Роздержавлення і приватизація в Україні

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні  аспекти приватизації.

1.1. Розуміння процесу  приватизації та його складові.

1.2. Організаційні аспекти  приватизації підприємства.

Розділ 2. Державне управління приватизацією у контексті трансформації  відносин власності в Україні.

2.1. Історико-системний аналіз  процесів приватизації державного  майна в Україні.

2.2. Організаційно-управлінські засади приватизації державного майна в Україні.

Розділ 3. Сучасні проблеми роздержавлення і приватизації в  Україні.

3.1. Сучасний стан приватизації  в Україні

3.2. Шляхи вдосконалення  управління приватизацією у контексті  системних зрушень

Висновки.

Список використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Приватизація – це процес, який не можна однозначно трактувати. В широкому значенні приватизація як один з аспектів загальної політики дерегулювання економіки означає  уповільнення темпів розширення або  навіть скорочення державного сектора, що зумовить збільшення вкладу приватного сектора в господарський розвиток. Це комплексне явище обумовлене зміною політико-економічних умов, посиленням впливу ринкових сил.

У вузькому розумінні приватизація означає не політику, яка охоплює  всі сектори економіки, а повну (або часткову) передачу прав власності  на капітал відповідного державного підприємства акціонерному товариству або приватній особі .

Накопичений світовий досвід приватизації неможливо застосовувати  без серйозних доробок при  передачі вітчизняних підприємств  у приватну власність через ряд  особливостей. Основне протиріччя приватизації у постсоціалістичних країнах пов’язане  з тим, що вона розглядається як продаж підприємств, якими ніхто не володіє, та вартості яких ніхто не знає, покупцям, у яких немає грошей. Крім цього, розвиток приватизації державної власності  в Україні повинен подолати нерозвиненість ринкових механізмів та відсутність  відповідної інфраструктури.

Зміни, що відбуваються, вимагають  глибокого теоретичного осмислення, актуальність якого буде зростати в  міру подальшого просування суверенних держав шляхом оновлення своєї економічної  структури та методів господарювання.

Політика приватизації базується  на ідеї, згідно з якою організація  господарського життя відповідно до законів ринку, рівноправної конкуренції  та комерціалізації виробництва  більш ефективна, ніж на засадах  адміністративних обмежень та регламентацій. Ринок у даному випадку розглядається як джерело соціально-економічного прогресу в тій мірі, в якій він сприяє конкуренції, виробництву якісних матеріальних благ та послуг для широких верств населення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1.Теоретико-методологічні  аспекти приватизації

1.1. Розуміння процесу  приватизації та його складові

Роздержавлення – досить складний процес як у плані шляхів та способів, так і в плані соціально-економічного змісту. Основним результатом роздержавлення має стати зміна економічних  функцій та ролі держави в напрямку їхньої націоналізації. Роздержавлення усуває монополію та економічний  диктат держави, тому що остання перестає бути єдиним власником. Проте економічна роль держави як одного з власників  та як сили, що встановлює законодавчі  норми діяльності для всіх власників, залишається значною.

У Законі України “Про приватизацію майна державних підприємств” приватизація визначається як відчуження державного майна, що перебуває в загальнодержавній  власності на користь фізичних і  юридичних осіб. Спільним для процесів роздержавлення та приватизації є те, що вони зумовлюють зміну майнових відносин, хоча і різною мірою, та мають  на меті орієнтацію підприємств на прибуток, ринок і комерцію. Крім того, в процесі приватизації обов’язково  змінюється суб’єкт права власності, здійснюється його конкретизація, а  під час роздержавлення таке може і не відбуватися.

Розробляючи національну концепцію роздержавлення та приватизації, слід дуже уважно поставитись  до вже накопиченого в даній області  досвіду держав, які раніше за Україну  ступили нацей шлях. Ідея приватизації була запозичена з господарського досвіду  Західної Європи. Головна причина, яка виключає примітивне копіювання східно-європейськими державами досвіду капіталістичних країн, – принципово різні стартові умови приватизації. В економічній історії західних країн не було таких випадків, коли вся власність у найкоротші терміни перетворювалась із суспільної або державної в приватну. Процес розподілу власності та формування класу сучасних власників на Заході налічує декілька століть.

