Регіональна економіка. 4

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ТЕХНОЛОГІЙ ТА ДИЗАЙНУ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Регіональна економіка»

галузі знань 0305 «Економіка і підприємництво»

напряму підготовки 6.030504 «Економіка підприємства»

освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавр з економіки

Виконала студентка 

ЗЕТД-11  групи

Зарицька М.С.

Київ - 2012 р

План

Вступ

1. Закономірність територіального поділу праці.
1. Поняття територіального поділу праці, його прояви
2. ТВК як похідний фактор від територіального поділу праці
3. Форми територіальної організації виробництва, їх вплив на районоутворення
2. Економічне районування, його цілі.

3.1.Економічне районування. Загальна характеристика

3.2. Основні принципи та  цілі економічного районування

Висновки

Список використаної літератури та джерел

Вступ

В даній контрольній роботі висвітлено  питання щодо територіального поділу праці та його вплив на формування економічних районів. Тема є достатньо актуальною, оскільки на  території України сформовано значну кількість великих промислових вузлів у всіх економічних районах (Львівський, Харківський, Одеський га ін.). Вирізняються великі промислові райони та агломерації - промисловий район або промислова зона Донецько-придніпровського, Південного, Західного економічних регіонів та ін. Можливе й більш детальне промислове районування в межах економічних районів. Основні елементи територіальної структури виробництва є ТВК або можуть перетворитися на них. Проте галузевий і промисловий центри не можна ототожнювати з ТВК у повному розумінні цього слова. Отже, територіальна структура економічного району - це сукупність ТВК різних ступенів досконалості в такому поєднанні, яке створює зручну ланку в системі територіального поділу праці.

У ТВК взаємопов'язані  виробництва представлені промисловими та іншими виробничими підприємствами, розташованими на різних промислових  майданчиках, але на таких відстанях  одне від одного, які забезпечують територіальну єдність виробництва  і споживання.

Оскільки суспільне виробництво  існує у вигляді конкретних підприємств, то вивчення впливу розміщення певних галузей на формування комплексів має  особливе значення. Найбільший такий  вплив справляють ті галузі, яким властива велика комплексоутворювальна роль (чорна металургія, паливна промисловість, електроенергетика, машинобудування, лісова і деревообробна промисловість). Легка й харчова промисловість  формують переважно елементарні  комплекси або доповнюють комплекси  інших типів.

На формування економічних  районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними  серед них є економічні.

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є  результатом просторового прояву дії  загального економічного закону суспільного  поділу праці.

Закономірність територіального  поділу праці є основною в РПС, економічному районуванні та зовнішньоекономічній діяльності будь-якого регіону чи країни.

Раціональний територіальний поділ праці між регіонами  і в межах їх територій є  необхідною умовою ефективного розміщення виробництва в умовах ринкової економіки. Країни і регіони дуже відрізняються  за економічними, природно-ресурсними, соціальними та історичними умовами  і особливостями, рівнями економічного розвитку тощо. Саме диференціація  цих умов лежить в основі територіального  поділу праці. Кожен регіон може формувати свою спеціалізацію економіки і на основі економічних зв’язків обмінюватися продукцією з іншими регіонами.

Отже, територіальний поділ  праці є процесом спеціалізації  певної території (групи країн, однієї країни чи її районів та місцевостей) на виробництві відповідних видів  продукції та послуг на основі розвиненого  обміну з іншими країнами.

1.1 Поняття територіального поділу праці, його прояви

Поділ праці - це історично  визначена система суспільної праці.

Територіальна організація  промисловості ґрунтується на територіальному  поділі праці, який за своєю суттю  є просторовим виявом суспільного  поділу праці. Розрізняють такі форми  суспільної організації виробництва: концентрація (збільшення розмірів виробництва); спеціалізація (сукупність номенклатури продукції виробничих одиниць); кооперування (встановлення тривалих виробничих зв'язків  між підприємствами); комбінування (об'єднання в рамках підприємства кількох технологічно різних, але  взаємопов'язаних виробництв).

Концентрація може бути агрегатною (збільшення потужностей агрегатів), технологічною (збільшення розмірів технологічно однакових виробництв), заводською (розширення підприємств) і організаційно-господарською (централізація управління завдяки  об'єднанню підприємств).

