Правовідношення власності та його зміст за законодавством України
МВС України
Харківський національний університет внутрішніх справ
Навчально-науковий інститут права, економіки та соціології
Навчально-консультативний пункт в м. Полтаві
Контрольна робота
з предмету «РЕЧОВЕ ПРАВО»
Варіант № 1
Виконала студентка VI курсу
групи ПЗ зб 12-20
Полтавцева Наталія Миколаївна
Індекс 365000
м. Лубни
Полтавська обл.
Тел. 80666167739
Полтава-2013
Правовідношення власності та його зміст за законодавством України.
Зміст понять "власність" і "право власності" може мати різне значення залежно від мети його вживання. Перше визначає його економічний зміст, друге — юридичний. Іноді поняття "власність" застосовується в розумінні, ідентичному поняттям "право власності" або "майно", належне особі власникові. Проте чіткого розмежування цих понять законодавець досить часто не додержується.
Так, допускалася непослідовність у застосуванні цих понять у законодавстві радянського періоду, зокрема при конструюванні норм Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 p. і Цивільного кодексу УРСР 1963 p.2. Звертає на себе увагу також конструювання назв глав, статей та їхнього змісту в ЦК УРСР, в якому розділ 3 називається "Право власності", а глави 7—13 відповідно мають назви "Державна власність", "Власність колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань", "Особиста власність", "Спільна власність", "Виникнення і припинення права власності", "Захист права власності".
При конструюванні правових норм варто також враховувати, що особі може належати майно не лише на праві власності, а й на підставі зобов'язальних правовідносин. Так, грошові суми громадянина, внесені на зберігання у кредитні установи, перетворюються з об'єкта права власності на об'єкт зобов'язального права. Але в економічному розумінні зобов'язальні правовідносини також є різновидом відносин власності.
Рідкісним явищем для законодавчої техніки є зміст п. 1 ст. 2 Закону України "Про власність",що втратив чинність у 2007 р, в якому дано наукове визначення права власності, відповідно до якого "право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном". Подібного визначення поняття права власності не містили ні ЦК УРСР 1922 p., ні Основи цивільного законодавства 1961 p. і Цивільний кодекс УРСР 1963 p., ні Основи цивільного законодавства 1991 p.
Загальновідомо, що власність — це економічна категорія. Дана аксіома не піддавалася сумнівам ні в юридичній, ні в економічній літературі. Різні погляди висловлювалися, як правило, щодо кола суспільних відносин, які повинні включатися в поняття "власність", або щодо співвідношення власності і права власності. В одних випадках власність визначалася як суспільна форма привласнення засобів і продуктів виробництва, в інших — як суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження засобами і продуктами виробництва.
Не розгортаючи широкої дискусії щодо становлення та обгрунтування зазначених поглядів, які не є безпосередньо предметом нашого дослідження, все-таки свої міркування з приводу найбільш принципових положень щодо розуміння економічного змісту власності вважаємо за потрібне висловити. На наш погляд, найприйнятнішою є перша точка зору, в основу якої покладено принцип привласнення матеріальних благ у процесі виробничої діяльності. Цей принцип був всебічно обгрунтований марксистською теорією. К. Маркс не раз зазначав, що "власність (привласнення) є умова виробництва", а "всяке виробництво є присвоєння індивідом предметів природи в межах певної суспільної форми і за допомогою неї". Але це поняття власності правильне не тому, що так його розумів К. Маркс, а внаслідок того, що без елемента привласнення не може існувати і сама власність. Отже є всі підстави погодитися з тезою, що центральним моментом поняття власності є "відносини між окремими індивідами та їх групами", які "складаються з приводу привласнення матеріальних благ".
Сучасне розуміння економічних відносин власності дав Є. О. Суханов, який зазначав, що такі відносини являють собою:
- по-перше, певні виробничі відносини (тобто ті, що виникають між людьми в процесі виробництва — як його передумова і результат);
- по-друге, економічні відносини людей з безпосереднього привласнення матеріальних благ, насамперед засобів виробництва (його передумови), а також результатів виробничої діяльності;
- по-третє, стан привласнення, чи належності матеріальних благ певним особам або їх колективам.
Щодо спроб, які іноді мали місце, представити право власності як таке, що регулює "суспільні відносини власності, тобто відносини між власниками та іншими особами в процесі володіння, користування і розпорядження засобами і продуктами виробництва, в тому числі засобами споживання", то вони фактично спрямовані на обмеження кола економічних відносин власності, які підлягають у суспільстві правовому регулюванню. Так, економічні відносини власності не можна зводити лише до відносин володіння, користування і розпорядження матеріальними благами. Ці повноваження носія власності є вторинними (похідними) порівняно з реально існуючою суспільною формою привласнення матеріальних благ, що є первинною. Відповідно тут допущено правову неточність, оскільки економічні відносини власності регулюються не лише нормами інституту права власності, а й нормами інших інститутів, зокрема зобов'язального права.
