Роль літературної критики в утвердженні престижу українства

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Східноукраїнський національний університет

імені Володимира Даля 

факультет масових комунікацій

кафедра журналістики

                                    

                                             

Контрольна робота

«Літературно-художня  критика»

Варіант № 19

 
 

                                                  
 

     

      студент:                                                             Соколова О. А.

                                                                                  група МКз – 171                                                                                                                           

      викладач:                                                          Одінцова М.І.

                                                                                    
 
 
 
 

Луганськ 2011

1. Роль   літературної  критики в утвердженні  престижу українства.

Першою працею з літературознавства в Україні  був вільний переклад з болгарської  мови трактату Георгія Херабоска "О образах", вміщений в "Ізборнику Святослава" (1073 р.). Значну частину праці Херабоска складають визначення тропів і синтаксичних фігур. Невідомий перекладач замінив грецькі терміни слов'янськими: приятноє — епітет, превод — метафора, лицетвореніє — уособлення, інословіє — алегорія, отіменіє — метонімія, приклад — символ, лихоречіє — гіпербола, поруганіє — іронія, переходноє —інверсія, возврат—повтор, нестаток—еліпсис, ізрядіє—градація, ізобіліє — тавтологія, прилог — паралелізм, імятвореніє — звуконаслідування. Проблеми літературознавства розглядає і невідомий автор "Слова про Ігорів похід". Він характеризує два види творчості: "по билицях часу нашого", тобто так, як було у житті і "за вимислом Бояна". Вимисел Бояна полягав у надмірній метафоризації. М. Наєнко слушно відзначає: "Маємо справу з тими ж уявленнями про два типи художнього мислення, які існували ще у античності і базувались або на формах самого життя, або на символах (ідеях) його".Окремі питання літературознавства розглядав письменник І. Вишенський (між 1538 і 1550 рр. — 20-ті роки XVII ст.), він вимагав від художньої літератури "пафосу правди" і гостро критикував книгу Петра Скарги "Про єдність церкви божої" за те, що у ній слово "на лжи основано", з захопленням писав про рідну мову і пісню.Проблем літературознавчого характеру торкалися автори передмов і післямов книжок, зокрема К. Острозький до Біблії, І. Федоров до нового Заповіту. Він — автор післямови до "Апостола".

Певний внесок в українське літературознавство зробив Лаврентій Зизаній (рік народження невідомий — помер після J633 року). У 1596 році надрукував у Вільні книгу "Граматіка словенска сьвершеннаго искуства осми частій слова", у якій є розділ "О метре и о рифме", присвячений особливостям силабічного віршування.Теоретичні відомості з літературознавства подавали давні українські поетики XVII—XVIII століть, які були специфічними курсами з літературознавства, що читалися в Києво-Могилянській колегії (згодом — академії), колегіумах і братських школах. Найдавніша з'явилася у 1637 році, всі поетики написані латинською мовою. "У підручниках поетики, — зазначає канадська дослідниця Н. Пилипюк, — літературна теорія підпорядковувалася процесові освоєння латинської мови". Латиномовні поетики Феофана Прокоповича і Митрофана Довгалевського "Поетика. Сад поетичний" (1736—1737 рр.), "Про поетичне мистецтво" (1705 р.) і визначили напрям розвитку теоретико-літературної думки в Україні на XVIII століття.У "Поетиці" Ф. Прокоповича — три частини. У першій, що мас назву "Вступ до поетики", йде мова про походження, специфіку і призначення поезії. У другій аналізується епічна і драматична поезія, третя присвячена буколічній, сатиричній та епіграматичній поезії.У "Риториці" Ф. Прокопович характеризує три мовні стилі: "високий" (важливий), "середній" (барвистий) і "низький" (простий). "Високий" стиль використовується у роздумах, "низький" - у листах до друзів, діалогах і трактатах, "середній" — у похвальних словах та історичних описах. Історичним описам учений присвятив розділ "Про спосіб написання історії". За спостереженням М. Наєнка, "автори поетик (передусім Ф. Прокопович) помітили тенденцію до зміни в літературному процесі жанрових "лідерів". Якщо досі (як і в часи Арістотеля) визначальним вважалося драматичне художнє мислення, то у XVIII столітті намітився "зсув" у бік епічності. Літературна історія XIX століття і пізнішого часу цілком підтвердила це передбачення: в літпроцесі переміг епос — спочатку віршований, а згодом — прозовий".Курс поетики Митрофана Довгалевського (роки життя невідомі) "Поетика. Сад поетичний" подає відомості про особливості давньої української літератури і бароковий стиль у ній. Поетики Гедеона Слонимського (рік народження невідомий — 1772 р.) і Георгія Кониського (1717—1795 рр.) характеризують особливості силабічної системи віршування.Українські поетики XVІІ—XVIII століть відіграли важливу роль у становленні вітчизняного літературознавства.Досягнення теоретико-літературної думки XVIII ст. пов'язані з працями Григорія Сковороди (1722—1794 рр.). Він виступав проти наслідування творів античної літератури, закликав орієнтуватися на українські літературні традиції. На противагу доктрині Платона про розлад між поезією і філософією Сковорода утверджував ідею їх спорідненості і взаємодії. У своїх творах він показував органічний зв'язок краси і добра, синонімом доброти вважав сердечність. Розвиток теоретико-літературної думки в Україні в перші десятиліття XIX ст. пов'язаний з іменами І.С. Рижського, І. Кронеберга, А. Гевлича, М. Максимовича, І. Срезневського. Іван Семенович Рижський (1761— 1811 рр.), перший ректор Харківського університету, завідуючий кафедрою російської словесності, опублікував два посібники з літературознавства ("Опыт риторики", 1805 р. і "Введение в круг словесносте", 1806 р.). "Ці посібники І. Рижського (як і праці його наступника в завідуванні кафедрою — І. Срезневського), — відзначає М. Наєнко, — несли в собі ще домінуючий дух класицистичної естетики і до нових віянь у європейському літературознавстві були фактично в опозиції". Він високо цінував виховну функцію літератури, її роль у моральному і естетичному вихованні людини. Випускник, а згодом ректор Харківського університету І.Я. Кронеберґ (1788—1838 рр.) виступив з критикою класицистичної теорії з її правилами трьох єдностей (єдності місця, часу і дії"), він розробляв теоретичні основи романтизму. І. Кронеберґ вважав, що художній твір необхідно вивчити у трьох аспектах: історичному (твір розглядати відповідно до існуючих у певні епохи уявлень про мистецтво), критичному (твір порівнювати з канонізованими зразками) та емпіричному (твір розглядати поза будь-якими зв'язками). Критика, на думку Кронеберга, повинна здійснювати всебічний аналіз твору, розглядати його у зв'язку з народною творчістю та історичною епохою. Ідеї Кронеберга співзвучні з положеннями історичної школи у літературознавстві.Наприкінці першої чверті XIX ст. в історичній школі утверджуються символічний та порівняльний напрями. Одним із їх фундаторів став перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804—1873 рр.). У передмові до "Малороссийских песен" (1827 р.) він писав про необхідність вивчення міфології, у якій відображається дух народу, звучить його думка та істинна історія. М. Максимович вважав, що українська мова і література сягають своїм корінням у Київську Русь. На його думку, історію літератури треба вивчати у зв'язку з історією народу, мовою і фольклором. М. Максимович першим в українській літературі обґрунтував поняття "народність". 

