Розвиток радянської соціології

План:

1. Загальна характеристика соціології  радянського періоду в Україні.

2. Українська соціологія пожовтневого  періоду.

3. «Відлига» у вітчизняній соціології 1950 - 60 років. 

4. Особливості розвитку української соціології в радянський період

5. Вітчизняна соціологія та соціологічні праці українців за кордоном ХХ століття

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Соціологічна думка в Україні  протягом усієї її історії поєднувала в собі універсальне з національним: перше виявлялось у використанні та дальшому розвиткові провідних соціологічних  теорій, методів дослідження, ідей західноєвропейських  та американських учених, друге —  у тісному поєднанні з національновизвольним  рухом, соціально-політичним життям, творчою  спадщиною славетних представників  українського суспільства.

Проте здобутки українських соціологів погано відомі, бо навіть у часи всіляких «відлиг» радянська історіографія  замовчувала імена видатних українських  учених, які працювали в царині соціології. У такий спосіб, як слушно зауважує відомий український соціолог Л. Кондратик, офіційна пропаганда намагалась прищепити думку про незначущість надбань української соціології, а то й про їх брак. Л. Кондратик  у своїй книжці «Історія соціології України в іменах» (1996) спробував  систематизувати доробок українських  соціологів минулого.

Сучасна соціологічна наука ввібрала думки, ідеї, теоретичні узагальнення багатьох українських учених XIX ст. минулого, котрих можна назвати засновниками вітчизняної соціології. їхні соціально-філософські  розвідки, антропологічні, культурологічні  та історичні дослідження торували , шлях соціологічній думці в Україні  і посіли помітне місце в загальноєвропейському  науковому і культурному русі.

Вивчення української соціологічної  спадщини дає змогу ліпше зрозуміти  стан сучасної вітчизняної соціології, її роль і значення у розв'язанні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні.

1. Загальна характеристика  соціології радянського періоду  в Україні.

Соціологію радянського періоду  можна вважати однією із найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому колишньому СРСР. До цього призвели такі фактори:

майже повний контроль партії над  плануванням, тематикою та проведенням  соціологічних досліджень;

відсутність самостійного статусу  соціології як науки та її обожнення  з історичним матеріалізмом у  плані вихідних методологічних засад;

постійний політичний ризик іноваційної  соціології;

протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному  грунті, а з другого – на патріотичному, коли більш-менш об’єктивні наукові  розвідки, які відхилилися від  партійної лінії, діставали ярлика „націоналістичних”;

застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей  та бідність самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;

обмеженість державної соціальної статистики та часто її недостовірність;

бідна матеріально-технічна база соціології, брак найновішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп’ютерів;

відсутність належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у  тому числі і за кордоном;

нерозвинутість наукових зв’язків із зарубіжними соціологами.

До цього слід додати, що результати соціологічних досліджень у більшості  випадків приховувались, а рекомендації соціологів здебільшого не враховувались. Виразно позначилась непідготовленість  працівників органів управління не тільки до самостійного висунення  замовлень для соціологічної  науки, а й до кваліфікованого  співробітництва з нею, запровадження  результатів у соціальну практику.

2. Українська соціологія  пожовтневого періоду.

Українська соціологія пожовтневого періоду розвивалася переважно  в діаспорі. У становленні та розвитку соціологічної думки безпосередньо  в Україні в післяреволюційний  час можна виділити чотири періоди. Перший розпочався після 1917р. і тривав до початку 30-х рр., другий можна датувати 30—50-ми роками, третій — 50—80-ми, четвертий  — із середини 80-х рр. XX ст. до наших  днів.

Українська соціологічна думка  в післяреволюційний період перебувала під впливом ідей марксизму. Уже  з перших днів радянської влади постало  питання про опрацювання соціальних теорій нового суспільства на основі проведення емпіричних соціологічних  досліджень. У травні 1918 р. з'являється  проект постанови Раднаркому «Про соціалістичну  академію суспільних наук».