Аналіз процесів, що відбуваються в економічній та соціальній сферах суспільства, дозволив сформувати низку  проблем, які необхідно вирішити для більш ефективного реформування власності в Україні. Це перш за все:

· удосконалення правової, нормативної та методичної бази приватизації;

· розробка і реалізація комплексу заходів щодо усунення монополізму в процесі перетворення державної власності;

· посилення інформаційного забезпечення приватизаційних процесів;

· активізація участі громадян України в приватизаційних процесах.

На мою думку, головне  призначення приватизації в Україні  полягає в адаптації відносин власності до потреб нового типу зростання, головна сила якого – підприємницька активність. Хоча у ході приватизації зустрічаються сугубо політичні  ситуації, загальна її спрямованість  – забезпечення умов для більш  ефективного господарювання, демонополізації  та формування засад конкуренції.

 

1.2. Організаційні  аспекти приватизації підприємства

Однією з умов успішного  та безконфліктного здійснення реформації власності в країні повинна бути свобода вибору організаційно-правових форм підприємництва. В Україні головними формами приватизації є: викуп об'єктів товариством покупців; викуп за альтернативним планом; викуп держмайна, зданого в оренду; продаж на аукціоні; продаж на некомерційному конкурсі; продаж на комерційному конкурсі; передача об’єктів безкоштовно трудовим колективам; продаж акцій відкритих акціонерних товариств.

Кожна з названих організаційно-економічних  форм має як свої переваги, так і  недоліки, свою сферу використання, які залежать від рівня розвитку підприємства, ефективності його функціонування; від стану основних засобів, матеріально-технічної  бази й соціальної інфраструктури, психологічного клімату в колективі, його волі й напрямку діяльності; від  наявності потенційних власників (за рівнем особистих доходів та заощаджень) – членів трудового  колективу, від співвідношення сил  формальної та неформальної влади тощо.

В Україні на першому етапі  приватизації оренда майна була єдиним способом для підприємств, щоб уникнути прямого директивного управління міністерств  та відомств. Але серед серйозних  недоліків цієї форми слід виділити тенденцію до здійснення оновлення  виробничого апарату лише за рахунок  власних коштів, без використання амортизаційних відрахувань, які належать державі.

Найбільш універсальною  формою роздержавлення є акціонування. Акціонування формує підприємства, які за своїми масштабами альтернативні державним; воно спрямовано на демонополізацію і в той же час на збереження крупних підприємств, а не на їхнє руйнування.

Серйозним недоліком у  проведенні приватизації є те, що конкурентні  способи приватизації, тобто продаж на аукціонах, реалізація за комерційними цінами і викуп на основі конкурсу не зайняли належного місця серед  інших способів приватизації, хоча саме вони сприяють пошуку конкурентного  власника та стратегічного інвестора. На перших етапах приватизації в Україні  процес реформування власності майна  підприємств, організацій, установ  здійснювався шляхом викупу державного майна згідно з альтернативним планом та викупу майна державних підприємств, зданого в оренду. Більше половини роздержавлених об’єктів змінили форму  власності саме із застосуванням  цього способу.

В результаті аналізу особливостей процесів реформування власності в  Україні, їх загальної економічної  результативності та соціальних наслідків  можна стверджувати, що сформований  недержавний сектор економіки й  досі не має суттєвого впливу на соціально-економічний розвиток, ефективність праці та життєвий рівень населення. Основна причина такого становища – низька ефективність господарської діяльності приватизованих підприємств, що обумовлено законодавчою організаційною та політичною невирішеністю проблем власності в Україні; фінансово-економічною кризою в економіці країни; слабкими позиціями приватної власності й національного капіталу; впливом тіньового сектора, криміналізацією процесів приватизації тощо.

