Регіональна економіка. 2
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Черкаський державний технологічний університет
Кафедра міжнародної економіки
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни “Регіональна економіка ”
варіант № 4
Перевірила:
Старший викладач кафедри студент 1 курсу
Халда Н.О
Фоменко О.Ю
Черкаси 2012
Зміст
1.Значення територіального поділу праці в регіональній економіці .
2. Особливості формування сучасної мережі економічних районів України.
3.Система екологічної інформації в країні та світі.
4.Особливості розвитку і проблеми Донецької області.
5.Література
1.Значення територіального поділу праці в регіональній економіці .
Категорія "територіального поділу праці" є важливою умовою аналізу різних форм організації продуктивних сил в масштабі регіонів, окремих країн і в об'єднаннях держав світу.
На основі вивчення ТПП розкривається дія закономірностей розміщення продуктивних сил, спеціалізація господарства та комплексно-пропорційного розвитку регіонів.
ТПП - це об'єктивний процес розвитку продуктивних сил, при якому відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності. Ця просторова форма поділу праці означає закріплення певних видів виробництва за територіями (районами, країнами).
Регіони в системі ТПП стають все більш взаємопов'язаними і взаємозалежними в процесі розвитку їх продуктивних сил. Господарська спеціалізація і товарний обмін виконують в ТПП різні і протилежні функції. Господарська спеціалізація диференціює господарство регіонів країни на виробництві певних видів продукції і перетворює їх у взаємозалежні. Товарний обмін об'єднує (інтегрує) ці регіони як взаємопов'язані частини єдиного цілого.2
ТПП як об'єктивний процес за допомогою
системного аналізу допомагає пізнати
складні суспільно-
Серед передумов розвитку ТПП слід розрізняти природні та економічні (соціально-економічні).
Природні умови і ресурси - це об'єктивно існуючі передумови виникнення ТПП в регіоні. Реалізація їх визначається суспільними умовами виробництва і обміну, так як в одних і тих же природних умовах можливий різний ТПП та різні напрями територіального обміну. Перевагу при визначенні виробничої спеціалізації надають тим виробництвам, в яких витрати на одиницю продукції є найнижчими.
ТПП формується лише за умови розвитку взаємозв'язків регіонів з різною с исціалізацією господарства на основі розвиненого обміну. Головною причиною розвитку цього процесу є рівень розвитку НТП, спеціалізація людей в певних економічних регіонах, економічний ефект виробництва. Показником і кономічної ефективності ТПП є різниця вартостей продукції на місці її ииробництва і на місці збуту.
М.М. Баранський запропонував формулу
Су>СР+і, де < ціна товару на місці продажу; і V ціна товару на місці його виробництва; і транспортні витрати.
Чим більша різниця між лівою і правою частинами нерівності, тим І фективніший ТПП.1
ТПП проявляється в різних масштабах. Тому й спеціалізація господарства окремих територій розглядається за масштабами просторового охоплення. И >1. Саушкін виділив такі рівні ТПП за масштабом:
1. світовий поділ праці, що охоплює всі держави світу;
2. міжнародний поділ праці в межах певного об'єднання держав;
3. міжрайонний, внутрішній поділ праці - між економічними районами країни;
4. внутрірайонний
поділ праці - між спеціалізованими
господарськими частинами
5. внутріобласний поділ праці - між спеціалізованими господарськими частинами адміністративних областей;
(і. локальний поділ праці - всередині окремих господарських частин області,
між містами і приміськими зонами.
ТПП в межах країни і між країнами передбачає обов'язкову наявність
просторових відмінностей у господарстві, розірваність між окремими стадіями
ииробництва, між виробництвом і споживанням. Враховуючи відмінності
Ю,Г. Саушкін розрізняв шість видів ТПП:
1) міжнародний ТПП;
2) ТПП між окремими центрами;
3) ТПП навколо одного економічного центру;
4) постадійний ТПП;
5) фазовий ТПП;
6) епізодичний ТПП (міжнародний).
Завдяки науковому аналізу категорії "ТПП" відкриваються широкі можливості для виявлення конкретних форм територіального зосередження продуктивних сил і територіально-виробничих комплексів районів.
2.Особливості формування сучасної мережі економічних районів України.
Економічне районування України на державній організаційній основі, по суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І. Г. Олександрова.
Перша спроба виділення економічних районів на Україні була невдалою. За проектом Держплану її територія була поділена на два великих райони: Південний гірничопромисловий і Південно-Західний — в основному сільськогосподарський. Однак Уряд України не прийняв такого поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виділив Україну як єдиний економічний район.
У довоєнний період для
внутріреспубліканського
Тільки в післявоєнний період, коли в основному стабілізувався адміністративно-територіальний поділ і були визначені майже всі сучасні області України, а також завершилось об’єднання території України з її західними землями і Кримом, розпочалась науково більш обгрунтована розробка мережі економічних районів.
