Ролітична система україни

   Тема 9. Політична система  суспільства

   План

   1. Політична   система   суспільства:   поняття,   структура  та механізм функціонування.

   2. Типи політичних систем.

   3. Політична система України.

   Проблемні питання:

   1. Назвіть, які основні зміни відбулися у політичній системі України в наслідок введення у дію 1 січня 2006 р. політичної (конституційної) реформи ?

   2.Яку роль, на Вашу думку, відіграють політичні партії у політичній системі України?

   Завдання 1

   Політи́чна система, також державний устрій — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.

   Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють і керованих, пануючих і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владо-відносин - державних і інших інститутів і установ, а також і політичних цінностей і норм, регулюючих політичне життя членів даного суспільства. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію - суспільної інтеграції. Тому поняття політична система застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільства, то мають на увазі саме окремі держави.

   Погляди на політичну систему

   Поняття політична система носить багатоаспектний  характер. Тим і пояснюється неоднозначність  підходів в його аналізі:

   Якщо  розглядати систему в інституційному плані, то її можна звести до сукупності державних і недержавних інститутів і норм, в рамках яких проходить  політичне життя даного суспільства.

   В іншому варіанті підкреслюється владний аспект політичної системи і її визначення пов'язується, головним чином, з узаконенням  державного примусу як засобу регуляції  взаємин між людьми.

   В третьому — політичну систему розглядають  як систему авторитарного (за допомогою  влади) розподілу цінностей в  суспільстві.

   Кожен з названих підходів буде коректним  за умови конкретної вказівки аспекту  визначення поняття... У 50-х роках XX ст. системний підхід став широко використовуватися  для дослідження політики в західній, особливо американській, політології. Системний аналіз дає можливість установити, що політична система  складається з багатьох елементів, елементи складають єдине ціле, система  взаємодіє з навколишнім середовищем. Певний внесок в розробку теорії політичної системи зробили політологі Мітчел Уеслі Клер, Дейч К., Толкотт Парсонс, Луман Ніклас, Пауелл Г., Трумен Д., Істон Девід, Алмонд Габріель. Істон Девід і Алмонд Габріель заклали основи різних варіантів концепції політичної системи. Суть підходу Істона полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємодій і взаємозв’язків, які виникають всередині її. Тому він трактує політичну систему як «систему взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються цінності». Алмонд Габріель більше уваги приділяє загальним характеристикам, вивченню входів і виходів й зворотних зв язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем. Алмонд визначає політичну систему як систему взаємодій структурних елементів, які виникають на вході або виході політичної системи та асоціюються « із загрозою застосування фізичного примусу».

   Структура політичної системи

   У політичній системі суспільства розрізняють  чотири основних групи елементів: політичні  інститути, політичні відносини, політичні  норми, політичну свідомість і політичну  культуру. Відповідно до цих елементів виділяють організаційно-інституціональну, регулятивну, функціональну і комуникативну підсистеми політичної системи. 

   Інституціональну  підсистему складають політичні  інститути: держава та її структурні елементи, такі як парламент, уряд, політичні  партії, громадсько-політичні організації, церква, органи місцевого самоврядування. У своїй сукупності ці взаємозв'язані  політичні інститути утворюють  політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. До політичної системи як її інститути  входять не всі наявні в суспільстві  громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням  політичної влади. Залежно від ступеня  залученості до політичного життя і здійснення влади розрізняють три види організацій:

   Власне  політичні — організації прямо  й безпосередньо здійснюють політичну  владу у повному обсязі або, у  крайньому випадку, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Такими є держава і політичні  партії.

   Політизовані  або невласне політичні організації, для яких участь у здійсненні політичної влади є лише одним з аспектів їх функціонування, це - громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання  підприємців тощо.

   Неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання — товариства рибалок,

   мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких  організацій не передбачає здійснення політичної функції, проте за певних умов, ситуативно, вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску.

   У своїй  сукупності і взаємозв'зках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства. Особливе місце в політичній системі займають політичні партії, які є головними учасниками боротьби за завоювання, утримання й використання державної влади. Кожна партія прагне мати можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї. Інституціональна підсистема є основоположною як до політичної системи суспільства в цілому, так і до її окремих складових.

   Регулятивну підсистему утворюють сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Одні політичні норми цілеспрямовано створюються державою - норми права; інші складаються поступово під  впливом політичних, економічних, духовних чинників - норми моралі, звичаї, традиції. Головною складовою регулятивної підсистеми суспільства є норми національного  права.

   Функціональна підсистема політичної системи знаходить  своє вираження у політичному  процесі й політичному режим.

