Розвиток політичної думки від Київської Русі



19

 

 

 

План

 

Вступ

1.              Розвиток політичної думки від Київської Русі до козацько-гетьманської держави.

2.              Українська політична думка Нової доби.

3.              Політичні концепції українських мислителів XX ст.

Висновки

Список використаної літератури

 


Вступ

 

Актуальність теми. Зародження   і  розвиток  української  політичної   думки   є невід'ємною   частиною  національної  інтелектуальної   скарбниці.

З'ясування  передумов  цього  феномена,  аналіз  провідних   ідей, сформульованих  визначними  українськими  мислителями  на   стадії еволюції   національної   суспільно-політичної,   морально-етичної традиції  у  період з Х до початку XX ст„ має велике значення  для з'ясування   поступу  національної  духовної   культури,   процесу формування сучасних державотворчих орієнтацій.

Мета дослідження. Дослідити історичні етапи започаткування і розвитку політичної думки від Київської Русі до козацько-гетьманської держави, а також Нової доби, охарактеризувати політичні концепції українських мислителів XX ст.

Завдання дослідження. З’ясувати та проаналізувати історичні етапи започаткування і розвитку політичних ідей на українських землях, надати порівняльну характеристику їх змісту. Дати визначення особливостям політичної думки від часів Київської Русі, Нового часу до ХХ ст.. , окреслити політичні теорії даних епох, а також охарактеризувати еволюцію сучасної політичної думки, розкривши основні напрямки досліджень провідних політичних та державних діячів даного часу.

 


1. Розвиток політичної думки від Київської Русі до
козацько-гетьманської держави.

 

Давньоруська держава не формувалась на незайманому ґрунті; вона ввібрала досвід усіх тих слов'янських та неслов'янських держав­них і напівдержавних організацій, які в минулому існували на цій те­риторії. Багатоетнічний характер цієї в своїй основі слов'янської дер­жави сприяв засвоєнню історичної спадщини Візантійської та Римсь­кої імперій. Історіографічне окреслення «Імперія Рюриковичів» зустрічаємо в Іларіона, який згадує «старого Ігоря»та «славного Свя­тослава» — перших творців цієї держави у своєму творі «Слово о за­коні і благодаті». У трактуванні Іларіона нова християнська держава Русь посідала своє гідне місце серед Інших державних утворень того часу. Саме Іларіон обдаровував руських володарів титулом кагана. На його думку, цей титул більше підходив єдиновладарю Русі, ніж поширений до цього часу титул князя (переклад з грецького слова сірхон). Це була візантійська традиція, за якою населення північних від Візантії земель називалось скіфами, а володарі — каганами.

Церква і держава на Русі не знали протистояння. Логіка гово­рить про перевагу політичного чинника — княжої влади — над цер­ковною організацією. Церква на Русі не відразу стала самостійною політичною силою — поступово такою вона ставала у XII, особливо в XIII ст. Властиве церкві вміння ототожнювати власні інтереси з дер­жавними сприяло тому, що церква стала суттєвим елементом її струк­тури. Руський клір завжди почувався відповідальним за долю держа­ви. В 1073р. Феодосій Печерський привселюдно звинуватив Святослава втому, що «неправедно сотворимаї не по закону сщеша на столі том, і яко отца і брата старійшого почневаша христолюбця».

IX століття стало початком феодальної формації, що проіснува­ла на Русі тисячу років, аж до середини XIX ст., і з того часу всі со­ціальні, політичні та ідеологічні процеси відбувалися в рамках цієї формації і нею визначалися.

Протягом певного часу не було відповідної феодальної ідеології. Іншої ж форми, крім релігійної, ідеологія того часу не знала. Тому феодальна верхівка Київської Русі відчула гостру потребу нової релігії, Ця релігія повинна була адекватно відповідати феодальній формації.

Введення Київською Руссю східної гілки християнства як офі­ційної релігії санкціонувало її зближення з Візантією; релігійна спільність — досить ефективний фактор єдності в середині століття. Прийняття християнства зміцнило становище феодальних верхів, підняло міжнародний престиж держави, дало змогу Київській Русі приєднатися до візантійської культури.

