Правове регулювання як особлива форма соціального
Вступ.
Суспільство — це різновид складних, диференційованих, динамічних соціальних систем, що характеризуються цілісністю, стійкістю, здатністю до саморозвитку та наявністю особливих соціальних цінностей і норм, які забезпечують його функціонування.
Дослідження будь-якої системи можна проводити як у цілому, так і аналізуючи її складові. Так, В. Селіванов, Н. Діденко зазначають, що системостворюючими чинниками слід вважати людину як суб'єкта становлення, функціонування та розвитку суспільних відносин; суспільні відносини як найефективнішу форму соціального зв'язку; культуру як сукупність матеріальних та духовних досягнень суспільства, що зумовлює певні критерії її цілісності як соціального утворення.
В. Четвернін розглядає суспільство як вияв самоорганізованої соціальної системи, серед властивостей якої розрізняє самоцінність як неможливість існування людини поза межами суспільств. Це дає можливість виокремити два типи суспільства та два типи цивілізації: персоноцентристську і системо-центристську.
Слід зазначити, що дієвість даної системи залежить від рівня впорядкованості соціальних відносин. Це впорядкування відбувається шляхом соціального регулювання. Міра регулятивного впливу на суспільство визначається певними факторами, а саме: ступенем розвитку суспільних відносин, вимогами, які ставить саме суспільство, складністю відносин, що виникають між суб'єктами та рівнем організованості суспільства.
Правове регулювання як особлива форма соціального.
Соціальне регулювання — це здійснюваний за допомогою системи спеціальних засобів вплив суспільства на поведінку суб'єктів з метою упорядкування відносин та забезпечення соціального компромісу.
У юридичній літературі існують різні підходи до проблеми соціального регулювання: від релігійних до класових, від біхевіористських (пов'язаних з поведінкою суб'єктів) до кібернетичних.
Кожен з цих підходів є складним, поліструктурним комплексом. Так, релігійні уявлення про соціальне регулювання містять різні вихідні постулати. Теологічні теорії, згідно з якими поведінка людини повністю залежить від «Божої волі», а беззаперечне підкорення цій волі є змістом людської діяльності; інші теологічні теорії, менш радикальні, виходять з того, що людина має божественне начало, але водночас має і свободу вибору своєї поведінки. Основу релігійних поглядів складають певні правила (заповіді, канони, закони), яким повинні слідувати всі члени суспільства.
Складним є і класовий підхід щодо соціального регулювання. В його основу покладено класові інтереси, ідеали та цінності, які формуються пануючими класами, а тому ці моральні та правові норми діють як регулятори суспільного життя.
Соціальне регулювання повинно знайти відображення у різноманітності форм виразу: від правових (закони, підзаконні нормативно-правові акти) до моральних (кодекси честі, етика адвоката, підприємця тощо); від естетичних (стиль, мода) до організаційно-технічних (стандарти, правила безпеки); від централізованих (програми, директиви) до синергетичних (фактори, які формують навколо себе однорідні, подібні стани, групи явищ тощо). [2, с.180]
Біхевіористський підхід розглядає соціальне регулювання з позиції певного впливу норм, що встановлені та визнані в суспільстві, у державі, в певній соціальній спільності, на поведінку людини, з урахуванням різних факторів.
Для кібернетичного підходу характерний погляд на суспільство як врегульовану систему, де соціальне регулювання розглядається як засіб впливу на суспільні відносини, процеси, системи, котрий має забезпечувати їх певні характеристики. Суспільні відносини повинні набувати заданих нормою права певних ознак. Коли характеристики об'єкта регулювання виходять за ці межі, ці відносини чи системи повинні бути відкореговані до відповідних параметрів. Цей процес передбачає зворотній зв'язок, який дає повну інформацію щодо стану об'єкта правового регулювання, своєчасного застосування заходів додаткового впливу на останній та повернення його у межі запропонованих параметрів.
У сфері соціального регулювання вирішуються завдання щодо формування соціальної ролі в суспільстві соціальних систем і структур шляхом підпорядкування, встановлення ієрархії, організації та функціонування влади тощо.
Соціальне регулювання характеризується наступними ознаками:
— Воно здійснюється в межах суспільства.
— Регулює поведінку соціальних суб'єктів.
— Має загальний характер.
— Поширюється на всіх суб'єктів.
— Здійснюється за допомогою спеціальних засобів.
— Гарантується суспільством.
— Забезпечує функціонування суспільства як певним чином організованої системи.
Соціальне регулювання характеризується як найбільш раціональне поєднання двох його різновидів: нормативного регулювання та індивідуального регулювання.