2. Методи, принципи  та прийоми аналізу  літературного твору.

Мірилом досконалості мистецького твору є рівень його художності. У мистецькому творі виділяємо зміст і форму. Межі між змістовими і формальними складниками, як знаємо, надто умовні й нечіткі. Проте такий поділ необхідний для ефективного осмислення твору. Головним у ньому визначають змістовий складник. Важливість змісту зумовлюється важливістю тих явищ життя, які досліджуються у ньому, значенням для людини тих ідей, які в ньому розкриваються. Але важливий зміст належно сприйметься читачем лише тоді, коли буде розкритий, втілений у досконалій і відповідній йому формі. Отже, художність — це мистецька якість твору, яка полягає у гармонійному поєднанні важливого змісту і відповідної йому досконалої форми. Лише той твір, у якому існує повна відповідність поміж усіма його складниками, існує гармонія, організована ідейним змістом, можна назвати високохудожнім.Художність як серцевина літературного твору безпосередньо зумовлює і шлях його вивчення, тобто аналіз. Аналіз тексту — це його осмислення, розгляд складових елементів, визначення тем, ідей, мотивів, способу їх образного втілення, а також дослідження засобів творення образів. Інакше кажучи, це розкриття художності тексту. Передумовами успішного аналізу твору є: добре знання теоретичних основ аналізу; досконале володіння навичками виділяти й досліджувати всі складники змісту та форми; розуміння закономірностей взаємодії їх; відчуття естетичної природи слова; наявність у того, хто аналізує, філологічних здібностей; добре знан­ня тексту. Лише за цих умов копітка аналітична робота з твором буде винагороджена радістю відкриттів, естетичною насолодою, яку може приносити зустріч з прекрасним. Літературний твір — основна одиниця художньої літератури. Без читання і знання творів немає знання літератури. У сприйманні й тлумаченні літературних творів є дві хиби, характерні для значної частини читацького загалу. Перша полягає в тому, що створені письменником герої сприймаються за людей, які справді жили й мали саме такі долі. Тоді література розглядається як «історія в образах», як емоційно забарвлений засіб пізнання. Такими можливостями література володіє об'єктивно, але ними не вичерпується її призначення, бо в художньому творі реалізуються загадкова магія слова, творча сила фантазії, якими володіє талановитий письменник. У реалістичному творі справді майже все так, як і в реальному житті, адже і герої, їхні переживання, думки, вчинки, і обставини та атмосфера, в яких ті герої діють, ґрунтуються на враженнях від дійсності. Але водночас усе це, створене уявою і працею письменника, «живе» за особливими естетичними законами. Кожен твір, яким би він не був за обсягом і жанром (вірш чи поема, оповідання чи роман, водевіль чи драма), є цілим художнім світом, де діють свої закони й закономірності — соціальні, психологічні, часово-просторові. Вони істотно відрізняються від законів реального життя, адже письменник не відтворює його фотографічно, а добирає матеріал і естетично освоює його, орієнтуючись на художню мету. Щоправда, міра правдоподібності в різних творах неоднакова, але це безпосередньо не впливає на рівень їх художності. Скажімо, фантастика далеко відходить від дійсності, однак це ще не виводить її за межі мистецтва. Відображене в літературному творі не можна ототожнювати з реальним життям. Коли йдеться про правдивість твору, то мається на увазі, що він є специфічною формою втілення тієї правди про світ, людину й себе, яку відкрив письменник. Другою хибою у сприйманні твору читачами є підміна думок і переживань автора й персонажів власними. Ця хиба, як і перша, має об'єктивні причини. Зображене у творі «оживає» лише завдяки уяві читача, поєднанню його досвіду з досвідом автора, зафіксованим у тексті. Тому в уяві різних читачів виникають неоднакові образи й картини, змальовані в тому самому творі. Абсолютизація означеної хиби призводить до деформації зображеного письменником.