Принципи демократії у державно-правовому та суспільному житті античних полісів на території України
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ
ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ (ЗАОЧНА ФОРМА НАВЧАННЯ)
КАФЕДРА ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
Контрольна робота
з дисципліни «Історія держави і права України»
Варіант № 2
Тема: «Принципи демократії у державно-правовому та суспільному житті античних полісів на території України»
Виконав
студент 1 курсу групи ЮЗ-322-ВНО
набір 2013 року
за списком № 2
Булах М.О.
тел. 7254945
Перевірив
к.і.н., доцент Тєлькінєна Т.Е.
Дніпропетровськ
2013
Вступ
- Загальна характеристика періоду.
- Станово-класове громадянське суспільство в містах Північного Причорномор`я.
- Участь громадян полісів у формуванні та організації діяльності органів врядування.
Висновки
Список літератури
Вступ
Велику роль в історії України відіграли античні міста-держави Північного Причорномор'я. Як органічна частина античної цивілізації, вони утворились і розвивалися у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їх соціально-економічного та культурного розвитку.
Метою цієї роботи є характеристика державно-правового та суспільного життя античних полісів Північного Причорномор`я та принципів демократії в житті цих полісів.
Завданням контрольної роботи є розкриття повної картини розвитку демократії на теренах античних полісів Північного Причорномор`я.
З VII ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї починається грецька колонізація. Вона відбувалася в кілька етапів: вибір місця для колонії, набір колоністів, призначення керівника, саме переселення, заснування поселення і розвиток нового поліса. Експедиції налічували кілька сотень людей. Керував нею ойкіст (архагет), який призначався державою і походив з давнього знатного роду. Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії. Найбільше переселенців було з іонійського міста Мілета, хоча Причорномор’я колонізували також вихідці з інших грецьких міст. Так з’являються міста-держави: Ольвія (Очаківський р-н Миколаївської обл.), Тіра (м. Білгород-Дністровський), Херсонес (Севастополь), Пантикапей (Керч), Фанагорія (на Таманському п-ові), Керкінітіда (Євпаторія), Німфей (у складі сучасної Керчі), Танаїс (Ростовська обл.), Ардавда (Феодосія) тощо.
Грецькі поліси були більш
розвинені з погляду
В основу права міст Північного Причорномор’я було покладено правову систему афінської рабовласницької держави. Водночас на правовий розвиток міст певним чином впливали звичаї та традиції місцевих племен, які проживали по сусідству з ними.
Щодо зв’язку цих держав і впливу їх
на ранньослов’янські (давньоукраїнські)
державні утворення, то тут можна виділити
два підходи .
Одні дослідники (найбільш чітко ця думка
виражена українським істориком Іваном
Крип’якевичем ) вважають, що грецькі
міста - держави не мали нічого спільного
з ранньо - слов’янськими (давньоукраїнськими)
державами [15]. Обгрунтовуючи цю думку,
історик, зокрема, писав: “...ані грецьких
міст ,ані Боспорської держави не можна
вважати “представниками української
державності, хоч вони й діяли на Україні.
Для грецьких колоністів “варвари” були
тільки предметом експлуатації -греки
винищували місцеве населення не тільки
економічно, але й фізично, тисячами вивозячи
“варварських рабів” на міжнародні торговиці.
Грецькі колонії , так само, як пізніше
візантійські міста в Криму не зжилися
з Україною, репрезентували тут чужі інтереси
і стремління”.
Канадський історик
українського походження Володимир Паїк
вважає, що хоча грецькі міста в Північному
Причорномор’ї були завойовані греками,
однак переважну більшість цих полісів,
особливо території навколо них, складало
місцеве населення [16]. Тому ці міста-держави
мають пряме відношення до ранньослов’янських
держав і мали великий вплив на формування
їх органів державного управління.
- Загальна характеристика періоду.
