Психологія особистості

ПЛАН

Вступ

1. Поняття особистості,  підходи до побудови 

психологічної структури особистості

2. Базові виміри  в основі психологічної структури  особистості

Висновок

Додаток 1

Перелік посилань 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

 
      Особистість є центральною категорією в психології, починаючи з моменту зародження цієї науки і до сьогоднішнього дня. Науковці-психологи зосереджують свою увагу не тільки на тому, щоб розкрити і зрозуміти властивості особистості, а й на поясненні основ її існування тощо. 
Дослідники в різні часи по-різному пояснювали суть цього феномену. Але, коли вони впритул підходили до його вивчення, то стикалися з багатомірністю властивостей особистості, їх складністю, невизначеністю. Інтереси і мотиви, схильності і здібності, характер і темперамент, ідеали, ціннісні орієнтації, вольові, емоційні і інтелектуальні особливості, співвідношення свідомого і несвідомого (підсвідомого) і багато що іншого – ось далеко неповний перелік характеристик, з якими доводиться мати справу, якщо необхідно намалювати психологічний портрет особистості або зрозуміти її сутність.

         Перші спроби створення психологічних теорій особистості були здійснені в першій половині ХІХ століття вченими-психіатрами. Необхідність таких теорій ґрунтувалась на практичних потребах. На протязі декілька десятиріч була створена величезна кількість таких теорій. В 1930 роках виникає окрема галузь психологічних досліджень – персонологія, в рамках якої йшло і продовжує відбуватися активне вивчення людської особистості. 
 
 
 
 
 
 

1. ПОНЯТТЯ ОСОБИСТОСТІ, ПІДХОДИ ДО ПОБУДОВИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ СТРУКТУРИ ОСОБИСТОСТІ

   Особистість — це конкретний людський індивід  з індивідуально виявленими своєрідними  розумовими, емоційними, вольовими  та фізичними властивостями. Особистість  виникла й розвинулася у процесі  суспільно-історичного розвитку людства, у процесі роботи. Належність особистості до певного суспільства, до певної системи суспільних відносин визначає її психологічну та соціальну сутність.

   Особистість — соціальна істота, суб’єкт пізнання, активний діяч суспільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, виконувані нею суспільні ролі, суспільно корисна спрямованість її діяльності.

   Однією  з найяскравіших характеристик  особистості є її індивідуальність, під якою розуміють своєрідне, неповторне поєднання таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам’яті, мислення, мовлення, почуттів, волі), особливості її мотиваційної сфери, спрямованості.

   Особистість завжди конкретно-історична, вона є продуктом тієї доби і тих суспільно-економічних відносин, сучасницею та учасницею яких вона є. Вивчення особистості за суттю — це історичне дослідження процесу становлення особистості за певних соціальних умов доби, певного суспільного ладу.

   Структуру особистості розглядають по-різному. Одні вважають, що в ній доцільно розглядати лише психологічні компоненти (пізнавальні, емоційно-вольові, спрямованість), інші виокремлюють у ній ще й біологічні аспекти (типологічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати у процесі виховання особистості. Однак протиставляти біологічне соціальному в особистості не можна. Природні аспекти та риси існують у структурі особистості як соціально зумовлені її елементи. Біологічне та соціальне у структурі особистості утворюють єдність і взаємодіють.

   Людина  — істота природна, але біологічне у процесі історичного розвитку під впливом соціальних умов змінилося, набуло своєрідних специфічно людських особливостей.

   У структурі особистості розрізняють  типове та індивідуальне. Типове є тим  найзагальнішим, що властиве кожній людині і характеризує особистість узагалі: її свідомість, активність, розумові та емоційновольові прояви тощо, тобто  те, чим одна людина схожа на інших людей. Індивідуальне — це те, що характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, чим одна людина відрізняється від інших людей.

   Психолог  К. Платонов у структурі особистості виокремлює чотири підструктури.

   Перша підструктура — спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини.

   Друга — підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички).

   Набувається досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є соціальний чинник.

