Процес державотворення в США
КОНРОЛЬНА РОБОТА
на тему:
Процес державотворення в США
Чернігів 2011р
Процес державотворення в США
План
Вступ
- Державний устрій за Конституцією 1787 р
- Біль про права 1791р
- Виборча компанія 1789
- Політичний курс Дж. Вашингтона
Висновок
Список використаної літератури
Державний устрій за Конституцією 1787 р
Формування США, як незалежної держави, займає порівняно невеликий історичний відрізок часу. З моменту утворення на території сучасної держави перших англійських переселенських колоній в першій половині XVII століття і до юридичного оформлення США в єдину федеральну державу після прийняття Конституції в 1787 році пройшли трохи більше півтори віків. Але саме в той період були закладені основи американської державності, створені передумови для появи на світ юридичного документу номер один в історії Сполучених Штатів Америки - Конституції 1787 року. Процес її розробки – це невід'ємний від історії боротьби за державну незалежність, свободу і об'єднання штатів в єдину державу. А втіленням в ній традиції закладалося ще першими поселенцями, що принесли на нові землі ідеали природного права, англійське "загальне право", суд присяжних засідателів і інші прогресивні правові інститути того часу, що стали першоосновою при формуванні колоніальних органів управління.
У процесі створення Конституції, було доручене Засновницькому конвенту, що зібрався в 1787 році під головуванням Дж. Вашингтона. Безпосередню участь в розробці тексту Конституції взяли провідні юристи Америки і громадські діячі держави : Дж. Медісон, Т. Джефферсон, Б. Франклін, А. Гамільтон та ін.
Загальним принципом конституції був проголошений принцип розподілу влади, який припускає організаційну незалежність трьох гілок державної влади – законодавчою, виконавчою, судовою і розмежування функцій між ними. Аналізуючи історичний досвід, автори Конституції дійшли висновку що якщо в одному органі або у одного обличчя зосереджується вся повнота влади, то це неминуче веде до виникнення тиранії. Щоб цього не сталося, влада має бути розділена між різними органами держави так, щоб вони взаємно контролювали і стримували один одного. В результаті кожна з основної влади отримувала значну незалежність. Особлива увага при розробці конституції була звернена на створення дієвої системи взаємних заборон і противаг.
Отже за Конституцією 1787 р. державна влада поділялася на три гілки влади: законодавча – конгрес, виконавча – президент, судова – верховний суд.
Законодавча влада за Конституцією 1787 року належить Конгресу США (ст. 1, розд.1), що складається з двох палат: палати представників, і сенату. Обидві палати отримали рівні права в тому, що стосується законодавчої ініціативи і ухвалення законів. До компетенції Конгресу увійшли наступні питання (ст. 1, розд.8) : встановлення і стягування мит, податків, акцизних зборів; турбота про загальний добробут і спільну оборону США; одноманітність податків, податей і акцизних зборів на усій території США; виробництво позик коштом держави; питання зовнішньої торгівлі; однакове тлумачення законів на усій території федерації;карбування монети; поштова служба; установу судів, підлеглих Верховному суду; оголошення війни; набір і утримування армії; пригнічення виступів, що порушують встановлений законом порядок, та ін. Крім того, до повноважень Конгресу увійшли затвердження державного бюджету, ратифікація міжнародних договорів, підписаних президентом, призначення на найважливіші державні пости.