Значний вплив на громадські стосунки, побут і культуру скіфів та сарматів справляли античні міста-держави, що почали створюватися у VII ст. до н.е. в Криму та Північному Причорномор'ї греками-колоністами. На території сучасної України вони проіснували близько тисячі років. Причини їх появи були різні. Найпершими оселилися тут греки-пірати, які торгували рабами і грабували купецькі кораблі. Їхні поселення були тимчасовими, наїжджали вони до них періодично. У VI ст. до н. е., коли кількість населення у Греції зросла, а орної землі залишилося мало, почалася скрута з продуктами. У пошуках землі частина населення полишала батьківщину, а знайшовши вільні родючі території, засновувала там поселення. Але зв'язків з рідним містом-матір'ю (метрополісом) не поривала.
Колонізація розпочалася у V ст. до н. е. В цей час тривали війни з Персією, а потім міжусобні війни між грецькими державами. У самих містах точилася боротьба між аристократами та демосом. Переможені, або люди, які не хотіли брати участь у цих кривавих сутичках, залишали рідні місця і переселялися за море. Виникали колонії і як купецькі факторії - тимчасові укріплення з ринком і складами. Поступово і вони перетворювалися на міста-держави. Освоювали нові землі представники всіх верств населення Еллади. Місцевих жителів вони називали "варварами".
«Велику грецьку колонізацію» зумовила ціла низка причин. Узагальнюючи доробок науковців, український історик О. Бойко виділяє такі теорії грецького переселення [17]:
• демографічна (у І тис. до н. є. територія Греції була перенаселеною, і тому частина греків змушена була мігрувати);
• аграрна (у Греції не залишилося вільних земель, тому частина населення вирушила на пошуки нових територій);
• сировинна (розвиток виробництва, ремесел і торгівлі підштовхував греків до пошуку нових джерел сировини, передусім металів);
• військова (постійні криваві
та спустошливі війни, які вела Греція, змушували місцеве населення
шукати безпечніші місця);
• соціально-політична (внутрішня боротьба
між різними верствами грецького суспільства
примушувала іммігрувати тих, хто зазнав
поразки);
• етнічна (поліетнічний склад грецьких
міст спричинював між різними громадами
конфлікти, які підштовхували до переселення).
У переважній більшості
переселенці були вихідцями з малоазійських
міст Мілета, Галікарнаса, Пергама. Перші
поселення мілетські колоністи створили
в Придунайщині та на острові Березань,
назвавши його Борисфенідою. Але вони
не розвинулися у сильні держави. Слідом
виникли ті колонії, які з часом перетворилися
на міцні міста-держави (поліси). Найбільшого
розвитку досягли Тіра (неподалік сучасного
Білгорода-Дністровського), Ольвія ("щаслива",
на Бузькому лимані), Пантикапей ("риб'ячий
шлях", на місці сучасної Керчі). Місто Херсонес ("півострів", у межах сучасного
Севастополя) заснували вихідці дорійської
колонії Гераклеї Понтійської.
Жителі міст-держав, як і в Греції, займалися землеробством, скотарством, виноградарством, садівництвом. Вони були сміливими рибалками, талановитими ремісниками, заповзятливими купцями. Працею як вільних громадян, так і численних рабів колоністи споруджували житлові будинки, міцні оборонні мури, фортеці - акрополі, господарські споруди та чудові храми. У Херсонесі, Ольвії та Пантикапеї побудували театри та спортивні школи-гімнасії. Грецькі Майстри кераміки виготовляли прекрасні амфори, піфоси, вази, побутовий посуд [8].
На першому етапі існування (VII-I ст. до н. е.) міста-держави залишалися незалежними утвореннями, а на другому (I ст. до н. е. - III ст. н.е.) - були підкорені Римом. У IV ст. н. е. припинила існування Ольвія, а вцілілий Херсонес (Корсунь) відійшов до Візантійської імперії. У XV ст. його вщент зруйнували монголо-татари із Золотої Орди. Та ж доля спіткала Пантикапей та Феодосію [4].