   Третя — підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості  психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і  специфічно виявляються в пізнавальній та емоційновольовій діяльності людини.

   Четверта  підструктура — біологічно зумовлені  психічні функції особистості. Об’єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості  та їх патологічні зміни, що великою  мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

     Особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом соціальних факторів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з іншими людьми. Тому особистість можна вважати «системою систем», на що вказував Г. С. Костюк.

      Для розуміння природи особистості  потрібно з'ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це насамперед поняття індивіда, людини, особистості, індивідуальності, суб'єкта.

      Людина  народжується на світ з генетично  закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що немовля — це «чиста дошка» (tabula rasa), на якій під впливом соціуму «пишуться» ознаки людяності. Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіла й мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту, самосвідомості тощо. Але система біологічних, генетичних, анатомічних, фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварини.

      Тільки  індивідні якості, тобто притаманні людині задатки, анатомо-фізіологічні передумови, закладають підвалини створення особистості. Індивід — це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах.

      Якщо  уявити, услід за П. Жане, неймовірне: що внаслідок якихось драматичних подій зникли створені людством культура, мистецтво, наука, техніка, різноманітний предметний світ, інститути людської соціалізації, а маленькі діти залишилися в цих умовах без дорослих, які втілюють у своїй спільній діяльності суспільні стосунки, то розвиток індивіда за антропологічним типом припинився би, став неможливим, а в кращому разі пішов шляхом, характерним для тваринного світу. Зрозуміло, що про розвиток особистості в цих умовах зайве говорити.

      Про це свідчать факти з життя дітей, які змалку потрапили до тваринних (вовчих) зграй. Такі діти хоч і народились індивідами, але їхній розвиток був деформований у середовищі тварин. Тому ці діти не стали людьми, їх так і не вдалося повернути на шлях людського розвитку. Ці факти доводять вирішальну роль соціального оточення, культурно-історичного середовища та властивих людині засобів соціалізації індивіда, творення особистості.

      У стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається саме як психіка людини. На певному етапі  постає особистість із притаманними їй соціальне зумовленими ознаками — вищими психічними функціями, свідомістю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та перетворення довкілля та себе.

      Особистість — це індивід із соціальна зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв'язків індивіда з суспільним та природнім середовищем. У філософсько-психологічному аспекті особистість — це об'єкт і суб'єкт історичного процесу і власного життя.

      В ході свого становлення як особистості  індивід поступово стає суб'єктом цілеспрямованого пізнання та перетворення об'єктивної дійсності й самого себе. Спочатку він сприймає — переважно як об'єкт — різнобічні впливи з боку дорослих і створеного людством ще до його народження суспільного, культурного середовища. Цей вплив спеціально організований суспільством у формі ігрової, навчальної і трудової діяльності в умовах сім'ї, дошкільних та шкільних установ, професійної та вищої освіти і виробництва. Одночасно створюються внутрішні психічні Новоутворення, які з дитячого віку формують власну свідому активність людини, спрямовуючи її на пізнання й перетворення об'єктивної дійсності та себе. Особистість виступає як суб'єкт діяльності та спілкування.

      Розвиток  особистості відбувається у конкретних суспільних умовах. Особистість завжди конкретно-історична, вона — продукт епохи, життя своєї країни, своєї сім'ї. Вона — очевидець та учасник суспільного руху, творець власної і загальної історії, об'єкт і суб'єкі сучасності.

      У процесі розвитку особистості людина оволодіває засобами людської діяльності та спілкування, мовою, в неї формуються вищі психічні функції, свідомість, воля, самосвідомість, вона стає суб'єктом активного цілеспрямованого пізнання й перетворення навколишнього соціального та природного середовища. В неї з'являється здатність до самовдосконалення, самотворення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання та самонавчання. Вона вступає у «суб'єкт-суб'єктні» стосунки з іншими людьми.

      Слід  адекватно співвідносити поняття  людини й особистості. Людина як соціальна та біологічна істота є носієм особистості. Поняття людини значно ширше за поняття особистості, бо включає у себе велике коло соціальних і біологічних ознак — антропологічних, етнографічних, культурних та ін.