Долати визначені недоліки можна лише за умови, коли читач (найперше вчитель і учень) перестануть наївно-реалістично ставитися до літератури і сприйматимуть її як мистецтво слова. Аналіз і є одним із шляхів адекватного, тобто найближчого до авторського задуму, прочитання твору. Щоб успішно проводити літературознавчий аналіз, треба тонко володіти відповідним інструментарієм, знати засоби і шляхи його реалізації. Насамперед маємо визначити складники твору, систему понять і термінів для означення тих складників. За давньою традицією у творі виділяють зміст і форму. Вони настільки тісно зливаються, що відділити їх майже неможливо, хоча розрізняти необхідно. Виділення складників змісту й форми у процесі аналізу здійснюється лише уявно. Літературознавча наука розробила струнку й розгалужену систему понять і термінів, завдяки яким можна досить детально окреслити складники змісту й фор­ми. Досвід переконує: чим повніше знатиме цю систему дослідник, у нашому випадку вчитель, чим глибше розумітиме співвідношення і взаємодію між її складниками, тим успішніше він проводитиме аналіз, а отже, й точніше розумітиме твір як феномен людського духу. Зміст твору — то життєвий матеріал, естетично освоєний письменником, і проблеми, порушені на основі цього матеріалу. У сукупності це й складає тему твору, а також ідеї, які утверджує автор. Отже, тема та ідея — два поняття, якими означаємо основні складники змісту.

Тема, в свою чергу, включає:

  • життєвий матеріал, що охоплює: події, вчинки персонажів або їхні думки, переживання, настрої, прагнення, у процесі розгортання яких розкривається суть людини; сфери застосування сил та енергії людини (родина, інтимне чи громадське життя, побут, виробництво тощо); час, відображений у творі: з одного боку, сучасне, минуле чи майбутнє, з другого — короткий або тривалий; коло подій і персонажів (вузьке чи широке);
 
  • проблеми, порушені у творі на основі відображеного  життєвого матеріалу: загальнолюдські, соціальні, філософські, моральні, релігійні  тощо.

Ідею  твору можна характеризувати:

  • за щаблями втілення: ідейний задум автора, естетична оцінка зображеного або авторське ставлення до зображеного, висновок читача чи дослідника;
 
  • за параметрами  проблематики: загальнолюдська, соціальна, філософська, моральна, релігійна тощо;
 
  • за формою втілення: художньо втілена (через картини, образи, конфлікти, предметні деталі), заявлена прямо (ліричними чи публіцистичними засобами).

Форма твору  у найзагальнішому вигляді може бути визначена як художні засоби й прийоми втілення змісту, тобто  теми та ідеї твору, а також способи його внутріш­ньої і зовнішньої організації. Форма літературного твору має свої складники.

І. Композиційна форма, що включає:

  • сюжет, позасюжетні елементи (епіграф, авторські відступи — ліричні, філософські тощо, вставні епізоди, обрамлення, повтори), групування персонажів (за участю в конфлікті, за віком, поглядами та ін.), наявність (або відсутність) оповідача і його роль у структурі твору.

II. Сюжетна форма  розглядається в  таких аспектах: елементи сюжету: пролог, експозиція, зав'язка, розвиток дії (конфлікту — зовнішнього чи внутрішнього), кульмінація, ретардація, розв'язка, епілог;

Співвідношення сюжету і фабули, їх види: за відношенням зображеного у творі до дійсності — первинний і вторинний сюжети; за хронологією відтворення подій — хронологічно-лінійний сюжет і ретроспективна фабула (лінійно-ретроспективна, асоціативно-ретроспективна, концентрично-ретроспективна); за ритмом проходження подій — повільний, динамічний, пригодницький, детективний сюжети; за зв'язком з реальністю — реалістичний, алегоричний, фантастичний; за способами вираження сутності героя — подієвий, психологічний.

