Релігійний чинник в життєдіяльності російського, білоруського, єврейського, польського, німецького населення України
Самостійна робота №1
Студентки V курсу групи В
Тимцьо Ольги
ЗМІСТ
Самостійна робота №1
- Релігійний чинник в життєдіяльності російського, білоруського, єврейського, польського, німецького населення України………………….1
- Причини депортації польського
та німецького населення в 1930-1950-х рр.
та Голокосту євреїв України…………………………………….........
...11 - Поняття та терміни………………………………………………………..
27
Самостійна робота №2
- Чинники самоідентифікації різних етнічних груп України……………31
- Кількісний склад етнічного населення сучасної Україні………………39
- Поняття та терміни………………………………………………………..
55
- Релігійний чинник в життєдіяльності російського, білоруського, єврейського, польського, німецького населення України.
Релігія як соціальне явище безпосередньо вплетена в етнічну структуру суспільства, через що не могла існувати поза такими історичними формами спільностей людей, як рід і плем'я (племінні культи), народність (політеїстічні релігії), нації (іудаїзм, індуїзм та ін .). Чи не звільнилися від етнічного впливу і світові релігії, попри їхній універсалізм і космополітизм. Це обумовлено тим, що всі релігії в минулому виникли як племінні (родові), а згодом, ставши національними релігіями, не втратили своїх зв'язків з етносом, оскільки виросли із соціально-політичних умов кожного народу. Отже всі релігії так чи так поєднані з етносом (народністю, нацією), його культурою і психологією.
У етноісторічному процесі України такий взаємозв'язок релігійного й національного виявився:
- в асиміляції елементів племінних культів, вірувань наявних етнографічних груп тощо (наприклад, у давнину греко-візантійське православ'я змішалося з політеїстичними віруваннями слов'ян на території Київської Русі, а потім українського етносу, що привело до трансформації його в українську національну форму православ'я);
- у засвоєнні національних форм побуту, традицій, звичок, психічного складу українського етносу, що відобразилося на появі еволюції та різноманітних форм релігійної культової практики, тобто обрядів, ритуалів, свят та ін.;
- у використанні в релігійній церковній практиці національних елементів мистецтва, зокрема живопису в іконографії, музики, виконуваної на народних інструментах, національних мелодій у церковно-хоровому співі (скажімо, знаменитий київський розспів, пройнятий мотивами народної обрядової пісні), української архітектури в церковному будівництві та інших національних цінностей матеріальної та духовної культури. Важливо також відзначити, що в релігійно-церковній практиці досить часто використовуються культурні цінності етнічних груп, із яких складається український народ. Це веде до розмаїття в оформленні культових споруд, проведенні релігійних свят та обрядів;
- у процесі пристосування тих чи тих вірувань, релігійного культу до певних елементів духовної культури етносу (традицій, свят, звичаїв), внаслідок чого релігійне стає надбанням культури всього етносу або народу. Приміром, святки Зеленої неділі відповідають християнському святу Трійці.
На сучасному етапі населення України також залишається поліетнічнім. Приблизно 85% його становлять українці, які рівномірно населяють територію держави. Решта населення - росіяни, білоруси, євреї, поляки, молдовани, румуни, угорці, болгари, греки, німці, татари, вірмени та інші етнічні групи. Процес виникнення і формування багатьох етнічних груп на території України був зумовлений не тільки складними соцільно-полі-тичним факторами, багатовіковими міжетнічними стосунками, спільністю історичної долі, а й релігійними факторами - церковними міжусобицями, міжконфесійнімі конфліктами, гонінням на іновірців у суміжних країнах.
Зокрема, певна частина росіян переселилася в Україну в 60-х pp. XVII ст. після релігійної реформи патріарха Никона, через переслідування старовірців із боку Російської церкви та держави. Нову хвилю російських переселенців в Україну, цього разу в XIX ст., Було спричинено переслідуванням сектантів російського православ'я - духоборів і молокан. Завдяки цьому в Україні з'явилися не лише російські поселення, а й нові релігійні громади-старовірів, духоборів, молокан та ін.