      Особистість характеризується якісними та кількісними  проявами психічних особливостей, які  утворюють її індивідуальність. Індивідуальність — це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється у здібностях людини, в домінуючих потребах, інтересах, схильностях, у рисах характеру, в почутті власної гідності, у світобаченні, системі знань, умінь, навичок, у рівні розвитку інтелектуальних, творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки, в типі темпераменту, в характеристиках емоційної та вольової сфер тощо. Індивідуальність формує важливу характеристику особистості людини, яка забезпечує властивий тільки їй стиль взаємозв'язків з навколишньою дійсністю.

      Поняття особистості тлумачиться неоднозначне — залежно від того, який підхід реалізується дослідником. Можна виділити якнайменше чотири аналітичних підходи - соціально-психологічний, індивідуально-психологічний, діяльнісний та генетичний, реалізовані такими психологами, як Б. Г. Ананьєв, В. В. Давидов, А. Г. Ковальов, О. М. Леонтьєв, Г. С. Костюк, Ф. Лерш, В. М. М'ясищев, А В. Петровський, К. К. Платонов, С. Л. Рубінштейн, В. М. Русалов та ін.

     Синтез  системного уявлення про особистість  має відповідати ознакам системного підходу, таким як наявність цілісної структури елементів, взаємозв'язків між складовими елементами, ієрархічної організації елементів, системоутворюючих факторів, вхідних та вихідних структурно-функціональних характеристик, рівня розвитку системи тощо. Разом із тим у такій системі має бути врахована соціальна, психологічна, індивідуальна своєрідність, зокрема наявність в особистості такої специфічної підсистеми, як самосвідомість.

     Можна виділити три основних аналітичних  напрями, у річищі яких здійснювалися  спроби формування базових системних засад побудови цілісної психологічної структури особистості. Це соціально-психолого-індивідуальний, діяльнісний та генетичний напрями. У дослідженнях О. М. Леонтьєва, С. Л. Рубінштейна, Ф. Лерша, Г. С. Костюка, К. К. Платонова, В. Ф. Моргуна та інших психологів чітко виявляється тенденція до синтезу багатовимірної системної психологічної структури особистості.

     Прикладом може слугувати функціональна динамічна  психологічна структура особистості К. К. Платанова (1906— 1983). Він виділяв у структурі особистості чотири підструктури: соціальне зумовлену підструктуру спрямованості особистості; підструктуру досвіду; підструктуру психічних процесів; підструктуру біопсихічних властивостей особистості. Крім того, вчений розглядав і другий ряд — підструкгури здібностей і характеру. Із застосуванням принципу «накладання» одного ряду підструктур на другий був зроблений крок до системної побудови двовимірної психологічної структури особистості.

     Цікавий і перспективний проект синтезу  інших двох вимірів психологічної  структури особистості здійснив у 30—50-х роках відомий німецький  психолог Ф. Лерш. Він запропонував поєднати соціально-психолого-індивідуальний і діяльнісний плани особистості у вигляді двовимірної горизонтально-вертикальної схеми. Цей варіант побудови структури особистості підтримали українські психологи Г. С. Костюк і П. М. Пелех.

     За  Ф. Лершем, горизонтальний параметр особистості утворюють психічні процеси та функції, що виникають і розвиваються в особистості на основі «закону комунікації». Горизонтальний вимір складається з чотирьох «членів»: мотиваційного, чуттєвого (або емоційного), пізнавального, діяльнісного.

     Вертикальний  параметр особистості розглядається  як внутрішній результат «горизонтальної» діяльності, як внутрішні сили особистості, котрі утворюють нашарування у формі диспозиції психічних властивостей, навичок, звичок тощо. Вони динамічні, бо беруть участь у «горизонтальній» діяльності особистості — у відчутті, сприйманні та інших психічних процесах.

