Російська журналістика
Міністерство освіти і науки України
Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара
Кафедра «Масової та міжнародної комунікації»
Реферат
з дисципліни «Російська журналістика»
Виконала:
студентка групи ЗЖ-13-1з
Ярошенко І.Д.
м. Дніпропетровськ
2014
ВСТУП…………………………………………………………………
РОЗДІЛ I. ЖУРНАЛІСТИКА М.НЕКРАСОВА…………………………………..4
РОЗДІЛ II. ЖУРНАЛІСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В.БЄЛИНСЬКОГО ……………9
РОЗДІЛ III. РОСІЙСЬКА ПРЕСА ПІСЛЯ МАНІФЕСТУ 17 ЖОВТНЯ………15
РОЗДІЛ IV. ВИДАННЯ МОДЕРНІСТІВ ………………………………………..23
4.1 «Мир искусства»……………………………………………………
4.2 «Новый путь»…………………………………………………………………
4.3 «Весы»………………………………………………………………
4.4 «Золотое руно» та «Апполон»…………………………………………… …34
РОЗДІЛ V. ПУБЛІЦИСТИКА В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ. ОСНОВНІ ЖАНРИ. АВТОРИ……………………………………………………38
РОЗДІЛ VI. ЗМІ ПІД ЧАС «ВІДЛИГИ»…………………………………………41
ВИСНОВКИ…………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………47
ВСТУП
Журналістика - одна з популярних професій. Цьому сприяють скасування цензури і свобода слова в нашій країні, також бурхливий розвитку масових комунікацій у всьому світі.
У системі засобів масової інформації Росії відбуваються суттєві перетворення. Одні друковані видання і телерадіопрограми припиняють своє існування, інші змінюють свій стиль, ідеологію, типологічний вигляд: цільову спрямованість, засновника, характер інформації і навіть аудиторію. Поряд з цим стрімкими темпами іде створення нових органів засобів масової інформації з іншими типологічними та профільними характеристиками. У нових економічних умовах активно переосмислюються принципи журналістики. Одні обставини життя народжують принципово, а інші за допомогою підходів розвитку самих засобів масової інформації. Оновлення спостерігається практично на всіх рівнях життєдіяльності ЗМІ. У нашій державі перехід до демократії і до ринку істотно змінив структуру, особливості функціонування та професійних стандартів журналістської діяльності.
Слід, проте мати на увазі, що перехід до нових принципів функціонування і, можливо, навіть професіоналізму здійснюється в певній мірі і в міжнародних засобах масової інформації, в глобальних ЗМІ. Інакше кажучи, явища перебудованого періоду характерні не тільки для Росії, але й для інших держав. Їх наявність спостерігається в багатьох країнах, що пов'язано із закономірними змінами цивілізації, з новою технологією інформаційних процесів, обміну інформацією. Це дозволяє стверджувати, що характер ЗМІ, як і форма доступу до інформації сьогодні змінюються в усьому світі, і це, безсумнівно, накладає свій відбиток на розвиток журналістики в Росії.
В даній роботі ми
РОЗДІЛ I. ЖУРНАЛІСТИКА М.НЕКРАСОВА.
Микола Олексійович Некрасов народився 28 листопада (10 грудня) 1821 в Немирові Вінницького повіту Подільської губернії. Батько Некрасова, Олексій Сергійович був дрібномаєтним дворянином, офіцером. Вийшовши у відставку, він оселився у своєму родовому маєтку, в селі Грєшневе Ярославської губернії (нині село Некрасове). Мав кілька душ кріпаків, до яких відносився досить жорстко. Його син з ранніх років спостерігав за цим, і вважається, що це зумовило становлення Некрасова як поета-революціонера. Мати Некрасова, Олександра Андріївна Закревська, стала його першою вчителькою. Вона мала гарне виховання і всім своїм дітям (яких було 14) теж намагалася прищепити любов до російської мови та літератури.
Дитячі роки Миколи Некрасова пройшли в Грєшневі. У віці 7 років майбутній поет почав складати вірші, а ще через кілька років — сатири.