Перший в історії України  спеціалізований соціологічний  заклад — Міжнародний інститут соціології і права — було організовано в 1919 р. на базі Київського юридичного інституту, але він проіснував лише рік.

Становлення вітчизняної соціології стимулювалося логікою розвитку самої соціологічної думки. Нова державна система породжувала й  нові соціальні явища, тлумачення сутності та природи яких не було й не могло  бути в зарубіжній соціології. Відчувалася  гостра потреба в практичних рекомендаціях  щодо розв'язання багатьох економічних, організаційних та соціальних проблем, зокрема, відродження та реконструкції  промислових підприємств. З'явилася  цілком нова галузь науки — соціотехніка, орієнтована на запровадження інноваційних заходів з наукової організації  праці, які мали замінити популярні  на той час за рубежем «тейлоризм»  і «фордизм».

Велике значення у становленні  цієї галузі знань мали праці російського  вченого Олексія Гастєва. На його думку, що сформувалася під впливом  західноєвропейського позитивізму, наука  про організацію праці має  створюватися на стику соціальних і  природничих наук. В останніх вона запозичує точні експериментальні методи, орієнтацію на вивчення реальних фактів.

Зважаючи на реальні потреби  виробництва, О. Гастєв пропонував замінити стару теоретичну соціологію прикладною «соціальною інженерією». Ішлося про  заміну статусу соціологічної науки, її предмета, цілей і завдань. Характеризуючи нову науку, О. Гастєв у своїй праці  «Як потрібно працювати» писав, що в  соціальній сфері має наступити  епоха точних вимірювань, формул, креслень, контрольних калібрів, соціальних нормалей. Зважаючи на захоплення сентиментальних  філософів невловимістю емоцій людської душі, учені повинні поставити  проблему повної математизації психофізіології, економіки, щоб можна було оперувати  певними «коефіцієнтами» збудження, настрою, втомлюваності, прямими і  кривими економічних стимулів.

У цей самий час інший відомий  учений з питань НОП Н. Вітке звернув  увагу на те, що керівництво технічними процесами переміщується до інженерів, які використовують методи наукового  аналізу, спостереження, експеримент. На його думку, наука є тою силою, яка концентрує досвід і знання, упорядковує їх у логічні формули  і наукові узагальнення.

На думку сучасного російського  соціолога Альберта Кравченка, з  позицій нинішнього розуміння Н. Вітке у своїх наукових поглядах тісно наблизився до відкриття економічної  соціології. Товар він тлумачив не як річ, а як певні соціальні відносини, завод — як систему соціальних відносин, а діловодство пропонував осмислювати соціологічно. Іншими словами, Н. Вітке вважав, що архів, канцелярію чи облікову систему потрібно вивчати як сукупність соціально-трудових відносин. Для цього, на його думку, потрібно видавати більше книжок з мистецтва управління персоналом, закріплення і використання кадрів, поліпшення умов праці, тобто із «соціологічних основ адміністративної роботи».

Отже, намагання раціоналізувати  організацію й управління праці  в ті роки спричинилося до появи  нової науки — соціальної інженерії  — одного з різновидів прикладної соціології. Вона являла сукупність прикладних засобів впливу на трудову поведінку  та настанови людей з метою  розв'язання соціальних проблем, на адаптацію  соціальних інститутів до умов, що змінюються, і збереження соціальної стабільності. її поява була зумовлена потребами  загальногосподарської практики, змушеної зважати на людину як свідомий активний елемент виробничого процесу. Структурно до соціальної інженерії входили  два підрозділи:

наукова організація виробничого  процесу (теоретичною основою були фізіологія і психологія);

наукова організація управління (теоретично-методологічною основою були соціологічні знання та знання соціальної психології).