Утілюючи в життя систему взаємних заборон і противаг, Конституція дала сенату повноваження затверджувати призначених президентом міністрів і членів уряду. Але після того, як сенат дає свою згоду на призначення, він вже не може видалити їх зі своїх постів вираженням недовіри або осуду. Таким чином, законодавча влада втрачає можливості безпосередньо впливати на роботу уряду. Система заборон і противаг діє і усередині самого Конгресу. Це стосується і процедури ухвалення законів, і складу палат, і системи виборів членів Конгресу. Так, при обговоренні законопроекту, схваленого одній з палат, інша може пропонувати поправки до нього. І тільки після того, як законопроект пройде обидві палати, він поступає Президентові країни. У разі схвалення, Президент підписує законопроект в десятиденний термін (якщо Президент не прийняв ніякого рішення по законопроекту, то він стає законом без його підпису), а у разі незгоди – посилає Білль зі своїми запереченнями в ту палату, з якої він поступив. Після цього відповідна палата знову розглядає законопроект з поправками президента. Якщо Білль з поправками набирає 2/3 голосів в обох палатах, він стає законом. Так забезпечується вплив президента на законодавчу владу.
Що стосується системи виборів і складу палат, то консервативніший, професійніший по складу сенат був спочатку задуманий, як альтернатива, противага "всенародній" палаті представників, що обиралася населенням штатів кожні 2 року.
Члени сенату аж до 1913 року обиралися парламентами штатів, причому склад його повністю оновлюється за 6 років (по третині депутатів в 2 року).
Усе це давало сенату деяку незалежність від виборців і можливість, при необхідності, заблокувати популістські рішення палати представників. Двопалатна структура Конгресу США була передбачена також з метою забезпечення пропорційного представництва штатів в законодавчих органах.
Густонаселені штати мали явну перевагу перед малонаселеними при виборах в палату представників. сенат, в якому кожен штат мав двох представників, незалежно від числа виборців, зрівнював шанси малих штатів з великими.
Різні і підходи до призначення керівників палат.Палата представників обирає спікера, а в сенаті главою автоматично є віце-президент.Необхідно також відмітити, що Конституція заклала механізм зворотного впливу суб'єктів федерації на законотворчу діяльність Конгресу. Федеральні закони, поступаючи на ратифікацію до парламентів штатів, набувають чинності на усій території країни тільки після того, як необхідну більшість (на той період дев'ять з тринадцяти) штатів ратифікують його.
Головою виконавчої влади США є президент. Конституція об'єднала в його обличчі голову держави і уряду. Йому ж наділялося верховне командування Збройними Силами. Як голова держави, президент представляє Сполучені Штати на міжнародній арені, підписує міжнародні угоди, здійснює керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою держави. Як голову уряду, президент формує його органи, призначає міністрів ( з відома сенату ), керує роботою федеральної виконавчої влади, може звільнити із займаної посади будь-якого члена уряду. У своїй діяльності президент не залежить від того, як буде прийнята політика, що проводиться ним, в конгресі, за винятком випадків, коли здійснення цієї політики було б неможливе без його сприяння (асигнування, укладення міжнародних договорів, законодавство, призначення на важливі посади). Президент не підзвітний конгресу, що забезпечує йому свободу дій.
Проте, наслідуючи принцип розподілу влади, конституція позбавила президента законодавчої ініціативи в строгому значенні слова (право представляти палатам готовий законопроект).
Президент має право накладати вето на будь-який законопроект, прийнятий обома палатами, посилати його на доопрацювання зі своїми запереченнями в ту палату з якої він поступив. З іншого боку, Конституція встановлює, що президентське вето може бути "перевернене" кваліфікованою більшістю обох палат.
Президент не має повноважень розпустити жодну з палат Конгресу.У свою чергу, для видалення президента Конституція вимагає обгрунтованого звинувачення в зраді, хабарництві або інших важливих злочинах. Обидві палати мають повноваження збудити процедуру імпічменту. Але питання про усунення від влади президента вирішує сенат під головуванням Верховного судді двома третинами голосів присутніх. В результаті, президент і конгрес були позбавлені можливості втручатися в справи один одного безпосередньо, що забезпечує їх незалежність один від одного. Можна сказати, що президент має непрямий вплив на Верховний суд в тому плані, що він призначає його членів. Але оскільки вони призначаються довічно, і усе включаючи президента США, зобов'язані підкорятися рішенням Верховного суду, то стає очевидним те, що система взаємних заборон і противаг працює і тут.