У 1832–1837 роках Микола навчався у Ярославській гімназії,а вже у 1838 Некрасов, не завершивши навчальний курс в гімназії, дійшовши лише до 5 класу, поїхав до Санкт-Петербурга для вступу до дворянського полку. Батько мріяв, щоб Микола Олексійович став військовим. Але в Санкт-Петербурзі Некрасов, всупереч волі батька, намагався вступити до університету, не витримав вступних іспитів, і став вільним слухачем на філологічному факультеті [1].
У 1838–1840 роки Некрасов стає вільним слухачем філологічного факультету Петербурзького університету. Дізнавшись про це, батько позбавив його матеріальної підтримки. За власними спогадами Некрасова, він бідував близько трьох років, перебиваючись невеликими випадковими заробітками. Одночасно поет потрапив до літературного та журналістського кіл Санкт-Петербурга. У 1838 році відбулася перша публікація Некрасова — вірш «Мысль» в журналі «Сын отечества». Згодом кілька віршів з'явилися в «Библиотека для читания», потім — в «Литературных додатках к „Русскому инвалиду“». Всі труднощі перших років життя в Санкт-Петербурзі Микола Олексійович описав згодом у романі «Жизнь и приключения Тихона Очеретяна».
У 1840 — на перші заощадження Некрасов видав свій перший збірник за підписом «Н. Н.», попри те, що В. А. Жуковський його відмовляв. Збірник «Мечты и звуки» не мав успіху. Засмучений Некрасов знищив частину тиражу. 1841 — Некрасов став співробітником бібліографічного відділу «Вітчизняних записок». У цей же період Микола Олексійович заробляв на життя журналістикою. Він редагував «Русскую газету» і вів у ній рубрики «Хроника Петербуржской жизни», «Петербуржские дачи и окресности». Співпрацював у «Отечественных записках», «Русском инвалиде», театральному «Пантеоне». Одночасно під псевдонімом Н. А. Перепельський писав казки, абетки, водевілі, мелодраматичні п'єси. Останні з успіхом ставились на сцені Олександрійського театру в Санкт-Петербурзі.
У 1842 рік Некрасов знайомиться з Бєлінським. Бєлінський високо цінував гострий критичний розум Некрасова, поетичний талант, глибоке знання народного життя і успадковану від Ярославцев діловитість і підприємливість. Разом з Бєлінським Некрасов стає організатором літературної справи. Він збирає і публікує в середині 40-х років два альманаху - "Физиология Петербурга" і "Петербуржский сборник". У них друкують нариси, повісті та оповідання про життя столичної бідноти друзі Бєлінського і Некрасова, письменники передового способу мислення, прихильники "гоголівського", критичного спрямування.
У 1847 році до рук Некрасова та його друзів (І. І. Панаєва, Бєлінського, Тургенєва) переходить журнал "Современник", заснований А. С. Пушкіним, що потьмянів, після його смерті під редакцією П. А. Плетньова і тепер заново відроджений. З журналом "Современник" будуть пов'язані найкращі російські письменники 40-60-х років. За участю Некрасова Тургенєв публікує тут "Записки охотника", І.А.Гончаров - роман "Обычная история", Д.В.Григорович - повість "Антон Неборак", А.И.Герцен - повісті "Сорока-злодейка" і "Доктор Крупов ", Бєлінський - пізні критичні статті.
