихійно  на основі емпіричного (практичного), безпосереднього відображення суб'єктами  правових відносин правової поведінки у вигляді громадянської думки, переживань, почуттів, емоцій, оцінок тощо.

   Виникнення та існування правової  психології пов'язане з властивістю  людей безпосередньо, чуттєво  сприймати правову реальність, емоційно  реагувати на зовнішні стосовно  них правові явища. Тому правова психологія виявляється у почуттях, емоціях, настроях членів суспільства щодо права, відображає його не узагальнено, а конкретизованим чином.

  У  структурі правової психології  можна виділити:

1) статичні (сталі) та 2) динамічні (змінні) компоненти.

До перших належать правові звичаї та традиції, до других — настрої, почуття, переживання.

Правову психологію можна умовно поділити на три частини:

1) пізнавальна  — це правові емпіричні знання, уявлення, погляди; 

2) емоційна, яку складають правові емоції, почуття, настрої; 

3) регулятивна  — правові звичаї, звички, традиції.

   Правова психологія як феномен  суспільної свідомості до цих  пір залишається на периферії  наукової уваги філософів і  соціологів. Більшість вчених розглядають її лише в контексті вивчення правосвідомості як особливого виду соціального відображення. Тому самостійним об'єктом вивчення даний феномен не виступає практично ні в одній роботі. Така недооцінка самостійного значення правової психології як об'єкта наукового дослідження має в своїй основі, мабуть, більш загальну тенденцію, що домінувала деякий час в радянській суспільній науці, коли проблемі соціальної психології приділялося невиправдано мало уваги.

  Інтенсивне  вивчення радянською суспільною  наукою проблем правової свідомості та правової психології почалося в першій половині 60-х років. Однією з перших робіт, в якій досить глибоко аналізується феномен правової психології, стала монографія Д. А. Потопейко "Правосвідомість як особливе суспільне явище".

Заслугою даного автора є те, що вона досить глибоко проаналізувала такі елементи правової психології, як правові почуття і воля, показала їх роль у функціонуванні правової свідомості. Разом з тим, власне правова психологія не отримала в роботі досить глибокого висвітлення. Згадані правові почуття і воля не були навіть віднесені автором до правової психології, а розглядалися нею як загальні складові елементи правової свідомості в цілому.

Недостатньо чітко також проведені кордони  між правовою психологією і правовою ідеологією. Д. А. Потопейко пише: "Правова психологія як одна зі сторін прояву самосвідомості різних класів немислима без усвідомлення в тій чи іншій мірі членами даної соціальної групи їх соціальної взаємозв'язку між собою на основі спільності буття, без усвідомлення в тій чи іншій мірі єдності корінних інтересів даного класу і необхідності їх певного правового вираження і захисту". У цьому трактуванні правова психологія постає лише як форма раціонального відображення дійсності, як попередня, підготовча стадія формування правової ідеології.

  Поза  всяким сумнівом у правової  психології тієї чи іншої соціальної  групи дійсно визрівають і  поступово усвідомлюються загальні  інтереси групи, що служить  основою для подальшого формування  правових ідей. І в цьому проявляється взаємозв'язок правової психології та правової ідеології. Але правова психологія має самостійне значення і власну специфіку. У даній роботі, на жаль, відсутній трактування правової психології як самостійного феномену правової свідомості.

Розгляд правової психології через співвідношення її з правовою ідеологією простежується і в роботі В. А. Чефранова "Правова свідомість як різновид соціального відображення". На думку вченого, правову психологію відрізняє від правової ідеології перш за все форма, в якій вона відбиває об'єкт. Він пише: "На відміну від правової ідеології правова психологія виступає як сукупність правових переживань (почуттів, емоцій, настроїв), установок, звичок, що складаються під безпосереднім впливом правової життєдіяльності суспільства".

Іншими  словами, правова психологія на відміну  від правової ідеології відображає правову дійсність у чуттєво-емоційній  формі. При цьому підкреслюється якась "ущербність" правової психології, яка в порівнянні з правової ідеологією має незначну "ступінь занурення в сутність об'єкта".

Визначення  інших аспектів правової психології відбувається також через зіставлення  з правовою ідеологією. Так, джерелом формування правової психології "виступають ті ж суспільні відносини, які  відображаються в правовій ідеології".