Принципово важливими є положення Конституції про порядок, терміни виборів і термін повноважень президента. Зокрема, було встановлено, що президент США обирається виборцями (тобто особами, що безпосередньо голосують при непрямих виборах за кандидата на пост президента) по штатах в строго обумовлений Конституцією час, щоб уникнути можливих маніпуляцій з термінами виборів. Народ подавав голоси за допомогою бюлетенів. Проходив той, за кого було подано більшу кількість голосів виборцями.
Повноваження президента були обмежені чотирма роками, але йому не заборонялося домагатися переобрання на новий термін.
Третьою владою Сполучених Штатів Конституція називає суд.За Конституцією 1787 року (ст. 3) судова влада федерації повинна була тягнутися на усі ті справи, "..які виникнуть з дії самої Конституції", із законів і трактатів, які прийняті, ув'язнені або можуть бути прийняті і ув'язнені Сполученими Штатами надалі. Окрім цього до федеральної юрисдикції були віднесені спори між палатами, тяжби між громадянами різних штатів і деякі інші позови, що торкалися федерації в цілому.
Члени Верховного суду призначаються президентом США довічно. Цим досягається незалежність судової влади від законодавчої і виконавчої.
Питання про практичне створення нової судової організації США і про закріплення повноважень Верховного суду було розглянуте серед основних першим Конгресом США. В результаті був ухвалений Закон про судоустрій 1789 року. Як і було задумано при розробці Конституції, повернувшись до питання про верховний конституційний нагляд, Конгрес наділив Верховний суд США правом відміни будь-якого закону, як федерального, так і штатного, якщо буде знайдено, що цей закон ухиляється від приписів і принципів Конституції (ст. 25 Закону про судоустрій). Більше того, Верховний суд отримував повноваження видавати приписи, обов'язкові для органів виконавчої влади, включаючи президента і міністрів (ст. 13 Закону про судоустрій). Це положення суперечило конституційному принципу розподілу влади, оскільки ставило Верховний суд над Конгресом і президентом. Необхідно відмітити, що пізніше цей перекіс був згладжений самим Верховним судом в ході слухання справи Марбори 1803 року. В результаті, пожертвувавши ст. 13, за Верховним судом були закріплені повноваження, що знаходяться в ст. 25 Закону про судоустрій. Відтоді і до теперішнього часу Верховному суду належить фінальне право трактувати Конституцію, тобто "..говорити, що є право країни" і, що знаходиться в протиріччі з ним. Рішення Верховного суду є остаточним і обговоренню не підлягає. Першим конгресом була також розроблена структура федерального судоустрою. Було вирішено, що наряду і паралельно з судами штатів функціонуватиме федеральна судова система, що складається з районних і окружних судів (на цей період їх кількість була визначена в 30 районних і 3 окружні суди). Останні були наділені апеляційною владою відносно перших.
Біль про права 1791р
З 1789 p., коли Конституція США набрала чинності, до неї було внесено 27 поправок. Найзначніші зміни були зроблені протягом 1789-1791 pp. За цей період було внесено 10 поправок, які склали так званий білль про права. Вони як єдиний документ були схвалені Конгресом у 1789 р. і ратифіковані 11 штатами до кінця 1791 року. Під час дебатів із проекту Конституції її прихильники зустріли найсерйозніший опір не з боку противників зміцнення федерального союзу, а з боку політичних діячів, які вважали за необхідне, щоб у Конституції були обов’язково вказані загальні права людини. Одним з таких був Джордж Мейсон, автор Декларації прав штату Віргінія – декларації, яку можна вважати попередницею Білля про права. Коли Дж. Мейсон був делегатом Конституційного Конвенту, він відмовився підписувати Конституцію, оскільки, на його думку, в ній не було передбачено достатню охорону індивідуальних прав. Подібне ставлення Дж. Мейсона трохи не стало перешкодою до ратифікації Конституції штатом Віргінія. Штат Масачусес, з таких самих міркувань, поставив умовою ратифікації внесення доповнення, що гарантує особисті права людини. До відкриття першого Конгресу більшість його учасників була за внесення до Конституції подібних поправок, і Конгресу майже не довелося витрачати час на їх складання. Ці 200-річні поправки залишилися й досі без змін.