Однак початок до кінця 40-х років в Росії суспільний підйом на самому його зльоті підсікає страшний удар. У лютому 1848 року спалахує революція у Франції, і переляканий Микола I вирішує разом припинити всяке "вільнодумство". Заарештовано члени гуртка Петрашевського, подібна ж доля загрожує Бєлінському, але, як з гіркотою писав Некрасов, "тут послужливо могила йому обійми розчинила". У країні почався один з найважчих періодів її історії, що отримав назву "похмуре семиріччя":
Так писав Некрасов у сатирі "Недавнее время" про лихоліття, які переживала тоді й наша література. Причіпки цензорів доходили до безглуздя: навіть у куховарських книгах викреслювалися словосполучення "вільний дух". Траплялося, що перед виходом у світ "Современника" цензура забороняла до публікації добру третину матеріалу, і тоді Некрасову доводилося проявляти неймовірну винахідливість, щоб врятувати журнал від катастрофи. Саме в цей період він разом з дружиною, А. Я. Панаєвій, пише два об'ємних роману "Три страны мира" і "Мертвое озеро", покликані заповнювати заборонені цензурою сторінки журналу. У суворих умовах відточується майстерність Некрасова-редактора, його вміння спритно обходити цензурні перешкоди. На своїй квартирі він влаштовує щотижневі обіди, в яких, разом з співробітниками журналу, беруть участь цензори, волею-неволею пом'якшувальні свою вдачу в інтимній обстановці та ще й у колі знаменитих літераторів. Використовує Некрасов і свої знайомства з високопоставленими людьми як член Англійського клубу і майстерний гравець у карти [2].
Після смерті Бєлінського, в 1848 році Некрасов підключається до роботи в літературно-критичному розділі журналу. Його перу належить ряд блискучих критичних статей.
Велика заслуга Некрасова-редактора перед російською літературою полягає і в тому, що, володіючи рідкісним естетичним чуттям, він виступав у ролі першовідкривача нових літературних талантів. Завдяки Некрасову на сторінках "Современника" з'явилися перші твори Л.М. Толстого: "Детство", "Отроцтво", "Юнность" та "Севастопольские сочинения". У 1854 році на запрошення Некрасова постійним співробітником "Современника" став ідеолог російської революційної демократії Н.Г. Чернишевський, а потім літературний критик Н.А. Добролюбов. Коли в 1859 році відбудеться історично неминучий розрив лібералів з революціонерами-демократами і багато талановитих письменники ліберального способу мислення підуть з "Современника", Некрасов-редактор знайде нові письменницькі дарування в середовищі белетристів-демократів і в літературному відділі журналу побачать світ твори М.В.Успенського, Ф.М.Решетнікова, Н.Г.Помяловського, В.А.Слєпцова, П.І.Якушкіна, Г.І.Успенського та інші.
У 1862 році після петербурзьких пожеж піднімається чергова хвиля гонінь на передову суспільну думку. Розпорядженням уряду "Современник" призупиняється на вісім місяців (червень - грудень 1862 року). У липні 1862 року заарештований Чернишевський. У цих драматичних умовах Некрасов робить енергійні спроби врятувати журнал, а після офіційного дозволу в 1863 році друкує на сторінках "Современника" програмний твір російської революційної демократії, роман "Что делать?" Чернишевського. У червні 1866 року, після пострілу В.В.Каракозова в Олександра II, влада знову забороняють видання "Современника". Ризикуючи своєю репутацією, в ім'я порятунку журналу Некрасов вирішується на "невірний звук": він вимовляє в Англійському клубі вірші, присвячені О.І.Комісарова, офіційно оголошеного рятівником царя від замаху Каракозова. Але всі ці відчайдушні спроби врятувати журнал залишилися безрезультатними і стали предметом болісних докорів сумління і каяття.
Тільки через півтора року Некрасову вдається орендувати у А.А.Краєвського журнал "Отечественные записки". З 1868 року і до самої смерті Некрасов залишається незмінним редактором цього журналу, що об'єднує прогресивні літературні сили 70-х років. До редакції "Отечественных записок" Некрасов запрошує М.Є.Салтикова-Щедріна та Г.3.Єлісєєва. У відділі белетристики друкуються А.М.Островський, М.Є.Салтиков-Щедрін, С.В.Максимов, Г.І.Успенський, А.І.Левітов та інші письменники демократичного табору. Відділом критики керує Д.І.Писарєв, а після його смерті - А.М.Скабичевський і Н. К.Михайлівський. Відділ публіцистики ведуть Г.3.Єлісєєв і С.М.Кривенко. Журнал "Отечественные записки" розділяє в 70-і роки славу забороненого "Современника" і стоїть в самому центрі суспільного і літературної боротьби. Діяльність Некрасова-редактора належить до числа найбільш яскравих сторінок в історії російської журналістики.