Якщо дійти висновку, що в законодавстві про власність немає потреби формулювати визначення поняття права власності і достатньо обмежитися переліком правомочностей власника, то всі зазначені їх варіанти не позбавлені певних вад. Головна з них полягає в тому, що в нормах наведеного змісту власника відмежовано від майна, яке є у його власності, і відповідно не засвідчується перебування майна у власності індивіда. Щоб уникнути цих вад, зміст права власності можна було б законодавче визначити такою нормою: власникові майна належить абсолютне право на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном.
Навряд чи доцільно повністю заперечувати саму можливість законодавчого визначення поняття права власності. Заради справедливості зазначимо, що законодавчій техніці відомі подібні підходи. Класичним прикладом є формула, закладена у відомому Цивільному кодексі Франції (Кодексі Наполеона). В ньому, зокрема, записано, що "власність є право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином" (ст. 540). Але у цьому кодексі, по-перше, дано визначення власності, а не права власності і, по-друге, власність характеризується правами користування і розпорядження, а не суспільними відносинами, що робить наведене визначення цілком прийнятним з правової та економічної точки зору.
Тому у 2007 році були внесені зміни до ЦК України, а саме глава 23 ст. 316, де вказано, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.
Слово "власність"
нерідко вживається для позначення належності
комусь речей. Іншими словами, власність
тлумачиться як присвоєння особою засобів
і продуктів виробництва усередині і за
допомогою певної суспільної форми.
Визначення власності за допомогою категорії
присвоєння випливає з робіт К. Маркса,
де категорії "власність" і "присвоєння"
тісно пов'язані. Такий підхід до визначення
власності загалом можливий. Проте слід
враховувати, що поняття присвоєння потребує
конкретизації, а тому навряд чи може бути
використане для розкриття змісту власності
без визначення його самого. До того ж
у поняття "присвоєння" К. Маркс і
його послідовники нерідко вкладали різний
зміст . У зв'язку з цим виникає необхідність
більш детальної характеристики і встановлення
визначальних ознак цієї категорії.
На вирішення цього завдання спрямоване визначення власності як такого ставлення особи до речі, за якого вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої . Отже, і власність характеризується такими зовнішніми ознаками як наявність влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними нормами. Власник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ — своя, для невласників, відповідно, — чужа.
З такого розуміння власності випливає, що власність — це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. З одного боку цього відношення — власник, що ставиться до речі як до своєї, з іншого — невласники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що ці особи зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника мати цю річ.
Таким чином, власність — це суспільні (цивільні) відносини, у яких одні особи — власники — ставляться до речей як до своїх, а всі інші — невласники — мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речи. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.
Відносини власності, як правило,
поділяють на економічні та юридичні.
Економічні відносини власності є одночасно
вольовими і не вольовими.
Не вольовими вони є тому, що в умовах існування
суспільства є об'єктивованими, тобто
існують, певною мірою, незалежно від волі
людей: люди не можуть жити, не вступаючи
у відносини власності.
Водночас відносини власності є вольовими,
оскільки без цілеспрямованих вольових
дій людей вони виникати не можуть.Саме
в силу наявності в них вольового елементу
відносини власності можуть бути об'єктом
правового регулювання.
Отже, власність — це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст. З першої ознаки випливає, що власність — це завжди майнові відносини, серед яких вона займає чільне місце. Наявність другої ознаки зумовлює необхідність характеристики як "воля власника", установлення меж його волевиявлення. У зв'язку з ним слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що прямо не заборонене законом, або і суперечить соціальній природі власності.
Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєності речей, відображеному в існуванні вольових майнових відносин, у яких одній особі належить право на речі (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади, потрібно встановити співвідношення цього поняття з поняттям "право власності".
З розуміння власності як стану належності (присвоєності) матеріальних благ певному індивіду, визнаного іншими індивідами, випливає, що такі відносини властиві будь-якому людському суспільству. Водночас, право як суспільний феномен (у тому числі й право власності) виникає лише на певному щаблі суспільного розвитку, тобто пізніше за власність, що історично передує інституту права власності.
Проте, виникнувши, право власності слугує не тільки юридичною формою відносин власності, але й активно впливає на їхнє формування й розвиток. Це пов'язано з тим, що право є суспільно-публічним інститутом і елементом суспільної свідомості.
Відносини власності регулюються різними галузями права. Важлива роль у регулюванні відносин власності належить конституційним (державно-правовим) нормам, які встановлюють форми власності (ст.ст. 13, 41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб'єкті права власності (ст. 13), гарантії права власності і обов'язки власників (ст. 13 і 41 Конституції). Проте головне навантаження припадає на норми цивільного права,)котрі визначають зміст права власності, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту.