У своєму розвитку міста-держави Північного Причорномор'я пройшли три основних етапи:
- Ранньоантичний (VII - І ст. до н.е.)— охоплює період від початку грецької колонізації до захоплення Понтійським царством всіх причорноморських держав;
- Римський (І ст. до н.е. — 70-і роки IV ст. н.е.) — характеризується початком боротьби Римської імперії з Понтійським царством, її перемогою і поширенням впливу на все Північне Причорномор'я;
- Пізньоантичний ( 70-і роки IV ст. — сер. VI ст.) — дослідники виділяють лише для Пантікапея та Херсонеса, які увійшли до складу Візантії.
Античне місто складалося з двох частин: безпосередньо з укріпленого поліса та хліборобських селищ. Кожне місто мало могутні мури, власне військо, охорону, карбувало монету, видавало закони. Мешканці міст обробляли поля, розводили виноградники, були ремісниками, вели жваву торгівлю із сусідами та Грецією [10].
Скіфи, які жили поруч з містами, привозили до грецьких полісів зерно, худобу, рабів, а купували вироби ремісників, вино, тканини. Грецькі поліси славилися різноманітними ремеслами: обробкою металів, виготовленням ювелірних прикрас та кераміки, ткацтвом і шкіряним виробництвом. Міста-держави швидко збагачувалися.
- Станово-класове громадянське суспільство в містах Північного Причорномор`я.
Грецькі колонії були полісами, тобто містами-державами - замкненими суспільно-політичними організаціями. Переселенці приносили на новоосвоєні землі ті порядки, що існували в їхній метрополії, насамперед рабоволодіння, політичну систему. Ольвія та Херсонес розвивалися як демократичні республіки, Пантикапей - як аристократична (до утворення Боспорського царства). Отже, це була західна, антична модель станово-класового суспільства, де над особою та її власністю стояла верховна влада та державна власність. Але вона не була монополізована бюрократичною державою, як на Сході чи у Римській та Візантійській імперіях, а функціонувала у вигляді державно-громадських органів самоврядування [8].
За суспільним ладом ці поліси були станово-класовим громадянським суспільством, тобто союзом голів і власників окремих господарств, заснованих на рабовласництві.
Античні соціуми вирізнялись чітким розшаруванням:
- Панівний клас ( Судновласники, купці, землевласники).
- Вільні громадяни ( Ремісники, торговці, землероби).
- Невільники ( Раби, полонені).
Також своєрідне місце у суспільстві займали:
- Метеки – це осілі чужоземці які не могли стати громадянами міста і брати участь у політичному житті міста. Однак метек міг набути громадянство за великі заслуги перед полісом.
- Гетери (жінки легкої поведінки) як правило вони мали освіту і вели незалежний спосіб життя.
- Раби - вони не мали політичної ваги в місті й належали до об`єктів права. Праця рабів використовувалась у ремісничому виробництві, у сільському господарстві [9].
Античне суспільство будувалося на специфічній формі власності (насамперед земельній) як своєрідній співвласності громадянина й громади у формі общини, як поєднання індивідуальної свободи й громадського суверенітету. Це ще не була приватна власність у її пізнішому, буржуазному вигляді, і не новоєвропейське громадянське суспільство приватних власників. Соціальні відносини між громадянами будувалися за принципом рівноправних взаємин людей, aле пo вертикалі, яка сходить з висоти влади до окремих виконавців царських указів, що характерно для деспотичної форми правління. Привілеї надавалися за правом народження лише громадянам міста - грек залишався громадянином того міста, до якого належали його батьки. Жінки вважалися вільними, але політичних прав не мали. Більшість громадян були купцями, ремісниками чи землеробами, які заробляли на життя працею, а політичною діяльністю займалися у вільний час. Існували щодо цього й інші норми. У Херсонесі, наприклад, рабиню відпускали на волю, якщо її за обрядом посвячували якомусь божеству. Покровителями таких рабів ставали храми або релігійна громада. Під час облоги Ольвії військами Македонії у 331 р. до н. е. міська рада звільнила рабів і надала їм право громадянства [9].
Отже, населення міст-держав складалося з трьох основних класів: громадян, метеків і рабів, які не були рівноправними з політичного правового погляду.
- Участь громадян полісів у формуванні та організації діяльності органів врядування.