РОЗДІЛ II. ЖУРНАЛІСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В.БЄЛИНСЬКОГО.
Журнально-публіцистична діяльність Віссаріона Григоровича Бєлінського була багатоплановою і стала значним внеском в історію вітчизняної журналістики. Він був неперевершеним публіцистом, котрий вмів під покровом літературної критики, в умовах жорстокої цензури поставити на обговорення найгостріші, злободенні проблеми суспільного розвитку. Його огляди літератури стали не тільки теоретичним дослідженням літературного процесу, вони фіксували і направляли вітчизняну суспільну думку, а завдяки глибокому філософського обґрунтування утворили і виховали ціле покоління російської інтелігенції. В.Г.Бєлінського належить також величезна заслуга в теоретичному осмисленні завдань і ролі журналістики в суспільстві. Журналістська діяльність Бєлінського припала на час дії чи не з найсуворіших за всю історію друкованого слова в Росії цензурних заборон. Відповідно до цензурного статуту 1826 і 1828р журналісти були практично позбавлені права обговорення будь-яких питань, пов'язаних з внутрішньою і зовнішньою політикою. У цих умовах єдиною сферою дії для вітчизняних журналістів ставали питання літератури, мистецтва, науки. Саме в цих областях і зосередилася публіцистична діяльність Бєлінського. Її зміст можна розділити на три основні блоки: літературна критика, театральна критика і полеміка. Ділення це досить умовне, так як полемічність була одним з основних якостей творчого почерку Бєлінського.
Літературно-критичні статті, рецензії та огляди літератури складають найбільшу частину спадщини Бєлінського. Як літературний критик Бєлінський висунув і обґрунтував теорію реалізму, на багато років вперед визначивши шляхи розвитку вітчизняної літератури. Його статті - монографії про творчість О.С.Пушкіна, М.В.Гоголя, А.С.Грибоєдова, М.Ю.Лермонтова містили ряд нових естетичних принципів і положень, які стали ключовими при оцінці літературного твору, - народність, відповідність дійсності, вірність характеру героя, сучасність. Художня точка зору завжди поєднувалася у нього з історичною та соціальною. Щорічні огляди літератури, які він увів у практику журналістської діяльності, не тільки зафіксували всі більш-менш значні явища літератури і журналістики того часу, але і включали в себе ряд найважливіших проблем суспільного життя. Основою його літературно-критичного методу була ідея заперечення, джерелом якої є боротьба протилежних починань [3].
Але в пропаганді заперечення і боротьби Бєлінського була важлива думка про цінність попереднього історичного досвіду. «Заперечення було порожнім, мертвим і марним актом, - Писав Бєлінський, - якщо б воно складалося тільки в знищенні старого. Наступне покоління, завжди кидаючись в протилежну крайність, одним вже цим показує і заслугу передував покоління, і свою від нього незалежність, і свою з ним кровний зв'язок». Початок творчої діяльності В.Г.Бєлінського пов'язано з журналом «Телескоп» і газетою «Молва», редактором яких був Н.І.Надєждін, професор Московського університету, талановитий публіцист. Коли В.Г.Бєлінського виключили з університету, Надєждін залучив його до постійної роботи у своїх виданнях. Будучи ще студентом, Бєлінський співпрацював в «Телескопе» як перекладач , а в 1834 р. в десяти номерах газети "Слух" була опублікована його стаття «Литературные мечты». Полемічний заряд, різкість суджень молодого критика вже тоді звернули на себе увагу читачів [4].
