Предмет і система земельного права

 

ТЕМА: Предмет і система земельного права

 

ПЛАН:

    1. Особливості предмета земельного права, що зумовлені специфічними властивостями землі як природного об’єкта
    2. Методи регулювання в земельному праві
    3. Принципи земельного права
    4. Система земельного права та її роль у впорядкуванні земельних відносин
    5. Задача
    6. Використана література

 

  1. Особливості предмета земельного права, що зумовлені специфічними властивостями землі як природного об’єкта

Земельні  відносини являють собою самостійний  вид суспільних відносин і характеризуються істотними особливостями, які зумовлені  предметом врегулювання — використанням  та охороною земельних ресурсів країни. Відповідно до ст. 14 Конституції України  земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це конституційне положення  закріплено і в новому Земельному кодексі України, прийнятому 25 жовтня 2001 р. та введеному в дію з 1 січня 2002 р. Воно має принципово важливе  значення для врегулювання земельних відносин.

Термін  “земля” можна розглядати в різних аспектах: як об'єкт природного походження, планета, земна куля, частина космічної системи тощо. Як земна куля (планета) Земля виступає об'єктом правового регулювання міжнародного права. Землю можна також розглядати як середовище проживання людини і суспільства, що охоплює земну і повітряну оболонку земної кулі, її надра, поверхню і ландшафт, тваринний і рослинний світ. У цьому значенні земля є об'єктом правового регулювання (наприклад, екологічного права). 
 Зовсім в іншому значенні земля виступає як об'єкт правового регулювання у земельному праві. В ньому під терміном «земля» розуміється частина земної поверхні, що розташована над надрами і називається ґрунтовим шаром, у межах території, на яку поширюється суверенітет держави. Землі в такому значенні притаманні унікальні властивості, що використовуються людиною і суспільством.

Характерними  рисами землі як природного ресурсу  є її незамінність, обмеженість у  просторі, локальність за місцем розташування і нерухомість. 
Однією з найважливіших характеристик землі як засобу виробництва є її ґрунтова характеристика, адже тому що земля має унікальну властивість — родючість. Саме тому землі належить особлива роль у сфері сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва. 
Згідно зі ст. 2 ЗК України земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Вони виникають між державою, її органами, органами місцевого самоврядування, юридичними особами та громадянами і становлять предмет земельного права. Формою земельного права є приписи нормативних актів, що регулюють весь комплекс земельних відносин. їх прийнято називати земельним законодавством. 
Земельне право як галузь права відрізняється від земельного законодавства тим, що воно регулює переважно однорідні відносини. Земельне законодавство регулює пов'язані з ними різнорідні суспільні відносини, зокрема управлінські, фінансові.

Земельне  право включає лише ті компоненти правового режиму земель, які безпосередньо  пов'язані із земною поверхнею, її родючим  шаром. Тому гірничі, лісові, водні, фауністичні  та інші відносини, що мають специфічні риси і властивості та становлять у вітчизняній правовій системі  самостійні правові угруповання, розглядаються  тією мірою, в якій це необхідно для  аналізу земельних відносин та визначення поняття земельного права.

Суто  гірничі, водні, лісові, фауністичні  та інші природно-ресурсні відносини  регулюються спеціальним законодавством, тому на них безпосередньо не поширюється  земельне законодавство. Більше того, згідно зі ст. 4 ЗК України завданням  земельного законодавства є регулювання  саме земельних відносин з метою  забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави, раціонального використання та охорони земель. З цього випливає, що предмет земельного права охоплює лише земельні відносини.