Спеціалізація і кооперування бувають предметними (виробництво  готової продукції), детальними (випуск деталей або частини готової  продукції), технологічними (виробництво  напівфабрикатів або окремі стадії технологічних процесів). Усі форми  територіальної організації промисловості  мають свої просторові вияви.

Так, спеціалізовані підприємства виникають на території району при  наявності тут сприятливих для  їх розвитку умов і факторів. Поглиблення  спеціалізації неможливе без  концентрації виробництва.

Комбінування також можливе  в умовах досить великих виробництв. Диференціація виробництва водночас потребує його інтеграції, тобто розвитку зв'язків для обміну продукції  і напівфабрикатів між підприємствами. Отже, формуються зв'язки кооперування як у самих районах, так і між  районами залежно від конкретних соціально-економічних і природних  умов.

Для таких процесів характерна тенденція подальшого поглиблення  й розширення масштабів розвитку. Економічно це сприяє зростанню прибутку при найменших витратах. Цьому  сприяє й розширення процесів диверсифікації виробництва, тобто паралельного розвитку не пов'язаних між собою видів  виробництва, розширення асортименту  виробів [4, с. 101].

Слід зважати й на те, що надмірна концентрація призводить до розвитку гігантоманії, яка уможливлює монополізацію промисловості, що в  умовах ринкової економіки є фактором, який стримує нормальне формування цін на продукцію. За цих умов важливим є розвиток середніх і малих підприємств. Вони дають змогу швидше реагувати  на потреби ринку, оскільки їх можна  з меншими витратами реконструювати або закрити і збудувати нові, тобто вони, хоча і випускають дорожчу  продукцію, є гнучкішими щодо ринкових змін.

Усі розглянуті процеси покладено  в основу формування різних галузевих  і міжгалузевих виробничо-територіальних угруповань, комплексів, специфіка  яких залежить від конкретних умов регіону.

Територіальний поділ  праці проявляється у господарській  спеціалізації окремих частин території  країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних  умов і наявних трудових та інших  ресурсів. Його розвиток відкриває  шлях до максимального, найбільш ефективного  використання сприятливих для виробництва  умов кожної території, вигідного географічного  положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду  населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

Основою визначення спеціалізації  є ступінь участі регіону в  територіальному поділі праці. До спеціалізованих  відносяться ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно  обслуговувати потреби не лише свого, але й інших регіонів. Основою  характеристики регіональної спеціалізації  є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва  в регіоні, активна участь у загальнодержавному поділі праці. Найбільш спеціалізованим  районом України є Донецький. Він характеризується найвищою територіальною концентрацією індустріального  виробництва. Важкі умови склалися у вугільній промисловості Донецької  та Луганської областей. Сьогодні вона потребує вкладення інвестицій. Єдиний шлях виведення спеціалізації промисловості  Донбасу з глибокої кризи –  структурна перебудова і забезпечення якісних змін у промисловому виробництві.

Характерною особливістю  розвитку промисловості Придніпров’я є те, що у чорній металургії та машинобудуванні  зосереджено ¾ основних фондів і 70% людських ресурсів. Потребує також  вирішення проблема раціонального  використання зрошуваних земель і розширення робіт по меліорації засолених масивів  на зрошуваних землях за рахунок їх гіпсування.

Для Причорноморського району важливо зміцнити енергетичну базу, посилити розвиток морського транспорту, реконструювати і технічно переобладнати  портове господарство, оснастити  флот сучасними суднами. У промисловому комплексі району доцільно розвивати  і поглиблювати спеціалізацію на суднобудуванні і судноремонті, розвиток основної хімії на базі солей Сиваша і соляних озер.

Отже, у кожному регіоні  можуть бути виділені галузі, що ведуть перед у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна  спеціалізація може бути внутрішньорегіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються  на профільні, що мають значну питому вагу в структурі господарства даного регіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу.

