Правовой статус личности. 4

ЗМІСТ 

Вступ 3

1. Поняття, ознаки, види правового статусу особи 4

1.1. Правовий статус особи: поняття та ознаки 4

1.2. Види правового статусу 7

2. Зміст правового статусу особи 9

3. Правовий  статус особи згідно із законодавством України 13

3.1. Права і свободи людини й громадянина 13

3.2. Обов'язки людини й громадянина 24

Висновки

Література

Вступ

     У загальносвітовій практиці одним з основних чинників юриспруденції завжди була особа.  Особа з певним колом її нагальних проблем, що розв’язуються в суспільстві, перебуває в центрі уваги всіх галузей права.  У Конституції України чітко визначено,  що український народ будує державу, де головним буде захист прав та інтересів кожної особи.

     Не  отримавши чіткого уявлення про  міру своїх прав, свобод і обов'язків, жодна людина не може відчути себе повноправним членом громадянського, демократичного суспільства, а відповідно, і жити за правилами цього суспільства.

     Різноманітні  зв'язки права і особи найбільш повно можуть бути охарактеризовані через поняття правового статусу, в якому відображаються всі основні сторони юридичного буття індивіда: його інтереси, потреби, взаємовідносини з державою, трудова та громадська діяльність тощо.

     Проблема правового статусу особи завжди була і залишається до цього дня найбільш актуальною, так як правовий статус є юридично закріпленим положенням особи в суспільстві.

     До  відомих науковців, які в своїх  працях розглядали поняття правового  статусу особи, його зміст, природу  та відображення у Конституції України, інших нормативно-правових актах можна віднести Алексєєва С.С., Колодія А.М., Малько А.В., Матузова  Н.І., Олійника А.Ю., Оніщенко Н. М., Рабіновича  П.М., Скакуна О.Ф. та інших. 

     Метою даної роботи є розкриття поняття  правового статусу особи в  Україні. Для досягнення поставленої  мети слід розглянути питання, що розкривають зміст правового статусу особи; основні принципи правового статусу людини і громадянина, їх закріплення в Конституції; та особливості правового захисту людини, відносно її правового статусу тощо.

     Предметом дослідження є правовий статус особи, як сукупність прав, свобод та обов'язків особи, визнаних і гарантованих державою.

1. Поняття, ознаки, види та структура  правового статусу  особи

1. Правовий  статус особи: поняття  та ознаки

      У юридичній літературі існує різноманіття думок на рахунок визначення поняття правового статусу особи. Наведемо деякі з них.

      Правовий  статус особи — це комплекс її суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. [12, с.100]

      Правовий  статус особи — це система закріплених  у нормативно-правових актах і  гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто  як такий, що має правосуб'єктність) координує своє поведінку в суспільстві. [13, с.421]

      Правовий  статус особи – це правове положення  людини, що відображає його фактичний  стан у відносинах з суспільством та державою. [4, с.432]

      Правовий  статус особи – це комплексна інтеграційна категорія, що відображає взаємовідносини  суб’єктів суспільних відносин, особи  і суспільства, громадянина і  держави, індивіда та колективу, а також соціальні зв’язки. [9, c.195]

      Також немає єдиної позиції щодо рівнозначності понять «правовий статус» та «правове положення». Законодавство, юридична практика, преса, міжнародні акти про права людини не проводять між ними якої-небудь відмінності, вживають в одному і тому ж значенні та вважають їх цілком взаємозамінними.

      Слово статус в перекладі з латинської означає положення, стан кого-небудь або чого-небудь. В даному випадку йдеться про статус особи, людини, громадянина. Етимологічно вказані терміни співпадають, це слова-синоніми. Проте в літературі були виказані пропозиції  щодо розмежування понять правового статусу і правового положення індивіда, оскільки, на думку деяких авторів, перше виступає частиною (ядром) другого.

      По  суті, в такому розділенні немає особливої необхідності, оскільки полісемантичність, смислове подвоєння терміну не сприяє чіткому сприйняттю й аналізу однієї з ключових категорій права. Відмінність слід проводити не між правовим статусом і правовим положенням однієї і тієї ж особи, а між правовим статусом (положенням) різних осіб або організацій.

      Взагалі ж, питання це не концептуальне. Йдеться  про те, як логічно і термінологічно точніше, повніше виразити суть одного і того ж явища. Саме по собі це ніколи не вело до принципових розбіжностей серед учених-юристів, що займаються даною проблемою. Подібно тому, наприклад, як «норма» і «правило» визначаються звичайно один через одного, «статус» і «положення» також взаємозамінні.