Разом з  тим, відповідно до ст. З ЗК України  земельні відносини, що виникають під  час використання надр, лісів, вод, рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими  актами про надра, ліси, води, рослинний  і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу. У таких випадках йдеться про  земельно-правові норми, що були включені до відповідних природно-ресурсних  кодексів та законів (Кодекс про надра, Лісовий кодекс. Водний кодекс, закони про інші природні ресурси) в період дії попереднього Земельного кодексу. Якщо ці норми суперечитимуть вимогам  нового Земельного кодексу, то слід керуватися приписами цього Кодексу, який має певний пріоритет над іншими кодифікованими та звичайними актами природно-ресурсного законодавства. 
Для існування самостійної галузі в системі права необхідна наявність: предмета правового регулювання, методів його регулювання, джерел права та заінтересованості суспільства у виділенні відповідної галузі права як самостійної правової єдності.

Про закономірні  процеси становлення нових напрямів у правовій системі свідчать також  фундаментальні пошуки з цієї проблематики, встановлення особливих правових режимів  при врегулюванні відповідних груп суспільних відносин. Тому норми, що регламентують  гірничі, водні, лісові та інші відносини, за своїм змістом істотно відрізняються  від норм, покликаних регулювати земельні відносини. Земельне, водне, лісове та гірниче право традиційно визнавалися  відомими вченими як відокремлені галузі з їх достатнім обґрунтуванням.

Про самостійність  галузі права свідчить наявність  спеціального, особливого предмета правового  регулювання. Предметом земельного права, як і будь-якої іншої галузі права, є певне коло суспільних відносин, врегульованих нормами даної  правової галузі. Для визнання цих  відносини предметом окремої  галузі права об'єктивно необхідні  специфічні ознаки, які відрізняють  їх від інших суспільних відносин, урегульованих нормами права.

Аналіз  норм земельного права дає підстави стверджувати, що регулювання земельних  відносин ґрунтується на: поєднанні врегулювання використання землі як природного ресурсу, територіального базису та основного засобу виробництва; різноманітті форм власності на землю та інші природні ресурси; достатності повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо врегулювання земельних відносин на своїх територіях; визнанні рівності учасників земельних відносин у здійсненні захисту своїх прав на землю; державному управлінні використанням та охороною земельних ресурсів незалежно від форм власності та інших прав на землю.

У сучасному  земельному законодавстві є норми, що регулюють відносини, які мають  цивільно-правовий характер: угоди (правочини) щодо земельних ділянок, спадкування, відшкодування збитків тощо. Ці відносин регулюються нормами цивільного законодавства, лише якщо вони не врегульовані земельно-правовими нормами. Тому цивільно-правові  норми є додатковими, субсидіарними  для врегулювання земельних відносин.

У чинному  земельному законодавстві є чимало адміністративно-правових норм. Вони стосуються управління і контролю у галузі використання та охорони земельних ресурсів, здійснення землевпорядкування та ведення земельного кадастру. Проте адміністративно-правові  норми в земельному законодавстві  мають спеціальне призначення, пов'язане  із земельними відносинами. Це надає  їм земельно-правового змісту, у  зв'язку з чим їх не можна віднести до суто адміністративно-правових відносин.

Земля стає предметом земельних відносин у  зв'язку з привласненням її продуктів  і використанням її корисних властивостей. При цьому вона залишається об'єктом  природи. Особливості земельних  відносин полягають у тому, що їх виникнення і розвиток безпосередньо  пов'язані з об'єктивними закономірностями розвитку людського суспільства  і суспільного виробництва. Таким  чином, предметом земельного права  є суспільні відносини, зумовлені  особливими властивостями землі  як об'єкта суспільних відносин у тій  частині, у якій вони регулюються  нормами земельного права.

 Земельне  право виходить з певної кількості  суб'єктів права власності на  землю та видів прав на земельні  ділянки, регулює поведінку суб'єктів  земельних прав, пов'язаних з раціональним  використанням землі та її  охороною. Земельно-правові норми  встановлюють порядок діяльності  державних та інших органів  щодо організації раціонального  використання та охорони земель, а також захищають конституційні  права та інтереси громадян  та юридичних осіб, які пов'язані  з використанням земельних ділянок  у всіх сферах життєдіяльності  суспільства. Все вищевикладене дає підстави для висновку про те, що земельне право є самостійною галуззю права, яке являє собою систему правових норм, що регулюють земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, охорони їх від негативного впливу, захисту прав громадян та юридичних осіб на землю та додержання встановленого правопорядку в галузі земельних відносин.