Безпосереднім наслідком християнізації було суттєве зміцнення феодальної орієнтації суспільної свідомості й використання нею культурних досягнень Візантії й Болгарії. Релігійна орієнтація Київ­ської Русі, здійснена в Хет., суттєво вплинувши на всі ідейні проце­си, що відбувалися в країні, визначила тип, характер і спрямованість політичного життя.

Першим кодексом законів на Русі була «Руська правда» Яросла­ва Мудрого, 3 неї видно, що високо цінувалася людська честь, осуд­жувалися злодії та вбивці. Наші предки шанували старших і були милосердними — не запровадили смертної кари на Русі. За будь-який злочин існував штраф, І можна було викупитися грішми. Найваж­чою карою було вигнання і рідної землі — за крадіжку коней і за підпал. Князь Ярослав будував церкви, при них організовував ніко­ли, збирав бібліотеки, поширюючи на Русі освіту.

Для давноруських пам'яток характерне звеличування діяльного життя як істинно гідної людини. Найяскравіший приклад — «Повчан­ня» Володимира Мономаха, головний зміст якого полягає в оспіву­ванні багатогранності, повноти людського існування, прагнення до реалізації дарованих людині інтелектуальних та фізичних можливо­стей. В особі ангора «Повчання» гармонійно поєднуються риси пред­ставника «варварських» часів, чесноти християнина, риси господар­ника та книжника.

Динаміка історичного розвитку давньокиївської доби виклика­ла стрімке зростання внутрішніх спонук людської діяльності, інди­відуальної самосвідомості. Це яскраво відбивають пам'ятки цього пе­ріоду — «Повчання» Мономаха, «Ізборник», «Руська правда» Ярос­лава Мудрого, твори Кирила Турівського. Климента Смолянтича, «Повість про Акира Премудрого», де утверджується активність людського розуму, відчувається пафос «книжного панування» та етичний інтелектуалізм.

Християнська течія значно посилила ці мотиви. Саме христи­янство з його концепцією «внутрішньої людини», самопізнання, са­мовдосконалення, з утвердженням свободи волі призвело до визнан­ня київськими мислителями «самовільного» вчення, що передбача­ло високу активність людини в питаннях соціального, політичного й культурного життя.

Історична доля України склалася так, ідо з середини XIV ст. вона втратила свою державність. Фактично всі землі України були захоп­лені сусідніми державами. Після Люблінської унії 1569 р. між Польщею і Литвою переважна частина українських земель опини­лась під польсько-шляхетським пануванням.

Соціально-економічний процес, то проходив тоді в Україні, зу­мовив подальший розвиток культури та прогресивні зрушення в ідео­логії, сприяв розвиткові політичної думки, зокрема поширенню ідей гуманізму. Серед найвизначніших українських гуманістів були Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин із Кросна, Шимон Шимонович. Діяльність гуманістів сприяла відродженню національ­ної самосвідомості українського народу.

Найяскравішою постаттю в українському гуманізмі був Станіс­лав Оріховський-Роксолан (1513-1566 рр.). який великого значення надав ідеям свободи, справедливого суспільного ладу. Оріховський веде суперечку з середньовічними мислителями, які відстоювали ідею теократичної держави, стверджувати, що держава є знаряддям для реалізації моральних і релігійних цілей індивіда. Основою виникнен­ня держави, зазначав він, є залежно від умов життя воля людей і при­роджений інстинкт до суспільного життя, Держава, на його думку, повинна мати ряд обов'язків щодо громадянина, серед яких є гаран­тія права і пожитку кожного індивіда. Але і останній має ще більші обов'язки перед державою: його діяльність повинна спрямовувати­ся передусім на інтереси держави. Законові, який становить гаран­тію розвитку та існування держави, повинні підкорятися, за Оріховським, усі, навіть королі. Закон, — зазначає мислитель, — душа і розум вільного королівства і його правитель мовчазний, сліпий, глухий, а король —лише мова, очі і вуха закону, він завжди чинить так, як ве­лить закон.