Кінцеві результати приватизації в значній мірі залежать від раціонально  діючого механізму підготовки підприємств  до даного процесу, а також від  ефективного управління у постприватизаційний період. У зв’язку з переходом до ринкової економіки радикально змінюються задачі і характер управлінської діяльності підприємств.

Отже, приватизація – це складне соціально-економічне явище, яке торкається всіх сфер життєдіяльності  суспільства, вимагає постійної  координації дій елементів, що її складають. Уникнути негативних явищ, які супроводжують процес приватизації в Україні, дозволить створення  розвинутої інфраструктури, тобто взаємопов’язаного  комплексу державних і приватних  установ, які необхідні для вирішення  проблем, що виникають у ході перетворень  відносин власності. При цьому інфраструктура приватизації повинна дозволити узгодити інтереси всіх учасників процесу роздержавлення власності.

 

Розділ 2. Державне управління приватизацією у контексті  трансформації відносин власності  в Україні

2.1. Історико-системний  аналіз процесів приватизації  державного майна в Україні

Аналіз історичних документів засвідчив, що напередодні приватизації в Україні не були враховані такі реалії соціально-політичної й економічної  ситуації: консервативність українського населення, панування в масовій  свідомості соціалістичних стереотипів  з елементами традиційної селянської дрібнобуржуазності; переважання старої комуністичної бюрократії в нових  владних структурах від верху  до низу; економічне домінування “червоних” директорів на державних підприємствах  і, відповідно, у виробничому секторі; відсутність вільних і достатніх  фінансових капіталів у тих, хто  бажає придбати державну власність; непідготовленість державних підприємств  до приватизації та роботи в нових  економічних умовах; нерозуміння  значною частиною населення сутності приватизації і його небажання адаптуватися до умов нової системи господарювання; відсутність сформованого ринкового  середовища, спроможного забезпечити  конкурентність купівлі-продажу державної  власності.

Мала приватизація в основному  вирішила важливе економічне завдання – створила умови для появи  й розвитку малого бізнесу і продовжує  сприяти формуванню конкурентного  середовища для ведення бізнесу  та поліпшення якості товарів і послуг.

Відбулося становлення організаційно-методологічної основи процесу приватизації в Україні, рівні нормативно-правової бази та професійно-кадрового забезпечення виявилися достатніми для того, щоб  цей процес не супроводжувався фатальними колізіями.

Досвід приватизації 2003-2004 рр. довів те, що в українському суспільстві  вже існує розуміння необхідності ринкових перетворень, позитивно сприймається політика держави в сфері приватизації, яка узгоджується з методологією її провадження. Крім того, цей досвід переконливо продемонстрував зрілість системи приватизації в Україні як механізму державного впливу на економіку суспільства.

До здобутків приватизації як потужного чинника ринкової трансформації  можна віднести: ліквідацію державної  монополії в багатьох галузях  народного господарства, що стало  основою формування конкурентної ринкової економіки; перехід значної частини  державної власності до приватних осіб та створення умов для подальшої концентрації власності у більш ефективних господарів; суттєву зміну ролі держави в економічних процесах та відносинах власності; створення потужного корпоративного сектора економіки; повноцінного фондового ринку і, зокрема, ринку корпоративних цінних паперів, а також нових сфер діяльності з оцінки майна, торгівлі цінними паперами, аудиту, надання консалтингових послуг тощо; зменшення навантаження на Державний бюджет.