Розселення поляків в Україні було пов'язане спершу зі Східною Галичиною, а потім із Правобережжя, де в межах українського етнічного масиву з XIV ст. формувалися найчісленніші польські етнорелігійні громади католиків. Масове переміщення польського населення у XVII-XVIV ст. до Правобережної України, засилля польських поміщиків і католицького духовенства призвели до масового покатоличення місцевого українського населення, а відтак - до створення католицької церкви.
Поселення євреїв в Україні з'явилися ще за часів Київської Русі, де існували громади слов'я-номовніх євреїв (кенаані). З XVI ст. тут оселялися ашкеназі - вихідці з Польщі, які розмовляли мовою германської групи індоєвропейської сім'ї (ідіш). Розселені спорадично, окремими етно-релігійними громадами на Правобережжі, євреї започаткували тут іудаїзм, а згодом і його течію - хасидизм.
Румунізація українського населення Північної Буковини, чому сприяла особлива організація церковного управління і шкільної освіти, а також належність румунів та українців до православ'я, зумовили формування етноконфесійної групи - волохів (православна віра на Буковині називалася в народі волоського).
З XVIII ст. на території України селилися західноєвропейські колоністи (німці, французи, голландці, швейцарці, австрійці та ін.), які зазнавали у своїх країнах переслідувань за релігійні переконання. Це зумовило виникнення на території країни протестантських громад менонітів, методистів, лютеран та ін. Поширенню протестантизму сприяло те, що землі на півдні України, які належали Запорозькій Січі, після її знищення безкоштовно передавались у користування західноєвропейським колоністам, значний прошарок яких становили протестанти.
Отже, поліетнічній склад населення України, що формувався протягом століть, сприяв історичному існуванню різноманітних конфесій та релігійних течій. Деякі з них існують дотепер, інші трансформувались і злилися з новими конфесіями. Але поміж різноманітних конфесій домінуюче становище посідало православ'я, що його сповідували більшість українців, росіян, білорусів та інших груп населення, і лише в Західній та Правобережній Україні мільйони прихильників мала греко-католицька церква, послідовниками якої були українці.
Україна - поліконфесійна держава, що зумовлено поліетнічнім складом населення. Існуюче різноманіття конфесій у сучасних її кордонах можна умовно розділити на традиційні, що склались у процесі етноісторічного формування країни, та нетрадиційні релігії, які виникли у XX ст. на засадах традиційних і поширились останнім часом в Україні. Наявні релігійні організації можна також умовно розділити на громади національної церкви, конфесії національних меншин, церкви (громади) східних віросповідань.
Найбільшою за кількістю релігійних громад, масовим впливом на національно-духовні процеси в Україні є православна церква, прихильниками якої є українці, росіяни, білоруси, румуни, молдовани, болгари, албанці, греки, гагаузи, представники інших етнічних груп. Її громади, організації та об'єднання рівномірно розташовані на всій території держави.
Протестантські, іудейські, католицькі громади у більшості своїй підтримують тісні зв’язки зі своїми центрами в Америці та Європі, діяльністю яких обов’язковим є благодійництво. Тому невипадково лідируючі позиції в цьому напрямку займають об’єднання ЄХБ, ХВЄ, АСД, мормони, Хабад Любавич, РКЦ.