Соціальне регулювання реалізується в суспільстві, його змістом є перехід від нормативного регулювання до індивідуального. Процес упорядкування відносин між суб'єктами пов'язується з можливістю конкретизації правил загального характеру до певного випадку чи суб'єкта.
Таким чином, винесення рішення у певній справі на підставі та у відповідності з нормою загального характеру і визначає практичну реалізацію соціального регулювання.
Вказані види соціального регулювання мають рівноцінне значення, оскільки нормативне визначає правила поведінки в цілому, а індивідуальне — є засобом реалізації нормативного шляхом його конкретизації до певних життєвих обставин.
Цілісна динамічна система соціальних норм є необхідною умовою життя суспільства і функціонування держави, об'єднань громадян та окремого індивіда. [8, с.98]
Система соціальних норм відображає досягнутий ступінь економічного, соціально-політичного і духовного розвитку суспільства, історичні та національні особливості держави.
Так, Н. Тарасов зазначає, що існує два підходи стосовно розуміння терміна «норма». По-перше, норма — це природний стан деяких суб'єктів ( систем, відносин, процесів); по-друге, норма — правило поведінки, пов'язане із волею та свідомістю людини, що виникає у процесі культурного розвитку і соціальної організації суспільства.
Соціальні норми гарантують не лише певний порядок у суспільстві, а й забезпечують певний рівень свободи суб'єктів.
Дослідження соціальних норм пов'язано з аналізом суспільних відносин та діяльності індивідів. Під суспільними відносинами, вважають В. Селіванов та Н. Діденко, слід розглядати стійкі, типово необхідні нормативно-упорядковані соціальні зв'язки у вигляді соціальної дії, яка виявляє залежність та спільність людей, соціальних угруповань, в основі котрої лежать інтереси та потреби індивідів, взаємний обмін духовними і матеріальними цінностями.
Соціальна діяльність об'єктивно зумовлена потребами суспільства й має цілеспрямований характер. Взаємодія суб'єктів між собою та в процесі спілкування з природою, взаємозв'язки, які при цьому виникають, потребують унормування.
М. Бобнева, наприклад, вважає, що соціальні норми формуються у процесі свідомої, цілеспрямованої діяльності суб'єктів, зумовленої ефективними факторами, які надають нормі «об'єктивної владності».
У юридичній літературі деякі вчені зауважують, що сутність соціальної норми розкривається через об'єктивні та суб'єктивні характеристики. Об'єктивний характер соціальної норми зумовлюється необхідністю підтримувати в суспільстві стабільність та порядок, потребами соціальних систем саморегуляції, необхідністю закріпити різні соціальні зв'язки, які постійно повторюються та виникають у процесі соціальної діяльності суб'єктів. Суб'єктивний характер соціальної норми обумовлений можливістю індивідів, соціальних груп усвідомити потреби суспільства у встановленні ціннісних еталонів поведінки та закріпити їх у різних правилах, приписах, знакових системах, сформувати певний рівень правової свідомості, який відповідав би рівню розвитку суспільства.
Окремі автори не поділяють думки про синтез об'єктивного та суб'єктивного фактора в соціальній нормі. Вони вважають, що їй притаманний об'єктивний характер, зумовлений розвитком суспільних відносин та необхідністю закріпити існуючі в суспільстві внутрішні закономірні взаємозв'язки.
Заслуговує на увагу позиція М. Кельмана, О. Мурашина, котрі розглядають соціальну норму як правила поведінки загального характеру, що виникли у процесі історичного розвитку, і регулюють різні сфери суспільних відносин, мають зміст, зумовлений свідомо-вольовою діяльністю людей, рівнем економічного, соціального й культурного розвитку суспільства та забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.
У цьому визначенні соціальних норм закладені ті їх ознаки, які дають можливість розглядати останні як важливий регулятор соціальної взаємодії суб'єктів, як стійкі соціальні зв'язки, що створюються в результаті цільової діяльності чи виникають внаслідок закономірних актів поведінки, які повторюються, та адекватного суб'єктивного усвідомлення цих норм, які набувають різних форм.
М. Матузов та А. Малько вважають, що соціальні норми — це об'єктивно необхідні правила спільного людського буття, вказівники на межу необхідної та можливої поведінки.
Норма — це завжди певні правила поведінки, які встановлюють, зобов'язують, забороняють, дозволяють ті чи інші дії у певних умовах, одночасно вони є засобом суспільного чи державного контролю за поведінкою суб'єктів.
У юридичній літературі існує точка зору, що «норма» та «правило» застосовуються як рівнозначні, взаємозамінні категорії. Однак деякі вчені вважають, що «правило» — це вужча категорія, оскільки воно міститься лише у диспозиції правової норми.