На сьогодні трансформація  відносин власності перебуває на тому етапі, який потребує поєднання  приватизації з іншими заходами з  реорганізації державних підприємств  та організацій в окремих секторах економіки, формування єдиного комплексу  заходів, спрямованих на фінансове  оздоровлення суб’єктів господарювання (зокрема державних), залучення недержавних  інвестицій на їх технічне переозброєння, створення нових робочих місць, вирішення інших соціальних питань

Роль держави в економіці  залишається значною й на сучасному  етапі розвитку України. Це вимагає  оптимізації частки державного сектора  економіки та вжиття комплексу заходів  щодо формування дієвої системи управління об’єктами державної власності, зокрема визначення її організаційного  центру та побудови системи підпорядкування, що забезпечить ефективне управління. Актуальними залишаються питання  пошуку шляхів підвищення ефективності діяльності суб’єктів господарювання, розкриття інформації про цю діяльність, запровадження ефективних моделей  аудиту (як внутрішнього, так і зовнішнього), кадрового забезпечення тощо.

Приватизація в Україні  як соціально-економічний проект макроекономічного  трансформування і політичний проект подолання стереотипів, зміни переконань і звичок щодо ринку та формування світогляду приватного власника розпочалася  з 1991 р. ХХ ст. й відбувалася у чотирьох напрямах: сертифікатної приватизації, що заклала стартові умови для  подальших перетворень; оренди з  викупом, яка сприяла пробудженню  ініціативи трудових колективів; закріплення  за державою переліку об’єктів, які  не підлягають приватизації, що сприяло  розмежуванню сфер впливу приватного капіталу як рушія ринкових перетворень  і держави як гаранта забезпечення економічної безпеки країни та соціальної стабільності в суспільстві; малої  та середньої приватизації, що вирішила проблему дефіциту на споживчому ринку.

Наприкінці 2004 р. позначився перехід до періоду соціально-економічної  приватизації.У розділі наголошується  на тому, що для цього періодухарактерні: врахування соціальної значущості об’єктів приватизації; прийняття рішень на основі ретельних фінансово-економічних  розрахунків виходячи з індивідуальних особливостей, коопераційних, технологічних  та міжгалузевих зв’язків підприємств, що приватизуються; відкритість та прозорість для суспільства; сприяння розвитку фондового ринку шляхом продажу акцій, що належать державі, на організованих ринках цінних паперів; оптимізація структури державної  власності у виробничій сфері; інноваційно-інвестиційна спрямованість процесу приватизації; відсутність часових обмежень щодо його завершення. Крім того зазначається, що в цей період відбулась приватизація на конкурсних засадах у контексті державної політики, що була визначена вищим керівництвом держави, ВАТ “Криворіжсталь”, ВАТ “Металургійний комбінат ім. Дзержинського” та ін.

2.2. Організаційно-управлінські засади приватизації державного майна в Україні

Формування та впровадження державної політики у сфері приватизації та управління об’єктами державної  власності вимагає своєчасного  виявлення, всебічного аналізу та якнайшвидшого  вирішення проблем, що виникають  в органів приватизації під час  виконання поставлених перед ними завдань.

Система контролю за приватизацією  в Україні постійно розвивається й забезпечує можливість нівелювання  негативних наслідків приватизації та виконання зобов’язань покупців державного майна, а також суб’єктів  управлінських і орендних відносин. Вони мають удосконалюватися шляхом законодавчого врегулювання взаємодії  органів управління об’єктами державної  власності та контролюючих органів  загальнодержавного рівня, що забезпечить  комплексний державно-управлінський  вплив, адекватний потребам системи  приватизації та економіки суспільства.

Величезна відповідальність покладається на всіх суб’єктів системи  приватизації за прийняття рішень як щодо передачі у приватний сектор стратегічних підприємств та підприємств-монополістів, так і щодо збереження за державою контролю за їх діяльністю, оскільки ці питання лежать у площині економічної  та національної безпеки. Ще більш складними є питання реприватизації й націоналізації, оскільки, якщо покупцями виконані умови договорів купівлі-продажу, вони вже не є законодавчо обумовленими державно-управлінськими механізмами. Це саме ті складові державного впливу, які зачіпають інтереси приватного власника й ніколи не будуть популярними, навіть якщо держава намагатиметься виправити свої помилки, компенсуючи матеріальні чи моральні збитки власникам. Жодні перетворення не можуть бути визнані доцільними, якщо вони погіршують соціально-економічне становище країни, регіону, людини.