III. Образна форма (образи персонажів і обставин). Враховуючи різні принципи класифікації, можна виділити такі види образів: реалістичні, міфологічні, фантастичні, казкові, романтичні, гротескно-сатиричні, алегоричні, символічні, образ-тип, образ-характер, образ-картина, образ-інтер'єр.

IV. Викладова форма, яка розглядається з погляду структури та функціональної ролі:

  1. історико-літературний аспект: оповідь, авторська розповідь, внутрішнє мовлення (внутрішній монолог, передача думок героя автором, уявний монолог, паралельний діалог — повний і неповний, плин свідомості);
  2. за способами організації мови: віршова, прозова, ритмічна проза, монологічна тощо.

V. Родово-жанрова форма.

Основи поділу літератури на роди і жанри: співвідношення об'єкта і суб'єкта; співвідношення матеріальної і духовної сфер життя.

  • види лірики: за матеріалом освоєння — інтимна, пейзажна, громадська, філософська, релігійно-духовна, дидактична тощо; історично сформовані жанрові одиниці лірики — пісня, гімн, дифірамб, послання, ідилія, епіграма, ліричний портрет та ін.;
 
  • жанри епосу: повість, оповідання, новела, нарис, фольклорні епічні жанри (казка, переказ, легенда, дума і т. ін.);
 
  • жанри драми: власне драма, трагедія, комедія, водевіль, інтермедія тощо.

VI. Власне словесна  форма:

  • тропи (епітет, порівняння, метафора, метонімія, гіпербола, літота, оксюморон, перифраза та ін);
  • синтаксичні фігури (еліпсис, умовчування, інверсія, анафора, епіфора, градація, паралелізм, антитеза і т. ін.);
  • звукова організація мови (повторення звуків — алітерація, асонанс, звуконаслідування).

Принципи, види, шляхи і прийоми  аналізу.

Зміст і форма  перебувають у нерозривній, органічній єдності. Ми виділяємо їх та їхні складники лише умовно — для зручності аналізу такого складного об'єкта, яким є художній твір. Звісно, перераховані не всі терміни на означення складників змісту і форми літературного твору. Проте й наведені дають змогу наочніше бачити й розуміти, з одного боку, взаємодію між складниками змісту і форми всередині їх, а з другого, — складну логіку взаємозв'язків між складниками змісту та складниками форми. Скажімо, життєвий матеріал є не тільки «ґрунтом», з якого «виростають» проблеми та ідеї твору, а й «магмою», що «виливається» в різні види художньої форми: сюжетну (події), образну (біографії, характери героїв), жанрову (залежно від обсягу матеріалу, співвідношення суб'єкта й об'єкта та принципів освоєння матеріалу), викладову (залежно від способу організації мови у творі), власне сло­весну (зумовлюється літературним напрямом, естетичними вподобаннями автора, особливостями його таланту).Щоб розкрити ідейно-художню вартість твору, треба дотримуватися певних принципів, видів і шляхів аналізу. Принципи аналізу — це найзагальніші правила, що випливають з розуміння природи й суті художньої літератури; правила, якими керуємося, проводячи аналітичні операції з твором. Найважливішим є принцип аналізу взаємодії змісту і форми. Він є універсальним засобом пізнання суті твору та окремих його частин. Під час реалізації цього принципу слід керуватися обов'язковими правилами: 1) розпочинаючи аналіз зі складників змісту, переходимо до характеристики засобів його втілення, тобто складників форми; 2) коли ж аналіз розпочинаємо з розгляду складників форми, обов'язково треба розкрити їхній зміст; 3) аналіз підпорядковувати розкриттю авторського задуму, тобто «іти» до адекватного прочитання твору. Системний підхід до твору передбачає розгляд його як системи компонентів, тобто органічної єдності в ньому всіх частин. Повний, справді науковий аналіз повинен бути системним. Таке розуміння принципу системності має об'єктивну мотивацію: з одного боку, сам твір є системою, а з другого — засоби його вивчення повинні складати певну систему. У літературознавчих дослідженнях особливої актуальності набуває принцип історизму, який передбачає: дослідження суспільно-історичних умов написання твору; вивчення історико-літературного контексту, в якому твір постав перед читачем; визначення місця твору в мистецькому доробку письменника; оцінку твору з погляду сучасності (осмислення проблематики, художньої вартості твору новими поколіннями дослідників і читачів). Певним моментом реалізації принципу історизму є вивчення історії написання, публікації і дослідження твору. Види аналізу — це підходи до твору з погляду розуміння функцій художньої літератури. Деякі вчені виділяють, крім видів, методи аналізу. Проте загаль­ноприйнятих критеріїв розмежування понять «вид» і «метод» наука не виробила. В історичному плані методи аналізу пов'язувалися з певними літературознавчими школами. В українському літературознавстві поширений соціологічний аналіз. Під дією ідеології народників, а згодом і соціалістів, соціальна проблематика в літературі здебільшого висувалася на передній план. Але поки у світі існує соціальна нерівність, доти елементи соціологічного аналізу будуть присутні в літературознавчій науці — з акцентуванням моральних аспектів соціальної проблематики. Доведення соціологічного підходу до абсурду — у формі вульгарного соціологізму — завдало великої шкоди нашій літературі. Досить широкий діапазон має психологічний підхід до літератури. Сюди входить аналіз засобів психологізму в творі й літературі загалом; дослідження психології сприймання і впливу художнього твору на читача; вивчення психології творчості. Естетичний аналіз передбачає розгляд творів з погляду категорій естетики: прекрасне — потворне, трагічне — комічне, високе — низьке, а також моральних категорій, які вкладаються в окреслений естетикою діапазон ціннісних орієнтацій: героїзм, вірність, зрада тощо. Формальний аналіз літератури пройшов, як і всі інші види (методи) аналізу, історичну еволюцію. Погляд на форму як специфічну прикмету літератури і тлумачення змістовності форми — це ті здобутки «формального методу», які й сьогодні не втратили актуальності. Біографічний підхід до аналізу твору передбачає розгляд біографії письменника як важливого джерела творчості. Безперечно, автор і акумулює ідеї часу, і творить свій художній світ, через те вивчення обставин його життя може допомогти глибше дослідити процес зародження й визрівання творчих задумів, увагу письменника до певних тем, ідей. Важливу роль особистісні моменти відіграють у творчості поета. Порівняльний підхід до аналізу літературних творів включає їх порівняльно-історичний розгляд та порівняльно-типологічний аналіз. Шляхи аналізу — це вибір певних складників твору для детального розгляду. Коли принципи й види (методи) спрямовують роботу дослідника немовби «зсередини» їхнього літературознавчого досвіду, то шляхи спонукають до конкретних дослідницьких дій. У процесі розвитку літературознавства сформувався цілий набір шляхів аналізу. Найпоширенішим є пообразний і проблемний аналіз. До пообразного аналізу доцільно вдаватися тоді, коли у творі яскраві характери персонажів знаходяться на першому плані. Ідейно-тематичний аналіз ще називають проблемним. Вибираючи цей шлях аналізу, варто розглянути й особливості життєвого матеріалу, його зв'язок з про­блемами та ідеями, проаналізувати особливості композиції і сюжету, систему образів, охарактеризувати найважливіші художні деталі й словесні засоби.