Розвиток суспільно-політичного та ідейного життя в Україні у цей період був тісно пов'язаний з розв'язанням проблеми вибору подальшої історичної долі її народу, прагнення різних соціальних кіл до цього були далеко не однозначними, залежно від успіхів націо­нально-визвольного руху. На перший план висувались то одні, то інші варіанти. Одним із таких варіантів було прийняття Брестської унії 1596 р., тобто возз'єднання католицької та української православ­них церков. Ця подія була не тільки церковною справою, вона мала глибший суспільно-політичний зміст.

Слід зазначити, що серед прихильників унії були не тільки представники духовенства, але й відомі репрезентанти української культури. Навіть такі діячі, як ректор Львівської братської школи Й.Борецький, засновник Києво-Могилянської академії Петро Могила виявляли певні хитання у бік унії. Ще більшою мірою трагедія народу, в якого відбирали свою і нав'язували чужу віру, мову, культуру, пройшла через особисту долю інших його синів, до яких належали Кирило Транквіліон Ставровецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович. Намагаючись зблизи­ти вітчизняну духовну культуру з західноєвропейською, підняти її на політичний рівень, вони виявились «нестійкими» у вірі, прийняли унію й католицизм, а Смотрицький і Сакович навіть писали спря­мовані проти православ'я полемічні трактати. Якою б не була особи­ста мотивація цього переходу, вона відбивала нестійкість і коливан­ня середньої шляхти, інтереси якої згадані мислителі відображали.

Національно-визвольна війна українського народу проти шля­хетської Польщі, на чолі якої став Богдан Хмельницький, не була спо­чатку спрямована проти короля, а лише проти «затятої шляхти». Б.Хмельницький намагався навіть виправдати її і з юридичної точки зору. Він, зокрема, підкреслював, що король зобов'язався раніше за­хищати гетьмана і військо від утисків, давати вільний розвиток вірі православній, однак король порушив свою клятву і тим самим звільнив українців від своє присяги й підданства. Український на­род вступив у тяжку боротьбу «за своє благочестя», «за цілісність вітчизни», за свої колишні «права і вольності», які зневажалися па­нами ляхами, за «посполитий і простодушний народ», котрий вони хотіли «запрягти в ярмо невільницьке».

Цікавим історичним фактом є те, що ще задовго до проголошення американської Декларації незалеж­ності, говорив про права України на самовизначення й незалежне державне існування Пилип Орлик, обраний козацькою радою 5 трав­ня 1710 р. в Бендерах гетьманом України. Тоді ж сам Орлик склав зі своїми виборцями та запорожцями договір, шо має назву «Бендера,-кої Конституції». Вона перейнята ліберальним і демократичним ду­хом, що ставить її в ряди найцікавіших пам'яток політичної думки того часу в усій Європі.

Важливим V цьому відношенні є й політичний меморіал Пилипа Орлика «Вивід прав України», написаний ним для оборони націо-нально-державних прав України перед європейськими урядами.

Ідеї визволення України від «чужого панування» (Конституція Пилипа Орлика), ідеї «людського і природного права» козаків на сво­боду, права народу «протестувати» проти гніту (політичний меморі­ал Пилипа Орлика «Вивід прав України»), матеріалізовані в україн­ських політично-юридичних документах на початку XVIII сТ., є най-співзвучніші, а подекуди навіть випереджують у часі ідеї «суспільного договору* французьких енциклопедистів.

Незважаючи на надзвичайно складні суспільно-політичні умо­ви в Україні, політична думка продовжувала існувати. Вона знахо­дила свій вираз у вченні про державу, її ставленні до церкви. Знач­ний внесок у його розв'язання зробили діячі Києво-Могилянської академії. І в цьому питанні можна побачити вираз інтересів різних суспільних верств, різних політичних напрямків. Різними, наприк­лад, були погляди на співвідношення церкви і держави у Стефана Яворського та Феофана Прокоповича.

Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. На­магаючись пристосувати церкву до нових суспільно-політичних умов. С. Яворський підтримував нововведення стосовно розвитку армії, флоту, економіки, освіти, однак він не міг не бачити, шо ці перетво­рення вели до секуляризації духовного життя країни, до його послаб­лення. Захищаючи інтереси церкви, С. Яворський відстоював її вла­ду в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави, що обмежувачи церковний впливу суспільному житті, ак­тивно виступав проти підпорядкування церковних справ світській владі. Своєю церковною політикою С.Яворський своєрідно виражав протест діянням Петра І. Будучи людиною прозахідного типу, Яворський виступав за автономію церкви, за її роль як головного ар­бітра у всіх справах моралі та суспільного життя. Не зайвим є нагада­ти, що С.Яворський був у дуже добрих стосунках з гетьманами І. Ма­зепою та П.Орликом. З останнім він тривалий час листувався і пода­вав йому ряд ідей, які той використав при написанні своєї Конституції.

Не можна не згадати й українських просвітників, а саме Я.П. Коземського. С.Я.Десницького, В.П.Капніста, В.Н.Карязіна та ін.

Таким чином, в українській політичній думці XV — XVIII ст. знайшла свій вираз боротьба українського народу за соціальне і на­ціональне визволення. Власне, у цій боротьбі виражались інтереси різних класів, соціальних угруповань, відбилася криза феодально-церковного світогляду, формувалось нове, буржуазне вчення про дер­жаву і право.

Отже, незважаючи на те, що українські землі були загарбані іно­земними поневолювачами, політична думка продовжувала свій розви­ток. Вона знайшла вираз у діяльності гуманістів, діячів братських рухів. Завдяки цій діяльності пробуджувалась національна самосвідомість ук­раїнського народу, а відтак і боротьба за його визволення.

 


2. Українська політична думка Нової доби.

Без перебільшення можна стверджувати, що в перші десятиліття другої половини XIX ст. домінуючими в політичному житті України були проблеми ліквідації кріпацтва в економіці, соціальній та пра­вовій сферах. Відповідно, на фоні кризи феодально-кріпосницької системи та визрівання у її надрах капіталістичного укладу народи­лись у 40-х роках XIX ст. певні ідеї, суспільно-політичні погляди.

Наприкінці 1845 - на початку 1846 рр. в Україні виникло Кири­ло- Мефодіївське товариство, ініціаторами якого були М.Костома­ров, М.Гулак, В.Білозерський. До товариства також входили П.Куліш. О.Маркович, Т.Шевченко. Усіх їх згуртувала ідея слов'ян­ського об'єднання, що виникла в результаті прагнення до національ­ного визволення своєї Батьківщини - України, і в подальшому на­була конкретної політичної форми у вигляді слов'янської республі­канської федерації. Кирило-Мефодіївське товариство мало за мету об'єднати всі слов'янські народи в єдину федеральну республіку зі столицею в Києві. Основні ідеї товариства були викладені в "Книзі буття українського народу", а шляхи й засоби досягнення мети — у "Статуті слов'янського товариства св. Кирила й Мефодія".

Товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності й братер­ства для українського та інших, насамперед, слов'янських народів, що терпіли соціально-економічний та політично-національний гніт. Найбільш рішучу й безкомпромісну позицію в товаристві займав Т.Шевченко. Характеристика минулого України, що була зроблена в "Книзі буття українського народу”, мала на меті розкрити історичну та ідейно-теоретичну основу для обґрунтування ідеалу, закладеного н са­мому історичному бутті українського народу, що протягом віків бо­ровся зі своїми поневолювачами за свободу й незалежність.

Об'єднання слов'янських народів розглядалося не як їх злиття з утратою національних особливостей. При об'єднанні ''кожне слов'­янське плем'я матиме свою самостійність..., управління народне й дотримування рівності співгромадян". В основу суспільно-державно­го устрою, тобто "управління", а також "законодавства, права влас­ності й освіти у всіх слов'ян" ставився принцип християнської релігії. У всіх республіках передбачатися рівноправність усіх віросповідань, обов'язковість навчання народу, скасування кріпосного права й тілес­них покарань тощо. Тобто, Кирило-Мефодіївське товариство перед­бачаю створення слов'янських демократичних держав-республік, об­'єднаних на принципах федеральності у слов'янський союз.