      Серцевину, основу правового статусу особи  складають її права, свободи і  обов'язки, закріплені в Конституції  та інших найважливіших законодавчих актах, проголошені в Декларації прав людини і громадянина. Це головним чином і визначає правове положення  особи в суспільстві, її роль, можливості, участь в державних справах. Зрозуміло, це положення залежить і від ряду інших чинників.

      Правовий  статус об'єктивно відображає як переваги, так і недоліки реально діючої політико-юридичної системи, принципів демократії, державних основ даного суспільства. Тому його не можна правильно зрозуміти і розкрити, не звертаючись до сутності того соціального устрою, в умовах якого він складається і функціонує. Правовий статус – частина, елемент суспільства.

      В різні історичні епохи правовий статус громадян був неоднаковий. Достатньо  порівняти, скажімо, рабовласництво, феодалізм, буржуазний період, щоб переконатися в цьому. Суттєво залежить він  і від типу політичного режиму в рамках однієї і тієї ж формації. Причинна зумовленість його складна  і різноманітна.

      Правовий  статус являє собою комплексну, інтеграційну категорію, що відображає взаємовідносини особи і суспільства, громадянина і держави, індивіда і колективу, інші соціальні зв'язки. Тому важливо, щоб людина правильно представляла своє положення, свої права і обов'язки, місце в тій або іншій структурі, бо, як справедливо наголошується в літературі, «в житті нерідко зустрічаються приклади статусу, помилково зрозумілого або привласненого. Якщо цей статус розуміється невірно, то людина орієнтується на чужі зразки поведінки» [5, c.198].

      Треба зазначити, що правовий статус особи  характеризується наступними ознаками:

• правовий статус має універсальний характер, оскільки поширюється на всіх суб’єктів;
• відображає особливості особи та держави як учасників суспільних відносин та ступінь і характер їх взаємодії;
• права та свободи, що складають основу статусу, не можуть реалізовуватись без інших його компонентів – обов’язків та відповідальності;
• ця категорія забезпечує системність прав, свобод та обов’язків;
• елементи структури правового статусу є взаємозалежними та взаємодіючими;
• правовий статус характеризується відносною стабільністю. Саме ця ознака в поєднанні з динамічністю та мінливістю суспільного життя надає можливість йому відігравати надзвичайно важливу роль в суспільному житті, а саме, коли в суспільстві проходять негативні, регресивні процеси. Правовий статус, залишаючись незмінним і відображаючи певний рівень суспільного розвитку, може перешкоджати розвитку негативних тенденцій у соціальному положенні людей, оскільки права, свободи та обов’язки, як невід’ємні елементи правового статусу, повинні бути забезпечені державою не залежно від специфіки періоду, в який вона вступила. [10, c.366]  

      Правовий  статус особи відображає юридичне закріплення  досягнутого суспільством об'єму  свободи особи. Він базується  на сучасному вченні про свободу, в основі якого лежать ідеї:

      1. Всі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати  їх природні права. Забезпечення  і охорона цих прав є головним  обов'язком держави.

      2. Свобода особи полягає в можливості  робити все, що не шкодить  іншої особи.

      3. Межі свободи можуть бути визначені  законом, який відповідає праву,  а право є міра свободи.

      4. Обмеження прав можливе виключно  з метою сприяння досягненню  загального добробуту в демократичному  суспільстві. [15]

2. Види  правового статусу особи

      Розрізняють:

      а) загальний (конституційний) статус громадянина;

      б) спеціальний (родовий) статус певних категорій громадян;

      в) індивідуальний статус;

      г) статус фізичних і юридичних осіб;

      д) статус іноземців, осіб без громадянства або з подвійним громадянством, біженців;

      е) статус українських громадян, що знаходяться  за рубежем;

      ж) галузеві статуси: цивільно-правовий, адміністративно-правовий і т.д.;

      з) професійні і посадові статуси (статус депутата, міністра, судді, прокурора);

      Набір правових статусів великий, але в  теоретичному плані найбільш істотне  значення мають перші три види.