Метою першого підрозділу було раціональне  поєднання людини із засобами виробництва, а другого — раціональне поєднання  і взаємодія людини з людиною  у виробничому процесі. Саме другий підрозділ мав соціальний характер і визначав соціоінженерію як науку  про спільну трудову діяльність. Як писав Н. Вітке, основною проблемою  НОП є не стільки сама праця  як проблема фізіологічна, скільки  співробітництво людей як проблема соціальної організації.

Отже, О. Гастєв і Н. Вітке визначили  структуру, предмет дослідження  і сферу застосування соціальної інженерії. При цьому НОП переводилася зі сфери технічно-організаційних заходів  у сферу соціологічного знання з  ужитковою орієнтацією.

Наукова соціологічна робота у 20-ті рр. майже повністю зосереджувалась  у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). У складі її соціально-економічного відділу з'явилася перша кафедра  соціології, яку очолював у 1918—1920 рр. Б. Кістяківський. Тут працював Кабінет  примітивної культури, який під керівництвом Катерини Грушевської досліджував  питання генетичної соціології. З 1926 р. видавався щорічник «Первісне  громадянство», де К. Грушевська опублікувала свої праці «Спроба соціологічного пояснення народної казки», «Соціологія старовини» та ін.

Український демографічний інститут, очолюваний М. Птухою, досліджував, крім іншого, біосоціальні процеси. Український  НДІ педагогіки (Харків), що його очолював В. Протопопов, видавав з 1925 р. «Журнал  експериментальної педагогіки і  рефлексології», в якому публікувалися  праці із соціотехніки. Досліди із соціопсихології та колективної  рефлексології велися Психоневрологічним інститутом, котрий очолювали О. Гейманович і В. Гаккебуш. Проблеми соціології вивчалися також етнографічним, географічним і антропологічним  товариствами.

У 30-ті рр. питання праці та управління досліджував Всеукраїнський інститут праці (м. Харків) на чолі з Федором  Дунаєвським

Учені цього інституту для вивчення механізму функціонування формальної організації та перебудови управління як багатоетапної діяльності використовували  прикладну соціологію. Спочатку аналізувалася  ситуація, визначалася проблема, потім  із застосуванням інженерних розрахунків  вивчалися зміст праці та вимоги, які вона висуває до виконавців, і на основі цього змінювалася  професійно-кваліфікаційна структура  підприємства.

Було розроблено власну методику профорієнтації, вихідним положенням якої було те, що найбільш значущими є методи, які дають  змогу виявити обдарованість  людини.

Раціоналізація праці й управління сприймалася вченими інституту  як процес соціальний. В основу його класифікації Ф.Дунаєвський поклав принцип структурної ролі функції  в системі цілого. Він вирізнив такі основні фази організаційного  процесу:

ініціації — запровадження проекту  адміністративної структури в перших реальних діях;

ординації - налагодження діяльності управлінського апарату до нормального  його функціонування;

адміністрації — оперативна робота з розв'язання управлінських проблем  у системі керівництва, що склалася.

Відповідно виокремлюються функції  — починні, упорядковуючі й розпорядчі. Тому особлива увага приділялася  в інституті аналізу розпоряджень, наказів, звітів тощо.

Соціологічні дослідження, що проводилися  вченими харківського інституту, виявили, що один зі способів ухиляння представників  адміністрації від розв'язання проблем  — перекладання своїх обов'язків  на «творчу активність мас». Проте  дрібна опіка, надмірні детальні розпорядження  також шкодять виконанню. Простий  робітник, який повинен чітко дотримуватися  інструкцій, не має можливості врахувати  ті зміни, що з'являються в будь-якій трудовій ситуації. Авторитарний стиль  керівництва з жорсткими методами контролю теж малоефективний за нормальних умов. Постійний страх покарання  травмує психіку підлеглого виконавця, викликає негативні емоції, які справляють зворотний вплив на самого керівника. Утворюється замкнуте коло соціального  напруження.

