Радянська модернізація економіки
ДЕРЖАВНЕ АГЕНТСТВО РИБНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ
«БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСКИЙ
МОРСЬКИЙ РИБОПРОМИСЛОВИЙ
КЕРЧЕНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО МОРСЬКОГО ТЕХНОЛОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ»
Підготовка до семінарського заняття №4
з дисципліни: «Всесвітня історія»
Тема:Радянська модернізація економіки
2013
План
Радянська індустріалізація в Україні: характерні ознаки, особливості та наслідки
Індустріалізація - процес прискореного розвитку промисловості, у першу чергу - важкої, перетворення господарства країни на індустріальне. У СРСР наприкінці 1920-ї -у 1930-ч рр. індустріалізація проводилась форсованими темпами за рахунок надмірної експлуатації населення.
1. Проголошення курсу на індустріалізацію. Промисловий розвиток СРСР у середині 1920-х pp. досяг довоєнного (1913 p.), однак країна суттєво відставала від провідних західних країн: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, видобувалося вугілля та нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що ХІУ з'їзд ВКП(б), який відбувся в грудні 1925 р. проголосив курс на індустріалізацію.
2. Цілі індустріалізації в СРСР. Основними цілями індустріалізації в СРСР були:
- забезпечення економічної
- ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості;
-створення технічної бази для
модернізації сільського
- розвиток нових галузей
- зміцнення обороноздатності
-стимулювання неухильного
3. Особливості радянської індустріалізації. Головні особливості радянської індустріалізації:
- головними джерелами накопичення коштів для індустріалізації стали: «перекачування» коштів із села в місто; із легкої та харчової у важку промисловість; збільшення прямих і непрямих податків; внутрішні позики; випуск паперових грошей, не забезпечених золотом; розширення продажу горілки; збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;
- джерелами індустріалізації стала фактично неоплачена праця робітників і особливо селян; експлуатації багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГУ;
- надвисокі темпи індустріалізації, які пояснювалися керівництвом СРСР необхідністю зміцнення обороноздатності країни перед зростаючою зовнішньою загрозою;
- першочергова увага
- намагання радянського
- величезні за масштабами
- розвиток виробництва засобів
виробництва значно випереджав
виробництво предметів
- у ході індустріалізації здійснювалася антирелігійна кампанія, відбувалося пограбування церков для потреб радянської економіки;
- здійснювалася експлуатація
4 Перший п'ятирічний план. Первинним проектом сталінського воєн-но-комуністичного штурму став перший п'ятирічний план, ухвалений ВКП(б) у 1928 р. У цьому ж році почалася І п'ятирічка (1928/1929-1932/1933 pp.). її основне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати і перегнати західні країни» в економіці. Найважливішим визнавався розвиток важкої промисловості, планом передбачалося її зростання на 330%.
У 1928-1929 pp. обсяг валової продукції української промисловості збільшився на 20%. Того часу радянська економіка ще відчувала імпульси непу, що забезпечували високі темпи росту. Успіхи першого року п'ятирічки в СРСР на тлі глибокої економічної кризи, що охопила капіталістичний світ у 1929 p., створили в керівництві СРСР ілюзію можливості різкого стрибка з економічної відсталості до розряду промислово розвинутих держав. Такий ривок вимагав надзвичайної напруги
Листопадовий пленум ЦК ВКП(б) у 1929 р. прийняв рішення «за будь-яку ціну прискорити розвиток машинобудування та інших галузей великої промисловості». Планами на 1930-1931 pp. передбачалося 45% приросту промисловості, що означало «штурмівщину». Це була авантюра, приречена на провал.
Цілком закономірним було невиконання плану I п'ятирічки. Тому, коли підбивалися її підсумки, політбюро ЦК ВКП(б) заборонило всім відомствам публікувати статистичні дані з цього приводу.
5 Особливості індустріалізації в Україні. Процес індустріалізації в Україні в основному збігся із загальносоюзними тенденціями, хоч і мав певні особливості. Вони були зумовлені спеціалізацією промисловості республіки в межах єдиного народногосподарського комплексу країни, наявністю великих природних багатств і структурою розміщення продуктивних сил.