 За  способом свого формування правова  психологія також відрізняється  від правової ідеології: "Вона  не може створюватися штучно, а виникає і стає реальністю  в процесі правового спілкування  людей". І за наявності суб'єктивності  у відображенні дійсності правова психологія протиставляється правової ідеології: "У правовій психології значною мірою виявляється суб'єктивність відображення, так як в цій області найбільшою мірою дають себе знати особливості (стану) відображає суб'єкта, на відміну від правової ідеології, де об'єктивна форма правового відображення як би переважає над суб'єктивної".

Таким чином, весь аналіз правової психології здійснюється через зіставлення  з тими характеристиками, які притаманні правовій ідеології. Такий підхід до визначення поняття "правова психологія" властивий практично всім видам робіт, в яких висвітлюється цікавий нам феномен. Правова психологія ставиться в підпорядковану залежність від правової ідеології і трактується при цьому як нижчий, більш простий рівень відображення правової дійсності.

Чи справді  правова психологія є нижчим і  більш простим рівнем відображення правової дійсності у порівнянні з правовою ідеологією? Ми маємо  намір розкрити ті сторони правової психології, в яких вона виступає як більш глибоке й різнобічне суспільне явище, ніж правова ідеологія.

Ідеологія взагалі і правова ідеологія  зокрема являють собою в кінцевому  рахунку раціоналізацію почуттів, потреб, настроїв будь-якої групи людей у  формі логічно стрункої системи  ідей і уявлень, яка виправдовує  необхідність того чи іншого соціального порядку, визначеного способу життєдіяльності, що відповідає інтересам цієї групи. Ідеологія завжди формується на основі психологічного відображення аспектів суспільного життя.

Правова ідеологія, зокрема, виникає тоді, коли на рівні соціально-правової психології вже сформувалися певні звичаї, які забороняють або, навпаки, дозволяють ті чи інші форми поведінки. Ці первинні норми-звичаї фіксувалися тільки на рівні безпосереднього спілкування членів громади і являли собою єдиний комплекс раціональних уявлень про те, як необхідно вести себе в тій або іншій ситуації, і емоційних проявів, що виражався зокрема в "священному жаху" перед небезпекою порушити те або інше табу.

Народжувані об'єктивними умовами життєдіяльності  людей, первинні норми потім підкріплювалися "ідеологічним усвідомленням у вигляді переказів і вірувань". Вони усвідомлювалися "частиною як традиційні правила поведінки, частиною як веління надприродних сил, що не підлягають сумніву і критиці". Можна погодитися з висловом Г. В. Плеханова про те, що на першому етапі свого формування ідеологія виростає з суспільної психології, є її узагальненням, кристалізацією соціально-психологічних явищ.

  Таким  чином, безсумнівною є первинність  правової психології в порівнянні  з правової ідеологією в генезисі їх функціонування. Саме в правовій психології визрівають і проявляються нові потреби соціального регулювання, які потім оформляються і закріплюються в концептуальній формі у вигляді нових норм та їх ідеологічного обгрунтування.

Первинність правової психології виражається також  у тому, що за своїм змістом вона набагато ширше правової ідеології. Правова психологія охоплює всю  сукупність різноманітних проявів  соціальної психіки, в яких відображається правова дійсність. Сюди можуть включатися і аспекти суспільного буття, що не знайшли свого відображення в офіційній правовій ідеології.

З іншого боку, правова психологія не є простою  сумою розхожих думок і суджень  про правові явища в суспільстві, які не здатні проникнути в суть того, що відбувається. Правова сутність соціальних явищ може осягати безпосередньо в процесі цілісного чуттєво-образного сприйняття ситуації. Оцінка справедливості тих чи інших правових норм також часто грунтується на "почуття справедливості", в якому в концентрованому вигляді знаходить своє вираження правовий досвід людини. Таким чином, осягнення суті правових явищ може відбуватися в різних формах, що доводить цілісність людської свідомості.

Разом з тим, деякі дослідники суспільної свідомості схильні заперечувати пізнавальну функцію правової психології. Типовою вадою при визначенні правової психології є зведення останньої до емоційно-чуттєвої стороні правосвідомості. Помітна ця тенденція у В.А.Щегорцова. Усі раціональні елементи правосвідомості, на його думку, містяться в правовій ідеології, а емоційні - у правовій психологіі. В. А. Чефранов також схильний поділяти ці дві сторони правової свідомості. Він пише: "Правова ідеологія може розглядатися як правове світорозуміння на відміну від правової психології як правового світовідчуття".