Перша поправка до Конституції гарантує свободу совісті, слова і друку, право на мирні збори і право звернення до уряду з петиціями про припинення зловживань. Друга поправка гарантує право громадян носити зброю. Третя поправка забороняє розміщення військ у приватних будинках без згоди хазяїна. За четвертою поправкою забороняються необґрунтовані обшуки і арешти осіб і майна. Наступні чотири поправки стосуються судової системи. П’ята забороняє передачу справ про тяжкі злочини до суду без винесення вердикту Великим журі, не допускає повторного суду за один і той самий злочин; забороняє накладення покарання без належного розгляду злочину відповідно до закону, а також каже про те, що обвинувачена особа не може бути примушена свідчити проти самої себе. Шоста поправка гарантує швидкий розгляд кримінальних справ у відкритому суді. В ній містяться вимоги суду з неупередженим складом присяжних, надання кваліфікованого захисту і свідчення у присутності обвинуваченого. Згідно із сьомою поправкою цивільні процеси, в яких ідеться про компенсацію шкоди на суму понад 20 доларів, повинні розглядатися судом присяжних. Восьма поправка забороняє накладання надміру високих застав або штрафів, а також жорстоких чи незвичайних покарань. Дві останні поправки містять положення більш загального плану. Так, наприклад, у дев’ятій поправці говориться, що наведений у Конституції перелік прав людини не повинен вважатися вичерпним і що люди мають й інші права, про які не сказано в Конституції. Згідно з десятою поправкою, повноваження, не закріплені Конституцією за федеральним урядом, але й не заборонені для виконання штатами, зберігаються за штатами чи за народом.
Захист особистих свобод. Конструктивність Конституції, яка виявилася в організації федерального уряду, дала Сполученим Штатам можливість зберегти виключну стабільність протягом двох століть. Проте навряд чи можна було б вважати більшим досягненням стабільність, надбану на шкоду свободі. Білль про права і наступні поправки до Конституції дають американському народові певну гарантію загальних прав людини.
Всі ці гарантії прав і свобод спрямовано перш за все на захист від свавілля влади, а вже потім – від інших посягань. Історія показала, що це було розроблено і прийнято вельми мудро.
Виборча компанія 1789
Виборче право Учасники Конвенту обговорювали питання про виборчі права населення. В різний час і по різних приводах делегати висловлювалися з питання про те, що в політичному процесі проблема демократії була центральної при обговоренні Конституції. Багато делегатів було налагоджено на користь того, щоб урізати виборчі права народу, відмінивши демократичні завоювання періоду революції і скоротивши число виборців. "Народ повинен якомога менше торкатися справ уряду" - говорив делегат від штату Коннектикут Шерман; "Лиха, які ми зараз випробовуємо, виникають від надмірностей демократії" - вторив йому делегат від Массачусетсу Джері. Ці слова були вимовлені в перші дні роботи Конвенту. Пізніше Гамільтон висловлювався ще різкіше: "Говорять, що голос народу – голос божий, але скільки б це не повторювали, скільки б в це не вірили, насправді положення йде інакше: народ збудливий і не постійний, рідко здатний тверезо міркувати і вірно вирішувати". Ця думка проходила лейтмотивом в дебатах делегатів конституційного конвенту.