     Вертикальна структура особистості утворюється  такими диспозиціями, як: а) особистісна  надбудова; б) ендогамна основа особистості  — її внутрішні спонукання, прагнення, потреби та почуття як мотиви діяльності; в) зовнішній обсяг переживань особистості — її відчуття, сприймання, уява, пам'ять, фантазія, мислення, діяльна поведінка тощо; г) життєва основа особистості — сукупність органічних процесів живої істоти, серед яких найважливішими є фізіологічні процеси у нервовій системі. Розвиток особистості у горизонтальному та вертикальному вимірах — це єдиний процес. Будь-яка психічна функція горизонтального ряду залишає свої сліди у вертикальному ряді нашарувань, диспозицій і навпаки. 

2. БАЗОВІ ВИМІРИ В ОСНОВІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ СТРУКТУРИ ОСОБИСТОСТІ

     Підсумовуючи  аналіз наукових даних, можна стверджувати, що в основі системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри: І — соціально-психолого-індивідуальний — вертикальний; II —діяльнісний —. горизонтальний; III — генетичний — віковий, за допомогою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості (рис.2.1). 

Рисунок 2.1 Тривимірна психологічна структура особистості

 в  узагальненій формі 

     Ці  виміри становлять систему основ  цілісної психологічної структури особистості. Вони пов'язані між собою за ортогональним принципом, за яким співвідносяться три виміри простору. На рис. 1 умовно представлений взаємозв'язок між указаними вимірами у графічній формі.

     Здійснюючи  аналіз і синтез системної психологічної  структури особистості, треба усвідомлювати, на якому рівні узагальнення ведеться побудова цієї структури. Так, якщо говорити про поняття «психологічна структура» як про аспект системної характеристики особистості, тобто складної соціально-психолого-індивідуальної за своєю природою системи з певними властивостями, що постійно розвивається і реалізується у формі діяльності та спілкування, то його можна віднести до першого, найвищого рівня узагальнення, з якого має починатися процес конкретизації цього поняття.

     Другому рівневі конкретизації властивий  розгляд трьох вимірів — соціально-психолого-індивідуального, діяльнісного та генетичного — як базових параметрів психологічної структури особистості.

     На  третьому рівні ведуться диференційований та інтегративний аналіз і синтез підструктур (спілкування, спрямованості, характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіологічних властивостей), компонентів (потребнісно-мотиваційного, інформаційно-пізнавального, цілеутворюючого, результативного, емоційно-почуттєвого) та рівнів розвитку (задатки, властивості, здібності) в межах основних параметрів (рис. 1).

     Четвертий умовний рівень конкретизації аналізу  і синтезу психологічної структури особистості утворюють психічні властивості, функції і процеси. У табл. З наводиться матриця, де представлені елементи підструктур і компонентів перших двох вимірів — соціально-психолого-індивідуального та діяльнісного, а третій, генетичний, лише окреслений без диференціації на задатки, здібності та рівні розвитку.

     На  п'ятому умовному рівні конкретизації  аналізу і синтезу психологічної структури особистості стає можливою класифікація конкретних властивостей і власне здібностей особистості до певних видів діяльності (наприклад, до науково-технічної, управлінської, економічної, педагогічної тощо) або виконуваних людиною ролей (начальника, підлеглого, чоловіка, жінки та ін.). Такий підхід цілком узгоджується із загальновживаним визначенням здібностей як «індивідуально-психологічних особливостей людини, що сприяють успішному виконанню нею тієї чи іншої діяльності». Такого розуміння здібностей дотримуються Б. М. Теплов, Г. С. Костюк та інші дослідники.

     Варто зазначити, що перші чотири рівні  конкретизації психологічної структури  особистості можна розглядати як такі, що характеризують її макроструктуру, а інші рівні (починаючи з п'ятого) — як такі, що належать до мікроструктури. Перехід від макроструктури до мікроструктури пов'язаний з вимогами, що висуваються до особистості конкретними видами діяльності та поведінки, ролями, соціальним статусом, позицією, рангом, які обирає, застосовує й реалізує людина в конкретних соціальних умовах життя.