В "Автобіографії" М.Костомаров так характеризував внутріш­ню структуру федеративної республіки: ''В усіх частинах федерації передбачались однакові основні закони й прана, рівність ваги, міри, монети, відсутність митниць, свобода торгівлі, всезагальне знищен­ня кріпосного права й рабства, в будь-якому вигляді, єдина централь­на влада, що завідує зносинами поза союзом, військом І флотом, але певна автономія кожної частини щодо внутрішніх установ, внутріш­нього управління, судочинства й освіти.  Осягнути такий союз і взагалі здійснити свої ідеали Кирило-Мефодіївське товариство вважало за можливе шляхом реформ, мир­ної пропаганди, виховання молоді.

Окрему позицію з цього питання займав Т.Шевченко. Безкомп­ромісно засуджуючи феодально-кріпосницьку систему й самодержав­ний лад, уже в першій половині 40-х років XIХ ст. він виступив на істо­ричній сцені з цілком сформованим, повністю зрілим революційно-демократичним світоглядом. Кінцевою метою народного повстання, на його думку, повинно бути встановлення демократичної республі­ки. Ці ідеї Т.Шевченко підпорядковував оспівуванням демократич­них засад устрою та організації Запорізької Січі, боротьби українсь­кого народу за свою свободу та державно-національну незалежність. У суспільно-політичних поемах Т.Шевченка чітко виражена ідея ук­раїнського державництва, самостійності, соборності, проголошуєть­ся заклик до відновлення козацької традиції, українського демокра­тизму, віра у воскресіння України та в зміну суспільного ладу.

Як видно, в Кирило-Мефодіївському товаристві не було єдності думок: Костомаров та Куліш відстоювали поступові реформи; Шев­ченко, Гулак та інші були за революційні методи, включаючи пова­лення царизму.

У ці роки в українській політичній думці виділяється постать Михайла Петровича Драгоманова (1841 — 1895 рр.). який зробив ве­ликий внесок у розвиток демократичного напрямку в українській політичній науці, а саме у вирішення проблем держави й права, пол­ітичної влади. При цьому заслуговують на увагу погляди М. Драгоманова на походження держави і прана. Він вважав, що суспільство розвивається від роду-племені, через сім'ї до держави. Віл держави розвиток має йти до вищої політичної організації людей — до все­світньої федерації. Основними факторами, що спричинили виник­нення держави і права були: розвиток людського розуму, що вклю­чало в розуміння життя поступових змін; розвиток сім'ї; розвиток ма­теріальних процесів; концентрація земель внаслідок завоювань.

Класи і класову боротьбу Драгоманов теж включав як одну з причин суспільного розвитку. Далі М.Драгоманов розробив питання суті дер­жави і права у зв'язку з різними формами політичної організації сус­пільства. Головним критерієм оцінки політичної організації є служ­іння народу. Аналізуючи існуючі політичні форми, він розмірковує, яку б з них могла взяти собі за взірець майбутня вільна Україна. Навіть парламентська форма правління не задовольнила його, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і самостійно, без волі народу почати вирішувати державні справи. Український народ, вважав він, не мав своєї державності, хоч за часів Б.Хмельницького він був близький до нього. Відсутність елементарних правових по­рядків при пануванні примусу в Росії дала підставу Драгоманову оха­рактеризувати той уряд як тиранію.

Суть держави полягає не в формі побудови державної влади, а в правах, якими наділені громадяни — свободі слова, забезпеченні працею, свободі організації союзів і то­вариств, національній свободі і т.д., у загальному змісті правового статусу особи в даній державі, є гарант прав націй. Для останніх непри­датна централізована військово-демократична держава, яка лише розпалює національну ворожнечу.

Близькими до Драгоманова були погляди С.А.ІІодолинського (1850— 1891 рр.) на походження й суть держави і права. Крім цього, певну увагу він приділив походженню кріпосного права, критично проаналізував застосування магдебурзького права в Україні. Розглядаючи самодержавство в Росії, С.Подолинський, на відміну віл М Драгоманова, підтримував думку, що його заміна повинна прой­ти революційним шляхом і лише тоді народне самоврядування за­безпечить трудящим справжню свободу. Свої погляди на державу і право в суспільстві майбутнього, тобто при соціалізмі, Подолинський виклав у працях «Парова машина», «Про бідність»та ін. Політичною основою майбутньої держави мала бути «громада» — об'єднання людей для виконання виробничих функцій і розв'язання громадських справ. У громаді буде здійснюватись безпосередня демократія, про­явиться суверенітет нації, вона буде керувати усіма питаннями сільського й міського життя, власністю, виробництвом і розподілом. С.Подолинський чітко детермінував залежність влади, права і сво­боди від рівня господарської самостійності та розвитку продуктив­них сил. У той же час він не зміг подолати утопічних поглядів на май­бутнє суспільство, зокрема з аграрного питання, проблем управлін­ня тощо.