При обговоренні розділу Конституції, що торкався виборчих прав, делегати, проте вважали за краще виявити стриманість. Конвент не схильний був слідувати точки зору Б. Франкліна, що вважав необґрунтованим обмеження виборчих прав майновим цензом. Він рішучим чином висловлювався проти нагадавши, що народ зіграв величезну роль під час війни, вніс основний вклад до перемоги. Більшість делегатів не розділяли подібного роду суджень, але побоялися стати на шлях обмеження прав, завойованих в результаті революції. "Виборче право – це делікатне питання, - заявив делегат від Коннектикуту Элеворн, - воно строго охороняється більшістю конституцій штатів. Народ не захоче підтримати конституцію країни, якщо вона позбавить його виборчих прав". Цю точку зору розділяв і Медісон. Він був прибічником "збалансованого порядку", виступав за те, щоб США залишалися демократичною республікою. "Виборче право, - говорив він, - одна з основних умов республіканського правління". Медісон вважав, що уряд лише виграє, якщо зуміє добитися підтримки народу і розширить свою опору в масах. Повернення до дореволюційних норм могло підірвати усю систему, згубно позначившись на долі конституції. Зрештою члени конвенту усвідомили це. Проте відмовившись від думки вводити які-небудь обмеження, конвент зовсім не висловився на користь загального виборчого права. Згідно з прийнятою постановою майнові і інші обмеження, закріплені раніше конституціями штатів, залишалися в силі.
Отже перші вибори відбувалися таким чином у березні 1789 р. 11 штатів, що ратифікували конституцію, прислали – своїх депутатів на 1-у сесію конгресу. До листопада 1790 р. владні установи розміщувалися в Нью-Йорку, а потім переїхали у Філадельфію. До проведення загального перепису населення норма представництва від кожного штату в нижній палаті конгресу приділялась рішенням конституційного конвенту і була зафіксована в конституції. Представники рабовласницького Півдня отримали 29 місць з65, а найчисленніша делегація у складі 10 чоловік на чолі з Дж. Медісоном прибула з Віргінії. Протягом 1789 р. конгрес виніс ухвалу про утворення федеральної судової системи, Верховного суду і трьох основних міністерств, що іменуються в Америці департаментами – державного, фінансового і військового. Глави департаментів і члени Верховного суду призначали президента США "з ради і згоди" сенату.
Вашингтон не брав участь в передвиборній боротьбі, а чекав в Маунт Верноні, коли його покличуть співвітчизники. Члени виборної колегії, вибрані в штатах на початку січня 1789 року, одноголосно проголосували 4 лютого за Вашингтона як президента. Друге місце по кількості голосів зайняв новоанглічанин Джон Адамі, який був вибраний віце-президентом.
30 квітня 1789 року перший президент
Сполучених Штатів був
Політичний курс Дж. Вашингтона
30 квітня 1789 року перший президент
Сполучених Штатів був
Вища мета Вашингтона полягала в тому, щоб забезпечити виживання самоврядування в пронизаному абсолютизмом і деспотією світі, наповнивши життям букви конституції і із самого початку заснувавши нову урядову систему на "істинних принципах". Для цієї мети він хотів повністю використовувати конституційні можливості, що надаються інститутом президента. Він розумів, що будучи першим, обіймаючи цю посаду, може надати дуже розпливчатій картині президентства чіткі контури і що його рішення встановлять масштаби і створять прецеденти. Початок був покладений роздачею адміністративних посад, при цьому він враховував як інтереси окремих регіонів, так і намагався зв'язати різні політичні і ідеологічні напрями. За зразком своєї військової ради він оточив себе блискучими інтелектуальними співробітниками, які мали бути не лише просто виконавчими органами влади. Від своїх міністрів Александера Гамільтона (фінанси), Томаса Джефферсона (міжнародні справи), Генрі Нокса (військові питання) і Едмунда Рэндольфа (юстиція) він чекав понад відповідних ним компетенції ще ради і підтримки, що привело до виникнення непередбаченого конституцією кабінету. Він добився, щоб міністри і чиновники були відповідальні тільки перед ним і щоб для їх звільнення – інакше, ніж при їх призначенні – йому не вимагалася згода сенату. Своє уявлення про єдино і згуртовано чинному федеральному уряді, який розумівся як захисник загального блага союзу, він хотів здійснити в тісній співпраці з Конгресом. В цьому відношенні йому пішло на користь те, що федералісти – на думку Вашингтона, друзі уряду – на перших федеральних виборах 1788-89 рр. завоювали більшість в палаті представників і в сенаті, і що Джеймс Мэдісон став близьким довіреним спікером палати. Він дуже економно користувався своїм правом вето, оскільки виходив з того, що може відхиляти закони, тому що вважає такими, що їх суперечать конституції, а не тому, що йому не подобається їх зміст. Вашингтон особисто викладав своє щорічне послання до Конгресу. Межі цієї кооперативної, одностайної урядової практики пізнав вже сам Вашингтон, коли, наприклад, сенат відмовився вести з ним прямі переговори з питань договору. Хочеш не хочеш Вашингтон обмежився після цього письмовим обміном думок, що, проте, не перешкодило йому приватно довіритися окремим сенаторам. Також і стосунки з Верховним судом, главою якого Вашингтон призначив Джона Джея, не були позбавлені натягнула, тому що президент – як показують його обґрунтування вето – узяв на себе роль інтерпретатора і хранителя конституції. Демонстративно відмовившись представити йому правове ув'язнення, що зажадалося, судді дали йому зрозуміти, що він має справу з незалежною третьою урядовою владою. Незважаючи на проблеми обмежень, які неминучі в системі контролю і рівноваги, принаймні, перший період перебування Вашингтона на посаді президента характеризувався вкрай внутрішньою єдністю, яка зробила можливим цілеспрямоване і енергійне правління.
Вашингтон бачив в сильному, енергійно діючому федеральному уряді кращу гарантію свободи і безпеки громадян. Так, виразно підкреслений Медісоном в газеті федералістів федеральний елемент не подобався йому, тому що під час війни він упізнав уряди штатів більш як чинник, що заважає. Вашингтон розумів значення революційного принципу суверенітету народу і знав, що може заснувати владу федерального уряду тільки на згоді своїх співвітчизників. Він розумів президентство як символ національної єдності і як інструмент формування «американського населення». Важкі поїздки, які він робив як голова держави в перші роки свого перебування на посту президента в різні частини союзу, служили посиленню національної згоди і завоюванню лояльності громадян по відношенню до федерального уряду. При цьому він уміло використовував свою особисту популярність і харизму, щоб наділити інститут президентів міцним авторитетом. Прагнення до республіканської гідності визначило громадський стиль уряду, розроблений їм в Нью-Йорку 1790 року. Щотижневі аудієнції і урочисті обіди, на яких Вашингтон тримався з формальною і декілька манірної серйозністю, повинні були сприяти враженню, що відомство президента створює політичний і громадський центр нації.
На тлі турбот про авторитет централізованої держави і національної згуртованості слід розглядати участь Вашингтона в створенні передбаченої в конституції столиці. Рішенням перемістити округ Колумбію на межу між Мерилендом і Віргінією і створити федеральне місто на Потомаке більшість Конгресу пішли назустріч південним штатам, які із самого початку скаржилися на ущемлене політичне і економічне положення в союзі. Вашингтон, природно, вигравав від цього особисто, оскільки був одним з найбільших землевласників в регіоні. Він постійно їздив з Філадельфії в Джорджтаун, щоб впливати на планування міста, яке з вересня 1791 року офіційно називалося містом Вашингтона.