Виходячи  з положення про те, що специфіка  суспільної психології полягає в  тому, що вона, як і ідеологія, завжди забарвлена в колір інтересів  класів і інших соціальних груп, за правовою психологією визнають тільки оціночну функцію.

  Дійсно, психологія права як ні один з видів суспільної психології має нормативно-оціночний характер. Це пов'язано, перш за все, з тим, що сама галузь права була викликана до життя суспільною потребою у створенні формально закріплених положень, норм, які б дозволяли або забороняли ті чи інші дії людей, регламентували б їхні відносини. При цьому правова оцінка дійсності, закріплена в нормах права, виступає первинним моментом у формуванні правомірної поведінки громадян, їх правової психології. Емоційні реакції на ті чи інші правові явища суспільного життя є у законослухняних громадян результатом засвоєння людьми уявлень про належну, схвалену законом поведінку, про легітимність дій, скоєних в різних сферах суспільного життя.

Таким чином, оцінна функція правової психології якщо не всіх, то, принаймні, законослухняних громадян підкріплюється і посилюється формально закріпленими оцінками в нормах права і санкціями, наступними за порушення цих норм.

Разом з тим, як вже зазначалося, є всі  підстави, щоб визнати за правовою психологією і пізнавальну функцію. Дійсно, неможливе ставлення до будь-якого факту правової дійсності без попереднього сприйняття і розуміння сенсу цього факту. Емоційні реакції людини, особливо в такій раціоналізованій сфері суспільного буття, як право, неможливі без пізнання змісту правової ситуації. Як правильно зауважує В. С. Грехнев: "Заперечуючи знання, образність інформації, що надходить із суспільного середовища і формує відповідну емоційну реакцію, тим самим, хочемо ми цього чи ні, ми зводимо емоційну реакцію до суто інстинктивно, рефлекторного акту, властивому саме в такому утриманні тварин".

  Необхідно  відзначити специфіку раціонального  в правової психології. Усі раціональні  елементи правової психології  вплетені в практичну життєдіяльність  соціальних груп і відображають актуальні потреби та інтереси людей. Знання та уявлення людей про право насправді не просто закріплюють в узагальненій формі результати їхньої розумової діяльності, але і є раціональним обгрунтуванням їхнього ставлення до тих чи інших аспектів правової сфери. Тому раціональні елементи у правовій психології нерозривно пов'язані з емоціями, почуттями.

Ми виділили ряд особливостей правової психології, порівнявши її з правовою ідеологією, як основним елементом котрий  протистоїть  їй в структурі правової свідомості. Правову психологію і правову ідеологію не можна характеризувати як рівні правової свідомості і, тим більше, давати щодо них такі оцінки, як "більш високий рівень" або "більш низький рівень". Ми згодні з твердженням В. Іванова про те, що суспільна психологія і ідеологія є не рівні суспільної свідомості, а своєрідні способи її прояву.

Якщо  правова психологія відображає у  своїх формах реальну, живу свідомість людей, їхню безпосередню реакцію на ті чи інші події правової дійсності, то правова ідеологія являє собою продукт цілеспрямованої діяльності теоретиків-ідеологів і виконує роль інструмента або знаряддя захисту і обгрунтування інтересів певної соціальної групи. Правова ідеологія є зовнішньо об'єктивною, інституалізованою формою правової свідомості. Правову психологію не можна відірвати від реальної свідомості людей. Вона, власне, і є ця реальна свідомість людей, що відображає правові умови і відносини, що склалися на даний момент в суспільстві. 

2. Зародження психологічних підходів до трактування права 

   Виникнення психологічних концепцій  права було зв'язано з процесом  становлення психології як самостійної  галузі знань. Інтерес суспільствознавців  до проблем психологічної науки  помітно зріс на рубежі XIX –  XX ст.ст., коли в ній узяли гору експериментальні методи досліджень і почали складатися великі наукові школи, які розійшлися в трактуванні психіки людини (рефлексологія, біхевіоризм, фрейдизм і ін.). Сприйняті соціологами і юристами, ідеї цих шкіл поклали початок формуванню нових напрямків у суспільно-політичній думці.

На зламі XIX—XX ст. у країнах Західної Європи стався перехід соціології від натуралізму  та біологізму до психологізму, відбулося  становлення психології як науки. Деякі  вчені робили спроби віднайти сутність права в почуттях, інстинктах, емоціях, які, на думку психологів, є первинними відносно розуму і панують над ними.