Цілісний  аналіз ще називають усебічним аналізом, а ще точніше — аналізом взаємодії змісту і форми, що найбільше відповідає природі літературного твору. Аналіз твору «за автором» найбільший ефект дає при розгляді творів, де авторська позиція втілюється передовсім на рівні його фабули, розгортається самою структурою твору. До таких творів належить, скажімо, роман у віршах «Маруся Чурай» Л. Костенко. У дослідницькій та навчальній практиці використовуються окремі прийоми аналізу, які дають змогу розкрити деякі вужчі аспекти твору. Так, «повільне читання» — через детальний мовностильовий розгляд подробиць вибраного епізоду — відкриває змістову місткість художнього тексту. Завдяки історико-літературному коментарю пояснюються факти, назви, імена, літературні ремінісценції, без знання яких не можна глибоко зрозуміти текст. Розгляд системи предметних деталей допомагає наочно побачити рух художньої ідеї в ліричному творі. У поезії (а частково і в прозі) важливе навантаження несе ритм у поєднанні з лексичним матеріалом. Наведені тут принципи, види (методи), шляхи та прийоми аналізу ілюструють, що таке складне явище, як художня література, не піддається спрощеним підходам, а потребує ґрунтовно і масштабно розроблених літературознавчих засобів, аби розкрити таїну і красу художнього слова.

Схема аналізу епічного і драматичного творів

1. Короткі відомості  про автора (передовсім ті, що  допоможуть краще зрозуміти специфіку  твору).

2. Історія написання  і видання твору (у разі потреби).

3. Жанр (повість,  оповідання, новела, нарис, комедія,  драма-казка, власне драма тощо).

4. Життєва основа (ті реальні факти, які стали поштовхом і матеріалом для твору).

5. Тема, ідея, проблематика  твору.

6. Композиція  твору, особливості сюжету, їхня  роль у розкритті проблем.

7. Роль позасюжетних  елементів (авторських відступів,  описів, епіграфів, присвят, назви твору тощо).

8. Система образів,  їх роль у розкритті проблем  твору.

9. Мовностильова  своєрідність твору (на рівні  лексики, тропів, синтаксичних фігур,  фоніки, ритміки).

10. Підсумок (художня  вартість твору, місце його  в доробку автора та в літературі загалом тощо).

Схема аналізу ліричного  твору

1. Короткі відомості  про автора (передовсім ті, що  допоможуть краще зрозуміти специфіку  твору).

2. Історія написання  і видання твору (у разі потреби).

3. Жанр твору  (пейзажна, громадянська, інтимна (родинна), релігійна лірика тощо).

4. Провідний  мотив твору.