У етнічній історії України чільне місце посідає національна група білорусів — різнопланова в етнографічному відношенні й неоднорідна — за формою розселення. Білоруси, компактно розселені в Українському Поліссі та на Слобожанщині, являють собою три історичних шари й, власне, три етнографічних групи: поліщуків («палещуків»), литвинів та пінчуків. Пінчуки, як і більшість дисперсних білоруських груп (Новоросії, Бессарабії, Запоріжжя), — найбільш пізня хвиля переселень білорусів і переважно пов'язана з першим поділом Польщі. Саме тоді велика кількість селян з Пінської землі переселилася в українські землі, нерідко водночас із білоруськими старообрядцями. Білоруські литвини пов'язані з історією XIII—XVI ст., коли Білорусь опинилася в складі Великого князівства Литовського, — тоді українці й росіяни стали називати білоруське населення України «литвинами». Щодо поліщуків («палещуків», «полісян»), то ця етнографічна група білорусів формувалася в міру зародження білоруського етносу. Його етногенетичним ядром були давні східнослов'янські племена дреговичів, радимичів і кривичів, представлених археологічною культурою курганних поховань VII—IX ст. Найхарактернішими її ознаками були великі металеві намистини, прикрашені зерню, притаманні дреговичам; семипроменеві скроневі кільця радимичів і браслетоподібні скроневі кільця кривичів. Антропологічний образ білорусів складався саме на цих трьох етнічних гілках східних слов'ян із включенням до них балтського субстрату, а образ етнічної спільності — в рамках політоніма «Русь» (до XII ст.), «Руська земля» (до XIV ст.), а відтак і «Біла Русь» (з XIV ст.) та через трансформацію самоназв: «руси», «русичи», «руські» — до XVII ст., «білорусьці» — з XVII ст., «білоруси» — з XVIII ст. У XV—XVI ст. сформувалася і самоназва «палещуки» для визначення частини білорусів, що мешкали в Поліському краї.
Німці України за віросповідною ознакою традиційно поділялися на католиків та лютеран. Внаслідок репресивної політики радянського режиму німецькі католики на українських землях зникли, залишилися лютерани. Тим не менше роль релігії у зміцненні
етнічної самосвідомості німців століттями залишалася міцною. Ситуація змінилася, коли вирішального значення набули фактори, набагато могутніші, ніж віра. Судові та позасудові переслідування місцевих німців під час і після закінчення Великої Вітчизняної війни, відселення їх з території УРСР та Криму сприяли як денаціоналізації німців, так і втраті ними зв’язку зі своєю церквою. На момент розпаду СРСР німці були однією з найбільш секуляризованих груп населення.
У суверенній Україні відновила діяльність Німецька євангелічно-лютеранська церква. Вона має нині 39 парафій і ще одну незареєстровану. Втім, перспективи їх зростання є досить сумнівними, оскільки німецька спільнота стрімко зменшується. За словами представника громадської організації “Дойче-клуб” О. Акініна, німецькі спільноти нині стрімко втрачають своїх членів, оскільки люди емігрують до Німеччини, втративши надію на зміни в країні на краще. Активісти німецьких етноконфесійних спільнот, що залишилися, проводять Дні німецької культури, наукові конференції, підтримують поодинокі німецькі поселення Півдня України, зокрема у селах Миколаївщини та Одещини. Роль релігії як етновідтворюючого фактора серед німців поволі відновлюється, але на істотне посилення її функції у межах України сподіватися не доводиться.
Діяльність юдейських релігійних громад в Україні за умов відсутності будь-яких національних громадських об’єднань чи культурно-просвітницьких інституцій і надалі зберігає своє важливе значення для збереження історичних і духовних традицій єврейського народу, його консолідації та етнічної самоорганізації. Релігійні спільноти євреїв в Україні зосереджені навколо чотирьох напрямів. Об’єднання хасидів Хабад Любавич іудейських громад і організацій України має нині 123 громади, Об’єднання іудейських релігійних організацій – 84, Всеукраїнський конгрес іудейських громад – 13, релігійні громади прогресивного іудаїзму – 51. Окрім того, в Україні діють ще 26 інших іудейських організацій. Існують й єврейські громадські організації. За різними оцінками, у різні роки їх кількість становила від 150 до 250 організацій. Успішно діяла Єврейська рада України (президент І. Левітас), Незалежна спілка єврейських жінок, Єврейська громада у ряді областей та багато інших. На науково-освітньому полі діють Міжнародний Соломонів університет та Український центр вивчення історії Голокосту. Лейтмотивом діяльності багатьох учасників єврейського національно-культурного руху є думка про те, що вони – українці єврейського походження, що Україна – їхня батьківщина, їхня рідна країна.