      Загальний правовий статус – це статус особи  як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається перш за все Конституцією і не залежить від різних поточних обставин (переміщень по службі, сімейного  стану, посади, виконуваних функцій), є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Зміст такого статусу  складають головним чином ті права  і обов'язки, які надані і гарантовані  всім і кожному Основним Законом  країни. Зміна цього змісту залежить від волі законодавця, а не від  кожної окремої особи. [9, c.200]

      Загальний правовий статус не в змозі врахувати  всього різноманіття суб'єктів права, їх особливостей, відмінностей, специфіки. Тому в нього не входять численні суб'єктивні права і обов'язки, які постійно виникають і припиняються в суб'єктів залежно від їх трудової діяльності, характеру правовідносин, в які вони вступають, інших ситуацій. Якби вказані права і обов'язки були включені в поняття загального статусу громадянина, то вийшов би різний, украй нестабільний і невизначений статус. Він же не був би єдиним. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. По ньому можна судити про характер, соціальну природу, ступінь демократичності даного суспільства.

      Спеціальний, або родовий статус відображає особливості  положення певних категорій громадян (наприклад, пенсіонерів, студентів, військовослужбовців, вузівських працівників, вчителів, робочих, селян, інвалідів, учасників війни і т.д.). Вказані, групи, базуючись на загальному конституційному статусі громадянина, можуть мати свою специфіку, додаткові права, обов'язки, пільги, передбачені поточним законодавством. Вдосконалення цих статусів – одна із задач юридичної науки. [14, c.423]

      Індивідуальний  статус фіксує конкретику окремої особи (стать, вік, сімейний стан, виконувана робота, інші характеристики). Він є  сукупністю персоніфікованих прав і  обов'язків громадянина. Тверде знання кожним свого особистого статусу, своїх  прав, обов'язків, відповідальності, можливостей  – ознака правової культури, юридичної  письменності. Індивідуальний правовий статус рухливий, динамічний, він змінюється разом з тими подіями, які відбуваються в житті людини. [9, c.201]

      Розглянуті  три види статусу співвідносяться  між собою як загальне, особливе і одноосібне. Вони тісно взаємозв'язані  і взаємозалежні, нашаровуються  один на одного, на практиці нероздільні. Кожний індивід виступає одночасно  у всіх вказаних якостях – громадянина  своєї держави (загальний статус), він належить до певної групи і, отже, володіє родовим статусом, і він же є окремою, неповторною особою, тобто має індивідуальний статус. Загальний правовий статус у всіх один, спеціальних статусів – багато, а індивідуальних рівно стільки, скільки громадян.

      Само  собою зрозуміло, що спеціальні, індивідуальні  і всі інші статуси не можуть суперечити загальному (конституційному) статусу. Навпаки, вони повинні відповідати  йому як базовому, первинному, початковому.

2. Зміст правового статусу  особи

      Поняття «правовий статус особи» фіксує уявлення про обсяг і зміст тих прав і обов’язків, які надаються громадянам державою, закріплюються за ними законом. Правовий статус є виразом прав і  свобод особи, фіксує зовнішні правові  умови становища особи у суспільстві. Категорія «правовий статус»  є детермінантом різного роду відносин, що визначають реальне становище  їх індивідуального носія.

      Існує декілька підходів до визначення змісту категорії «правовий статус»  у юридичній літературі. Це викликає необхідність аналізу позицій вчених, предметом дослідження яких був  правовий статус саме на рівні змісту.

      Так, в [7, с.129] визначаються такі елементи правового статусу: статусні правові норми і правові відносини; суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки; громадянство; правові принципи і юридичні гарантії; законні інтереси; правосуб’єктність; юридична відповідальність. Автор [8, c.231] застосовує більш простий підхід до класифікації елементів структури правового статусу та включає лише правосуб’єктність суб’єкта суспільних відносин; принципи конституційно-правового статусу; права і свободи суб’єкта і гарантії їх реалізації; обов’язки та гарантії їх виконання, правовідносини загального (статусного) типу.

      Деякі автори [5,6] у якості елементів правового статусу включають також правове зобов’язання, законність, правопорядок, правосвідомість, гуманізм, справедливість. Що, не є виправданим на думку інших авторів, оскільки законність, правопорядок, демократизм є умовами або передумовами правового статусу, що забезпечують його нормальне функціонування та реалізацію.

      Але, у всіх розглянутих підходах основними (базовими) елементами змісту правового  статусу особи є права, свободи та обов’язки, тому більш докладніше зупинимось саме на їх визначенні.