У цивільно-правовій науці право власності розглядається в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ. Такі правові норми у своїй сукупності утворюють відповідний інститут права власності. Оскільки ці норми мають переважно цивільно-правове походження, то це дає достатньо підстав для визнання інституту права власності інститутом цивільного права.
Проте норми інституту права власності містяться як у цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційній, земельній, підприємницькій, пенсійній, сімейній та ін.), що може дати привід вважати інститут права власності комплексним (багатогалузевим) інститутом права чи законодавства. Так, Ю. С. Червоний акцентує увагу на провідній ролі норм конституційного права регулювати відносини власності. Не заперечуючи важливості конституційного регулювання відносин власності, все ж таки головне праворегулююче значення у цій сфері відносин належить нормами цивільного права, а інші норми мають переважно допоміжний характер (крім конституційних норм).
Норми інституту права власності регулюють, як правило, лише ті відносини, які набувають форми товарно-грошових відносин. Інші майнові відносини щодо власності можуть бути також предметом захисту чи охорони, зокрема адміністративного, кримінального права. Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові загальноправового, комплексного інституту права власності. Така думка, хоч і не безспірна, але має право на існування і вимагає всебічного вивчення та обгрунтування. У зв'язку з цим постає питання про допустимість об'єднання правових норм, що врегулювали відносини окремих форм власності, в самостійні юридичні інститути (право державної, колгоспно-кооперативної, особистої власності, а нині — приватної, колективної).
Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна;
Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації свідчить про те, що лише у високорозвинутих (економічно та інтелектуально) країнах, у яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.
Суб'єктивне право власності має абсолютний характер. Це означає, що власникові протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди для його здійснення. В юридичній літературі вважається, що суб'єктивне право власності "існує в межах конкретних правовідносин власності". Не заперечуючи можливості такого підходу в оцінці факту вияву суб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертати увагу на певну умовність існування цих правовідносин, оскільки таких "конкретних" правовідносин у юридичному розумінні цього поняття може й не бути.
Суб'єктивне право власності — це не абстракція. Воно наповнене своїм конкретним змістом. Загально прийнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Ці правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і дістали серед юристів назву "тріади". У правовій науці, проте, немає єдності щодо авторства такої тріади. Тривалий час вона вважалася дітищем римського приватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими вченими, зокрема Є. О. Сухановим, який зазначав, що в римському приватному праві були закріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні речові права, а третя (розпорядження) стала середньовічним "винаходом" коментаторів.
Зміст права власності складається із правомочностей(функцій) володіння, користування і розпорядження річчю (майном) власника.
Право володіння – це право фактичного, фізичного та господарського впливу на річ (майно). Слід мати на увазі, що в юридичній літературі розрізняють володіння законне (таке, що ґрунтується на законі) та незаконне, яке в свою чергу поділяється на добросовісне і недобросовісне.
Таким чином, законним володінням є володіння, яке ґрунтується на правовідносинах, які мають правові підстави, наприклад, укладення договору купівлі продажу, дарування тощо. Законне володіння ще іменують титульним.
Законне (титульне) володіння може здійснюватися як власником речі (майна), так і іншими особами. Наприклад, заставодержатель має право володіння певною річчю (майном) на підставі договору, закону або рішення суду.
Слід мати на увазі, що власника інші законні володільці відрізняються тим, що власник на ряду з правомочністю володіння, завжди має право користування і розпорядженні річчю (майном), а законний (титульний) володілець може здійснювати інші правомочності лише за погодженням із власником. Так, наприклад, при договорі найму (оренди) майна орендар (наймач), окрім правомочності володіння, має і право користування цим майном. При укладенні договору комісії, комісіонер має право володіння та розпорядження майном.
Володіння, яке не ґрунтується на правових підставах називають незаконним (безтитульним). Незаконне володіння може бути добросовісне та недобросовісне.
Так, добросовісним незаконним володінням визнається володіння, коли особа, яка володіє майном без правових підстав, не знала і не повинна була знати про його незаконність. Наприклад, особа придбала на ринку річ, і пізніше було з’ясовано, що вона вкрадена.
Недобросовісним незаконним володінням є таке володіння, коли володілець майна знає або повинен був знати про незаконність свого володіння. Наприклад, особа знайшла річ і не повідомила відповідні органи про знахідку, а залишила йог собі.
Право користування – можливість власника або інших осіб вилучати з речі її корисні властивості, привласнення плодів і доходів, що приносяться річчю для задоволення своїх потреб. Наприклад, у власності особи є квартира, яку вона може здавати в найм і отримувати плату за користування нею; якщо особа є власником цінних паперів, то може отримувати дивіденди; корова може приносити молоко або приплід; власник може використати своє майно і для здійснення підприємницької діяльності, від якої можуть бути отримані доходи або внести своє майно в уставний фонд юридичної особи, яка утворюється тощо.