Від початку 1990-х рр. відомі українські громадсько-політичні діячі В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Дзюба, І. Драч відкрито виступали за нормалізацію ставлення до євреїв, за розвиток українсько-ізраїльських відносин. 29 вересня 1991 р. на масовому траурному мітингу з нагоди 50-х роковин трагедії в Бабиному Ярі виступив Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, який висловив співчуття жертвам цієї трагедії і вибачення за співучасть у ній окремих українців. 29 вересня 2010 р. Президент України В. Янукович
взяв участь у церемонії вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру на території майбутнього Національного історико-меморіального заповідника “Бабин Яр”. Уряд України всіляко підтримав підготовку та проведення заходів з нагоди 70-річчя трагедії Бабиного Яру, а також ідею щодо створення Національного історико-меморіального заповідника на цьому місці. Українська держава й надалі виявляє коректно-шанобливе ставлення до єврейської спільноти нашої країни. Так, у вересні 2010 р. Президент України В. Янукович привітав євреїв-співвітчизників зі святом Рош-Га-Шана – з Новим 5771 роком за єврейським календарем.
Міністерства і відомства гостро реагують на прояви антисемітизму та порушень прав особи щодо євреїв. Український політикум досить стримано сприйняв у 2009 р. образливі випади мера Ужгорода С. Ратушняка проти відомого політичного діяча А. Яценюка. Протягом останніх років владою робилося все можливе для забезпечення громадського порядку під час щорічного масового паломництва хасидів до Умані. Попри нормалізацію правового і соціального становища євреїв в Україні на початку 1990-х рр. розпочався масовий від’їзд євреїв, зумовлений економічними причинами. Протягом 1990-х рр. з України виїхало понад 75 тис. євреїв, серед яких переважали представники науково-технічної і творчої інтелігенції. З часом єврейська спільнота нормалізувала внутрішню ситуацію і вчилася жити у новій Українській державі. Євреї від початку підтримували існування суверенної держави в Україні. Так, євреї брали участь у живому ланцюжку між Заходом і Сходом, присвяченому роковинам Акту Злуки. Євреї персонально і через громадські організації брали участь у Майдані 2004 р. Роль єврейської спільноти у процесах державотворення у сучасній Україні полягає також у тому, що з її середовища вийшло чимало державних і політичних діячів. Серед усіх етноконфесійних спільнот
України єврейська є найбільш секуляризованою. Серед євреїв чималою є частка людей невіруючих, пов’язаних з іудаїзмом лише формально. Можна побачити також серед них й переконаних атеїстів – високо освічених професіоналів. Для багатьох сучасних євреїв, вихованих за соціалізму, релігія не становить особистісного чинника національного самоусвідомлення.
Поляки належать до однієї з найдавніших і кількісно великих етнічних меншин України. Хоч їхня загальна чисельність упродовж ХХ ст. зменшилася майже в десять разів і на кінець 2001 р. становила 144,1 тис. осіб, вони відіграють важливу роль в українському соціумі, благотворно впливають на трансформацію суспільства, сприяють порозумінню і взаємозближенню українського та польського народів, налагодженню міждержавного партнерства. Етнополітологічний аналіз їхньої життєдіяльності за сто років дає змогу вийти на нові теоретичні узагальнення та практичні рекомендації щодо національної політики Української держави, гармонізації міжетнічних відносин.
Доля етнічних поляків в Україні перебуває у полі зору як вітчизняних, так і польських дослідників, стала предметом спільних польсько-українських наукових проектів, що позитивно впливає на вироблення й узгодження підходів в оцінках і визначенні перспектив українсько-польських взаємин. Однак суто етнополітичні проблеми польської групи, великий повчальний потенціал українсько-польських взаємин все ще залишаються малодослідженими.