П. Недбайло зазначає, що соціальні норми — це правила загального характеру, які відображають потреби суспільного життя та мають вирішальне значення для практичної діяльності людей. [5, с.215]
В. Кудрявцев підкреслює, що норма — це міра позитивної, суспільно корисної поведінки, спрямованої на досягнення певного результату, інтересу.
Узагальнивши наведене вище, слід зазначити, що соціальна норма — це правило загального характеру, що характеризує певну сферу життєдіяльності суспільства, встановлюється державою, суспільством, об'єднаннями громадян чи окремими суб'єктами з метою чіткого формулювання прав та обов'язків суб'єктів суспільних відносин.
У юридичній літературі виділяють такі ознаки соціальної норми:
— Вони є правилами поведінки, що визначають можливу та необхідну поведінку суб'єктів суспільних відносин.
— Вони мають загальний характер, тобто поширюються на невизначене коло осіб та невизначену кількість випадків.
— Встановлюються чітко визначеними суб'єктами.
— Регламентують певну сферу суспільних відносин.
— Мають особливе значення для суспільства, що визначає ступінь обов'язковості норм.
— Певним чином гарантуються та забезпечуються.
Соціальні регулятори, за допомогою яких здійснюється комплексний вплив на свідомість та поведінку суб'єктів, створюють цілісну систему.
У соціології соціальні норми за різними критеріями поділяються на елементарні та складні, інтенсивні і екстенсивні, прогресивні та регресивні, спонтанні і директивні, «живі» та «мертві», функціональні і не функціональні.
Багатоманітність суспільних відносин визначає різноманітність соціальних норм, які у юридичній літературі можуть бути класифіковані за різними критеріями.
Розрізняють такі критерії класифікації соціальних норм:
І. За способом виникнення:
1. Стихійні норми, що
виникають неусвідомлено з
2. Свідомі, які виникають свідомо з необхідності не лише впорядкування відносин, а й закріплення прав та обов'язків суб'єктів.
II. За суб'єктами прийняття та охорони:
1. Норми, які приймаються та гарантуються державою (правові, політичні).
2. Норми, що розробляються,
приймаються та гарантуються
громадськими об'єднаннями (
3. Норми, що розробляються, приймаються та гарантуються суспільством (звичаї, традиції).
III. За способом закріплення:
1. Усні, які існують у свідомості суб'єктів та передаються з покоління у покоління.
2. Письмові, що мають документальну форму закріплення та певний ступінь обов'язковості.
IV. За сферою регулювання:
1. Традиції, тобто норми, які склались в суспільстві історично.
2. Звичаї, тобто норми,
що склалися в результаті
3. Норми етики, що відображають
відповідність поведінки суб'
4. Норми естетики, які
відображають відповідність
5. Норми моралі, що характеризують рівень уявлення суспільства про добро та зло, справедливість і несправедливість.
6. Норми культури, які характеризують рівень духовного розвитку суспільства.
7. Організаційні норми,
що встановлюють порядок
8. Політичні норми, які
визначають взаємодію суб'
9. Релігійні норми, що засновуються на вірі у Бога та регулюють порядок здійснення релігійних культів.
10. Корпоративні норми,
які регулюють діяльність
11. Норми права, що є
державно-владним засобом
Характер розвитку суспільства впливає на значимість того чи іншого виду норм. В суспільстві до виникнення держави переважно існували звичаї, традиції, що регулювали суспільні відносини, відображали та конкретизували дію об'єктивних законів, тенденцій суспільного розвитку, тобто таких норм, які діють з природно-історичною необхідністю. У державно-організованому суспільстві виникають нові правила соціальної регуляції, серед яких важливе місце займають право, мораль та інші норми.
Оскільки суспільне життя складне і різноманітне, то соціальні норми помітно відрізняються одна від одної не лише за сферами регулювання суспільних відносин, а й за способами встановлення і забезпечення, за суб'єктами їх прийняття тощо.
Право — це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, що встановлюється чи санкціонується державою з метою регулювання найважливіших для суспільства відносин, шляхом визначення точного змісту прав та обов'язків суб'єктів і можливістю застосування відповідальності за їх невиконання або порушення.
Визначення права у світовій історії теоретичної думки досить багатоманітне та різнохарактерне. Більшість авторів залишаються прихильниками нормативної школи праворозуміння, відповідно до якої право розглядається як нормативно-вольовий регулятор суспільних відносин, як внутрішня взаємоузгоджена система встановлених чи санкціонованих державою формально визначених норм, які забезпечуються примусовою силою держави.