   Комунікативна підсистема містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх спільностями, які складаються у  процесі реалізації влади або  з її приводу. Інформаційно-комунікативна  підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-інформаційну інфраструктуру — тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні  та правові норми, певну політичну  свідомість і політичну ідеологію.

   Політична свідомість і політична культура складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи.

   Функції політичної системи

   Функції політичної системи — основні  напрями впливу політичної системи  на політичне життя суспільства:

   - вироблення  політичного курсу держави та  визначення цілей та завдань  розвитку суспільства ( функція  політичного цілепокладання );

   - організація  діяльності суспільства на виконання  цілей, завдань політичної програми  держави ( мобілізаційна );

   - функція  легітимізації - приведення реального  політичного життя у відповідність  до офіційних політичних правових  норм;

   - координація  окремих елементів суспільства;

   - політична  соціалізація (включення людини  в політичну діяльність);

   - артикуляція  інтересів (пред'явлення вимог  до осіб, що приймають політичні  рішення);

   - узгодження  та впорядкування інтересів і  потреб соціальних верств населення;

   - інтеграція  всіх елементів суспільства навколо  єдиних для всього народу соціально-політичних  цілей і цінностей;

   - політична  комунікація складових політичної  системи.

   Завдання  2

   Типологія політичних систем

   Політи́чний режи́м — тип, характер влади в країні; сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображає характер взаємовідносин громадян і держави.

   Політичний  режим визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням  законодавчої, виконавчої і судової  влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод.

   На  сучасному етапі прийнято розрізняти демократичні та антидемократичні політичні  режими

   Іноді виділяють авторитарні, тоталітарні  типи політичного режиму. Його різновидами  можуть бути ліберальні, диктаторські, фашистські, екстремістські, парламентські, президентські, монархічні, республіканські, надзвичайного правління, абсолютистські та інші політичні режими.

   Залежно від типу політичного режиму політичні  системи поділяють на:

   1 Демократичні  – політичний режим, за якого  єдиним легітимним джерелом влади  в державі визнається її народ.  При цьому управління державою  здійснюється народом або безпосередньо  (пряма демократія), або опосередковано, через обраних представників  (представницька демократія).

   Іноді демократію визначають також як набір  ідей і принципів, що стосуються свободи, власне, вона і являє собою інституціональну свободу. У формулюванні 16-го президента США Авраама Лінкольна, демократія — врядування «іменем народу, силами народу і для народу».

   Головна суперечність демократії — суперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного  здійснення. Британський філософ  Карл Поппер вважав демократію не тільки неможливою, але й недоцільною. Демократія у прямому її розумінні неможлива  навіть суто технічно, бо немає таких  механізмів, які б забезпечували  пряме народоправство з будь-якого  питання на всіх рівнях. Недоцільна, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою. Багатоманітні  концепції демократії спрямовані на вирішення цієї суперечності.

   Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія. Головна ідея лібералізму — ідея індивідуальної свободи. У зв'язку з цим ліберальна демократія на перший план ставить  громадянську свободу, яка ґрунтується  на реалізації особистих прав і свобод індивіда. Наявність в індивіда громадянських  та політичних прав і свобод надає  йому можливості впливати на державу  з метою задоволення особистих  і спільних потреб. Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення  народу, але віддає перевагу представницький  демократії, основні елементи якої — конституційність та обмеження  політичного панування. Воля народу делегується представникам, котрі  під час прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну відповідальність. Демократію розуміють як відповідальне правління. Лібералізм виник як ідеологія буржуазії, відповідно концепція класичної  ліберальної демократії відбиває передусім  інтереси класу буржуазії.

   Сучасний  різновид ліберальної демократії —  концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний), яка ґрунтується на врахуванні інтересів усіх соціальних верств. Основні ознаки: конкуренція і взаємодія різних політичних сил і відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. До недоліків цієї концепції відносять те, що для задоволення інтересів і потреб певних соціальних груп необхідно надавати певні пільги і привілеї, що суперечить принципу рівності всіх перед законом. Нереально те, що все населення буде представлено у політичних партіях, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом.

   Концепція корпоративної демократії близька  до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які  не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави.

   Концепція партисіпітарної демократії спрямована на забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і представницької демократії.

   Існуює ряд концепцій елітарної демократії, які намагаються поєднати теорію демократії і теорію еліт.

   2 Тоталітарні – форма державно-політичного режиму держави, що регламентує всі сфери суспільного існування, а також не визнає незалежність від держави (державної влади) таких окремих сфер приватного і суспільного життя, як — економіка (господарство), релігія, виховання, сім'я, тощо.

   Політичний  режим, що характеризується відсутністю  демократичних свобод, диктатурою і  повним (тотальним) контролем держави  над усіма сферами життя суспільства  й особи.