Оскільки С.Подолинський підтримував марксис­тську думку про відмирання держави, то він вважав, що з перемогою Нового ладу зміст політики має змінитися, він спроститься. Тоді пол­ітика буде спрямована на внутрішній зміст суспільного життя, її ме­тою стане застосування соціалістичних істин до організації найкра­щого співробітництва.

Політична діяльність і праці Драгоманова, Подолинського, Терлецького та інших зробили значний вплив на подальший розвиток українсь­кої демократичної політичної думки. Під її впливом виникає галицька революційна демократія з її видатним представником Іваном Якови­чем Франком. Зрозуміло, що повно охарактеризува­ти політичні погляди такої постаті, як Іван Франко, завдання без­мірно велике і важке. Тим більше, що кожна політична сила, яка дія­ла в Галичині, прагнула зробити його «своїм». Інша справа, що одним це вдавалося, іншим — ні, але всі прагнули прикрити свої вчинки словами Каменяра.

3. Політичні концепції українських мислителів XX ст..

Чільною постаттю в політичному житті тих часів був М.С.Грушевський (1866 — 1934 рр.), автор відомих багатотомних «Історії України-Русі», «Історії української літератури», Голова Української Центральної Ради. Голова НТШ, редактор Записок НТШ, журналу «Україна», численних збірників. На відміну від прийнятих у офіційній історіографії схем розвитку історичного процесу на східнослов'янсь­ких землях (Карамзін — Ключевський — Погодін), він вважав, що «загальноруської історії» не може бути як нема «загальноруської народності». Може бути історія всіх «руських народностей,... або істо­рія східного слов'янства». М.Грушевський заперечував претензії Московської Русі на частину стародавньоруської спадщини, справжнім спадкоємцем якої, на його думку, є тільки виключно «ук­раїнсько-руська народність», яка і створила Київську державу. М.Грушевський запропонував вивчення історії кожної народності окремо в її генетичному спадку віл початку до сьогодення, а також вивчення насамперед історії народу, а не держави, оскільки держа­ва, вважав Грушевський, відіграє вторинну роль порівняно з еконо­мікою, культурними й національними факторами. Серед багатьох праць М.Грушевського для нас особливий інтерес представляють «Всесвітня історія», «Визволення Росії і українське питання» з огля­ду нате, що в них М.Грушевський найбільш чітко виклав свої полі­тичні погляди.

Щодо розуміння М.Грушевським національно-територіальної автономії, то, пояснюючи свою точку зору, він писав, що це мала б бути широка децентралізація держави і організація самоврядування в національ­них територіях, що визначається їх національними кордонами, при­чому принцип національно-територіальної автономії треба поклас­ти в основу всіх територіально-громадських організацій, починаючи з сільської общини і далі.

Виділивши територію з українським насе­ленням, потрібно обрати обласний український сейм, створити інші органи місцевого самоврядування, законодавства, контролю. Вони повинні розпоряджатись місцевими фінансами, земельним фондом, організацією освіти й духовної культури, громадської безпеки й за­собів економічного розвитку. Центральній же владі мало залишатися займатися «нормуванням загальних основ державного і громадсь­кого ладу»- Погодимось, що ці думки Грушевського не втратили ак­туальності...

Значну увагу приділяв Грушевський у своїй «Всесвітній історії» об'єктивній характеристиці розвитку європейських націй, державним формам їх існування. Він вважав, що розвиток людства є результат дії народного духу.

«Історія громадянства» — це історія „людського духу”, а Історія людства — це історія національного духу народу, — писав він. Після революції 1917 р., ставши Голо­вою УНР, М.Грушевський пішов значно далі не лише в своїх по­літичних поглядах, а й практичних діях і стояв безпосередньо біля джерел відновлення української державності при проголошенні відо­мих чотирьох Універсалів УНР.