В. Селіванов та Н. Діденко вважають, що — з точки зору філософії — право є сукупністю етичних суспільних цінностей, таких, як: справедливість, порядок, моральність, правдивість та інші, що ґрунтуються на ідеї соціальної рівності. [2, с.179]
B. Нерсесянц виділяє два аспекти буття права: право у статичному стані та право у динамічному стані.
У статичному стані право розглядається як певна система правових норм. У динамічному — воно діє як певний регулятор, тобто це свого роду застосування абстрактної норми, що встановлює певні правила поведінки до конкретного суб'єкта у конкретних випадках.
C. Алексеєв розглядає право одночасно і як явище цивілізації, і як явище культури, що фіксує у нормативній формі духовні цінності та надбання: демократію, права людини, мораль, справедливість тощо.
З іншого боку право розуміють також у співвідношенні з правовими системами (англосаксонське право, право розглядається як сукупність певних потреб людини, закріплених конституційно (право на відпочинок, на охорону здоров'я тощо).
А тому поняття права — не тільки сукупність правил поведінки, а й реальна можливість їх реалізації. Це — і регулятор суспільних відносин, правовий зміст якому надано певною формою і який має відповідати загальнолюдським цінностям та ідеалам.
Узагальнюючи процес формування права та причини його виникнення, можемо визначити основні ознаки права, що характеризують його як самостійний інститут і засіб соціального впливу на суспільство.
Основні ознаки права:
— Соціальність права, тобто можливість права забезпечити реалізацію загальносоціальних функцій.
— Нормативність, тобто існування права як системи норм, що встановлюють межі поведінки суб'єктів.
— Обов'язковість права гарантує можливість забезпечення виконання припису всіма суб'єктами та неможливість встановлення певних пільг, що дозволяють порушувати прийняті норми окремим суб'єктам.
— Формалізм характеризується як фіксування припису в письмовій формі, що забезпечує загальнообов'язковість та спрощує процес інформованості суб'єктів про права і обов'язки, які їм належать.
— Процедурність права характеризується наявністю чітко визначених та нормативно закріплених процесів розроблення, прийняття, застосування та гарантування права.
— Неперсоніфікованість права, тобто поширення права на невизначене коло випадків та кількість суб'єктів, а також відсутність конкретно визначеного індивідуального адресата і багаторазовість дії права.
— Інституціональність права характеризує залежність права від діяльності спеціальних державних структур, а також поділ права на внутрішні його елементи, що охоплюється поняттям «система права».
— Системність, тобто внутрішня узгодженість окремих норм, що засновуються на єдності принципів права, а також ієрархічного підпорядкуванню приписів за їх юридичною силою.
— Об'єктивність права визначає закономірний характер його виникнення та залежність права від об'єктивних умов функціонування суспільства.
— Державно-владний характер надає можливість визначити право як засіб державного впливу на суспільство, що забезпечує обов'язковість владних рішень держави та гарантується її примусовою силою.
Отже, право — це особливий засіб соціального регулювання, який на відміну від інших форм нормативного впливу (норм моралі, звичаїв, традиції) характеризується ознаками, що визначають його взаємодію з державою та інші особливі риси. [4, с.181]
Під мораллю у юридичній літературі розуміють систему норм, принципів, правил поведінки, які склалися в суспільстві під впливом громадської думки відповідно до уявлень про добро та зло, обов'язок, справедливість, честь і забезпечуються особистим внутрішнім переконанням, традиціями (що склалися у даному суспільстві) та засобами громадського впливу.
Наведене поняття свідчить, що моральні норми мають історичний характер виникнення, формуються під впливом таких категорій, як: добро, зло, чесність, справедливість. Вони охоплюють майже всі сфери життєдіяльності суспільства: економіку, політику, право тощо. Але у «чистому» вигляді моральне регулювання поширюється на порівняно вузьку сферу міжособистого спілкування (дружба, кохання, взаємодопомога). Але і у цій сфері їх не можна ізолювати від інших соціальних норм: традиції, релігійні норми, звичаї. За допомогою моралі узгоджується поведінка особи з інтересами суспільства, ліквідуються суперечності між ними, регулюється міжособистісне спілкування.
Своє бачення моралі має професор О. Скакун, розглядаючи її як систему норм і принципів, що виникають з потреби узгодження інтересів індивідів один з одним і суспільством (класом, соціальною групою, державою) і спрямовані на регулювання поведінки людей відповідно до понять добра та зла і підтримуються особистим переконанням, традиціями, вихованням, силою громадської думки.