  Право  почали розглядати як похідне  від психіки, таке, що міститься  в характері людини, в його  переживаннях. З подібних ідей  виникала психологічна теорія права, найвидат-нішими представниками якої були французький соціолог і криміналіст Габріель Тард (1843—1904) та викладач Петербурзького, а потім Варшавського університетів Лев Йосипович Петражицький (1867—1931).

Г.Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює норми і правила поведінки.

Аналізуючи  елементи психіки людини, такі як воля, свідомість, відчуття та емоції, Петражицький вважав, що останні є основою поведінки людини. Найбільш важливими є етичні емоції людини, що виникають внаслідок уявлень про якісь вчинки. Власне, вони є внутрішніми імперативами, заперечують егоїстичні зазіхання і сприяють формуванню почуття обов'язку.

Разом з етичними існують і правові емоції, які сприяють переходові уявлень з емоціональної сфери у вольову, формуванню вимогливості до себе та інших, керують поведінкою людей, що виконують певні обов'язки.

Уважаючи  джерелом права переживання та емоції людини, прибічники цієї теорії обстоювали ідею про вічність права, незалежність його від політики, економіки й держави. Психологічна теорія розглядала право в кількох аспектах: як право офіційне, таке, що застосовується державною владою; як неофіційне — право соціальних спільностей та прошарків суспільства. Крім того, вирізняли позитивне право, себто те, що матеріалізоване в кодексах, законах та інших нормативних актах, а також інтуїтивне право, що складалось у психіці індивіда.

Завдяки такому підходові робився висновок, що існує стільки систем, скільки індивідуальних правосвідомостей. Причому перше місце посідає інтуїтивне право, оскільки воно відображає інтереси особи і йому мають відповідати офіційне й позитивне право. Щоб така відповідність мала місце в практичному житті, пропонувалося розробити особливу юридичну науку — політику права, яка рівночасно вдосконалювала б психіку людини.

Право – явище індивідуальної психіки, імперативні-атрибутивні емоції (звідси незмінний зв'язок між правомочиями одного суб'єкта й обов'язками іншого). Однак право при такому підході стає вже не соціальним, а скоріше індивідуальним явищем, правовий статус одержували, наприклад, злодійські закони, внутрісімейні відносини, ігри дітей у пісочниці.

  Прихильники психологічних концепцій права – Т. Тард, Ф. Гіддінг, Л.Петражицький бачили основи і джерела права і суспільства в психіці людей.

Тард  причиною виникнення права (як і будь-якого  соціального явища) вважав пристосування, наслідування, відкриття. Завдяки їм первісні відкриття систематизувалися і складалися в систему законів і уряд.

Згідно  Гіддінгу, причиною виникнення суспільства, держави і відповідно, права є  свідомість породи (раси,), тобто пошук  людьми подібних собі. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Психологічна концепція права Л. Петражицького 

   Оригінальну психологічну теорію  права висунув Лев Йосипович  Петражицький (1867 – 1931 р.) – професор  юридичного факультету Петербурзького  університету, депутат I Державної думи від партії кадетів. Його погляди найбільше повно викладені в книзі “Теорія права і держави в зв'язку з теорією моральності” (1907 р.). Після Жовтневої революції він переїхав у Польщу й очолив кафедру соціології Варшавського університету.

  Петражицький  виходив з того, що право корениться  в психіці індивіда. Юрист надійде  помилково, стверджував він, якщо стане відшукувати правовий феномен “десь у просторі над чи між людьми, у “соціальному середовищі” і т.п., тим часом як цей феномен відбувається в нього самого, у голові, у його ж психіці, і тільки там”. Інтерпретація права з позиції психології індивіда, вважав Петражицький, дозволяє поставити юридичну науку на ґрунт достовірних знань, отриманих шляхом самоспостереження (методом інтроспекції) або спостережень за вчинками інших осіб.

  Джерелом права, по переконанню теоретика, виступають емоції людини. Свою концепцію Петражицький називав “емоційною теорією” і протиставляв її іншим психологічним трактуванням права, що исходили з таких понять, як чи воля колективні переживання у свідомості індивідів.