Регіональна політика в умовах розвитку ринкових відносин в Україні  має стати вираженням соціально-економічної  природи взаємин між центром  і регіонами. Завданням регіональної політики є забезпечення збалансованого комплексно-пропорційного розвитку окремих регіонів з метою успішного функціонування їх господарських комплексів і створення належних соціально-економічних умов. На сьогодні економічний потенціал зосереджений у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харківській та Київській областях, в яких розміщено 47% усіх створених в Україні основних фондів. Головна увага в регіональній політиці України зараз має бути спрямована на створення організаційно-правових та економічних умов для забезпечення стабільної роботи підприємств в усіх регіонах. Некерований перехід економіки України до ринкових відносин створив процес подальшої диференціації рівнів соціально-економічного розвитку регіонів. Особливо помітна поляризація між західними та східними областями.

1.2. Територіальний  поділ праці та його закономірності

Закономірність територіального  поділу праці в багатьох джерелах і наукових публікаціях розглядається  як закон територіального поділу праці, тоді як за економічною теорією  загальним економічним законом  є закон суспільного поділу праці.

Тому закономірність територіального  поділу праці потрібно розглядати як просторовий прояв закону суспільного  поділу праці. Згідно з територіальним поділом праці, за кожним регіоном закріплено певні галузі матеріального виробництва  й невиробничої сфери.

Цей закон є визначальним у процесі формування економічних  районів, його дія виявляється у  спеціалізації господарства регіонів відповідно до наявних природних  і трудових ресурсів, традицій, навичок  населення, економіко-географічного  положення.

В економічному відношенні галузями спеціалізації є ті, що розвиваються в найбільш сприятливих  природних і економічних умовах і продукують найдешевшу продукцію. Правда, монополізація економіки  регіону в багатьох випадках може негативно впливати на його соціальний розвиток, погіршувати екологічну ситуацію [5, с. 101].

Для запобігання негативним наслідкам монополізації необхідно  керуватися принципами, що випливають із закономірності комплексного розміщення продуктивних сил.

Закономірність комплексного розміщення продуктивних сил є теж  проявом економічного закону суспільного  поділу праці, який у просторовому аспекті  модифікується в закон територіального  поділу праці і виявляється у  формуванні економічних районів  та спеціалізації їх господарств.

Комплексний розвиток і раціональна  спеціалізація відповідають найважливішій  вимозі господарювання - досягненню в  інтересах суспільства найбільших результатів при найменших витратах. Правильне поєднання і взаємопов'язаний розвиток галузей на певній території  дасть господарську економію за рахунок зниження витрат основного виробництва, а також здешевлення перевезень сировини і готової продукції.

Основними рисами комплексного розвитку продуктивних сил є:

- відповідність районного  господарства раціональній пропорційності  господарства країни;

- найбільш повне, економічно  й екологічно виправдане використання  всіх районних ресурсів;

- раціональна галузева  й територіальна структура господарства, яка відповідає природним і  господарським умовам;

- провідна роль кількох  великих і найефективніших у  масштабі України галузей;

- тісний взаємозв'язок  і збалансованість усіх ланок  господарства.

Особливо важливими є  внутрішні виробничі зв'язки, а  саме:

- зумовлені використанням  різними підприємствами спільної  інфраструктури;

- матеріально-технічні (щодо  сировини, палива, допоміжних матеріалів, споживання готової продукції);

- кооперативні (між підприємствами, які беруть участь у виробництві  тієї чи іншої продукції);

- зв'язки комбінування (ґрунтуються  на послідовній переробці сировини, комплексному її використанні  й утилізації виробничих відходів).

За розрахунками, формування ТВК порівняно з ізольованим  розміщенням підприємств дає  змогу вивільнити 10% території, 20% протяжності  комунікацій, 15-20%) капіталовкладень.

Нині в ТВК мають  поєднуватись інтереси суспільства  щодо охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів. Важливим є також  розвиток у них соціальної інфраструктури, необхідної передумови стабілізації їх трудових колективів, забезпечення роботою  молоді, виробничих об'єктів - робочою  силою.

Економічне районування - науково обґрунтований поділ  країни на економічні райони, що склалися історично або у процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного  поділу праці. Економічне районування  сприяє раціональній територіальній організації  господарства.