   Тоталітаризм  як історична форма суспільного  існування з'явився в епоху Нового часу й особливо характерний для  диктаторських режимів XX століття. Система управління, яка прагнула до цілковитого підпорядкування  суспільства державі за допомогою  монополії на інформацію, пропаганди, офіційної державної ідеології, обов'язкової для громадян, терору таємних служб, монопартійної системи, обов'язковому членстві в підконтрольних правлячій партії масових організаціях.

   Ознаки  тоталітарного суспільства за версією  К. Фрідріха і З. Бжезінського

   У своїй  роботі «Тоталітарна диктатура і  автократія» (1956 р.) Карл Фрідріх і  Збігнєв Бжезінський, на основі емпіричного порівняння сталінського СРСР, нацистської Німеччини і фашистської Італії, сформулювали низку визначальних ознак тоталітарного суспільства. Початковий перелік складався з шести ознак, але у другому виданні книги автори додали ще два, а згодом інші дослідники також вносили уточнення:

   -Наявність однієї всеохоплюючої ідеології, на якій побудована політична система суспільства.

   -Наявність єдиної партії, як правило, керованої диктатором, яка зливається з державним апаратом і таємною поліцією.

   -Вкрай висока роль державного апарату, проникнення держави практично в усі сфери життя суспільства.

   -Відсутність плюралізму в засобах масової інформації.

   -Жорстка ідеологічна цензура всіх легальних каналів надходження інформації, а також програм середньої і вищої освіти. Кримінальне покарання за поширення незалежної інформації.

   -Велика роль державної пропаганди, маніпуляція масовою свідомістю населення.

   -Заперечення традицій, зокрема традиційної моралі, і повне підпорядкування вибору засобів поставленим цілям (побудувати «нове суспільство»).

   -Масові репресії і терор з боку силових структур.

   -Знищення індивідуальних громадянських прав і свобод.

   -Централізоване планування економіки.

   -Майже всеосяжний контроль правлячої партії над збройними силами та розповсюдженням зброї серед населення.

   -Прихильність експансіонізму.

   -Адміністративний контроль над здійсненням правосуддя.

   -Прагнення стерти всі кордони між державою, громадянським суспільством і особистістю.

   Наведений перелік не означає, що кожен режим, якому притаманна хоча б одна із зазначених рис, слід відносити до тоталітарних. Зокрема, деякі з перерахованих  рис у різний час були також  властиві демократичним режимам. Аналогічно, відсутність якогось одного ознаки не є підставою для класифікації режиму як нетоталітарних. Однак перші дві ознаки, на думку дослідників тоталітарної моделі, є її найбільш яскравими характеристиками.

   3 Автократичні – режим правління, за якого всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб. Роль представницьких органів влади зведено нанівець або занижено. Характерною рисою є зведенням нанівець місцевого самоврядування, застосуванням репресій і терору. Крайня форма авторитаризму — тоталітаризм.

   Авторитарні режими можуть бути класифіковані як:

   абсолютистські  монархії, в яких верховна, виконавча, законодавча та судова влада повністю належить одній особі (Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати тощо);

   військово-бюрократичні диктатури, встановлені внаслідок  військових переворотів (в різні  часи: Аргентина, Бразилія, Греція, Чилі тощо);

   вождистські — спираються на авторитет сильного лідера, можуть мати підтримку народу і передумовою становлення яких може виступати певна загроза для держави (Німеччина часів Гітлера, СРСР часів Сталіна);

   неототалітарні  режими — владу контролює одна партія, інших партій або не існує, або вони мають декоративний характер (Корейська Народна Демократична Республіка).

   персональні тиранії — влада належить диктаторові  та спирається на підтримку поліцейського  апарату (в різні часи: Гаїті, Нікарагуа, Сомалі, Уганда).

   В умовах авторитарних режимів можуть існувати профспілки і політичні партії, але  під жорстким контролем правлячої  особи або правлячого угрупування.

   Типологію політичних систем за характером цінностей  запропонував американський політолог  Алмонд Габріель. Він розрізняв чотири типи:

   - англо-американська  політична система з гомогенною  культурою, що означає: більшість  громадян поділяють спільні базові  цінності і норми; громадяни  і політичні еліти толерантні  одні до одних. Багатоманітність  соціальних інтересів представлена  в політичній системі незалежними  політичними партіями, групами інтересів,  засобами масової інформації, які  функціонують на демократичних  засадах. Політичні системи цього  типу стабільні, ефективні, здатні  до саморегулювання. Англо-американський  тип політичної системи склався  у Великобританії, США, Канаді, Австралії  та ін..