Перший період перебування Вашингтона на посаді проходив під знаком дискусій про національну економічну і фінансову програму, яку Гамільтон представив Конгресу. Президент майже не втручався в законодавчу роботу, проте не допускав сумніву в тому, що розділяє погляди свого секретаря по фінансах на фінансову незалежність федерального уряду від штатів, на забезпечення державних боргів і єдину грошову систему. Ядром програми Гамільтона було створення національного банку, який повинен був управляти державними фінансами і надавати інвестиційний капітал для економічного розвитку. Це дало привід для перших значних розбіжностей за конституцією, оскільки міністр закордонних справ Джефферсон у своєму ув'язненні для Вашингтона сперечався за право Конгресу на створення банку. Гамильтон наводив аргументи на користь того, що компетенції Конгресу не повинні обмежуватися завданнями, однозначно вказаними в конституції. Більше того, Конгрес міг би спиратися в питанні про банці на обмовку конституції про необхідне і належному, яка надає йому право на широкі, не явно виражені компетенції в ім'я загального блага. Коли Вашингтон приєднався до такої "широкої інтерпретації" конституції і в лютому 1791 року підписав закон про банки, успіх пакету заходів Гамільтона був практично забезпечений. Фінансова спадщина Війни за незалежність була врегульована, правда, односторонньо, на користь імущих, спроможних кругів, що дало поштовх для опозиції республіканців. Зате федеральна держава мала, завдяки митам і податкам на ввезення, а також єдиній валюті у вигляді долара, солідний фундамент, на якому, незважаючи на тягар боргів, могло постійно розвиватися. Вашингтон підтримував також бажання Гамільтона стимулювати вітчизняну мануфактуру, щоб зробити Сполучені Штати економічно незалежними від Європи. У цьому пункті вони обоє далеко випередили свій час, щоб успішно протистояти аграрним інтересам і інтересам окремих штатів.
Наступним великим досягненням була декларація прав (Білль про права), проведена Медісоном через Конгрес і додана в 1791 році у формі перших десяти поправок до конституції. Виконання обіцянки, даної під час дебатів по ратифікації, повністю відповідало лінії Вашингтона, спрямованій на те, щоб паралізувати критиків конституції і досягти широкої конституційної згоди. Знову і знову президент майже скрупульозно показував свою власну пошану до конституції, припускаючи, що тим самим можна сприяти виробленню конституційної свідомості в державному масштабі.
Велику заклопотаність викликало у Вашингтона неясне відношення до індійців, які шукали захисту від переселенців, що насуваються, на південному заході у іспанців, а на північному сході у британців. Президент неодноразово виступав за справедливе поводження з корінним населенням, вірив в його здатність до асиміляції і особисто вів переговори з вождями. Проте також говорив і про "викорінювання", коли його уявленням про імперію погрожували окремі племена. Як головнокомандувач він почував себе безпосередньо відповідальним за поразки, які недостатньо озброєні і погано керовані американські експедиційні війська потерпіли від індійців в долині Огайо в 1790 і 1791 роках. Тому він відчув гордість і полегшення, коли генерал Ентоні Уэйн через декілька років переміг союзні північно-східні індіанські племена на озері Ері, і Сполучені Штати змогли здійснити своє домагання на суверенітет в регіоні Огайо при укладенні миру в Гринвіллі в 1795 році.
У своїх посланнях до Конгресу Вашингтон був підкреслено оптимістичний і регулярно робив позитивні висновки.
У своїй другій інаугураційній промові 4 березня 1793 року - через декілька тижнів після страти Людовика XVI - Вашингтон обіцяв сприяти тому, щоб конституційна форма правління пустила коріння "в невинному ґрунті Америки". Увесь термін перебування на посаді проходив під знаком війни в Європі, яка загострювала конфлікти у внутрішньому положенні США. У питаннях зовнішньої політики і дипломатії Вашингтон із самого початку відвоював перевагу виконавчої влади перед законодавчою і залишив за собою великий простір для дій. Тепер вимагалися розсудливість і надійне керівництво, тому що війна змусила по-справжньому усвідомити американців їх лоскітливе положення: торгівля з країнами Карибського моря і Європою залежатиме від благополуччя британського і французького флоту. На межах, недостатньо забезпечених військами, намітилися конфлікти з іспанцями в дельті Міссісіпі і з британцями в долині Огайо. На цьому фоні Вашингтон, не коливаючись, проголосив 22 серпня 1793 року нейтралітет Сполучених Штатів, хоча симпатії більшості його співвітчизників були на стороні французької "сестри-республіки". Одночасно він дав зрозуміти, що США визнали французький революційний уряд і вважають дійсним американсько-французький союз 1778 року. Спочатку з цим погодилися усі міністри, але в наступний час кабінет все більше розпадався. Тоді як Гамільтон ставив на британську карту, Джефферсон схилявся до французів, посланець яких Жене рішуче зажадав підтримки і через голову президента апелював до солідарності американців. Тільки сам Вашингтон твердо і послідовно дотримувався наміченого нейтралітету. Врешті-решт Джефферсон пішов у відставку з поста міністра закордонних справ і начал разом з Медісоном збирати опозицію проти тих сил, які сприймав як "монархічну", підпорядковану Англії, партію.