Моральним нормам притаманні деякі особливості, які дають можливість виділити їх із системи соціальних норм, а саме:
— Мораль формується у духовній сфері життя суспільства та є невіддільною від суспільної свідомості.
— Моральні норми базуються на уявленні про добро та зло, справедливе і несправедливе тощо.
— Моральні норми містяться у суспільній свідомості у вигляді понять, ідей, принципів тощо.
— Моральні норми не містять спеціальних механізмів впливу, а забезпечуються силою громадської думки, масовими прикладами, що набувають характеру переконання.
Деякі автори вважають, що моральні норми відображають ставлення людини до людини. Якщо вони виходять за межі такого ставлення, то втрачають соціальну спрямованість. Інші вчені дотримуються позиції, що моральні норми мають індивідуальну та соціальну природу та відображають відносини між суб'єктами і відносини суспільства та суб'єкта.
Мабуть немає потреби проводити чітке розмежування індивідуального та соціального характеру моральних норм, оскільки у них органічно переплетені елементи того й іншого. Даної позиції дотримується також Н. Оніщенко, підкреслюючи, що моральні та правові норми регулюють не внутрішній світ, а відносини між людьми. Однак слід мати на увазі також індивідуальний аспект моральних вимог.
В. Копєйчиков під мораллю розумів регулювання поведінки людей шляхом її оцінки відповідно до категорій добра і зла (моральним є те, що приносить людям добро і, навпаки, дії, що тягнуть за собою зло, оцінюються як аморальні).[2, с.178]
У суспільстві сформувались моральні вимоги, які мають загальнолюдську значимість (турбота про людей похилого віку; надання матеріальної та моральної допомоги хворим і незаможним тощо). Проте у суспільстві існують і такі відносини, що не підлягають моральній оцінці.
Але мораль існує в суспільстві у тісному взаємозв'язку з правом та іншими соціальними нормами.
Взаємодія права і моралі в суспільстві — це складний та багатогранний процес. Активно впливаючи на мораль, право сприяє глибшому її вкоріненню в суспільстві, одночасно під впливом моральних вимог право постійно збагачується, зростає його роль як соціального регулятора суспільних відносин.
Право і мораль мають загальне для них цільове призначення — це вплив на поведінку суб'єктів; функціонування права та моралі предметно не обмежене певною сферою соціальних відносин, вони діють в єдиному полі соціальних зв'язків; право та мораль мають загальне функціональне призначення, вони формують еталони поведінки, ціннісно-нормативну орієнтацію суспільства; вони характеризуються структурною єдністю, оскільки формують власні системи, у які включають суспільні відносини, суспільну свідомість та норми, право та мораль засновані на спільності соціально-економічних інтересів, культури суспільства, прихильності людей до ідеалів свободи і справедливості, вони мають єдину духовну природу, єдиний ціннісний стрижень — справедливість.
Право та мораль мають такі спільні риси:
1. Вони є різновидом соціальних норм.
2. Вони існують в реальній поведінці суб'єктів, встановлюючи її еталони.
3. Вони мають єдиний об'єкт регулювання — суспільні відносини.
4. Вони мають нормативний зміст.
5. Вони певним чином встановлюються, закріплюються та гарантуються.
Правовим та моральним нормам притаманні ряд особливостей, які дають можливість виділити їх відмінні риси, а саме:
— Право регулює найважливіші
сфери життєдіяльності
— Право виникає у державно-
— Право, як правило, має письмовий вираз та існує у формі документа. Моральні норми містяться в суспільній свідомості у вигляді понять, ідей, принципів тощо.
— Право забезпечується
засобами державного впливу через застосування
одного з видів юридичної
Дослідження даної системи соціальних норм в цілому та окремо її складових дає можливості виявити як їх особливості, так і внутрішньосистемні взаємозв'язки, що є актуальним на сьогодні у нових історичних умовах.
Деякі українські правознавці вважають, що даний взаємовплив має як позитивні сторони, так і недоліки. У тих випадках, коли вимоги різних видів соціальних норм збігаються, то це призводить до швидшого досягнення суб'єктами бажаних результатів, якщо різні соціальні норми містять суперечливі положення, то вони ускладнюють процес реалізації суб'єктами вимог даних норм.
Право є основним засобом соціального регулювання, оскільки правові норми є різновидом соціальних.
Висновок.
Право є мистецтвом чинити добро і справедливість - так стверджував визначний юрист стародавнього Риму Ульпіан.
Водночас одним з найскладніших суспільних явищ є саме право. Воно викликає до себе надзвичайно широкий інтерес, оскільки завжди торкається інтересів кожної людини, різних соціальних груп населення.