Однією з особливостей здійснення індустріалізації в Україні були досить масштабні капіталовкладення в її промисловість. У 1930 р. вони досягли рівня всіх попередніх років мирного будівництва (1921-1928 pp.). Усього ж за роки I п'ятирічки на промислову модернізацію України було виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств СРСР у роки першої п'ятирічки в Україні споруджувалося та реконструювалося понад 400.
На початку індустріалізації в Україні здійснювалися побудова і реконструкція великих підприємств, що мали загально державне значення. Із 35 ключових промислових об'єктів СРСР в Україні споруджувалося 12: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний завод, металургійні заводи у Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі тощо.
У роки індустріалізації простежувалася нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. У II та III п'ятирічках питома вага промислових новобудов в Україні значно скоротилася, оскільки необхідна стартова база для модернізації була вже створена, а в інших регіонах СРСР були сприятливіші умови для розгортання промислового будівництва та технічної реконструкції.
Однією з особливостей індустріалізації в Україні біло значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази.
В Україні були віщі темпи витіснення приватного сектору в економіці, ніж у СРСР загалом.
6. Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в Україні. Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в цілому по СРСР фактично відображалися і в Україні, хоча в республіці були і свої характерні особливості.
6 Позитивні наслідки. У роки довоєнних п'ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму трудящі України створили могутню індустріальну базу, що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. Почали давати промислову продукцію гіганти металургії: «Запоріжсталь», «Азовсталь» і «Криворіжсталь». Стали до ладу Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи. Кількість промислових підприємств за роки довоєнних п'ятирічок зросла в 11 разів. В Україні було побудовано 100 нових шахт. Республіка стала важливою металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.
У 1930-х pp. в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість.
Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуна, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин республіка випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію.
За роки перших п'ятирічок удвічі зросла чисельність робітників. У 1930-ті pp. сформувався національний український робітничий клас і національна технічна інтелігенція.
7 Негативні наслідки індустріалізації. Економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних догм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.
У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу. У 1930-ті pp. знову з'явишся величезні черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого. Урбанізація призвела до значного ускладнення житлової та продовольчої проблем.
У ході індустріалізації посилилася централізація управління промисловістю, утвердилися командно-адміністративні методи управління; було взято курс на мілітаризацію промисловості. Держава відмовилася від непу і почала примусовими засобами визискувати із селян додаткові кошти на форсування індустріалізації. Фактично зник матеріальний принцип стимулювання праці. Праця робітників стимулювалася позаекономічними засобами і, перш за все, розгортанням «соціалістичного змагання».
У перші п'ятирічки ставку було зроблено на підприємства-монополісти (запорізький завод «Комунар», що випускав зернозбиральні комбайни, Луганський паровозобудівний та ін.), які згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни.
Промисловий потенціал України (як і всього СРСР) формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційні індустріальні райони - Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвит
Колективізація в СРСР
Одним із джерел індустріалізації була колективізація, яка заразом мала забезпечити контроль з боку ВКП (б) над селянством і придушити будь-які спроби селянських виступів. Колективізація розпочалася за рішенням XV з’їзду партії більшовиків (1927 р.); вона стала важливою складовою формування тоталітарної системи.
Здійснення індустріалізації загострило становище в аграрному секторі. Восени 1928 р. розпочалися перебої з постачанням хліба. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялося продавати державі хліб за нижчими цінами. Становище можна було легко скорегувати зміною цінової політики — зниженням цін на промислові товари й підвищенням закупівельних цін на продукцію сільського господарства. Порушуючи рішення XV з’їзду ВКП (б) про збалансований розвиток галузей економіки, політбюро ЦК ВКП (б) у січні 1928 р. винесло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків і необхідність форсованої колективізації сільського господарства. Група членів ЦК ВКП (б) під проводом М.Бухаріна виступила проти відновлення воєнно-комуністичних методів економічної політики, але зазнала поразки. Перемогли прихильники точки зору Сталіна, які наполягали на необхідності проведення суцільної колективізації, тобто суцільного насадження системи колгоспів.