   - континентально-європейська  політична система характеризується  співіснуванням і взаємодією  в політичній культурі елементів  старих і нових культур, традицій. Це зумовлює політичну нестабільність  у суспільстві й може призводити  до суттєвих змін політичної  системи ( Німеччина у 20 – 30 роки XX сторіччя ). Притаманна Німеччині,  Італії, Франції другої пол.XX - поч.XXI сторіччя.

   - доіндустріальні та частково індустріальний тип передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого розподілу владних повноважень; цей тип склався у багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки.

   - тоталітарну  з гомогенною політичною культурою,  що визначається відсутністю  плюралізму і можливості реалізації  власного інтересу. Тотальний ідеологічний  вплив. Цей тип існував у  фашистськіх Італії і Німеччині, СРСР. Зберігається донині у Північної Кореї, В'єтнамі.

   За  характером взаємодії з зовнішнім  середовищем розрізняють:

   - відкриті  системи, мають динамічну структуру  й широкі зв'язки з навколишнім  середовищем;

   - закриті  системи, для яких характерна  жорстко фіксована структура.

   Прикладом закритої політичної системи була політична  система СРСР, для якої була притаманна відсутність будь-яких зв'язків з  країнами, які не належали до соціалістичного  табору.

   Завдання  3

    Політична  система тісно пов´язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, що зумовлює способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів здійснення. Україна, як й інші постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-політичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демократичної, соціальної, правової держави, а в майбутньому — до високорозвиненого громадянського суспільства.

   Україна подолала початковий етап перехідного  періоду — проголошення незалежності й набуття атрибутів державності  — і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного  та економічного облаштування, обравши  демократичний тип політичної системи  суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої країни з політичною та економічною визначеністю. Але  цей процес відбувається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.

   Політична еліта сучасної України, становлення  якої відбулося здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася  неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загально цивілізованих  правил і норм. Посилюється апатія людей до діяльності владних структур: сподівання на оптимізацію суспільно-політичного  та економічного життя після парламентських виборів 1998 та 2002 років не виправдалися. Влада в особі всіх її гілок  неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає своєрідний синдром  політичної перевтоми. Результати соціологічних  опитувань, проведені в жовтні 1998 p. україно-американським Центром  стратегічних досліджень, свідчать: 48,5% опитаних вважало, що реальна влада  у країні належить кримінальним структурам, мафії, 37,2% — “приватному капіталу”. І лише 14,6% респондентів стверджували, що влада належить Президентові, 11,4% — уряду, 9,2% — Верховній Раді, 10,1% — місцевим органам влади; 78,9% відповіли, що інтереси народу влада не захищає; 58,5% вважали, що правосуддя в Україні несправедливе і не захищає права та інтереси громадян. Цифри засвідчують невдоволеність владою загалом.

   Складна ситуація і в економічній сфері. Процес формування ринкової системи  в Україні розпочався за відсутності  зрілих ринкових структур, досвіду  поведінки економічних суб´єктів у ринковому середовищі. За переважання державної власності значно деградувало державне управління економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже половину промислового і сільськогосподарського потенціалу. Зовнішній борг її на початок квітня 2001 p. становив 10,33 млрд дол. На його обслуговування тільки в 1999 p. витрачено 2,5 млрд дол.

   Економічні  труднощі спричинені не тільки необхідністю подолання потворних явищ адміністративної системи, а й серйозними управлінськими помилками, яких припустилися останніми  роками. Через малоефективну неузгоджену  діяльність законодавчих і виконавчих владних структур, відсутність стратегії  ринкових реформ, безоглядний розрив економічних зв´язків з пострадянськими державами, а також з державами Центральної і Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі світового економічного процесу.

   У соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення  майнової нерівності, зупинити процес зубожіння переважної частини населення. Для соціальне незахищених прошарків  населення дедалі гострішою стає проблема фізичного виживання. Знецінено  чинники, які гарантують соціальну  стабільність. Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічні та висококваліфіковані  працівники, залишають виробництво, переходять у торговельно-підприємницьку сферу.

   У сфері  ідеологічній посилюється криза  духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Деструктивно впливають на духовну сферу міжконфесійні  конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція, наростання ідеологічного  авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для критики  зон, збідніння інформаційної сфери.

   Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX— XXI ст., є системною за своїм  характером. Відповідно перед суспільством постало питання, якою має бути політико-ідеологічна  доктрина державотворення. Щодо цього  окреслилося два підходи. Прихильники  одного з них стверджують, що “оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава”, поза як молода українська державність є не просто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової боротьби українського народу за збереження власної етнокультурної ідентичності та побудову національної незалежної держави як найдієвішого чинника консолідації української нації.