     Ступінь розвитку сучасної психології дає змогу  здійснити системний психологічний аналіз і синтез моделей особистості на шостому рівні конкретизації (Додаток 1).

     У перспективі, на 6-му рівні конкретизації  системної моделі особистості, стануть доцільними поєднання зусиль представників різних наук (біологів, генетиків, фізіологів, кібернетиків, психологів, соціологів) і розробка комплексної програми вивчення особистості, яка за своїм масштабом може бути зіставлена з міжнародною програмою «Геном людини».

     Наступним кроком у розробці системного психологічного уявлення про особистість має стати дослідження взаємодії між підструктурами, компонентами і рівнями розвитку психологічної структури. Принагідно застосовувати ті дані, що вже існують у психологічній науці — у працях Б. Г. Ананьєва, Г. С. Костюка, О. М. Леонтьєва, Ф. Лерша, С. Л. Рубішптейна та ін. Так, на думку Б. Г. Ананьєва, структурно-функціональні взаємозв'язки між елементами психологічної структури особистості будуються одночасно за двома принципами: 1) субординаційним, або ієрархічним, коли складніші та загальніші соціальні й психологічні властивості особистості підпорядковують собі елементарніші й часткові соціальні та психофізіологічні властивості; 2) координаційним, за яким взаємодія здійснюється на паритетних началах, що допускає певну свободу, тобто відносну автономність кожної з них.

     Особистості властива самосвідомість, тому їй притаманний і третій тип взаємовідносин. Цей тип можна назвати егоординаційним — він виявляється в самопізнанні, самоорганізації та самовдосконаленні особистості в процесі діяльності та поведінки на основі Я-підструктури як ядра особистості.

     Для особистості характерні зовнішній  і внутрішній (стосовно індивіда) плани регуляції, складні субординаційні, координаційні та егоординаційні взаємозв'язки як в інтер-індивідному, так і в міжіндивідному плані діяльності й поведінки. Водночас особистості як системі психічних властивостей притаманні певні рівні відображення дійсності. Серед таких рівнів у психології виділяють свідомість та несвідоме, самосвідомість. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВОК 

 
           Говорячи про особистість, нам, в першу чергу, важливо те, що людина є творчим, активним, соціально корисним індивідом. Активність є однією з важливих психологічних характеристик особистості. Основа особистості людини лежить не тільки в закладеній у ній генетичній програмі, не в глибинах її природних задатків та впливів і навіть не в набутих нею навичках, знаннях та вміннях, а в тій системі діяльностей, що реалізується цими знаннями і вміннями. Діяльність виступає як універсальна основа, наскрізний вимір уявлення про особистість, який охоплює усі під структури соціально-психолого-індивідуального виміру особистості.

           Особистість формується в умовах суспільного, конкретно-історичного існування людини, під час навчання і виховання. Її психічний стан в значному ступені залежить від соціального оточення людини і тих факторів, які діють на неї протягом усього життя. Рушійні сили психічного розвитку особистості проявляються в протиріччі між потребами людини та реальними можливостями їх задоволення.

           Розвиток особистості розуміється діалектично як двоєдиний процес індивідуального і групового формування сутності людини. У цілому розвиток особистості розуміється як цілісна система, як багатосторонній, багатофакторний, соціально і психологічно детермінований багаторівневий процес, в ході якого на основі постійно виникаючих суперечностей здійснюється становлення особистості, формується її пізнавальна, діяльнісна активність. 
 
 
 
 
 

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ 
 

1. Загальна  психологія / За ред. Подольського М.І. – К., 2000.
2. Словник-довідник з психології. – К., 2001.
3. Педагогика и психология высшей школы: Учеб. Пособие для студентов и аспирантов высш.уч.зав. /М.В.Буланова-Топоркова, А.В.Духавнева, Л.Д.Столяренко и др. Ростов на Дону: Феникс, 2003. - 544 с.
4. Порус В. Про кризу філософії як навчальної дисципліни // Вища школа. - 2003. - №2-3. - с.84-90
5. Титаренко Т.М. Кризове психологічне консультування. -К.: Главник, 2004. - 96 с.