 

2. Методи регулювання земельних відносин  

 Земельне право як  самостійна галузь права у  правовій системі України має  свої методи регулювання земельних  відносин. Вони являють собою  відповідні характерові земельних  відносин способи та засоби  впливу на учасників цих відносин. Методи правового регулювання  земельних відносин складаються  зі встановлених земельно-правовими  нормами прав та обов'язків  учасників зазначених відносин  і застосування до них відповідних  заходів. Особливості земельних  відносин відображені у специфічному  поєднанні методів правового  регулювання даної сфери суспільних  відносин. При цьому завданням  правового регулювання є забезпечення  певної поведінки учасників земельних  відносин. Сутність такого правового  регулювання полягає в офіційному  виданні та застосуванні правових  норм, які закріплюють моделі  поведінки суб'єктів земельних відносин.

У юридичній літературі виділяють  властивий публічному праву метод  імперативного впливу, за допомогою  обов'язкових до виконання розпоряджень і заборон та метод диспозитивний, який визначає лише межі поведінки  учасників відповідних відносин, що дає їм можливість вільно і самостійно регулювати свої стосунки у встановленому  обсязі. З точки зору загальної  теорії права, земельному праву, враховуючи розгалужену сукупність правових норм, притаманні обидва методи правового  регулювання.  

 Імперативний метод  у земельному праві застосовують  у галузі управління використанням  і охороною земель: визначення  порядку реалізації функцій державного  управління; ведення державного  земельного кадастру; забезпечення  земельного моніторингу; здійснення  землевпорядкування; визначення порядку  проведення земельних аукціонів  і конкурсів; встановлення обмежень  використання земель за цільовим  призначенням тощо. 
   Диспозитивний метод притаманний регулюванню стосунків власників земельних ділянок з приводу використання землі та самостійного господарювання на ній. Власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою у межах, встановлених законом. Учасники земельних відносин мають можливість у визначених межах регулювати свої стосунки.   

 У земельно-правовій  літературі висловлена обґрунтована точка зору, відповідно до якої існують три основні різновиди диспозитивного методу регулювання земельних відносин — рекомендаційний, санкціонований та делегований. 
   Рекомендаційний метод правового регулювання полягає у наданні можливості альтернативної поведінки суб'єкта земельних відносин, коли суб'єкт має можливість самостійно вибрати спосіб своєї поведінки для досягнення поставленої мети. Так, у статтях 140—141 ЗК України серед підстав припинення прав на земельну ділянку передбачено право добровільної відмови власника землі або землекористувача від права на земельну ділянку. Отже, власникові земельної ділянки та землекористувачеві надається право альтернативного вибору: або використовувати земельну ділянку за основним цільовим призначенням, або відмовитися від неї у встановленому порядку. 
   Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень суб'єкт земельних відносин приймає самостійно. 
   Делегований метод правового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин щодо того чи іншого кола правомочностей. Прикладом делегованого методу регулювання земельних відносин може бути ст. 11 ЗК України, згідно з якою повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами. Правовому регулюванню земельних відносин притаманний весь вищенаведений перелік методів, які проявляються в обов'язковій вимозі цільового використання земельних ділянок; у забороні порушення ґрунтової родючості та погіршення екологічної ситуації; у використанні заходів економічного стимулювання охорони земель; в обмеженні розпорядницьких прав власників землі в інтересах усього суспільства з урахуванням соціальної функції землі — її соціального значення та об'єктивної обмеженості. При цьому особливості методів регулювання земельних відносин визначаються характером цих відносин і виявляються у специфічному сполученні імперативного і диспозитивного методів. Таким чином, у сучасному земельному праві спостерігається поєднання диспозитивного та імперативного методів. Визначити перевагу того чи іншого методу досить складно. Все залежить від змісту врегульованих відносин та інтересів суспільства і держави, які превалюють у конкретний період часу.