Було виявлено багато способів маскування недоліків адміністрування:

надмірне захоплення колегіальністю в процесі прийняття управлінських  рішень, штатна підміна персональної відповідальності колективною, а отже, обезособлення прийнятих рішень;

залучення керівників вищої інстанції  «для узгодження» управлінських  рішень;

виконання керівником робіт, які має  виконувати підлеглий, тощо.

Центральною концепцією харківської  наукової школи була методологія  «раціональної організації». Вона потребувала  будувати проект будь-якої управлінської  структури, виходячи не з апріорних  принципів, а з урахуванням конкретної ситуації. Для цього розроблялися альтернативні варіанти вирішення  тієї самої проблеми, що давало змогу  вибрати оптимальний.

Вивчення соціально-економічних  проблем праці й управління в  цей час не обмежувалося теоретико-методологічним аналізом. Учені харківського інституту  перебудову управління розглядали як багатоетапну діяльність. Спочатку вивчається ситуація, що склалася на підприємстві, розглядаються вузлові питання, які потрібно розв'язати. Після цього  на основі попередніх розрахунків аналізується існуюча професійно-кваліфікаційна структура в контексті змісту праці й тих вимог, які вона ставить до виконавця, і створюється  «кодекс кваліфікаційних норм». На наступному етапі будується система  «норм продуктивності», тобто вивчаються чинники продуктивності праці (стан устаткування, порядок постачання матеріалів, можливості врахування індивідуальних схильностей працівників). Такий підхід, притаманний для соціальної інженерії, потребує обробки великих обсягів емпіричної інформації, проведення численних опитувань тощо.

Інноваційна діяльність з удосконалення  соціального управління не обмежувалася соціологічними розробками. У 1922— 1924 рр. почали з'являтися психотехнічні лабораторії, які для вирішення питань профвідбору  і профконсультацій широко застосовували  тестування.

Отже, у 20—30-х роках у СРСР було зроблено спробу створити нову соціологічну науку. Однак як самостійна наука  соціологія так і не інституювалася. її розвиток стримувався насамперед через політичні обставини.

Дореволюційний досвід соціологічної  роботи повністю відкидався. Теорії зарубіжних соціологів, їхні рекомендації піддавалися  нещадній та часто несправедливій критиці. У теоретичних дискусіях соціологію почали співвідносити з марксизмом, а її теорію ототожнювати з історичним матеріалізмом.

3. «Відлига» у вітчизняній соціології 1950 - 60 років. 

“Відлига” стосовно ідеології, науки  і, зокрема її соціологічної царини настала не скоро – вищенаведений  стан проіснував близько 30 років. Перші  прояви пом’якшення ставлення до соціології відносяться сучасними  науковцями приблизно до 1958 року.

У контексті тогочасної критики  культу особистості Й.Сталіна, штучного пригнічення ряду наук, Радянська  влада здійснила доволі прогресивний крок. Це був дозвіл, даний радянським науковцям на участь у ІІІ Міжнародному соціологічному конгресі (1955 рік, Нідерланди). Цілком у дусі часу, гаслом якого  було не відставати ні у чому від  Заходу, була дещо послаблена “залізна завіса” – СРСР відвідали ряд знаних зарубіжних соціологів-теоретиків (!) – Роберт Кінг Мертон, Раймон Арон, Толкотт Парсонс. Загалом такі заходи призвели до певної, бодай часткової легалізації соціології – у 1958 році  Інститут філософії АН СРСР формує Радянську соціологічну асоціацію (РСА), у 1960 році - відділ соціології, а у 1968 році - Інститут конкретних соціологічних досліджень. До широкого поступу теоретичної соціології це, звісно відразу не призвело, але принаймні конкретні соціологічні дослідження були принципово дозволені.