Як потужний державно-управлінський механізм приватизація має ґрунтуватися на ретельних розрахунках і виважених рішеннях, а отже, потребує політичної далекоглядності та професіоналізму службовців, а також економічної обґрунтованості при прийнятті кожного окремого рішення та розробці стратегії в цілому. Сьогодні, в умовах великої приватизації, цього вимагає статус підприємств, що є учасниками процесу.

 

Розділ 3. Сучасні  проблеми роздержавлення і приватизації в Україні

3.1. Сучасний стан  приватизації в Україні

Приватизація не є притаманна тільки країнам з перехідною економікою. Тенденція до приватизації державних  підприємств набула чималого поширення  у більшій частині світу, в  тому числі й в Україні. Це пов'язано  з низкою чинників, серед яких можна виділити: незадовільні результати господарювання держави; збільшення вимог до гнучкості та ефективності у зв'язку з глобалізацією та інформатизацією; поява нових технологічних можливостей, що уможливлюють демонополізацію природних монополій, та інші.

Передприватизаційна підготовка потребує багато часу та часто-густо  і грошей, причому чим більша кількість  підприємств що приватизуються, тим  довший цей період та дорожче робота, адже швидкість її лімітується фіксованою кількістю кваліфікованих аудиторів  та спеціалістів з реструктуризації. Після цього акції мають продаватися на ринку, де поспішати не варто, якщо мається на меті одержати повну ціну. І нарешті, загальний обсяг пропозиції не має бути надмірним, зважаючи на небажання інвесторів “складати яйця до одного кошика”, тобто, в даному разі, одночасно вкладати забагато грошей в тій самій країні. Звичайно, цей оптимальний обсяг сильною мірою залежить від політичної стабільності[18, c. 99-101].

Варто було б сподіватися  на те, що в Україні результати приватизації будуть наявними в тих секторах економіки, які найбільшим чином підпали  під вплив ринкових законів. Більш  того, саме в цих галузях слід очікувати переходу до стійкого зростання. В той же час, політика уряду щодо підтримки збиткових підприємств  та так званих “базових” галузей  за рахунок решти економіки залишає  мало шансів на те, що результатом приватизації у решті секторів буде більш ринкова  поведінка підприємств. Можливо  вони поводитимуть себе раціонально  за існуючих умов, але якщо середовище є глибоко спотвореним, то і економічно раціональна поведінка має суттєво  відрізнятися від такої за ринкових умов. Зважаючи на те, що абсолютну більшість  економіки України складають  саме галузі, де діє режим "м'яких бюджетних обмежень”, держава адміністративно  чи опосередковано (через міждержавні  угоди) регулює ціни на нечисленні товари, що проте складають майже половину всього обсягу випуску та детермінують ціни на багато похідних товарів, наслідки приватизації не мають бути дуже помітними  в масштабах економіки.

Більш того, сам процес приватизації має відмінний зміст залежно  від інституційного середовища у  якому він відбувається. За умов “економіки влади”, що була притаманна радянській системі (точніше, була успадкована  нею від докапіталістичних часів), раціональна поведінка спрямована не стільки на матеріальне збагачення шляхом створення економічного прибутку, скільки на здобуття певної посади у неформальній ієрархії, що відіграє роль своєрідного “статусного капіталу”. Останній може приносити матеріальні  прибутки через механізм адміністративної ренти, але здебільшого перевага надається отримання “прибутку” у вигляді натуральних послуг. Розвиток цієї системи в загальному контексті невідворотної та незупинної модернізації суспільства на тлі  науково-технічного прогресу поступово  призводить до збільшення ролі матеріальних стимулів, зокрема місце “послуг” поступово займають гроші. Це викликає попит на усталення нових “вічних” цінностей, серед котрих перше місце  посідає власність. Функціонери  адміністративно-командної системи  виявляють бажання конвертувати свій “статусний капітал” – владу - у суто економічну форму звичайного матеріального капіталу.