Суцільна колективізація почала здійснюватись уже в 1929 р., названому "роком великого перелому". Керівники окремих районів, спонукувані "високим керівництвом", змагалися, хто першим прозвітує про завершення колективізації.
З’явилася сила-силенна абсолютно нежиттєздатних колективів-комун і колгоспів-гігантів. У відповідь на ці заходи селяни почали масовий забій худоби, аби тільки вона не потрапила до колгоспу. Було багато повідомлень про підпали, терористичні акти, масові селянські виступи. Виникла загроза зриву весняної посівної.
2 березня 1930 р. у "Правді"
з’явилася стаття Сталіна "
Стаття й опублікована після неї постанова ЦК ВКП (б) були не чим іншим, як тактичним кроком сталінського керівництва, спрямованим на заспокоєння громадської думки. Селяни сприйняли нові настанови як сигнал до виходу з колгоспів. До червня 1930 р., порівнюючи з березнем, рівень колективізації впав із 58 до 24%. Але після XVІ з’їзду ВКП (б) почалася нова хвиля колективізації.
Було розроблено директивний план, за яким зернові райони за строками завершення колективізації було поділено на три категорії:
· до першої категорії віднесено зернові райони Північного Кавказу й Поволжя. Тут колективізація мала завершитися весною 1932 р.;
· до другої категорії — Україну та Білорусію (весна 1933 р.);
· до третьої — всі інші та незернові райони (весна 1935 р.).
Селян-одноосібників обкладали нестерпними податками.
Головним методом проведення колективізації (колгоспного будівництва на селі) став терор проти селянства. Передбачалося перетворити всіх трудівників села на державних робітників, а земельну власність — на державну.
Соціальний склад селянства напередодні колективізації відзначався неоднорідністю, і ставлення його прошарків до радянської влади також було неоднозначним. Незаможних ("бідняцькі") та "пролетарські" категорії селянства стали соціальною базою радянської влади на селі під час проведення колективізації. Щодо "середняка" радянська влада впродовж деякого часу виявляла толерантність.
Головне вістря "класової боротьби" було спрямоване проти "куркулів" (заможніх селян), яких передбачалося "знищити, як буржуазний клас" хоча куркулі 20-х років, те ті селяни, що повіривши радянській владі, воювавши за неї, своєю працею досягли відносного благополуччя. Ця верства селянства стала головним противником соціалістичного експерименту на селі.
З осені 1929 р. радянська влада розпочала активний наступ проти "куркульських" господарств. Попервах наступ здійснювався методом адміністративного тиску — встановленням підвищеного зерноподатку, забороною оренди землі та вступу до колгоспів. У грудні 1929 р. радянська влада перейшла до політики відкритого террору. Було встановлено категорії "класових ворогів на селі".
Відповідно до категорії визначалися міра покарання та чисельність "ворогів".
Конкретні цифри "розкуркулення" передбачали, що до першої категорії (активні вороги радянської влади) належать 60 тис. сімей, до другої (активні саботажники колгоспного будівництва) — 150 тис. Поступово політика "розкуркулення" перетворилася на засіб боротьби проти всіх селянських господарств, які чинили опір колективізації. Вона поширилася на господарства середняків, навіть на бідняків. Усього було "розкуркулено" до 15% селянських господарств, а адміністративно вислано 20% селян.
У 1935 р. набрав чинності закон про охорону соціалістичної власності на селі‚ прозваний у народі законом "про 5 колосків". Згідно з ним найменша крадіжка каралася розстрілом або 10 роками таборів. Амністію було заборонено. Тільки за 5 місяців дії закону було розстріляно 2 тис. осіб, а 55 тис. ув’язнено в таборах.
Колективізація призвела до повної дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Збір зернових упав до рівня 1921 р. Поголів’я великої рогатої худоби скоротилося вдвічі, свиней — у 2,2 раза (поголів’я не змогли відновити протягом наступних 30 років). Порушився баланс у розвитку сільського господарства і промисловості, що призвело до хронічного відставання аграрного сектора. Було фізично знищено найбільш кваліфіковану частину сільськогосподарських працівників. 1Голодомор 1932-1933 рр. у зернових районах тільки в Україні оцінками деяких спеціалістів забрав життя понад 7 млн осіб, у Казахстані — 2 млн.