До II ст. до н.е. у античних полісах Північного Причорномор `я були демократичні засади, згідно яких вирішальна роль належала демосу (Громадянам міста), а всі інститути держави включно з вищим владним органом – народними зборами обстоювали інтереси повноправних громадян. Але з I ст. до н.е. основні посади й фактичне управління полісами потрапили до рук групи аристократичних сімей, і демократичну форму правління змінила аристократична. Проте на початку такі міста як Ольвія, Тіра, Херсонес, Керкінітида (Сучасне м. Євпаторія) та ряд інших полісів розвивалися як рабовласницькі демократичні республіки, законодавча влада в яких належала народу - демосу, що обирав архонтів (Найважливіші урядовці з широкими повноваженнями), стратегів (Воєначальник наділений військовими та політичними повноваженнями), та інших урядових осіб. Раби, жінки та іноземці не мали права громадянства. Всі громадяни присягали на вірність місту та його законам. Яскравим прикладом є Херсонеська присяга [8].
Іншим законодавчим органом влади у містах були народні збори які називалися еклесія. У них брали участь усі вільні громадяни – чоловіки яким виповнилося 25 років. Народні збори ухвалювали декрети й постанови щодо внутрішньої та зовнішньої політики обирали посадових осіб, розглядали питання у сфері морської торгівлі, прийняття у громадянство, нормування грошової системи, укладання зовнішньополітичних угод, звільнення іноземних купців від сплати мита урегулювання правовідносин громадян з полісом.
Рис. 1 Державне управління в грецьких містах -державах Північного Причорномор’я у VII-II ст . до н . е.
Коло питань, які розв'язували народні збори:
· укладання миру чи оголошення війни;
· взаємовідносини із сусідами;
· грошовий обіг та сплата мита;
· надання статусу «громадянина міста» іноземцям;
· нагородження громадян за особливі заслуги.
Постійнодіючим органом виконавчої влади була рада міста (буле), яку обирали народні збори на рік, на чолі з головою та його секретарем.
Рада міста (сенат) виконувала такі функції:
· подання питань для розгляду народними зборами;
· контроль за діяльністю виконавчих органів;
· розгляд кандидатур претендентів на державні посади.
До складу ради входили суд присяжних і головний жрець –базилевс який відав релігійними культами. Нараді готувалися проекти рішення народних зборів, перевірялися кандидати на виборні посади, контролювалася діяльність посадових осіб, відбувалося нагородження громадян, що мали заслуги, приймалися пожертви багатіїв до міської скарбниці та безоплатне забезпечення ними міста хлібом у неврожайні роки [3].
В Ольвії такі громадяни отримували почесний декрет й нагороджувалися золотим вінком або встановленням статуї. Подібно вшановували також іноземців за надані значні послуги полісу. Зокрема, вони отримували торгові привілеї та право громадянства. Галузевими відомствами були магістратури (фінансова, військова, торговельна тощо) або магістрати (посадові особи). Керувала ними колегія архонтів (5-6 осіб) на чолі з першим архонтом, яка скликала еклесію. Серед урядовців згадуються також базилевси (жреці), стратеги (воєначальники), деміурги (судді), колегія продиків (юристів), номофілаки (адміністратори) [4].
Одним з найважливіших
обов’язків громадянина поліса була оборона
його від ворогів. Всі громадяни поліса
від 17—18 до 60 років складали народне ополчення.
Заможні громадяни служили вершниками
або гоплітами.
В пізніші часи міста набирали військо
з найманців: греків, фракійців, скіфів.
Озброєння колоністів залишилося грецьким,
але військова тактика змінилася, пристосувавшись
до бою кіннотою.
Специфіка полісних відносин сприяла формуванню полісної ідеології, полісного патріотизму. Компетенція народних зборів була широкою: прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв’язки та укладання договорів, питання грошово-фінансових відносин, оподаткування тощо.
Народні збори обирали Раду 500 (400) — герусію,
ареопаг, буле, сенат. Обирали також суд
присяжних, виборні колегії стратегів,
архонтів, продиків (юристів), базилевса
(верховного жреця). Рада була постійнодіючим
органом влади, підготовляла законопроекти,
здійснювала контрольні функції.