      Права суб’єкта суспільних відносин у структурі  правового статусу – це формально  визначені та юридично гарантовані  можливості користуватися соціальними  благами і реалізовувати суб’єктивні  інтереси. Це, по-перше, – певні можливості суб’єкта діяти певним чином або утримуватись від певних вчинків з тим, щоб забезпечити власне нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. Самі ж потреби, як результат історично-природного та соціального розвитку людини є змінними. По-друге, зміст і обсяг можливостей суб’єкта залежать, насамперед, від можливостей усього суспільства, переважно, від рівня його економічного розвитку. І з цього боку, права суб’єкта – явище перед усім соціальне, що породжується самим суспільством та тим ступенем і характером взаємодії суб’єктів, що сформувався. По-третє, вони не повинні відчужуватися, відбиратися будь-ким, не можуть бути і предметом «дарування» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.  

      Свободи особи – нормативно закріплені можливості, що мають певні особливості у  порівнянні з правом. Надаючи свободи, держава робить акцент на значенні людини у певних сферах суспільної діяльності. Це виявляється у самостійному виборі суб’єктом способу життя, діяльності та поведінки в умовах що забезпечуються державою і суспільством. Свободи, у свою чергу, надають можливість встановити певну межу, що визначає способи вибору того варіанту поведінки, котрий найповніше забезпечує реалізацію суб’єктивних інтересів. [11]

      Необхідним  компонентом оптимальної взаємодії держави, права і особи виступають юридичні обов'язки, без яких неможливі ні збалансована правова система, ні ефективне правове регулювання, ні чіткий правопорядок, ні інші стани і прояви суспільного життя. Вони – умова нормального функціонування конституційних інститутів, управління виробничими процесами, підтримки стійкості і стабільності в суспільстві.

      Юридичний обов'язок є встановлена ​​законом  міра належної, суспільно необхідної поведінки, а також вид (лінія) поведінки. Це владна форма соціальної регуляції, яка спирається на «силовий» початок, тобто на можливість державного примусу. В обов'язках виражаються як особисті, так і загальнозначущі інтереси. Через обов'язок задовольняється інтерес уповноважених осіб в будь-яких правовідносинах.

      Кореляція прав і обов'язків створює врівноважений суспільний стан, інакше кажучи – режим найбільшого сприяння для повсякденної життєдіяльності людей. Таке поєднання висловлює розумний баланс інтересів всіх членів та складових частин суспільства, сприяє досягненню згоди, взаєморозуміння і соціального компромісу між ними. Це засіб гармонізації інтересів держави і особи, а також інтересів громадян у їхніх взаємовідносинах. Іншим шляхом важко добитися бажаного соціального ефекту.

      Юридичні  обов’язки – це встановлені та гарантовані державою вимоги до поведінки  суб’єктів суспільних відносин, офіційно закріплена міра необхідної діяльності в інтересах сторони, якій належить суб’єктивне право. Якщо права – це мірило можливої поведінки, то обов’язки – мірило необхідної поведінки. Права і обов’язки нерозривно пов’язані і не можуть існувати незалежно один від одного. Така залежність створює моральну взаємодію суб’єктів. [11] 

      Юридичні обов'язки – міра розумної, корисної, об'єктивно обумовленої поведінки, покликаної вносити порядок і «заспокоєння» в життя. Вона – законна перешкода на шляху хаосу, свавілля, неорганізованості, всього деструктивного і того, що заважає нормальному розвитку суспільства. [8, c.233]

      Обов'язки тісно пов'язані з суб'єктивним правом; це парні, взаємозалежні поняття. Відомо, що будь-яка правова норма носить представницько-зобов'язальний характер і вже тому передбачає як можливу, так і належну поведінку. Обов'язок – спосіб забезпечення прав, умова їх реальності та ефективності. Якщо суб'єктивне право – це сфера влади та свободи індивіда, то юридичні обов'язки – область необхідності і підпорядкування. Носій обов'язків повинен розуміти і усвідомлювати свою «несвободу» і зв'язаність заради загального блага.

      Функціональне призначення юридичних обов'язків  – кореспондувати суб'єктивним правам, виконувати свою частину роботи в загальному механізмі правового регулювання, направляти діяльність індивідів в потрібне русло; а соціальне – формувати належну правосвідомість і правову культуру громадян, служити дисциплінуючим чинником, зміцнювати законність та правопорядок у суспільстві. [9, c.203]

      Всі ці функції тісно взаємопов'язані  і взаємозалежні, здійснюються одночасно. Будь-які суб'єктивні права практично  можуть бути реалізовані лише через  чиїсь обов'язки, і навпаки, обов'язки припускають чиєсь право вимагати їх виконання. Поза кореляції однієї з одною дані категорії немислимі, вони можуть діяти тільки в «одній зв'язці», а не порізно. Обов'язки - зворотна сторона прав.