 

3.Принципи  земельного права

Принципи  права — це основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відображення об'єктивних закономірностей розвитку суспільства.

Для характеристики сутності права важливо виявити  основні принципи у відповідності з якими будується система права.

Принципи  земельного права — це вихідні  засади, які визначають основні напрямки його розвитку. З урахуванням принципів розробляються нормативно-правові акти земельного права, регулятивні та охоронні земельно-правові норми.

Принципами  права є керівні ідеї, які виражають сутність, основні властивості, внутрішню єдність та розвиток правових норм в межах системи права або окремих його галузях.

Принципи  права діють протягом тривалого  періоду часу і по своїй природі  вони більш незмінні ніж норми. Але  і принципи права не залишаються незмінними, як і саме право вони розвиваються, збагачуються новими зв'язками та властивостями.

Під принципами земельного права потрібно розуміти закріплені п діючому земельному законодавстві основоположні керівні засади, які висловлюють сутність норм земельного права і головні напрямки в області правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням і охороною земель.

В системі  основних принципів земельного права  слід виділити такі з них:

1) принцип  правової рівності форм власності на землю. Згідно чинного законодавства в Україні встановлено три форми власності: державна, колективна та приватна. Всі названі форми власності визнаються рівноправними. Звідси походить принцип рівності прав всіх суб'єктів земельного права, тобто всі суб'єкти права власності на землю рівні між собою, чи Держава, чи колектив, чи приватна особа, що володіє землею на праві власності. Кожен із власників має однаковий об'єм повноважень з приводу належного йому майна — землі. При необхідності суб'єкти права власності застосовують однакові методи і способи захисту свого права власності на землю;

2) принцип державного управління земельним фондом. Об'єктивна необхідність державного управління земельним фондом обумовлена економічним значенням землі для життєдіяльності суспільства, просторовою обмеженістю земельного фонду, незамінністю в сфері матеріального виробництва та інших сферах господарської діяльності. Право держави 
здійснювати управління, регулювання використання і охорони земель не залежить від форм власності на них. Державне управління здійснюють уповноважені на це державні органи;

3) принцип багатоманітності форм землекористування. Землекористування може здійснюватись на основі придбання землі в приватну або колективну власність, земля також може надаватись в користування або в оренду згідно правил, встановлених чинним законодавством;

4) принцип раціонального використання і охорони земель. Він 
полягає в забезпеченні одночасно ефективного використання земель і їх охорони. Передбачаються спеціальні вимоги щодо збереження родючості ґрунтів, підвищення врожайності, запобігання негативного впливу на стан земель, всього навколишнього природного середовиша. Цей принцип 
втілюється в багатьох нормах земельного права;

5) принцип цільового використання землі. Суть цього принципу в тому, що ні власник земельної ділянки, ні його володілець чи орендатор не вправі міняти цільове призначення земельної ділянки за своїм розсудом. Вони зобов'язані використовувати землі згідно їх цільового призначення. Зміна цільового призначення землі допускається тільки в установленому 
порядку спеціально уповноваженими на це органами;

6) принцип  платності землеволодіння та  землекористування. Згідно Закону України від 19 вересня 1996 року «Про плату за землю» використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку (для власників землі та землекористувачів, крім орендарів) або орендної плати (за земельні ділянки, надані в оренду). Використання практично всіх земель в країні є платним за деяким виключенням (звільняються від плати за землю заповідники, заказники, ботанічні сади, пам'ятки природи і т.ін.);

7) принцип  пріоритетності сільськогосподарського  використання земель, тобто землі, придатні для потреб сільськогосподарського використання, повинні надаватись насамперед для сільськогосподарських цілей. Для несільськогосподарських цілей надаються землі не придатні для ведення сільського господарства або гірші угіддя. Сільськогосподарські угіддя охороняються законом, їх вилучення допускається лише в виняткових випадках.