Вищі посадові особи — архонти і стратеги
— відали військовими справами. Агораноми
— контролювали правопорядок у місцях
торгівлі; астиноми — стежили за порядком
у місті; номофілаки — контролювали дотримання
законів.
Така структура управління була притаманна більшості полісів. Але в залежності від того, яку вагу в політичному житті набули торгово-ремісничі прошарки суспільства і землероби-общинники в боротьбі з рабовласниками, поліси були або демократичними республіками типу Афінської демократії, або аристократичними республіками з олігархічним правлінням.
В основу права грецьких міст-колоній було покладено правову систему афінської рабовласницької демократії. Певною мірою на правовому розвитку міст позначилися звичаї місцевих племен, які перебували у сфері впливу грецьких держав або жили по сусідству з ними.
Основними джерелами права було звичаєве право, закони народних зборів, декрети ради міста, розпорядження колегій посадових осіб. Законодавчому процесу греки приділяли особливу увагу. Проект нормативного акта розробляла спеціальна комісія юристів. Потім його передавали до ради міста, а після її ухвали виносили на затвердження народних зборів. Підготовлений проект закону мав бути юридично відшліфованим, оскільки ні рада міста, ні народні збори не могли вносити до нього зміни чи доповнення. Вони голосуванням приймали чи не приймали законопроект. Ухвалений документ видавали від імені ради і народу.
Правовій регламентації підлягали передусім майнові відносини, оскільки приватна власність набула в полісах широкого розповсюдження, їх об'єктами були земля, худоба, раби, будівлі, рухоме майно господарського призначення тощо [3].
Достатньо розвинутим було зобов'язальне право. Жвава зовнішня торгівля, вагома роль купецтва в економіці міст зумовили появу договорів позики, дарування, поклажі, успадкування, купівлі-продажу тощо. За загальним правилом, важливі угоди укладали при свідках, у державних установах, у присутності чиновників, які тут-таки брали податок на торговельну угоду. Сплату податків контролювали агораноми. Набули поширення оренда землі й застосування вільнонайманої праці - рідкісне явище у материковій Греції.
Бідність джерел заважає простежити класифікацію злочинів і застосування покарань. Відомо, що тяжким злочином вважали правопорушення, які зачіпали інтереси держави, а відтак - і всієї грецької общини поліса. До таких належали спроби повалення демократичного ладу, змови, розголошення державної таємниці, надання допомоги ворогові. Перебувала під захистом приватна власність. Покараннями, що їх застосовували до вільних людей, були смертна кара, конфіскація майна, штраф. Рабів здебільшого піддавали тілесним покаранням або страті. Покарання здійснювали публічно і, передусім, із метою залякування.
Провідними галузями права можна вважати цивільне (право власності, володіння), зобов'язальне, родинно-шлюбне, карне.
Джерелами права слугували правовий звичай, декрети (закони) народних зборів, ради міста, розпорядження (псефізми) колегії, магістратур. Закон і звичай часто ототожнювались, і лише наприкінці V ст. до н. е. почали віддавати пріоритет законам. Однак, ухвалюючи нормативні акти, органи державної влади не могли не рахуватися зі звичаями і традиціями місцевих племен. У свою чергу, звичаї і закони випливали з принципу широкої правової дієздатності громадян [9].
Судові функції у полісах виконували народні збори, рада міста, магістратури, колегії, урядовці. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки, позивачі, відповідачі. Суди використовувалися як інститут забезпечення народного контролю як над посадовими особами, так і над самими законами. Судовий процес мав змагальний характер: позивач і відповідач самі захищалися, наводили докази, приводили свідків. Системи апеляцій та касацій не існувало, вердикт виносився голосуванням. Суд обмежувався голосуванням, спершу щодо наявності вини, а потім, якщо її доведено, стосовно винесення вердикту після того, як жодна зі сторін не запропонувала справедливого, на її думку, рішення.