Вже в цьому першому публіцистичному творі Бєлінський висунув багато основні положення своєї літературної та журнальної теорії, які будуть їм розвиватися протягом всієї творчості. Дебют Бєлінського в журналістиці був настільки успішним, що Надєждін, їдучи влітку 1835 на лікування за кордон, залишив його замість себе в якості редактора журналу. Зростає творча активність Бєлінського, в «Телескопе» з'являються нові імена: К.Аксаков, В.Боткін, Н.Станкевич, А.Кольцов. Сам Бєлінський друкує статті про Гоголя, Бенедиктову, Кольцова, намагаючись не пропустити в рецензіях жодного помітного літературного явища . У цих творах були сформульовані основні положення теорії критичного реалізму, становлення якого критик пов'язав з творчістю Гоголя. У статті «Про росскую повесть і повести Гоголя», надрукованих у « Телескопе» в 1835 р., він називає Гоголя главою російської прози, «поетом життя дійсності». Велике значення для розвитку журнального справи в Росії мала стаття Бєлінського «Ничто о ничем, или отчет г. издателю "Телескопа" за последнее полугодие (1835) русской литературы». У центрі уваги публіциста - аналіз причин популярності журналу «Библиотека для читания» О.Сенковського . На його думку, журнал зумів вловити потреби свого читача, потурає його смакам, поставляючи йому все, що той зажадає. Біда тільки в тому, що читач у журнала «провінційний», «невимогливий» і охоче сприймає цю купу «перепрілого гною». Критикуючи таку позицію журналу, Бєлінський обґрунтовує свої погляди на журнал і журналістику як на засіб виховання, освіти читача, формування його громадського і моральної свідомості. Необхідною умовою для цього має бути усвідомлений «напрямок», «характер», які виявляються насамперед у літературній критиці .
Період роботи Бєлінського в «Отечественных записках» - час розквіту його публіцистичного таланту. Обумовивши з Краєвським умови своєї журнальної діяльності - невтручання редактора, свободу власної думки, - він з ентузіазмом взявся за роботу. І хоча в його перших статтях, опублікованих в «Отечественных записках», ще помітні сліди захоплення «розумної дійсністю» («Бородинская годовщина» , «Менцель, критик Гете» тощо), в них чітко починає звучати ідея «суспільства». Особливо виразно вона проявилася у статті «Вірші М.Лермонтова». Він прямо заявляє про те, що обов'язок художника - відгукуватися на питання, які хвилюють читача, критикувати зло і причини зла. Лермонтов, за його думки, - великий поет; він об'єктивувати сучасне суспільство та його представників; виписавши рядок поета « І ненавидимо ми, і любимо ми випадково», критик робить висновок: «І хто ж з людей нового покоління не знайде в ньому розгадки власного зневіри, душевної апатії, порожнечі, внутрішньої і не відгукнеться на нього своїм криком, своїм стогоном». Внутрішній пафос його журналістської діяльності був заснований на глибокому переконанні в тому, що «всі суспільні заснування нашого часу вимагають найсуворішого перегляду і корінної перебудови» , як він повідомляв у листі до Боткіна. Літературно-критична робота Бєлінського носила не абстрактно-естетичний, а громадський характер. Герої літературних творів, про які він писав, ставали живими людьми, долю яких він розглядав у конкретних життєвих обставинах, а майстерність письменника оцінювалося по тому, наскільки вірно зображені ці обставини, сама «дійсність».
Загострено полемічний публіцистичний талант Бєлінського повною мірою проявився в його памфлетах «Педант» (1842 ) і « Тарантас» (1845). Бєлінський скористався можливістю і склав тип «літературного педанта» - вчителі словесності, літератора і журналіста. Бєлінський зобразив людину обмеженого, який слово «ідея» не може чути без жаху. Його герой живить «ненависть і відразу під всьому живому і розумного», «приймає під своє критичне заступництво все бездарне і ... наповал сварить все, у чому є життя, душа і талант». Критика такого педанта «стає схожа на позив до відповіді за роблення фальшивої монети, тобто на донос»[6].