 

4. Система земельного права та її роль у впорядкуванні земельних відносин.

Під системою земельного права розуміється  внутрішня структура його правових інститутів, кожний з яких складається  з груп юридичних норм, які регулюють  однорідні земельні відносини.

Правовий інститут у земельному праві являє собою систему  взаємозалежних правових норм, які  регулюють відносно відокремлену групу  однорідних суспільних земельних відносин. Так, правові норми утворюють  правові інститути земель сільськогосподарського призначення, земель житлової та громадської  забудови, земель природно-заповідного  фонду та природоохоронного призначення, земель водного фонду тощо. Два  і більше інститутів земельного права  можуть бути об'єднані в один комплексний  правовий інститут. Прикладом такого інституту в земельному праві  є інститут державного управління земельними ресурсами. До його складу входять інститут державного землеустрою, інститут контролю за використанням та охороною земель, інститут правового забезпечення моніторингу  земель та інститут державного земельного кадастру.

 Земельно-правові норми  регулюють суспільні земельні  відносини, в яких земля водночас  виступає як нерухомий об'єкт,  як природний об'єкт і як  об'єкт господарювання. Більшість  норм земельного права належать  до матеріальних норм. Разом з  тим, земельне право містить  ряд процесуальних норм, які створюють  спеціальний механізм реалізації  матеріальних норм.

Кожний окремий правовий інститут залежно від його співпідпорядкованості з іншими інститутами у структурі земельного права посідає певне місце. Найважливіші земельно-правові норми, що відображають сутність земельного права, утворюють загальні інститути, а ті земельно-правові норми, які покликані регулювати окремі сторони або види земельних відносин, — спеціальні інститути. Така диференціація земельно-правових норм, що становлять зміст земельного права як самостійної галузі права, випливає зі сталої традиції розподілу галузей права на загальну, особливу та спеціальну частини.

Інститути, що містять відправні  положення та основні принципи, дія  яких поширюється на всі або більшість  урегульованих земельним правом відносин, становлять у своїй сукупності загальну частину земельного права. До неї звичайно включаються: інститут права власності на землю (земельні права громадян та юридичних осіб, які є власниками земельних ділянок, підстави виникнення, зміни та припинення земельних прав), інститут права  землекористування тощо. Ці правові  інститути впливають на формування змісту та складу інститутів Особливої  частини.

Особлива частина земельного права виконує конкретизуючі та деталізуючі функції правового регулювання. Правові інститути цієї частини підлеглі інститутам Загальної частини, а їх зміст стосується певного виду детально врегульованих земельних відносин. В Особливій частині в основному групуються правові інститути, які визначають правовий режим окремих категорій земель залежно від їх цільового призначення.

Кожен правовий інститут має  свої специфічні характерні риси, зумовлені  своєрідністю врегульованих ним  суспільних відносин. Він поєднує  правові норми, які стосуються цих  відносин, що має велике практичне  значення. Інститути галузі права  є основою для розвитку та вдосконалювання  законодавства. В земельному праві  так само, як у будь-якій іншій  самостійній галузі права, не може бути ізольованих один від одного правових інститутів. Незважаючи на різноманіття форм прояву, безліч видів і підвидів земельних відносин, вони перебувають  у тісному взаємозв'язку.

 Земельне право як  галузь правової науки вивчає  суспільні процеси і проблеми, які виникають у зв'язку з  регулюванням земельних відносин. 
   Система науки земельного права тісно пов'язана із системою земельного права як навчальною дисципліною. Земельне право як навчальна дисципліна являє собою систему знань, зведень та інформації про основні положення і зміст земельного права, які викладаються з метою підготовки професійних правознавців. Вона може відрізнятися від системи галузі земельного права за обсягом інформації, яка викладається виходячи з учбових планів навчальних закладів.