Початок її було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка К. Г. Воблого. В основу виділених ними районів було покладено об’єднання адміністративних областей, які визначалися спільністю економіко-географічного положення, особливостями формування господарства у минулому і сучасною його спеціалізацією. Вони виділили п’ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам’янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська)*2. Якщо врахувати виділення Подільського району, яке відбулося пізніше з областей Центрального (Вінницька, Кам’янець-Подільська) і Західного (Тернопільська) районів, і виділення Придніпровського району з областей Південного — Східного району (Дніпропетровська і Запорізька), то ця мережа довела свою життєздатність. Вона збільшена до семи районів, які тепер становлять основу мережі економічних районів України.
У зв’язку з подрібненістю території України економічними районами та значним збільшенням управлінського апарату Держплан України укрупнив у 1962 р. економічні адміністративні райони і зменшив їх кількість з 14 до 7.
До мережі цих районів увійшли:
Донецький (Донецька і Луганська області);
Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області);
Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області);
Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області);
Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська області);
Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).
Ця мережа економічних районів більш об’єктивно відображала реально існуючі економічні райони України. Винятком була тільки Чернівецька область, яка пізніше цілком обгрунтовано була віднесена до Карпатського економічного району. Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами генеральних економічних районів, виділених на Україні в 1963 р., коли процес укрупнення економічних районів відбувався на всій території Радянського Союзу.
В результаті була затверджена мережа з 18 великих економічних районів і одного середнього (мезорайону) — Молдавської РСР. За цією мережею на Україні було виділено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей).
Виділення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших крупнорайонних загальнодержавних завдань при розробці планів перспективного розвитку і розміщення продуктивних сил як у старих районах, так і особливо — в районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни (утворення великих баз паливної, металургійної, хімічної промисловості, а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і технічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіроолійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.
Така мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР, в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України.
В 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком було недостатнє наукове обгрунтування та неповне врахування реально існуючих економічних взаємозв’язків. У запропонованих варіантах мереж економічних районів економічними районами України визнаються території, які раніше були названі об’єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів в системі союзного поділу праці.
По суті адміністративні області виключаються із складу одного економічного району і включаються до складу іншого, нерідко необгрунтовано виділеного. Це стосується, зокрема, виділення Центрально-Українського району шляхом об’єднання Черкаської і Кіровоградської областей. Територія вказаних областей дійсно є центрально-географічною частиною України, але за системою взаємозв’язків, що склалися, вона не є економічним районом. Достатньо відзначити, що до 1954 р. Черкаська область перебувала у складі Київської області і досі має тісні виробничі і невиробничі зв’язки з Києвом. Кіровоградська область не має спільного економічного ядра з Черкаською областю; вона має тісні економічні зв’язки з Кривбасом і є складовою частиною територіально-виробничого комплексу Дніпропетровської і Запорізької областей.
Виходячи з наукових основ економічного районування, викликає сумнів доцільність необгрунтованого виділення Поліського району у складі Волинської, Рівненської, Житомирської і Чернігівської областей. Необхідно враховувати ту обставину, що Полісся — це природна зона, а природний фактор хоч і має важливе значення, не може бути основним районоутворюючим фактором в економічному районуванні. Крім того, Київська, Житомирська, Чернігівська і Черкаська області — це нерозривні складові великого територіально-виробничого комплексу, що знаходиться в зоні інтенсивного районоутворюючого впливу Києва, мають з ним тісні багатогалузеві зв’язки (виробничі, транспортні, інфраструктурні).
Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа економічних районів України у такому складі:
Донецький (Донецька, Луганська області);
Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);
Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);
Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);
Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);
Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);
Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).
Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому відповідає науковим критеріям економічного районування, але разом з тим, на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується виділення Поліського району, про що йшлося вище. З точки зору географічного визначення, невдалою є назва Східного району. В усіх варіантах попередніх мереж економічного районування він був названий Північно-Східним.
Подальший розвиток теорії
і практики економічного районування
в Україні дасть змогу
3.Система екологічної інформації в країні та світі.
У зв'язку з посиленням економічної активності та антропогенного тиску на навколишнє природне середовище, виникла потреба постійного та системного контролю якості останнього. Система спостережень та досліджень стану природного середовища, окремих його компонентів називається екологічним моніторингом. З 1975 р. функціонує створена за участі ООН глобальна система екологічного моніторингу.
Система екологічного менеджменту в Україні регламентується Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" До функцій державного екологічного менеджменту належать: реалізація законодавства, контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості державних і громадських органів у галузі охорони довкілля.
Система екологічної інформації є необхідним атрибутом сучасного безпечного розвитку суспільства. Саме завдяки їй можуть бути прийняті обгрунтовані управлінські рішення та забезпечений принцип сталого економічного розвитку. Згідно чинного законодавства функція забезпечення діяльності національної екологічної інформаційної системи покладена на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади - Міністерство екології та природних ресурсів України та його органи на місцях.