У ході утвердження радянської влади в Україні розгорнулася заміна „старої” польської культури новою, „пролетарською”, соціалістичною за змістом і польською за формою. Поляки, особливо інтелігенція, стали жертвою політичних маніпуляцій в контексті політики „коренізації”. З одного боку, відкривалися польські школи, видавалися польською мовою газети, книги, журнали, розгорнулася цільова підготовка кадрів, а з іншого боку, діяльність культурно-освітніх і наукових установ грубо адмініструвалася, йшов пошук ворогів, з шкіл виганялися колишні учителі, з програм і підручників вилучалися патріотичні твори польської класики, закривалися костьоли, арештовувалися ксьондзи і діячі національної культури, загальнодержавного характеру набирала антипольська пропаганда. З середини 1930-х рр. режим перейшов від заохочування національно-культурного відродження до його згортання та нищення пам’яток культури. На чільне місце в культурно-освітній роботі було поставлено боротьбу проти костьолу, яка супроводжувалася атеїзацією культурно-освітньої сфери і побуту. Провідники і активісти польського культурницького руху були звинувачені у націонал-ухильництві, буржуазному націоналізмі, в співробітництві з німецькими і польськими фашистами, їхніми спецслужбами, а відтак репресовані.
- Знаковою подією в національно-культурному і громадському житті польської меншини, задоволенні національних потреб, розвитку її політичної активності стало відновлення державної незалежності України, подолання наслідків тоталітаризму, формування і реалізація нової концепції національної політики, створення правової бази функціонування національних меншин та їхніх організаційних структур. Демократизація країни та трансформація суспільного життя, євроінтеграційні процеси дали поштовх національній мобілізації і культурному відродженню української полонії, заклали правові підвалини дедалі ширшої участі її представників у політичному та соціально-економічному житті, в культурно-духовній сфері. Конституція України, Закон „Про національні меншини в Україні”, ратифікація міжнародно-правових актів склали юридичну базу для державного захисту і підтримки поляків. За участю Спілки поляків і Федерації польських оргнізацій в Україні розширились мережа польського шкільництва, підготовка учителів і викладачів, видання польських газет, книг, підручників. Усунуті обмеження діяльності Римо-католицької церкви, якій повернуто чимало храмів, ведеться будівництво нових і реконструкція давніх молитовних будівель. Все це закладає надійний фундамент для подальшого духовного і національно-культурного відродження української полонії, для ширшого міждержавного співробітництва, для адекватних кроків польських властей щодо української діаспори у Польщі.
Польська меншина належить до числа найменш конфліктогенних спільнот, вона займає важливе місце і відіграє дедалі активнішу роль в українському соціумі, виступає дієвим чинником українсько-польського співробітництва і партнерства. Поляки однозначно зорієнтовані на європейський і трансатлантичний вибір України, активно підтримують і беруть участь у його реалізації.
На основі аналізу життєдіяльності польської меншини в контексті етнополітичних процесів на землях України у ХХ ст., узагальнення досвіду виокремлено низку важливих і повчальних уроків для сучасної етнополітики Української держави.
- Причини депортації польського та німецького населення в 1930-1950-х рр. та Голокосту євреїв України.