Основними положеннями, які вивчаються у Загальній частині земельного права звичайно є такі питання і проблеми, як предмет, метод, принципи і система земельного права, історія становлення і розвитку земельних відносин та формування земельного права, джерела регулювання земельних відносин та їх особливості, методологічні і теоретичні основи земельного права тощо. Головними питаннями Особливої частини земельного права є вивчення питань використання та охорони різних категорій земель тощо. Іноді вивчаються законодавчі основи та особливості правового регулювання земельних відносин в інших країнах, хоч ці питання не охоплюються системою вітчизняного земельного права.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Задача

На основі Закону України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві” від 17 жовтня 1990 р. “Міжрайшляхбуд” після виділення йому земельної ділянки для добування кам’яного щебеню розпочав роботу: провів розкривні роботи родючого ґрунту і відвезення його на ближні поля господарства, почав добувати щебінь для проведення дороги від села Нове до села Богданівка і далі по селу до тваринницької ферми господарства “Білоусівка”, на території якого збудовано кам’яний кар’єр.

У зв’язку  з реорганізацією господарств поступово  роботи в кар’єрі  і на спорудженні  дороги припинилися на стадії її будівництва  до ферми.

Новий керівник приватно-орендного підприємства вирішив  рекультивувати ділянку кар’єру  і звернувся з цього приводу  до керівництва “Міжрайшляхбуд”. Останнє заявило, що проводити рекультивацію не буде, оскільки держава не розрахувалася за роботи, які вони провели ще в 1998 р.

До юридичної  служби району звернувся підприємець  ПОСП допомогти йому розв’язати  це питання.

Запитання:

    1. Проаналізуйте Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві».

Правове регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі будівництва  житла в сільській місцевості, здійснюється Законом України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві», нормами земельного, цивільного та містобудівного законодавства.

Чинне законодавство  України передбачає, що селу має  надаватися перевага над містом (із розрахунку на душу населення) у спорудженні  житла та інших об’єктів соціально-культурного та побутового забезпечення. Ці переваги мають полягати в матеріально-технічному й ресурсному забезпеченні, оподаткуванні, кредитуванні індивідуальних забудовників тощо. Згідно зі ст. 11 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації покликані сприяти розвитку індивідуального житлового будівництва на землях сільських населених пунктів, створювати сільським забудовникам (як місцевому населенню, так і громадянам, які переселяються на постійне місце проживання в сільську місцевість), у тому числі працівникам соціальної сфери та сфери обслуговування сільського населення, які проживають у селі, пільгові умови щодо забезпечення будівельними матеріалами та обладнанням, надання їм послуг і пільгових довгострокових державних кредитів. Під час спорудження житла в сільській місцевості підрядним способом за рахунок власних коштів індивідуального забудовника йому компенсується з державного бюджету частина кошторисної вартості житлового будинку і господарських будівель, що не належать до прямих витрат підрядних будівельних організацій і включається до кошторисів будівництва згідно з чинними нормативними актами.

Індивідуальні забудовники, які споруджують житлові  будинки і господарські споруди, не користуються кредитами і працюють у сільському господарстві, переробній галузі або соціальній сфері села, отримують компенсацію за рахунок  держави у розмірі 35% їх кошторисної  вартості. Зазначені пільги зберігаються також за вказаними особами в  разі спорудження житла та господарських  будівель на кооперативних засадах.

Законом України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» передбачено, що особи, які переселяються у трудонедостатні населені пункти, та місцеве населення віком до 40 років, зайняте в сільському господарстві, переробних і обслуговувальних галузях агропромислового комплексу або в соціальній сфері цих сіл, забезпечуються житлом і господарськими будівлями з державного бюджету. Житло, збудоване в сільській місцевості за рахунок бюджетних коштів, через 10 років передається в особисту власність цим громадянам за умови їхньої постійної роботи в зазначених галузях.