До складу існуючої на сьогоднішній день в Україні системи екологічної інформації належать: державні природні кадастри, системи екологічного
моніторингу, екологічного картографування, еколого-господарські баланси територій, геоінформаційні системи, екологічна паспортизація.
Кадастрові екологічні інформаційні системи в Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі України про надра, численних законодавчих актах. Роль державних кадастрів як інформаційної основи для управління раціональним природокористуванням зростає в умовах розбудови ринкової економіки та необхідності дотримання природоохоронного законодавства.
Державний земельний кадастр - це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування й правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристики, розподіл серед власників землі та землекористувачів. Складовими частинами державного земельного кадастру є:
• кадастрове зонування;
• кадастрові зйомки;
• бонітування ґрунтів;
• економічна оцінка земель;
• грошова оцінка земельних ділянок;
• державна реєстрація земельних ділянок;
• облік кількості та якості земель.
Державний водний кадастр містить систематизовані дані про:
• поверхневі, підземні, внутрішні морські води та територіальні води країни;
• обсяги, режим, якість і використання водних об'єктів;
• водокористувачів;
• водогосподарські об'єкти, що забезпечують використання води, очищення та скид зворотних вод.
Державний лісовий кадастр - це система відомостей про правовий режим лісового фонду, розподіл його між користувачами, якісний і кількісний стан лісового фонду, поділ лісів за групами та віднесення їх до категорій захисності, економічну оцінку та інші дані, необхідні для раціонального ведення лісового господарства та оцінки результатів господарської діяльності в лісовому фонді2
Екологічний моніторинг - це система спостережень, оцінки й контролю стану довкілля для вироблення заходів на його захист, раціональне використання природних ресурсів, передбачення критичних екологічних ситуацій та запобігання їм, прогнозування масштабів можливих змін3. Дослідження здійснюються на локальному, регіональному та глобальному рівнях. З 1991 р. екологічний моніторинг виконується в Україні.
Проведення екологічного моніторингу здійснюється за такими напрямами: грунти, води, атмосферне повітря, біологічні об'єкти, надра, відходи, небезпечні природні явища та техногенні аварії, об'єкти підвищеної небезпеки.
Екологічне картографування - це інструмент системи управління природокористуванням, що ґрунтується на використанні спеціальних екологічних карт. Базовий перелік інформації екологічних карт такий1: оцінка екологічного потенціалу територій, характеристика господарського впливу на екосистеми, дані про стійкість геоекосистем до техногенних впливів, характеристика здоров'я населення, зумовленого станом природного І ередовища і техносфери, прогноз екологічної ситуації.
Для оперування значним обсягом даних, що необхідні для управління природокористуванням, використовуються географічні інформаційні системи (ГІС) - спеціальні засоби просторового відображення численних об'єктів з шікористанням сучасних комп'ютерних технологій. Згідно законодавства, ГІС -не сучасні комп'ютерні технології, що дають можливість поєднати модельне юбраження території (електронне відображення карт, схем, космо- та иерозображень земної поверхні) з інформацією табличного типу (різноманітні статистичні дані, списки, економічні показники тощо).
Регіональні інформаційні системи призначені для відображення інформаційного простору певної території, в тому числі і екологічного спрямування. На порядку денному стоїть завдання створення розвинених регіональних інформаційних систем, що включають: регіональну моніторингову систему, регіональну кадастрову систему, регіональну ГІС тощо. Екологічний паспорт об'єкта господарювання є однією із складових мроектно-технологічної документації. Він містить такі відомості: загальна інформація про підприємство та виробництво; обсяги споживання ресурсів; технологія виробництва; технологія очищення, зберігання, утилізації викидів та відходів; кращі альтернативні технології виробництва; санітарно-захисна зона підприємства; заплановані природоохоронні заходи.
4.Особливості розвитку і проблеми Донецької області.
Донецький економічний район один із високорозвинених районів, де 1 cпіввідношення промисловості й сільського господарства за випуском товарів і послуг складає 10:1. В загальнодержавному поділі праці основні галузі економіки району характеризуються такими коефіцієнтами локалізації:
- промисловість-1,37; сільське господарство - 0,45;
- транспорт і зв' язок - 0, 71.
«Галузі спеціалізації Донецького району:
ПЕК (теплоенергетика);
металургія (неповного циклу);
машинобудування (всі галузі);
будівельна (цементна промисловість);
хімічна (практично всі галузі);
легка промисловість (текстильна і швейна);
сфера послуг.
Література
1.Регіональна економіка .
2. Регіональна економіка / за ред. Є. П. Качана. – Тернопіль : ТНЕУ, 2008.
3. Тодосійчук В.Л. Регіональна економіка