5. Композиція  твору (в ліричному творі сюжет  відсутній, натомість увага зосереджується  на певному почутті; виділяють  такі композиційні етапи почуття:  а) вихідний момент у розвитку  почуття; б) розвиток почуття; в) кульмінація (можлива); г) резюме, або авторський висновок).

6. Ключові образи  твору (найчастіше визначальним  у ліриці є образ ліричного  героя — це умовна дійова  особа, думки й почуття якої  розкриваються у ліричному творі).

7. Мовні засоби, які сприяють емоційному наснаженню твору (йдеться про лексику, тропи, фігури, фоніку).

8. Версифікація  твору (рими, спосіб римування,  віршовий розмір, вид строфи), її  роль у розкритті провідного  мотиву.

9. Підсумок. 
 

3. Літературно - критична діяльність Ю. Лавріненка.

Юрій Андріянович  Лавріненко(псевдонім Юрій Дивнич), видатний український літературознавець, критик та публіцист народився 6 травня 1905 року у селі Хижинцях Лисянського  району на Черкащині. Навчався він в Уманському агротехнікумі, а з 1926 року – у Харківському університеті, що тоді мав назву Харківський педагогічний інститут професійної освіти на літературному факультеті. Ще в Умані він долучився до літературної організації «Плуг». По закінченні університету в 1930 році стає аспірантом Харківського науково-дослідного інституту ім. Т.Г. Шевченка, за рік до цього вийшла його літературознавча праця «Василь Елан-Блакитний», а цього року «Василь Чумак» та «Творчість Павла Тичини». З 1932 до 1933 Юрій Лавріненко працює в редакції газети «Вісті», завідує тут відділом мистецтва, у 1933 році пише разом з Юрієм Шевельовим статтю про прем’єру вистави «Маклена Ґраса» Миколи Куліша у постановці Леся Курбаса. «Ми вирішили, що Куліша врятувати не можна вже було, але треба спробувати врятувати Курбаса» - пише Юрій Шевельов. Статтю ту не надрукували, але після «катастрофи з нею...Юрко зник з «Вістей», а незабаром і утратив волю.» (Юрій Шевельов). Юрій Лавріненко був засуджений на 5 років заслання до Норільська. У засланні, маючи фах агронома, вирощував городину в обставинах вічної мерзлоти й полярної ночі. По відбутті свого терміну не мав права селитися в Україні, замешкав в Нальчику, де й одружився. 1943 року потрапляє з родиною (а тоді він вже мав сина) до Києва, де несподівано зустрічається з давнім приятелем Юрієм Шевельовим, з родиною якого Лавріненки їдуть до Львова. З 1944 року Юрій Лавріненко мешкає в Австрії, потім перебирається до Німеччини, 1950 року – до США, де,власне, і живе до своєї смерти у 1987 році. Працював звичайним робітником, тяжко хворів, однак не полишав своєї публіцистичної й критичної діяльности.   1957 року, після подій попереднього року в Польщі та Угорщині, і вважаючи їх в першу чергу підготовленими літературою, редактор польського еміґраційного часопису «Kultura»Єжи Ґедройць ініціює видання антології українських раянських письменників 20-30 років. Бажаючи Україні відлиги, подібної до польської, Єжи Ґедройць звертається з проханням упорядкувати Антологію до Юрія Шевельова, проте той йому рекомендує Юрія Лавріненка. З грудня 1957 року Лавріненко починає збирати матеріял до Антології. З його листів ми дізнаємося, що працювати було доволі важко –він багато хворів, мав іншу роботу, поза тим твори потрібних йому письменників знайти було дуже важко, він звертався до знайомих, розшукував в архівах, так вірш Тодосія Осьмачки «Деспотам» взагалі подається зі словами «записано із уст автора за його пам’яттю». Антологія вийшла 1959 року. Мала назву «Розстріляне відродження», власне, назву, як і позначення цілої епохи в добі української літератури вперше запропонував сам Лавріненко. Спочатку «Розстріляне відродження» замислювали, як книжку «обсягом близько 300 сторінок», однак, коли весь наклад Антології Ґедройць отримував в Мюнхені, де її друкували, кожен примірник важив понад 1 кілограм і мав більше, ніж 900 сторінок. Книжка спричинила великий розголос в українській еміґраційній пресі, кілька її примірників потрапили і до України. Про те, що мету досягнуто, свідчить той факт, що 1961 року у київському Державному видавництві художньої літератури виходить десятитисячним накладом книжка «Зарубіжні фальсифікатори української літератури». Значну частину книжки автор присвячує Юрію Лавріненку і його антології, намагається довести, що ніякого відродження у 20-ті роки не було, як не було і його знищення. Цікавим є те, що автор ніде не вимовляє назви антології.  У 1986 році Юрій Лавріненко був нагороджений премією Фундації Антоновичів. Помер 14 грудня 1987 року. Похований на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