Другий термін перебування на посту був, головним чином, "управлінням кризами". Тверезо розрахований, обережний курс Вашингтона на нейтралітет зберіг американцям світ, зміцнивши позицію Сполучених Штатів на американському континенті і стимулював економічний підйом. Пристрасть, з якою американці стежили за французькою революцією, остигнула, і в Конгресі, як і раніше, тон задавали федералісти. Вашингтон заздалегідь дав зрозуміти, що про третій термін не може бути і мови, хоча конституція не передбачала яких-небудь тимчасових обмежень. З весни 1796 року він займався своїм прощальним зверненням до американського народу, що з'явилося в газетах 19 вересня 1796 року, повністю відповідало власним переконанням і цінностям Вашингтона. Його головним прагненням було застереження від партій і партійного духу, які, підбурювані іноземними державами, ставлять під загрозу виживання нації. Щоб відбити цю небезпеку, президент рекомендував дотримувати основні принципи релігії і моралі як "великих стовпів людського щастя". Учбові установи повинні сприяти дійсно освіченій громадській думці, а усі узяті фінансові зобов'язання винагороджуватися, щоб зберігати довіру до нової урядової системи. Турбота Вашингтона про національну єдність і громадську гармонію була обоснованна; при оцінці партійної суті, проте, президент умисне випускав з уваги, що сам управляв, кінець кінцем, як "член партії". Тут проявляється таємна позиція, яку Вашингтон розділяв з багатьма сучасниками, : він претендував на служіння загальному благу, а етикетку "партія" залишав для політичних супротивників. На практиці ж перша американська двопартійна система склалася під час його правління. Проте його прощальне звернення мало відгук: рада Вашингтона якомога більше торгувати з Європою, не втягуючи себе в усередині європейську торгівлю, укладати союзи тільки при необхідності і ні в якому разі на тривалий термін, залишався до XX століття основним напрямом зовнішньої політики усіх американських урядів.
Після восьми років президентства Вашингтон з повним правом підвів позитивні підсумки. Звичайно, далеко не усі надії здійснилися. Наприклад, президент постійно закликав до створення національного університету, але Конгрес не реагував на це. Багато чим він був зобов'язаний і співробітникам, в першу чергу Гамильтону. Його консультативний стиль керівництва не приховував того, що усі важливі рішення, особливо в зовнішньополітичних питаннях, він приймав сам і що таланти його радників розкривалися тільки завдяки ньому. Недолік блиску він заповнював солідним, методичним стилем керівництва, свідомістю боргу, передбачуваністю і надійністю. За своїми якостями, здібностями і духовними передумовами він був найбільш здатний перекинути місток від старої колоніальної Америки через революцію до нової, конституційно-демократичної федеральної держави. Він персоніфікував владу уряду, обмежену правом і законом, створив передумови для інтеграції і експансії континентальної американської республіки і ще за життя став символом "національного характеру", формуванню якого надавав велике значення. Історичну велич він довів не традиційним способом узурпації або розширення влади, а відповідальним, помірним використанням демократично легітимної влади і створенням можливості для впорядкованої, мирної зміни її.