Проблеми проживання народів на території України розглядалися на нараді по роботі серед національних меншин, що відбулася на початку 1930-х рр. Внаслідок розправи з куркульством у східні райони країни було депортовано 1317006 росіян, українців, білорусів, німців, поляків та ін. 28 квітня 1936 р. Раднарком СРСР прийняв постанову №776-120сс про переселення “як політично неблагонадійних” поляків з Української РСР у Казахстан. Таким чином, громадяни польської національності, які проживали в Україні, виявилися першими, хто напередодні війни змушений був відправитися на схід. До першої групи було включено 35820 поляків, серед яких дорослих налічувалося 23334 чол. До Казахської РСР (в Алма-Атинську, Карагандинську, Кокчетавську, Північноказахстанську і Талди-Курганську області) направлялося 35735 чол., до областей Російської Федерації - нечисленні групи - від 5 до 15 чол. Без суду і слідства депортовано близько 10% населення Західної України і Західної Білорусії. Народи цих регіонів сприйняли включення Західної України і Західної Білорусії як акт їхнього волевиявлення.
29 грудня 1939 р. було прийнято
постанову РНК СРСР №2122-617
і затверджено “Положення про
спецпоселення і трудове
Причинами переселення були :
- розкрадання соціалістичного майна,
- - бандитизм,
- розбій,
- умисне вбивство,
- зґвалтування,
- підробка грошових знаків,
- крадіжки,
- контрабанда,
- зберігання вогнепальної зброї тощо.
У червні-липні 1941 р. почали прибувати перші ешелони із зсильнопоселенцями. Так, з Південноказахстанської області повідомлялося, що з 4 по 11 червня туди прибуло три ешелони з 636 родинами (2291 чол.) з районів Львівської, Рівненської і Тернопільської
областей Української РСР. Повідомлялося також, що “всім поселенцям замість паспортів були видані довідки-посвідчення” та що під час розселення ніяких інфекційних епідемій не спостерігалося. В той же час до Омської області прибуло 11 ешелонів із зсильнопоселенцями з Молдавської РСР, Західної України та Західної Білорусії - 11484 чол. Як відзначається у зведеннях відділів спецпоселень, депортовані зазнавали великих бідувань під час переїзду й у процесі влаштування на нових місцях. Як правило, місцеві власті направляли їх на роботу на підприємства лісової промисловості та кольорової металургії, розташовані за 10 км від залізниць.
Серед перших акцій депортації було і виселення 1329 чол. - мешканців західних
районів України і Білорусії. Вони переселялися на основі прийнятої 17 липня 1937 р.
ЦВК і РНК СРСР постанови №103/1127-26 сс як “неблагонадійний елемент, що проживав у створених за цією ж постановою заборонених смугах (прикордонних зонах)”. 30 липня 1937 р. з’явився і наказ НКВС СРСР №00447, згідно з яким переселялися “члени сімей троцькістів і диверсантів, що активно сприяли антирадянській діяльності”. До міст, з яких мала виселятися ця категорія осіб, відносилися Київ, Таганрог та ін. Щоправда, відповідно до наказу їм дозволялося „вибирати місце для проживання”. До 1937 р. відноситься також і початок депортації німців з території Української РСР. Спочатку це були нечисленні групи. Так, за даними Р.Конквеста, жителі села Хальбштадт Запорізької області (німецькі протестанти, які поселилися тут ще в часи Катерини II) завдяки допомозі, поданій менонітами (одновірцями) з Німеччини, вціліли під час голоду 1933 р., однак з 1937 р. по 1938 р. всі були вислані як шпигуни.