Важливою частиною творчої спадщини Бєлінського є його теорія журнального справи, осмислення журналістики як роду професійної діяльності. Журнальна теорія Бєлінського складалася на основі вивчення історії журналістики минулого. Старі журнали він називав «живим літописом минулих часів» і неодноразово підкреслював, як важливо журналістові дізнатися «уроки минулого». Як історик журналістики Бєлінський використовував можливості різних жанрів: у його статтях можна зустріти і монографічне дослідження певного журналу або газети, і історичний огляд розвитку журналістики в якийсь певний період. Він створив цілий ряд досліджень, присвячених літераторам, які справили великий вплив на розвиток журнального справи в Росії. Це Сумароков і Карамзін, Пушкін і Польовий. У творчості кожного Бєлінський виділив те, що характеризувало їх внесок у становлення журналістики. Заслуга Сумарокова, на його думку, полягала в тому, що він створив сатиричний напрямок, Карамзін створив «клас читачів , тобто перший відчув і задовольнив потреби суспільства у різноманітній інформації. У циклі статей про Пушкіна Бєлінський відтворив картину літературно-естетичних уявлень тієї епохи, спеціально зупиняючись на особистій позиції поета в журнальній боротьбі. І в інших статтях він не раз підкреслював значення принциповій позиції Пушкіна в його полеміці з Булгаріним. Бєлінському належить висока оцінка журналу «Московский телеграф» і його редактора М.Польового, який першим визначив журналістику як «дзеркало сучасності», і Бєлінський поділяв таку точку зору.
Власна практика спостереження над змістом сучасних йому газет і журналів, вивчення старої періодики дозволили Бєлінському сформулювати основні положення теорії журнального справи. «Необхідною умовою існування журналу та його постійного кредиту у публіки». У журналістиці , так само як і в літературі, дуже важливим, на думку Бєлінського, було почуття «сучасності», тобто вміння відгукнутися на злободенні проблеми життя, потреби суспільства. Для цього необхідно вивчати і знати читача. Бєлінський називав «найпершим і священним обов'язком журналіста «множення читачів». Журналіст зобов'язаний виховувати смак читача, а місія журналу - бути «керівником товариства». В огляді «Русская литература в 1842 году» Бєлінський торкнувся ще однієї сторони професійної діяльності журналіста - роботу з фактом. «Жива, неспокійна, тривожна» потреба розібратися в житті вимагає не просто фіксації факту:« Вся справа в розумінні значення фактів». Це можливо, коли журналісту ясний «сенс і значення факту» і коли він вміє «перевести факт на ідею».
Хоча у Бєлінського немає жодної роботи, спеціально присвяченій проблемам журналістики, проте важко знайти статтю, де б він не стосувався питань, пов'язаних з розвитком вітчизняної преси. Він рідко вживав саме слово «журналістика» і, як правило, розглядав його як синонім словозначень таких понять , як «література», «критика», що пояснюється тим, що і сама професія в цей період перебувала на етапі свого становлення. Роздуми Бєлінського про роль і призначення друкованого слова в житті суспільства отримали певну конкретизацію в історико-біографічному нарисі «Николай Алексеевич Полевой» (1846). Головною заслугою Польового він вважав створення «Московського телеграфа» і називав Польового «журнальним бійцем». Журналістику Бєлінський визначив як арену «наполегливої битви за думки», позначивши таким чином її метою - формування громадської думки. Тут же перераховані достоїнства «Московського телеграфа», ті якості, якими він відрізнявся від інших періодичних видань і які повинен мати хороший журнал. Це жвавість, свіжість, різноманітність, смак, гарна мова і - що особливо важливо - «вірність в кожному рядку одного разу прийнятого і різко вираженого напрямку». Польовий «володів тайною журнального справи , був обдарований для нього страшною здатністю», він був «журналістом не по нагоди, не з розрахунку, не по самолюбству, а по пристрасті, а за покликанням». Таким був і сам В. Г. Бєлінський .
РОЗДІЛ III. РОСІЙСЬКА ПРЕСА ПІСЛЯ МАНІФЕСТУ 17 ЖОВТНЯ.