      Принцип поєднання прав і обов'язків отримав  відображення в прийнятій Генеральною  Асамблеєю ООН Загальній декларації прав людини 1948 р., яка проголошує, що «кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особистості», що здійснення прав і свобод громадянином вимагає «належного визнання і поваги прав і свобод інших, задоволення справедливих вимог моралі, загального порядку і добробуту в демократичному суспільстві». [2, ст. 29]

      У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права також зафіксовано, що «окрема людина має обов'язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона належить». Виходячи з цих загальних положень, відповідні держави закріплюють у своєму законодавстві більш розгорнутий перелік обов'язків стосовно конкретних умов і національних інтересів. При цьому мова, звичайно, йде не тільки про обов'язки громадян, але й про обов'язки органів влади, посадових осіб, інших суб'єктів. [3] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Правовий статус особи згідно законодавства України

1. Права і свободи людини й громадянина

      Пріоритетним  видом прав і свобод людини й громадянина  є громадянські права. Ці права вважаються природними, тобто такими; що їх має  або повинна мати кожна людина незалежно від громадянства з  часу народження чи від початку життя. Ці права і свободи держава  не надає людині, а визнає їх за нею.

      Найважливішим з числа громадянських (природних) прав є право на життя. Кожна людина, зазначається в Конституції України, має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

      Гарантами цього права є насамперед держава  і сама особа. Обов'язок держави – захищати життя людини. Разом з тим Конституція визнає право кожного захищати своє життя і здоров'я, життя й здоров'я інших людей від протиправних посягань.

      Не  менш важливим є право на повагу до своєї гідності, тобто на певне ставлення навколишніх до особи. «Кожен має право на повагу до його гідності. Це означає насамперед, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському та такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам» [1, ст. 28].

      Багатогранним за своїм змістом є право на свободу та особисту недоторканність. Це право означає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду, і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. [1, ст. 29]

      Право на свободу та особисту недоторканність  людини всебічно гарантується. Разом  з тим воно має певні обмеження. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про утримання під вартою.

      Кожному заарештованому чи затриманому має  бути невідкладно повідомлено про  мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з  моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою  захисника. Кожний затриманий має право  у будь-який час оскаржити в  суді своє затримання. Про арешт  чи затримання людини має бути негайно  повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

      В [1, ст. 30] зазначається, що кожному громадянинові гарантується недоторканість житла. Це означає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. Тим самим на конституційному рівні дається розширене поняття житла, яке охоплює поряд із власне приміщенням для проживання всі інші володіння особи (будівлі, споруди тощо). Разом з тим Конституція допускає обмеження цього права. У невідкладних випадках, зазначається в Конституції, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у скоєнні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

      Основним  Законом гарантується кожному таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Щодо обмеження цього права, в Конституції зазначається, що винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

      Конституція оголошує неприпустимим втручання  в особисте і сімейне життя  людини. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. [1, ст. 32]

      Далі  в Конституції зазначається, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Разом з тим кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою, захищеною законом, таємницею.

      Ці  права надійно гарантуються. Зокрема, в Конституції зазначається, що кожному  гарантується судовий захист права  спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї  та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування  матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням  та поширенням такої недостовірної інформації. [1, ст. 32]

      Одним із пріоритетних видів прав і свобод особи в Україні, які передбачені  Конституцією, є політичні права  і свободи. Вони властиві, як правило, лише громадянам України або переважно  їм. Це їх суб'єктивні права і свободи  у політичній сфері або переважно  у цій сфері. Вони опосередковують  собою насамперед взаємовідносини  особи і держави як політичної організації суспільства, особи  й органів державної влади  та місцевого самоврядування, особи  і народу в цілому як носія і  джерела влади, особи й політичних партій та інших політичних інститутів держави і суспільства.

      Що  ж являють собою політичні права і свободи особи за своїм змістом? Це, як правило, – багатогранні явища, кожне з яких є комплексом, групою прав та свобод і має систему гарантій правового, організаційного, політичного, економічного та іншого характеру.

      Фундаментальним політичним правом, яке належить громадянам України, є право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському і місцевому референдумах, вільно обирати й бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.