  Емоції служать головним спонукальної (“моторним”) елементом психіки. Саме вони змушують людей робити вчинки. Петражицький розрізняв два види емоцій, що визначають відносини між людьми: моральні і правові. Моральні емоції є однобічними і зв'язаними з усвідомленням людиною свого обов'язку, чи боргу. Норми моралі – це внутрішні імперативи. Якщо ми подаємо з почуття боргу милостиню, наводив приклад Петражицький, то в нас не виникає представлень, що жебрак вправі вимагати якісь гроші. Зовсім інша справа – правові емоції. Почуття обов'язку супроводжується в них представленням про повноваження інших осіб, і навпаки. “Наше право є не що інше, як закріплений за нами, яке належить нам – як наше добро – борг іншої особи”. Правові емоції є двосторонніми, а виникаючі з них правові норми носять атрибутивно-імперативний (представницько-зобов’язуючий) характер.

Теорія  Петражицького безмежно розширювала  поняття права. Він вважав правовими  будь-які емоційні переживання, зв'язані  з уявленнями про взаємні права  й обов'язки.

Петражицький  відносив до правових норм правила різних ігор, у тому числі дитячих, правила ввічливості, етикету і т.п. У його творах спеціально обмовлялося, що правові норми створюються не шляхом узгодження емоцій учасників суспільних відносин, а кожним індивідом окремо: “Переживання, що існують в психіці лише одного індивіда і не зустрічають визнання з боку інших, не перестають бути правом”. На цій підставі Петражицький припускав існування правових відносин з неживими предметами, тваринними і нереальними суб'єктами, такими, як бог чи диявол.

Наведені  висловлення викликали різку  критику у вітчизняній літературі. Юристи нерідко звертали увагу на абсурдність окремих положень Петражицького, не зауважуючи, що за ними стоїть теоретична проблема. Петражицький прагнув знайти універсальну формулу права, яка охоплювала б різні типи праворозуміння, відомі історії (включаючи договори з богом і дияволом у правових системах минулого). Його концепція з'явилася однієї з перших спроб, теоретично багато в чому незрілої, простежити формування юридичних норм у правосвідомості.

Численні  правові норми, створювані індивідами, неминуче вступають у протиріччя один з одним, указував Петражицький.

На ранніх етапах історії способом їхнього  забезпечення виступала самоправність, тобто захист порушеного права самим  чи індивідом групою близьких йому осіб. З розвитком культури правовий захист і репресія упорядковуються: виникає система фіксованих юридичних норм у формі звичаїв і законів, з'являються установи суспільної влади (суд, органи виконання покарань і т.п.). Монополізуючи функції примусу, державна влада сприяє “визначеності права”.

  Розвиток  звичаїв і законодавства разом  з тим не витісняє цілком  індивідуальні правові переживання,  стверджував Петражицький. У сучасних  державах поряд з офіційно  визнаним правом існує, на його думку, безліч систем інтуїтивного права, як, наприклад, право заможних шарів, міщанське право, селянське, пролетарське, право злочинних організацій. Психологічна теорія в цьому відношенні наближалася до ідей правового плюралізму, однак право соціальних класів і груп у ній було витлумачено індивідуалістично. “Інтуїтивних прав стільки, скільки індивідів”, – підкреслював Петражицький.

  Співвідношення інтуїтивного й офіційного права, по теорії Петражицького, у кожній країні залежить від рівня розвитку культури, стану народної психіки. Росія є “царством інтуїтивного права по перевазі”. У її склад входять народи, що коштують на різних ступінях розвитку, з безліччю національних правових систем і религий. До того ж,думав учений, російське законодавство знаходиться в незадовільному стані, а його застосування суцільно і поруч підмінюється офіційною дією інтуїтивних-правових переконань. Петражицький ратував за проведення в країні уніфікації позитивного права, створення повного зводу російських законів. Передове законодавство, за його словами, прискорює розвиток менш культурних шарів суспільства.

  Петражицьким виділялися позитивні правові емоції (правовий характер яких забезпечений чужими авторитетними веліннями (наприклад, монарха) або іншими зовнішніми нормативними фактами (наприклад, звичаєм)) і інтуїтивні правові емоції (забезпечуються внутрішнім переживанням суб'єкта). Розвиток права (його атрибутивна сторона) породжує державу.

Одночасно Петражицький підкреслював неприпустимість  зведення інтуїтивного права навіть найбільш утворених соціальних класів у масштаб для оцінки діючих законів. Реформи законодавства, як думав він, необхідно проводити на основі наукових знань. У зв'язку з цим їм висувався проект створення особливої наукової дисципліни – політики права.