17 жовтня 1905 проголошується Маніфест, що надавав значні політичні свободи. Сповістивши про початок буржуазного конституціоналізму, Маніфест легалізував діяльність всіх політичних партій і одночасно сприяв формуванню політичних партій урядового табору. Ядро демократичного табору, яке існувало до моменту прийняття Маніфесту 17 жовтня, складали нечисленні нелегальні політичні партії. Однак з початком революції в цей табір влилося масовий робітничий і селянський рух. У демократичному таборі діяли різні сили. Їх преса відображала існували серйозної програмної й тактичної розбіжності, але проголошувала і спільні цілі: ліквідація самодержавно-феодальних пережитків, рішення аграрного питання. Гасла, які об'єднували інтереси всіх демократичних сил, стали провідними в легальної періодичної преси соціалістичних партій Росії, що виникла після Маніфесту 17 жовтня 1905. Важливе місце в легальній журналістиці Росії зайняла друк РСДРП, що ввійшла в систему соціалістичної преси країни періоду буржуазно-демократичної революції 1905-1907 рр.. І хоча склалися після II з'їзду РСДРП всередині партії дві фракції - більшовицька і меншовицька - різко відрізнялися за своїм характером, політичним, стратегічним, ідеологічним, організаційними принципами, обидві вони формально належали до однієї партії. Обидві фракції у внутрішньопартійній боротьбі спиралися на свої видання, також формально вважалися органами РСДРП [7].
Поява в Росії в жовтні 1905 р. легальної соціал-демократичної преси знаменувало собою подальший розвиток соціалістичної журналістики.У період найвищого підйому революції, в період переростання Жовтневого політичного страйку в збройне повстання, 27 жовтня 1905 р. в Петербурзі вийшла перша легальна щоденна більшовицька газета «Новая хизнь». Вона висвітлювала революційну боротьбу трудящих, систематично агітувала за введення революційним шляхом восьмигодинного робочого дня, пропагувала гасла про союз робітничого класу з селянством. Борючись за здійснення основних вимог буржуазно-демократичної революції, більшовики вважали рушійною силою НЕ буржуазію, а пролетаріат. Вони підтримували збройні виступи робітників, селян, солдатів і матросів, виступали за створення тимчасового революційного уряду і Рад, залучали до політичну боротьбу професійні спілки. На сторінках «Новой жизни» були опубліковані статті Леніна про завдання партії в легальних умовах роботи і відбилася на всій подальшій діяльності партійної та радянської журналістики робота «Партейная организация и партейная литература». З появою «Новой жизни» розпочався період відкритого існування легальної революційної соціал-демократичної журналістики. У Москві виходить більшовицька газета «Вперед», в Сибіру - "Красноярский работник» , в Києві - «Работник» , в Харкові - «Харьковский работник», в Тифлісі - «Кавказский рабочий листок» , « Кайц » (« Искра» ) на вірменською мовою , «Дро» («Время») грузинською мовою , в Естонії - «Едазі» («Вперед») естонською мовою .
Утворення після II з'їзду РСДРП двох фракцій зі своїми політичними платформами призвело до того, що вже в 1904 р. меншовики випустили газету «Правда», що проіснувала до 1906 р., а з літа 1905 р., і особливо після оприлюднення Маніфесту 17 жовтня, випустили ще близько 20 легальних видань - «Современная жизнь» , «Московская газета» , «Начало» та інші. Характер меншовицької журналістики особливо яскраво проявився в легальних виданнях, заснованих наприкінці 1906 - початку 1907 р. Йдеться про газети «Наше дело» , «Невский вестник» та інші. Критичне ставлення меншовиків до марксистської теорії, до революційних пролетарським ідеям і принципам проявилося в їх погляді на марксистську концепцію пролетарської революції. Г.Плеханов, П.Аксельрод, Ю.Мартов та інші меншовицькі теоретики, ідеологи, публіцисти не заперечували, що перша російська революція за своїм характером була буржуазно-демократичною. Але при цьому вони критично ставилися до економічної сутності революції 1905-1907 рр.. Всупереч Леніну вони не визнавали за пролетаріатом ролі гегемона революції в силу ряду і об'єктивних і суб'єктивних причин. Виступаючи в легальній пресі, меншовики звинувачували Леніна і більшовицькі видання у ревізіонізму марксизму. У меншовицьких газетах виступав і Л.Троцький. Він висунув свою теорію парламентської революції, яка фактично заперечувала буржуазно-демократичну революцію як необхідний етап розвитку революційного історичного процесу. Це суперечило марксистсько-ленінській концепції безперервності революції. На думку Леніна і більшовицької газети «Пролетар», це була крамола, відступництво від теорії К. Маркса.