Автор понад 300 літературно-наукових досліджень і публіцистичних статей, присвячених в основному культурному відродженню України 1920-х років. Автор книжок: «Блакитний-Еллан» (1929), «Василь Чумак» (1930), «Творчість Павла Тичини» (1930), «В масках епохи» (1948), «Соціалізм і українська революція» (1949), «Український комунізм і совєтсько-російська політика супроти України: анотована бібліографія, 1917-1953» англійською мовою (1953), «Зруб і парости», збірка літературно-публіцистичних статей (1971), «Василь Каразін» (1975), «На шляхах синтези клярнетизму» (1977), «Павло Тичина і його поема «Сковорода» на тлі епохи» (1980), «Чорна пурга», спогади (1985). Упорядкував покажчик «Ukrainian Communism and Soviet-Russian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography 1917—1953» (2 т., 1953). Опублікував критичну рецензію на 1-й т. «Історії Української РСР» (1953; підготовлений Ін-том історії АН УРСР — нині Інститут історії України НАН України — за ред. О.Касименка).

Його стаття «Визвольний зрив у Галичині на загальному тлі української революції» (1947; опублікована під псевд. — Ю.Дивнич) викликала у відповідь полемічну статтю І.Лисяка-Рудницького «Вклад Галичини в українські визвольні змагання» (1948; наступна полеміка між цими дослідниками відбулася в 1970-х рр. — щодо оцінки постаті В.Каразіна). Великого розголосу в Україні набула упорядкована Л. за ініціативою Є.Ґедройца й кола паризької «Kultury» антологія творів укр. літератури 1920—30-х років «Розстріляне відродження» (1959). 
 

4.  Анотація на книгу Любка Дереша  «Поклоніння Ящірці».

«Поклоніння Ящірці» - один з перших романів ще зовсім юного автора, в якому він з  дивною для його віку сентиментальністю  описує жорстокі забавки тінейджерів. Головний герой, що приїхав на канікули у маленьке західноукраїнське містечко, відверто розповідає історію стосунків, котрі привели до вбивства. Комплекси, страхи, сексуальні бажання, приховане і явне суперництво, музичні уподобання і стереотипи місцевої «моди» — усі мотиви, актуальні для світу підлітків, Дереш розгортає через аморальність, до якої ставиться без надмірної критики. Деякі з героїв «другого плану» у цьому романі стали повноцінними персонажами роману «Культ», а певні сюжетні «ходи» набули там цікавого розвитку.

Рецензія на книгу Любка Дереша  «Поклоніння Ящірці».

Сторінка за сторінкою ллються думки молодого автора, які так і встигаєш ловити, а потім повертаєшся на початок, щоб насолодитися ними вдруге, чудова мова автора (от тільки б без матів), неймовірні романтичні описи місцевостей - це все притаманне Любку, а точніше саме цьому твору. Насамперед, хотілося б почати з кінця книги: з того, що кинулося в око найбільше – жорстокість! Дереш явно переборщив. Автор - затятий любитель творчости Стівена Кінґа, тому це можна пояснити. Але неймовірний розвиток подій в кінці твору нагадує вже не Кінґа, а якісь Холівудські трилери, де люди то помирають, а потім оживають, то вибираються з поглинаючого болота. Також, автору слід було брати для таких "ролей" трошки доросліших персонажів, адже, ну якщо в такому віці секс - річ звична, то використання зброї, носіння трупу, знущання над тваринами потребують набагато більше нервів і життєвої "загартованості", чого в такому віці людина мати навряд може. Як я вже зазначала на початку рецензії, дуже вразили описи Карпат. Романтика - беззаперечний плюс Любка. Це те, чим ця книженція може "купити" читача. Також може купити своєю простотою. Любко написав цей твір будучи ще неповнолітнім, і це ще один величезний плюс. Повністю передана атмосфера дитячості. Ми часто не задумуємося над тим, що книги про дітей пишуть дорослі, які не в змозі передати ту атмосферу, ті події та роздуми, що притаманні дитині чи пак підлітку. Це книга про побоювання підліткового віку, про страх і хоробрість, замкнутість і щирість, понтовість і природність, стиль і формат, вбивство і готування до вбивства, помсту і спокусу, - це книга про життя слабких під контролем і невдалий приклад того, як звільнятися з-під нього. Це історія щасливого кохання, справжньої дружби і всього-всього, що переживає тінейджер. Я б рекомендувала її романтикам та криміналістам, прихильникам Кінґа та людям, що люблять різні химерні історії. 
 

5. Аналіз ліричного твору: «Садок вишневий коло хати»Т.Шевченка.