Тоді, на початку XX ст. політична думка в Україні відображала перехід українського національно-визвольного руху зі стадії куль­турного українофільства до організованої роботи в масах. У цьому зв'язку заслуговують на увагу погляди М.Міхновського, викладені у праці "Самостійна Україна", що були своєрідним політичним кредо Революційної української партії, яка сформувалася 1900 р. У ній міститься твердження про те, що "державна самостійність є голов­ною умовою Існування нації, а державна самостійність є національ­ним Ідеалом у сфері міжнаціональних відносин". Політична са­мостійність і державність соборної України — це, на думку Міхновського, кінцева мета, до якої слід прагнути. У 1906 р., перейшовши від теоретичних пошуків до практичної політичної діяльності, М.МІхновський склав програму Української народної партії, у якій формулювалася вимога автономії України, але тільки як крок до по­вної самостійності, Цікаво й те, що в цьому документі М.Міхновський визначав можливість федерального об'єднання України з будь-якою іншою державою (державами), але після досягнення повної державної самостійності і тільки на добровільній основі. Щодо дер­жавної влади у незалежній Україні, то він висував ідею повновладдя українського народу. Політичне управління України, на думку ліде­ра самостійників, мали здійснювати Президент або гетьман та Все­український парламент чи сейм. Тобто самостійна Україна за типом політичного режиму мала бути республікою.

Своєрідне бачення проблеми незалежності України знаходимо в поглядах одного з представників національно-ліберальної течії ук­раїнського визвольного руху початку XX ст. Є.Чикаленка. Стриж­нем його політичної програми була національна ідея. Однак поста­новку питання повної самостійності в конкретно-історичних умо­вах початку XX ст. він вважав передчасною. Згодом під вагою історичного розвитку подій в Україні після повалення самодержавства, Чикаленкова програма національного визволення радикалізувалася й відбулись зміни в поглядах на проблему реформування дер­жавного устрою. На його думку, "Тільки монарх може збудувати ук­раїнську державу та оборонити її від сусідів''. Чикаленкобув переко­наний у тому, що українським монархом може бути тільки хтось із чужоземних, то матиме за собою підтримку якоїсь держави, бо на своєму українці не помиряться. Проте він до кінця не відмовлявся від республіканської форми правління, що "згодом можна було по­думати й за Українську Народну Республіку".

К.Левицький кладе початок політичного відродження України від двох подій — утворення в 1846 р. в Києві Кирило-Мефодіївського товариства та появи альманаху «Зоря» М.Шашкевича. І.Вагилевича і Я.Головацького.

К. Левицький 1848—1914 рр. поділив на десять періодів, критерієм поділу зробив роки підвищення української національної самосвідомості, свідому політичну діяльність численних політичних об'єднань, партій, їх за­яви, резолюції, виступи. Отже, в далекому 1848 р. зародилася «пол­ітична думка свободи, самостійності і рівноправності націй,... що скристалізувалася... в «Головній Руській Раді» у Львові...», коли було висловлено вперше думку... «про самоуправу української області в Австрії».

Одночасно, під кінець XIX ст. значний розголос у Західній Ук­раїні зробила книжка члена радикальної партії Юліана Бачинського «Україна іггеdеntа». Слід одразу зазначити, що вона на­писана під значним впливом «Маніфесту Комуністичної партії» та праці Ф.Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки». Але її вартість, крім того, що вона знайомила читачів з марксистською те­орією (праця Енгельса в той час в Галичині була невідома) поляга­ла у тому, що Ю.Бачинський одним із перших спробував конкре­тизувати марксистські постулати до специфічних умов галицької навіть української дійсності.

Лютнева революція 1917 р., повалення дому Романових створи­ли сприятливі умови для реалізації ідеалу політичної незалежності України. Ми вже говорили про політичні погляди М.Грушевського. тому зупинимося на поглядах М .Хвильового й В.Винниченка, які на відміну від своїх попередників, стояли на позиціях соціалізму, нада­ючи йому національного змісту.

Розвиток політичної думки від Київської Русі