Проведення колективізації забезпечило об’єднання в колгоспи на 1940 р. 97% селянських індивідуальних господарств.
Суспільно-політична ситуація. Масові репресії
Завершення громадянської війни не зупинило терору, який був частиною державної політики (конституції 1918 і 1924 рр. проголошували "диктатуру пролетаріату").
Наприкінці 20 — у першій половині 30-х рр. репресії було спрямовано здебільшого проти "класово ворожих" верств суспільства: „буржуазних спеціалістів”, „непманів”, „куркулів”. Найбільш гучними процесами того періоду були "Шахтинська справа" (1928 р.), процес "Трудової селянської партії" (1929 р.), "Промпартії" (1930 р.), процеси над антипартійними групами.
Поряд із репресіями вдосконалювалася система тотального контролю над суспільством. Підростаюче покоління через комсомольську і піонерську організації виховувалось у дусі ненависті до "ворогів народу", необхідності непримиренної боротьби зі "шпигунами", "шкідниками" на виробництві, "куркулями", заохочувалися навіть доноси на батьків. Сили дітей та молоді спрямовувалися на активнішу участь в індустріалізації країни і колективізації сільського господарства, зміцнення дисципліни й підвищення якості навчання.
У містах у 1924 р. було введено паспортну систему. Вона забезпечила адміністративне скорочення кількості жителів міст, які постачалися продуктами харчування централізовано.
Було принято закон, згідно з яким робітника за найменшу провину звільняли з роботи, залишаючи без картки споживача, з подальшим виселенням його сім’ї з квартири.
З 1930 р. розширювалася мережа виправно-трудових таборів, об’єднаних у систему ГУЛАГу ("Главное управление лагерей"). Кількість ув’язнених у цих таборах за 10 років зросла до 4 млн. Відновлено каторгу та смертну кару
Від середини 30-х рр. репресії набули масового характеру і досягли апогею в 1937-1938 рр.
Приводом до посилення репресій у партії та країні стали події 1934 р., коли на XVІІ з’їзді ВКП (б) група делегатів спробувала замінити Сталіна на посаді генерального секретаря ЦК іншим лідером. Ним би міг стати секретар Ленінградського обкому ВКП (б) С.Кіров. На з’їзді Сталін і його оточення (головно Каганович) фальсифікували підсумки таємного голосування. Наприкінці 1934 р. сталося політичне вбивство С.Кірова, обставини якого залишилися не до кінця з’ясованими, хоча, поза сумнівом, ініціатором його був Сталін. Убивство дало поштовх до масових репресій, зміцнення диктаторського режиму. Тільки в 1937-1938 рр. репресували до 10 млн осіб, із яких 2-3 млн знищили фізично.
Для спрощення системи винесення вироків створювалися позасудові органи — "трійки". Розгляд справ був досить формальним, а виправдовувальних рішень майже не було.
Масові репресії 30-х рр. знекровили інтелектуальну силу радянського суспільства в політиці, армії, науці. Це — один із найбільших злочинів сталінського тоталітарного режиму проти власного народу.
Опір режиму існував, але не мав масового характеру. Це були поодинокі виступи тих, хто не змирився. Всі ці виступи жорстоко придушувалися. Прийняття нової, "сталінської", конституції 5 грудня 1936 р. не змінило сутності тоталітарної системи в СРСР, хоча було формально проголошено демократичні права і свободи
Масові репресії не становили основного змісту життя суспільства. Народ, долаючи повсякденні труднощі, прагнув до щастя. Кожен влаштовував його як міг. Багатьом були невідомі ті жахливі злочини режими. Дехто з тих, хто знав або здогадувався вважав, що так і потрібно. Народ під впливом заклинань «про світле майбутнє» здійснював трудові подвиги (О.Стаханов, М.Ізотов, П.Ангеліна та ін.), радів з кожних успіхів країни: чи то будівництва чергової новобудову, чи то з успіхів радянських льотчиків (Чкалов та інші), чи з успіхів дослідників півночі (Папанін та ін.) тощо. Радіючи він вірив, що казав їх вождь (Сталін), що «Жити стало краще, жити стало веселіше».