 «Садок вишневий коло хати» належить до шедеврів української пейзажної лірики. У час його написання у творах Т. Шевченка помітно зменшується кількість метафоричних образів гротескно-фантастичного і символічного планів. Водночас у період арешту й заслання зростає кількість автологічних (безтропних) віршів і віршових фрагментів в окремих творах — тенденція, яка відповідала загальній еволюції Т. Шевченка до дедалі більшої натуральності художнього образу, його «прозаїзації». У вірші відтворено ідилічну картину весняного вечора в українському селі. Прості, зримі, пластичні образи у ньому постають з народних і морально-етичних уявлень. Сила емоційного впливу цього твору — в природності й рельєфності малюнка, в його світлому, життєствердному настрої. У поезії відбилася мрія поета про щасливе, гармонійне життя. Найдовершеніший аналіз поезії «Садок вишневий коло хати» подав І. Франко в естетичному трактаті «Із секретів поетичної творчості». Він неодноразово зазначав, що творчість Т. Шевченка знаменує нову віху у розвитку художньої майстерності української літератури. У названому трактаті І. Франко розкрив «секрети» майстерності великого поета, показав їх як взірець художності.

І. Франко відносить  поезію «Садок вишневий коло хати»  до ідилічних творів, тобто таких, у яких автори «добирають» асоціації, що заспокоюють, заколисують уяву читача, або просто висловлюють такі асоціації, які без жодної напруги «напливають» в заспокоєній поетовій уяві. У названій праці І. Франко зокрема писав: «Вся та вірша — немов моментальна фотографія настрою поетової душі, викликаного образом тихого, весняного українського вечора.

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями  гудуть,

Плугатарі з  плугами йдуть,

Співають ідучи  дівчата,

А матері вечерять ждуть» [1, 68].

Франко-критик підкреслював, що Т. Шевченко не використав у цьому  творі жодних прикрас, змалював образи майже прозаїчними словами. Але  ці слова передають «найлегші асоціації ідей, так що наша уява пливе від одного образу до другого легко, мов би той птах, що граціозними закрутами без маху крил пливе в повітрі все нижче і нижче. В тій легкості і натуральності асоціювання ідей лежить увесь секрет поетичної природи сеї вірші» [1, 68].

Далі І. Франко підкреслював, що «правдиві поети  ніколи не позволяють собі ... кольористичних оргій». Він мав на увазі насамперед «Садок вишневий коло хати». Хоча Т. Шевченко, як зазначав перед тим І. Франко, використовує досить широку гаму колористичної  символіки, колористичних образів, якими він характеризує українську природу — «вишневий сад зелений і темнії ночі», «синє море», «червона калина», «зелені байраки», «небо блакитне». Дівчина у Шевченка є «рожевим цвітом», а дитина «червоніє, як квіточка вранці під росою». Все-таки поет, як читаємо у трактаті «Із секретів поетичної творчості», не малює виключно «фарбами», а «торкає різні наші змисли, викликає в душі образи різнородних вражень, але так, щоб вони тут же зливалися в одну органічну і гармонійну цілість». У першому куплеті поезії «Садок вишневий коло хати» «перший рядок торкає змисл зору, другий — слуху, третій — зору і дотику, четвертий — зору і слуху, а п'ятий — знов зору і дотику; спеціально кольористичних акцентів нема зовсім, а проте цілість — український весняний вечір — встає перед нашою уявою з усіма своїми кольорами, контурами і гуками, як жива» [1, 101]. Поезія «Садок вишневий коло хати» сповнена широкої гами переживань. Тут «автор» прихований, тобто він не конкретизується як певна особа. Картини тихої мальовничої природи, лагідного сільського вечора існують ніби самі по собі. Погляд автора (ліричного розповідача) переходить від подробиці до подробиці, доки мазок за мазком не створиться цілісний образ, у якому все живе та рухається. Теперішній час опису має узагальнений характер, тобто майже таким буває кожний літній вечір, вечір такий повторюється раз у раз. Оцінна позиція автора яскраво відчутна завдяки ідилічному настроєві, замилування простим, природним ладом трудового життя з чергуванням праці й відпочинку, замилування родинним щастям, духовною красою українського народу — всім тим, що поет звеличує як найвищі духовні цінності. Такий емоційний тон і є головним змістом поезії, як і близьких до неї ідилічних малюнків «Тече вода з-під явора...», «Ой діброво — темний гаю» та ін. Драматичний контекст кріпосницької реальності, творчості поета та його особистої долі накладається на ці ідилічні малюнки, ці спогади-мрії й оповиває їх сумом. 
 

7. Список використаної літератури.

1. Франко І.  Зібр. творів : У 50 т. — К., 1931. — Т. 31.

2. Волинський  П. «Основи теорії літератури». — К., 1967.

3. Галич О., Назарець  В., Васильєв Є. «Теорія літератури». Підручник. — К., 2001.

4. Єсин А. «Принципи та  заходи анализу літературного твору». Навчальний посібник — М., 1998.

5. Кузьменко  В. «Словник літературознавчих термінів». Навчальний посібник з літературознавства. — К., 1997.

6. Куца О. П.  «Основи літературознавства». Навчальний посібник для студентів педагогічних спеціальностей вищих закладів освіти. — Тернопіль, 2002.

7. Лесин В.  «Літературознавчі терміни». — К., 1985.

8. «Літературознавчий словник-довідник» (За ред. Р. Гром'яка, Ю. Коваліва). — К., 1997.

9. Халізев В. «Теорія літератури». — М., 1999. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Роль літературної критики в утвердженні престижу українства