Велика Вітчизняна війна, з початком якої погіршилася економічна обстановка на місцях й загострилася криміногенна ситуація, зумовила посилення жорстокості заходів щодо дотримання дисципліни, яке супроводжувалося розширенням депортації народів. Як
відомо, одразу ж було вислано радянських німців, які проживали у своїй автономній республіці на Поволжі, їх депортували на основі постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 12
серпня 1941 р. (№2060-935 с) і Указу Президії Верховної Ради СРСР №21-160 від 28 серпня 1941 р. “Про переселення німців, що проживають у районах Поволжя”. З АРСР німців Поволжя, Сталінградської і Саратовської областей було вислано 438280 чол. (за
іншими даними - 446480 чол.). Однак операції з переселення німців на цьому не завершилися. Наприкінці 1941 р. - на початку 1942 р. почалася депортація їх з інших областей країни, в тому числі й з території Української РСР. Було прийнято десятки юридичних актів з цього приводу. Стосовно України 22 вересня 1941 р. Державний Комітет Оборони прийняв постанову №702 сс про переселення 31320 чол. із Запорізької області. 30720 з них відправлялися на нові місця проживання в Актюбінську область. 600 чол. було вилучено при цьому на будівництво шосейної дороги в Астрахані. На основі цієї ж постанови рушили на схід (до Кустанайської області) у примусовому порядку 2590 радянських німців з Луганської області. Нарком внутрішніх справ УРСР Савченко повідомляв у листі до заступника наркома внутрішніх справ СРСР П.І.Мальцева таке: “Німецьке населення у більшості своїй настроєно вороже до радянської влади. Першими були переселені з області чоловіки-німці віком від 16 до 60 років. Вони вибули восени 1941 р.” Решта, а це - 11898 чол., - були відправлені на схід 21
червня 1942 р.
У жовтні 1941 р. почали вживатися заходи на виконання постанови ДКО в Сталінській області, де проживали 36880 (за іншими даними - 35925) радянських німців. Як повідомлялося у зведеннях Відділу спецпоселень НКВС УРСР, на 10 жовтня 1941 р. їх
було відправлено з області 28743 чол. Проте й на цьому депортація німців з території України не припинилася. За постановами ДКО, Рад фронтів у 1941-1942 рр. було переселено 9200 громадян німецької національності з Одеської і Дніпропетровської областей до Алтайського краю. Зокрема, з останньої вислали 3250 чол. На основі постанови Рад фронтів та наказу НКВС СРСР за №010714 від 20 березня 1942 р. до Кустанайської області Казахської РСР відбуло 1500 німців з Харківської області. Відділ спецпоселень НКВС СРСР, повідомляючи про це, відзначив, що на переселення виділено 205 тис. крб. В той же час депортувалося близько 65 тис. німців з Кримської АРСР.
Таким чином, до середини 1942 р. все німецьке населення, яке дисперсно проживало на території республіки, було переселене у східні райони країни. Його становище не відрізнялося від становища тих, хто прибув сюди раніше. Майже до липня 1944 р. не було налагоджене управління справами німцями-спецпоселенцями. 27 липня 1944 р. заступник наркома внутрішніх справ СРСР В.В.Чернишов звернувся до Л.Берії з пропозицією “покласти управління німцями на органи спецпоселень НКВС СРСР, створені для управління мобілізованими для роботи у вугільній, нафтовій та оборонній промисловості, а також на органи НКДБ СРСР, що працювали у сфері управління таборами й будовами НКВС СРСР, на оперативно-чекістські відділи НКВС СРСР”. Пропозицію було прийнято.
Завдяки заходам, що їх вживав польський емігрантський уряд, Президія Верховної Ради СРСР ухвалила 17 серпня 1941 р. указ, згідно з яким польські громадяни звільнялися від спецпоселення. За директивою НКВС СРСР, їм дозволялося проживати на території Радянського Союзу, за винятком прикордонних і заборонених зон, місць, оголошених на воєнному стані, а також режимних міст 1-ї і 2-ї категорій.
Однак на практиці це розпорядження часто не виконувалося. У спеціальному листі за підписом Л.Берії, надісланому наркоматам внутрішніх справ республік і управлінням НКВС, пропонувалося “звернути особливу увагу на арешти поляків на території Західної України і Західної Білорусії, які зазнавали їх після 19 вересня 1939 р. і до 17 вересня 1940 р.” Вони, як відзначалося в цьому листі, звинувачувалися у виступах проти радянської влади. Трохи пізніше заступник наркома внутрішніх справ СРСР Б.3.Кобулов зазначав, що спецпоселенці з поляків, заарештовані до 17 вересня 1939 р., є дезертирами і провокаторами, а такі злочинці, на його думку, “звільненню з-під спецпоселення не підлягають”.