Разом з тим спеціалізація  економічних районів, як і спеціалізація  у виробництві взагалі (предметна, подетальна, технологічна), сприяє економії суспільної праці.

Галузі спеціалізації  визначають місце району в територіальному  поділі праці, беруть участь у міжрайонному обміні продукцією або послугами.

Найбільше підприємств з  іноземним капіталом у скляній  та фарфорово-фаянсовій галузі, будівельній  індустрії, деревообробній промисловості, а в галузях важкої індустрії (ПЕК, металургія) їх практично немає.

Незважаючи на те, що приватизація у промисловості останнім часом  розвивається швидкими темпами, результативність її невисока. Це пояснюється відсутністю  належних умов для ефективного розвитку нових форм власності, недосконалістю нинішньої податкової та кредитної політики [6, с. 69].

З наявністю промисловості  пов'язаний розвиток складної системи  міжгалузевих і міжрайонних зв'язків, виникнення нових центрів розселення, шляхів сполучення, виробничої інфраструктури, освоєння нових джерел сировини, палива, енергії тощо.

Функціонування господарського комплексу зумовлює посилення й  розширення виробничих зв'язків між  підприємствами кожної галузі та між  окремими галузями. Це свідчить про  процеси диверсифікації, спеціалізації  й концентрації різних стадій виробництва  та обміну продукцією. На основі цих  складних економіко-виробничих процесів формуються міжгалузеві комплекси.

Зазначені процеси є об'єктивними  і пов'язані, з одного боку, з поглибленням суспільного й територіального  поділу праці, яке, у свою чергу, сприяє вдосконаленню спеціалізації (предметної, подетальної, технологічної) окремих  видів і стадій виробництва і  отриманню економічно ефективної продукції  високої якості; а з другого - з  виникненням на цій основі різних інтеграційних процесів (кооперування, комбінування), взаємозв'язків між  елементами виробництва.

Для обслуговування основного  виробництва створюють об'єкти виробничої та соціальної інфраструктур. До виробничої інфраструктури належать ремонтне господарство, виробництво запасних частин, енергозабезпечення, виробничий транспорт, складські приміщення тощо; до соціальної об'єкти культурно-побутового обслуговування, охорони здоров'я, культури, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт, в'язок тощо. З радянських часів значна частка об'єктів інфраструктури належала виробничим підприємствам. Нині багато із них не в змозі фінансувати  власні об'єкти інфраструктури і продають їх [3, с. 121].

Істотний додатковий економічний  ефект мають промислові комплекси. підприємства яких об'єднані тісними  виробничими й технологічними зв'язками. Зокрема, промислові комплекси мають  можливість повніше й раціональніше  організувати охорону навколишнього  середовища (комплексна переробка сировини, зменшення відходів, спільні очисні споруди тощо).

Разом з тим комплексна організація виробництва має  й певні вади: внаслідок надмірної  концентрації підприємств в одному місці збільшуються викиди забруднювальних  речовин у природне середовище, ускладнюються  постачання сировини та вивезення продукції  через перевантаження транспорту, виникає  соціальне напруження. Отже, треба  дуже обережно підходити до визначення кількості підприємств, обсягів  виробництва, інших характеристик  можливого нагромадження виробництва.

Об'єктивно сформовані виробничо-територіальні  поєднання потребують відповідних  форм управління ними або їх регулювання. У зв'язку з подальшою децентралізацією управління промисловістю в умовах переходу до ринкової економіки має бути забезпечена більша повнота влади на місцях.

Потрібно здійснювати  прогнозні обґрунтування вдосконалення  територіальної організації промисловості (розроблення регіональних схем, проектів районного планування, спеціальних  програм розвитку тощо). Наукове  обґрунтування розміщення продуктивних сил дасть змогу виробити спеціальні економічні (податкові та ін.), адміністративно-правові  механізми регулювання економіки, які діють у західних країнах.

3. Форми територіального  поділу праці та місце в  ньому України

Розрізняють дві форми  територіального поділу праці: міжрайонний  у межах однієї країни і міжнародний  між країнами. Відповідно до діючих законів міжнародного ринку країни спеціалізуються на тому виробництві, національні вартості продукту якого  нижчі за інтернаціональні [2, с. 91].