Слід наголосити, що право володіння і право користування нерозривно пов’язані між собою. Без володіння не може бути здійснено користування річчю (майном).
Законними користувачами можуть бути як власник, так і інші особи, які користуються майном на законних підставах. Наприклад, наймач користується майном на підставі договору прокату; користувач користується річчю на підставі договору позички; державне підприємство користується майном, яке передано йому на праві повного господарського відання тощо.
За загальним правилом продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Наприклад, заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави, якщо це буде встановлено в договорі тощо.
Право розпорядження – це можливість власника визначати юридичну і фактичну долю майна.
Право розпорядження може здійснюватися власником у різні способи: шляхом відчуження (продаж, дарування, рента тощо), шляхом передачі іншим особам у володіння та (або) користування (оренда, застава, позичка тощо), шляхом знищення або шляхом фізичної відмови від майна та ін.
Право розпорядження може бути обмежене у випадках, встановлених законом. Закон передбачає викуп пам’ятки історії та культури, який внаслідок дій або бездіяльності власника загрожує пошкодження або знищення тощо.
Необхідно знати, що право розпорядження, як і право володіння та право користування, може належати не лише власнику, а й іншим особам. Так, наприклад, за договором комісії комітент (власник) передає комісіонеру право розпорядження річчю, проте слід зауважити, що комісіонер набуває право володіння та право розпорядження, права ж користування він не має. Або, наприклад, за довіреністю власник може передати іншій особі всі три правомочності: володіння, користування та розпорядження його майном.
Всі правомочності взаємопов’язані між собою і виникають всі разом, як правило, у власника майна. Таким чином, у сукупності вони визнають всі можливі дії, які можуть здійснюватися щодо майна в межах закону і становити зміст права власності. Необхідно зазначити, що на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Суб’єктами права власності є:
- Український народ;
- фізичні особи;
- юридичні особи;
- держава Україна;
- Автономна Республіка Крим;
- територіальні громади;
- іноземні держави;
- інші суб’єкти публічного права.
Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Як вже було з’ясовано, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Держава не втручається у здійснення власником права власності. Проте, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто законодавець визначає межі здійснення права власності.
Закон визначає, що власність зобов’язує. Власник зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.
Слід звернути увагу на те, що в ЦК України визначено такі форми власності як:
- власність Українського народу;
- приватну власність;
- державну власність;
- комунальну власність.
Слід звернути увагу на те, що законодавець не відносить Український народ до учасників цивільних правовідносин, проте визначає його суб’єктом права власності. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.
Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.
Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Наприклад, бойова зброя, боєприпаси тощо.
Зауважимо, що склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Проте, законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної на юридичної особи.
Суб’єктом права державної власності є держава Україна. Від імені та в інтересах держави України право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Майно, що знаходиться у державній власності, може передаватися юридичним особам публічного права на основі повного господарського відання (державним підприємствам) або оперативного управління (казенні підприємства).
Суб’єктами права комунальної власності визнаються територіальні громади. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Щодо видів права власності, то можна виділити наступні:
- право приватної власності:
- право власності фізичних осіб;
- право власності юридичних осіб;
- право державної власності:
- право повного господарського відання;
- право оперативного управління;
- право комунальної власності:
- право власності територіальних громад;
- право спільної власності:
- право спільної часткової власності;
- право спільної сумісної власності.
Отже, як бачимо думки розділяються, але всі схожі в тому, що наше законодавство ще не знайшло того визначення, яке задовольнило б і економістів, і правників. На мою думку, сучасний правознавець повинен керуватися все-таки чинним Цивільним Кодексом України, але не боятися додавати своє бачення цього спірного питання.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
- Конституція України. - К., 1996.
- Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // ОВУ. - 2003.
- Цивільний Кодекс Наполеона 1804 р.
- Домашенко М.В., Р у б а н и к В.Є. Власність і право власності: нариси з історії, філософії, теорії і практики регулювання відносин власності в Україні. - X., 2002
- Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.І.Семчика, П.Ф.Кулинича. - К., 2001. - С. 240-241.
- Погрібний С. О. Володіння у цивільному праві. - Одеса, 2002.
- Право власності в Україні / за ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. - К., 2000.
- Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / за ред. Є.О. Харитонов, О.В. Старцев. - К., 2007. - Книга 1.
- Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера (кер. авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - 2-е вид., допов. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - Кн. 1.
- Цивільне право України. У 2 ч.: Наук.-практ. комент. Ч. 2 / Я. М. Шевченко. - К: Ін Юре, 2004. - 896 с.
- Інтернет.