І все-таки деякі заходи щодо визволення громадян польської національності вживалися. Так, начальник управління НКВС по Омській області повідомляв у відділ спецпоселень того ж Наркомату, що на основі Указу Президії Верховної Ради СРСР до лютого 1942 р. з 3578 поляків, які прибули із Західної України й Західної Білорусії, було звільнено 2917 чол. Аналогічні факти мали місце й в інших областях РРФСР. Як результат, значна частина громадян польської національності до квітня 1944 р. повернулася на проживання в Україну, в тому числі до Сумської області - 1077 чол., Полтавської - 1406, Харківської - 1142, Кіровоградської - 1096, Чернігівської - 501, Запорізької – 417, Херсонської - 982 чол. Згодом кількість поляків, що прибували в республіку, зростала. Їх додатково розселили у названих областях, а також у Дніпропетровській області - 2814 чол., Одеській - 1355 чол., Вінницькій - 105, Київській - 1949 чол. Загалом же було повернуто й розселено в південних областях РРФСР і на Україні 54119 громадян польської національності, депортованих у північні й східні райони країни.
З вересня 1939 р. по серпень 1940 р. до Радянського Союзу було приєднано Західну
Україну і Західну Білорусію, Прибалтику і Бессарабію, Карельський перешийок і Північну
Буковину. Відбулося возз’єднання українських земель у складі УРСР. Єврейське населення Радянського Союзу до 1941 р. зросло майже на два мільйони чол., у тому числі в Україні - більш ніж на мільйон громадян. У нових областях ще якийсь час продовжували функціонувати єврейські громади, організації, навчальні і наукові установи. Однак незабаром усі єврейські партії були розпущені, іврит заборонений. Десятки тисяч євреїв були визнані “ненадійним елементом”, багато з них заслані до Сибіру і Казахстану. У неділю, 22 червня 1941 р., гітлерівська Німеччина, віроломно порушивши пакт про ненапад, напала на Радянський Союз. Німецько-фашистські війська з першого дня війни зуміли нанести важкі поразки радянським військам і швидко просунутися на схід. Західна, Правобережна і велика частина Лівобережної України виявилися на багато місяців під п’ятою нацистських окупантів. 30 червня в 3.30 у Львів вторглись дивізії СС Вікінг і Едельвейс генерал-лейтенанта Бейтеля. Попереду цих військових частин йшли каральні батальйони полку Бранденбург під командуванням майора Г.Хайнца, український батальйон “Нахтигаль” на чолі з капітаном Р.Шухевичем і майором А.Херцнером. Слідом за ними у Львів прийшли таємна польова поліція й особливі частини “Айнзатцгруппен З”, завданням яких було проведення “політичного очищення міст”, тобто “ліквідація нелояльних у відношенні Великої Німеччини елементів”. На чолі каральних батальйонів стояли бригаденфюрер СС доктор Еберхард Шоєнгард, доктор О.Раш і майбутні убивці польських учених у Львові, офіцери СС Кутчманн, Ф.Ландау, кат євреїв Східної Галичини генерал Кацманн, його підручні Г.Крюгер, кат євреїв Станіслава, Б.Мюллер - убивця євреїв Дрогобича й інших місць Східної Галичини. Усі вони знищували в першу чергу інтелігенцію єврейського народу, тому що так рекомендував їм головний Ганс Франк. Почалися криваві погроми євреїв. Гітлерівці і їхні посібники з місцевих колабораціоністів влаштовували облави на вулицях, витягали євреїв з будинків і змушували їх голими руками прибирати вулиці і площі міст. Людей били до смерті. Багатьох арештованих євреїв під ескортом колабораціоністів і німецьких офіцерів вели у в’язниці Львова: у міські в’язниці “Бригидки”, на Замарстиновську, Лонцького, у в’язницю гестапо на Бджолину і Яховича. Там багато євреїв було знищено.