Відтак, під міжнародним  поділом праці розуміють процес взаємозумовленої спеціалізації окремих  країн на виробництві певних товарів  для продажу на світовому ринку, що сприяє створенню системи багатосторонніх  зв'язків між країнами.

У міжнародному поділі праці  існують певні суперечності. Це насамперед надмірна спеціалізація країни на виробництві  кількох видів продукції, оскільки це ставить її господарство у залежність від коливань кон'юнктури світового  ринку, а також збіднює його галузеву структуру. Окремі держави обирають галузі спеціалізації, які вони вважають вигідними.

Справді, деякі галузі, що використовують дешеву природну сировину, дають країні значні прибутки, хоча часто засновані на важкій фізичній праці й слабко пов'язані з  іншими галузями економіки. Інша справа, галузі обробної промисловості, в тому числі машинобудування. Вони тісно  переплітаються з іншими галузями економіки  країни, оскільки ґрунтуються на розвиненому  господарстві і є потужним фактором розвитку всього господарства.

Поступове входження України  у світовий економічний простір  виявляється в розширенні її економічних, політичних, торгових, фінансово-кредитних, господарських і технологічних  зв'язків з іншими країнами світу. За їх допомогою господарство України  становить єдину господарську систему, яка розвивається на основі суспільного  поділу праці.

Займаючи територію менше 1% земної кулі, Україна має 5% природних  ресурсів світу. Зокрема, її запаси марганцю становлять 80% його запасів у Європі. Проте вона не може повністю задовольнити свої потреби за рахунок власних  ресурсів. Україна й надалі імпортуватиме  нафту та горючий газ, ліс і  лісоматеріали, бавовну, деякі кольорові  метали, вовну й іншу продукцію [1, с. 210].

У системі міжнародного поділу праці Україна спеціалізується  на виробництві машин (літаки, судна, ракетно-космічна техніка, танкобудування), продукції чорної металургії (залізна й марганцева руди, прокат), продукції АПК, особливо харчової (цукор, борошно, олія, м'ясо, молоко, овочеві консерви, кондитерські вироби), виробництві хімікатів, цементу.

Україна має висококваліфікований науково-технічний і технологічний  потенціали в літакобудуванні. Серед  семи розвинених країн світу вона має повний цикл проектування й виробництва  літаків. За два останні роки випущено три принципово нові моделі літаків - Ан-70, Ан-140 та Ан-38, що вважаються перспективними моделями ХХІ ст.

Великі можливості для  виходу на міжнародний економічний  простір має вітчизняна ракетно-космічна галузь. Вже нині реалізуються міжнародні програми ракетно-космічного комплексу  морського базування «Морський  старт» і «Глобалстар», де застосовуватимуться  українські ракетоносії «Дніпро», «Зеніт»  і «Циклон», здійснюється низка інших  міжнародних проектів.

Дев'ять суднобудівних  заводів України спроможні виконувати замовлення на будівництво сучасних суден (транспортних, рибопромислових), суден технічного флоту, військових кораблів, а також забезпечити  весь комплекс послуг з їх ремонту.

Реалізуються проекти  розвитку танкобудування. Україна входить  до п'ятірки країн світу із замкнутим  циклом виробництва цієї складної і  високотехнологічної продукції. За технічними характеристиками українські танки не лише не поступаються передовим  світовим аналогам, а й за багатьма параметрами перевищують їх [2, с. 92].

Високотехнологічні конкурентоспроможні  виробництва є і в інших  галузях машинобудування, зокрема, в приладобудуванні, виробництві  енергетичного устаткування та важкому  машинобудуванні, в окремих галузях  чорної та кольорової металургії.

Значними є потенційні можливості України у виході на світовий ринок з продукцією АПК, зокрема  на ринок зерна, цукру, олії.

Зовнішньоекономічна політика України щодо експорту зерна має  враховувати шалену конкуренцію  на світовому ринку зерна і  можливий у зв'язку з цим усілякий опір з боку інших країн-експортерів  цієї продукції.