Законом України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» передбачається збереження і розвиток поселенської мережі. Зокрема, ст. 10 Закону України зазначає, що держава захищає сільську поселенську мережу незалежно від категорії, розміру та місця розташування сільських населених пунктів. Будь-які перетворення сільських поселень (об’єднання, роз’єднання, перейменування в іншу категорію тощо) можуть здійснюватись за рішенням сесій районних рад лише за волею жителів цих поселень. В Україні запроваджуються постійне обстеження та паспортизація сільської поселенської мережі (моніторинг). Порядок здійснення моніторингу встановлює Кабінет Міністрів України.

Згідно з ч. 5 ст. 6 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» всі шляхи, що зв’язують сільські населені пункти (в тому числі в межах цих населених пунктів) із мережею шляхів загального користування, належать до категорії шляхів загального користування і разом з усіма під’їзними шляхами до сільських населених пунктів передаються на баланс корпорації Укравтодор.

Правове забезпечення культурно-побутового та спортивно-оздоровчого обслуговування селян. Пріоритетність соціального  розвитку села передбачає також забезпечення культурно-побутового та спортивно-оздоровчого  обслуговування сільських жителів.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» будівництво об’єктів освіти, охорони здоров’я, культури та спорту, служби побуту, благоустрій територій здійснюються за рахунок державного та місцевого бюджетів. Ці об’єкти споруджуються як підрядним, так і господарським способами.

Збудовані сільськогосподарськими товаровиробниками  за рахунок їхніх власних коштів об’єкти культурно-побутового призначення та спортивно-оздоровчого характеру належать останнім на праві власності, якщо інше не передбачено законом чи договором.

З метою  залучення підприємств промисловості  та інших галузей народного господарства, що безпосередньо не пов’язані з сільськогосподарським та агропромисловим виробництвом, до участі в розвитку соціальної сфери села чинне законодавство застосовує відповідні економічні стимули. Так, відповідно до ст. 7 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві», непрофільні промислові підприємства, що виконують державне замовлення на проектування та виготовлення машин, обладнання й запчастин для агропромислового комплексу, зокрема об’єкти соціально-культурного призначення, забезпечуються матеріалами централізовано.

Доходи  будівельних, монтажних, проектних  та інших підприємств і організацій, одержані внаслідок спорудження  в сільській місцевості житла, об’єктів побуту, культури, торгівлі, охорони здоров"я, фізкультури й спорту, освіти, зв’язку, шляхів, енергетичних, газових і водорозподільних систем, тваринницьких приміщень, інженерно-технічних комплексів машинно-тракторного парку та інших об’єктів, які впливають на поліпшення соціального становища села, не оподатковуються.

 

    1. Як має бути розв'язане питання щодо продовження будівництва дороги?

Ст. 6 Закону України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" держава повинна була розрахуватися з «Міжрайшляхбуд» бо будівництво в сільській місцевості об'єктів освіти, охорони здоров'я, культури і спорту, водопроводів, каналізаційних систем та споруд, мережі газо- та електропостачання, шляхів, об'єктів служби побуту, благоустрій територій, а у трудонедостатніх селах, крім цього, спорудження житла здійснюється за  рахунок державного і місцевого бюджетів, а у випадках, коли спорудження зазначених об'єктів здійснюється за власні кошти суб'єктів господарювання, то понесені ними витрати  
відшкодовуються з Державного бюджету України і місцевих бюджетів. Тож виходить що претензії власника «Міжрайшляхбуд» є не без підставними.

Для вирішення  цієї ситуації, держава повинна розрахуватися  з власником «Міжрайшляхбуд» або запропонувати інші вигідні умови, наприклад пільги в податку, чи надати гарантії «Міжрайшляхбуд» після чого будуть всі підстави для проведення рекультивації.

Предмет і система земельного права