Але такі “капіталісти”  за своєю сутністю докорінно відрізняються  від підприємців, що від початку  заробляли свій капітал у бізнесі, і, відповідно, керовані ними підприємства мають поводитися дещо по-інакшому. Капітал дає можливість його власникові не тільки фізично інвестувати підприємства, але й перебирати над ними контроль, нав'язуючи свою корпоративну культуру менш успішним. Завдяки дії ринкових законів, відбувається відбір та розповсюдження корпоративної культури, найбільш адекватної існуючим (і швидкоплинним) умовам саме шляхом інвестування капіталів. Колишні функціонери (перш за все, “червоні директори”) у більшості не були і не могли бути підприємцями за своєю суттю та духом, тому не дивно, що первинний розподіл власності на користь таких хазяїв сам по собі здебільшого не мав досить суттєвих позитивних наслідків для економіки. Однак ті, на жаль нечисленні, керівники – підприємці, що завдяки цьому отримали підприємства у повноцінну власність, переконливо довели переваги приватної форми[5, c. 14-15].

Між тим, переважна більшість  інших, неспроможних дати раду отриманим  у дарунок заводам, зблокувавшись  з державною бюрократією, спромоглася, натомість, створити такий шалений тиск на молоді та неусталені ринкові та державні інституції, що економічна політика в Україні виявилася спрямованою радше на спотворення ринку аніж на його становлення. Це яскраво видно на прикладі так званої “промислової” або “структурної” політики. Якщо навіть припустити, що така політика дійсно може бути корисною, то вона мала б сприяти реалізації очевидних конкурентних переваг України у працемістьких галузях, про що неодноразово промовляли політичні лідери. Замість цього, значні пільги та загалом сприятливий режим мали і мають капітало - та матеріаломістькі “базові галузі”, у перспективі приречені на декапіталізацію або продаж постачальникам ресурсів. У цьому яскраво проявляється гальмування реформ через інтереси “проміжних переможців”. Загальні висновки полягають в тому, що навіть за несприятливого середовища роздержавлення промислових підприємств виявилося істотним для підвищення їхньої життєздатності, впровадження більш дбайливого та професійного менеджменту. Особливо яскраво це проявляється у галузях, що мають досить довгий “стаж” перебування у приватизованому стані та найбільше відчули на собі тиск ринку (випускають нестандартизовану, марочну, продукцію, що має конкурувати з імпортом на внутрішньому ринку, та меншою мірою мають змогу скористатися з “м'яких бюджетних обмежень”).

Таким чином, можна стверджувати, що приватизація, навіть за умов переважаючого  “пошуку ренти”, виявилася хоча й не виправдала всіх сподівань, що на неї покладалися, але певною мірою  сприяла становленню більш адекватного  менеджменту на підприємствах, що поволі створює передумови для початку  стійкого економічного зростання. Вирішальною  умовою цього є створення рівних правил гри для всіх підприємств  та підсилення конкуренції[15, c. 29-30].

 

3.2. Шляхи вдосконалення  управління приватизацією у контексті  системних зрушень

У виборі економічних заходів  реалізації програми приватизації в  Україні слід виходити з реалій поточної економічної ситуації та, майбутніх  задач. Досвід західних країн (Великобританія, Франція, США) має обов'язково зіставлятися з проблемами, які безпосередньо стоять перед західноєвропейськими державами (Польща, Румунія, Угорщина), та корегуватися на національні умови.

Аналіз процесів, що відбуваються в економічній та соціальній сферах суспільства, дозволив сформувати низку  проблем, які необхідно вирішити для більш ефективного реформування власності в Україні. Це перш за все:

· удосконалення правової, нормативної та методичної бази приватизації;

· розробка і реалізація комплексу заходів щодо усунення монополізму в процесі перетворення державної власності;

· посилення інформаційного забезпечення приватизаційних процесів;

· активізація участі громадян України в приватизаційних процесах.