Отже, весь земельний фонд, що контролювався громадянською общиною Херсонесу, можна поділити на три частини: 1) земельні ділянки, що належали громадянам; 2) земельні ділянки, що залишалися власністю усієї громадянської общини й доходи від яких ішли на потреби усього полісу; 3) храмові землі.
Частина земель у Північно-Західному Криму, очевидно, була власністю херсонеської общини, яка наділяла цю землю вільним, але неповноправним верствам населення. За це останні були зобов’язані сплачувати «форос» і брати участь у захисті Херсонесу [8].
Детально розробленим було зобов`язальне право. Жвава зовнішня торгівля, роль купецтва в економічному житті міст зумовили появу таких договорів, як позики, дарування, поклажі та ін. Багатий ольвіополіт Протоген був удостоєний почесного декрету за те, що позичав Ольвії великі суми грошей, коли місто перебувало у скрутному становищі. Як правило, більшість важливих угод купівлі-продажу здійснювалася при свідках, у державних установах, у присутності чиновників, відкупщиків податків на торговельні угоди. У Херсонесі, наприклад, якщо така угода здійснювалася у приватному порядку, на ринку або на вулиці, продавець заявляв про це агораномам, указував розмір одержаної суми і разом з покупцем сплачував спеціальний податок-збір [8].
Отже, в містах Північного Причорномор'я панувало рабовласницьке право з відповідними типовими ознаками, і за суттю, формою та змістом воно нагадувало правову систему афінської полісної демократії класичної доби.
Висновки
В основу права
грецьких міст-колоній було покладено
правову систему Афінської
Основні злочини – державні: змова, спроба повалення демократичного ладу, розголошення державної таємниці; у Херсонесі - зрада ворогам міста чи його володіння, злочинний задум проти Херсонесу чи його громадян. Передбачався захист приватної власності. Види покарань вільних людей: смертна кара, штраф, конфіскація майна; повсталі раби страчувались.
Для грецьких колоністів “варвари” були тільки предметом експлуатації; грецькі колонії не зжилися з Україною, а репрезентували тут чужі інтереси.
Грецький поліс став такою формою античного суспільства і держави, в рамках якого були створені сприятливі умови для розвитку економіки, суспільних відносин, політичних установ, блискучою грецької культури, що відкрила одну з найяскравіших сторінок в історії світової цивілізації.
Література
- Гавриленко О.А. Елевтерія та автономія античних держав Північного Причорномор’я у римський період// Південноукраїнський часопис.–2
005. –№3. - Гавриленко О.А. Магістрати античних держав Північного Причорномор’я // Матеріали ХІ історико-правової конференції „Місцеві органи державної влади та самоврядування: історико-правовий аспект”. 2004. – Суми, 2004.
- Гавриленко О.А. Стадії процесу в античних державах Північного Причорномор’я// Південноукраїнський часопис. – 2006. – № 1.
- Гайдукевич В.Ф. Боспорське царство. - М.-Л., 1949.
- Греки Украины: история и современность / Под ред. И.А. Яли. – Донецк, 1991.
- Жебелев С.А. Северное Причерноморье. - М.-Л., 1954.
- Заруба В.М. Державні утворення, суспільство і право стародавніх народів Північного Причорномор’я та Приазов’я. Лекція. – Дніпропетровськ, 2005.
- Кадєєв В.І. Очерки истории экономики Херсонеса таврического в I – IV веках н.э. // Харьков. Харковского ун- та , 1970.
- Павленко Ю.В. Раннеклассовые общества: генезис и пути развития. – К., 1989.
- Антична цивілізація / під ред. В.Д. Блаватського. М, - 1973.
- Боннар Андре, «Грецька цивілізація». I-III книги .- Мистецтво, 1992.
- Вернан Ж.-П. Походження давньогрецької думки. - М., 1988.
- Гаспаров М. Цікава Греція. - Наука і релігія, 1990-1991.
- Історія стародавнього світу / за ред. І.М. Дьякова, В. Д. 1998.
- Крип`якевич І. «Всесвітня історія» - Львів. 1995.
- Паїк В. « Корінь безсмертної України і українського народу» - К. 1990.
- Бойко О. «Історія України»- К.2008.