Головне зусилля меншовицької друку було спрямовано на те, щоб зміцнити у свідомості російської соціал-демократії меншовицьке розуміння характеру буржуазно-демократичної революції, її рушійних сил і кінцевих цілей. Протягом десятиліть у радянській журналістиці незаперечною залишалася думка про те, що єдиною жертвою переслідувань царських властей були більшовики і їх друк. Об'єктивність потрібно сказати про те, що при всій помірності меншовицької преси, її схильності до реформізму, вона також висловлювала революційні ідеї, особливо до поразки грудневого збройного повстання, а тому, як і більшовицька, піддавалася гонінням з боку влади. У роки першої російської буржуазно-демократичної революції в повну силу заявила про себе легальна друк партії есерів. Її лідери називали свою партію «істинно народною соціалістичною партією». Вони й виступали від імені різних верств селянства, так чи інакше опинилися втягнутими в революційні події 1905-1907 рр.
У 1905 р. есери висунули зі свого середовища ідеологів і публіцистів, які й склали ядро есерівської журналістики, визначаючи її напрямок, дух, характер і зміст. Найбільш активно в цій революційно-демократичній пресі співпрацювали В.Чернов, Н.Кудрін, М.Енгельгард та інші есерівські літератори. Вони ставили перед собою завдання розвинути самосвідомість трудового народу і здійснити керівництво ним в його боротьбі за політичний та економічний визволення. Есери з'явилися представниками вкрай лівої фракції склалася в Росії в 1905 р. буржуазної демократії. Об'єктивне значення їх діяльності зводилося до здійснення завдань революційної демократії. Цій меті фактично і служила створювана есерами в Петербурзі та інших містах країни легальна преса, зокрема такі видання, як «Сын отечества», «Народный вестник», «Голос», «Дело народа» та інші. Погляди есерів особливо широко пропагувалися в «Голосі», що вийшов в кінці квітня 1906 року. Газета видавала себе гарячою і щирою прихильницею представників російської революції, російської та міжнародного соціалізму, справжньої виразницею інтересів праці. І все ж «Голос» основним своїм змістом відображав суть есерівської ідеології, орієнтованої на селянство. З червня 1906 на чолі газети став лідер есерів В.Чернов, який об'єднав навколо себе своїх найближчих однодумців - А.Гуковського, Н. Максимова та інші. Цілком природно , що над есерівським «Голосом», що виражав певною мірою ідеологію революційно-демократичного селянства, стали згущуватися хмари. З початку червня 1906 кожен номер газети конфісковували. А 10 червня вона була закрита. Одночасно з «Голосом» есери зробили видання в Петербурзі газети «Дело народа», з першого номера відкрито виражала свою ненависть до царизму і урядовим органам. Газета закликала маси до нещадної боротьби з самодержавством. У середині травня 1906 «Дело народа» було закрито. Влітку 1906 р. біля есерів виходить ще одна легальна газета «Мысль» , а з липня 1907 центральним органом партії есерів стає «Знамя труда».У роки буржуазно-демократичної революції виходили легальні видання та інших соціалістичних партій: народних соціалістів, трудовиків, максималістів та інші. Вони висловлювали ненависть до самодержавства. Саме за цю революційно-демократичну спрямованість легальна преса есерів і трудовиків піддавалася жорстоким репресіям з боку царської цензури.