Це пов'язано з обмеженою  ємкістю світового ринку продовольчого  й фуражного зерна - близько 185 млн  т. Із загального обсягу експорту пшениці 75% припадає на Аргентину, Австралію, Канаду і США та країни ЄС, у тому числі  Францію, а на США - 64% всього експорту зерна кукурудзи. Серйозними конкурентами України на ринку зерна з постсоціалістичних країн є Угорщина, Казахстан, Польща.

Щодо світового ринку  цукру слід зазначити, що за останні  роки основні його виробники збільшили  обсяги виробництва і стабілізували  його на досить високому рівні. Найбільше  у світі цукру виробляють Індія  та Бразилія (разом - майже 25%). Стрімко  нарощується його виробництво в  Австралії та Мексиці. На високому рівні  стабілізувалися виробництво його в США (6-7 млн. т), Китаї (6 млн. т), Франції та Німеччині (відповідно 4,5 і 4 млн. т). Внаслідок цього Україна змістилася за обсягом виробництва цукру на 11-те місце серед найбільших його виробників.

Експорт цукру у світі  за останні роки збільшився на 11,6%, у  країнах ЄС - на 27,2%, колишнього СРСР - на 9,6%. На європейському континенті серйозними конкурентами України на ринку цукру є Франція та Німеччина. Виробництво цукру в них є  досить конкурентоспроможним, а їх інтерес до цього ринку країн  колишнього СРСР, особливо Росії, виявляється  досить активно. На європейський ринок  цукор надходить також з держав Карибського й Тихоокеанського  басейнів (АКТ). Так, згідно з Ломейською конвенцією - угодою між ЄС та країнами АКТ, квота поставок цукру цієї групи  держав в ЄС нині становить 1,3 млн  т за рік [4, с. 102].

Зовнішньоекономічна політика України щодо її місця на зовнішньому  ринку цукру повинна виходити з того, що на цьому ринку йде  жорсткий перерозподіл сфер впливу. Тому Україні треба повернути втрачені позиції щодо ринку країн колишнього Радянського Союзу, насамперед Росії. Потреба російського ринку в  імпорті цукру навіть за умови  виконання федеральної цільової програми «Цукор» становитиме близько 3,5 млн т.

На Україну припадає понад 7% світового виробництва соняшнику  та понад 6% картоплі.

У світовому масштабі Україна  виділяється також науково-технічним  потенціалом високої кваліфікації. Вона має визначні у світі власні наукові школи та унікальні технологічні розробки нових матеріалів, біотехнологій  в галузі електрозварювання, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної  фізики, інформатики, телекомунікацій  та зв'язку, здатних забезпечити  розвиток високотехнологічного виробництва  на рівні найвищих світових стандартів.

Відтак порівняно високий  економічний, науково-технічний, мінерально-сировинний, ґрунтовий і трудовий потенціали, надзвичайно вигідне економіко-географічне  та геополітичне положення в центрі Європи створюють об'єктивні умови  для забезпечення взаємовигідного  міжнародного поділу праці, спеціалізації, кооперування та інтеграції України  у світовий економічний простір.

2. Економічне районування, його цілі.

2.1. Економічне  районування.загальна характеристика

Економічне районування - це встановлення територіальної структури  продуктивних сил, виявлення спеціалізованих  частин народного господарства і  взаємозв'язків між ними.

На формування економічних  районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними  серед них є економічні.

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є  результатом просторового прояву дії  загального економічного закону суспільного  поділу праці.

Економічне районоутворення - результат територіального (географічного) поділу праці (ТРП), яке виступає його методологічною основою. Окремі частини країни, маючи свою природну, історичну, соціально-економічну специфіку, спеціалізуються на виробництві одного або декількох видів продукції або послуг: Кожна територія забезпечує своєю продукцією інші частини країни, отримуючи натомість відсутню продукцію. Відбувається обмін результатами праці ТРП - це закріплення спеціалізації території на виробництві окремих видів продукції за умови обміну ними з іншими територіями. Ключовим у визначенні ТРП є поняття спеціалізації. Спеціалізація території - це переважно розвиваються: на ній галузі загальнодержавного значення. Умови спеціалізації території на виробництві якоїсь продукції (послуг):