На мою думку, головне  призначення приватизації в Україні  полягає в адаптації відносин власності до потреб нового типу зростання, головна сила якого - підприємницька активність. Хоча у ході приватизації зустрічаються сугубо політичні ситуації, загальна її спрямованість - забезпечення умов для більш ефективного господарювання, демонополізації та формування засад конкуренції[3, c. 12-13].

Роздержавлення і приватизація як інструменти трансформації відносин власності на сьогодні відіграють ключову  роль в українській економіці  щодо регулювання інвестиційно-інноваційної діяльності. Системозмінюючі трансформаційні перетворення, забезпечуючи становлення й розвиток ринкових інститутів і механізмів ринкового регулювання суспільного розвитку, передбачають організаційно-структурні та функціональні зміни системи державного управління і формування інноваційної політики держави, зокрема стосовно делегування повноважень на місця і регіональної складової державно-управлінської діяльності.

Обсяг залучення інвестицій є однією з основних характеристик  економічної діяльності як окремих  суб’єктів господарювання, так і  держави в цілому з урахуванням  того, що інвестиційний клімат визначається, передусім, політичною та економічною  ситуацією в країні. Аналіз інвестиційної складової політики трансформації відносин власності довів, що в Україні, зважаючи на особливості трансформаційного періоду, необхідне створення організаційно-інституційних і нормативно-правових засад залучення інвестицій і, зокрема, іноземних, на нових, ринкових принципах.

Державна інвестиційна політика має передбачати використання державних  інвестицій як засобу створення первинних  умов для залучення приватних  та іноземних інвестицій у розвиток пріоритетних галузей економіки. Необхідно приділяти особливу увагу інвестиційним проектам зі змішаними інвестиціями з використанням їх державної частки як гарантії цільового спрямування інвестиційних ресурсів[1, c. 30-31].

У подальшому успішність подолання  тіньового характеру діяльності великого українського капіталу значною  мірою залежатиме від того, наскільки, з одного боку, останній усвідомить свою державотворчу роль, а з другого  – як зміниться характер державної  політики, а саме, чи охоплюватиме вона питання щодо створення сприятливого середовища для легітимного розвитку великого капіталу. Отже, потрібна система  державного регулювання розвитку великого капіталу, що дасть змогу нейтралізувати його негативні риси й сприятиме  прояву його позитивного потенціалу.

Навіть найефективнішого здійснення приватизації як потужного  інструменту трансформації відносин власності недостатньо для формування ефективної ринкової економіки в  країні з 70-річнимдосвідом адміністративно-планового  ведення господарства. Набуття права власності не гарантує того, що власник згоден взяти на себе турботи про екологічний стан або соціально-економічний розвиток країни. І в цьому важливою є роль держави в умовах перехідної економіки щодо стимулювання й розвитку відносин власності, побудованих на законах ринку, саме в контексті цього розвитку, оскільки його забезпечення є прямим обов’язком держави, і зміцнення приватного сектора не є підставою для усунення держави від його виконання.

Приватизація в Україні, замінюючи власника-державу на власника – приватну особу, сприяє тому, що держава, з одного боку, поступово передає  права власника більш ефективному (з погляду оцінки комерційного ефекту) власникові, а з другого – самоусувається від обов’язків, зумовлених ступенем загальносуспільної значущості об’єкта  приватизації. Таким чином, якнайшвидше  досягнення позитивного соціально-економічного ефекту ринкової трансформації відносин власності було б можливим, якби концепція приватизації в Україні  передбачала перехід цих обов’язків до нового власника або залишення їх за державою. Останнє досягається країнами світу з різним рівнем розвитку ринкових відносин шляхом використання значно поширеного інституту “золотої акції” – спеціального права держави, яке дає можливість нівелювати негативні наслідки діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, але приватизуються[11, c. 18-20].

Роздержавлення і приватизація в Україні