Зрозуміло, що радянська влада і, відповідно, наука, не могла піти на більше. Відновлення за соціологією права проводити незалежні від тенденційної “єдино вірної” філософської науки – діалектичного матеріалізму, теоретичні пошуки, одночасно переводило б її у розряд рівноправної, а це було неприпустимо. Соціологи могли б швидко пригадати альтернативні марксизмові погляди, відшукати наукові контраргументи, похитнувши цим всі теоретичні, парадигмальні підвалини ідеології – не говорячи вже про сферу економіки, культури, права, суспільних взаємин. Тому реанімованій прикладній, спочатку ледь жевріючій, радянській соціології була виділена формальна роль допомоги у розбудові просунутого соціалістичного суспільства.

З цього, відповідно, слідувала відсутність  наукової спадкоємності напрацьованому до 1930 року соціологічному надбанню, зокрема, українській національній традиції.

Проте з часом поступ прикладної соціології все більше розгортався. В Українській РСР лабораторії конкретних соціологічних досліджень формуються у 60-х роках при Київському, Харківському, Львівському університетах та інших вищих навчальних закладах. Широка їх діяльність скоро призвела до виокремлення конкретної “промислової соціології”, представники якої опікувалася визначенням ролі “людського чинника” у промисловій сфері. Цій тематиці загалом були присвячені наукові публікації у періодичних збірках “Соціальні дослідження”, а також у “Інформаційному бюлетені РСА”. Згодом результати вже масштабних прикладних досліджень неминуче почали теоретично узагальнюватися, зокрема, у працях “Соціологія у СРСР”, “Соціологія та ідеологія”,  “Соціологія і сучасність”.

Зрозуміло, що серед спеціальної  теоретичної, а, тим більше, перекладної  соціологічної літератури у кінці 1960-х років офіційно видавалася лише невелика кількість такої, що не суперечила доктринам марксизму. Разом з  тим, негласний попит був значно ширший і його частково задовольняв  так званий “самвидав” – таємно надруковані і тиражовані на приватних  побутових друкарських машинках (або напіваматорським фотографічним  способом) переклади соціологічних  праць.

Таким чином, “другий”, посталінський  старт радянської соціології може бути охарактеризований як порівняно  менш масштабний, аніж “перший” –  після жовтневої  революції.

Подальший її розвиток супроводжується  рядом вад, джерело яких цілком зрозуміле  читачеві. Серед таких негараздів, зокрема, виділимо:

- брак кваліфікованих фахівців, який позначався на кількості  та якості досліджень;

- суто емпірична спрямованість.

Разом з цим зазначимо, що радянська  наука загалом сприяла розвиткові і вдосконаленню соціологічних  дослідницьких методик. Проте права  узагальнювати результати досліджень, робити об’єктивні висновки, відшукувати  нові закономірності соціологія була позбавлена – це намагалися робити представники марксистської науки  – цілком очікуваним тенденційним, заідеологізованим або надто  загальним чином.

Розвиток радянської соціології знає також і намагання повернути  соціології статус незалежної науки. Вони, як зазначають дослідники, були здійснені  такими науковцями, як Ю.Левада, Н.Наумова, Р.Ривкіна. Дискутуючи (!) з ортодоксами  марксизму, вони відстоювали тлумачення соціології як не лише прикладної, але  й теоретичної дисципліни, яка  базується на емпіричних дослідженнях.

Такі спроби не пройшли непомітно, на початку 70-х років у СРСР було відновлено ідейні утиски стосовно всіх науковців, незгодних з панівною ідеологією. Активна діяльність соціологічних  закладів АН СРСР була припинена або  призупинена, відбувалося знищення ідеологічно невитриманих соціологічних  праць, масові звільнення провідних  соціологів з високих посад і  заміна їх ідеологічно бездоганними функціонерами.

Загалом це знову призвело до “жевріння” радянської соціології на зламі 70-80-х  рр. ХХ ст. У другій половині 70-х –  першій половині 80-х років радянська  соціологія стала млявою, нединамічною наукою, інтерес до неї у суспільстві  різко впав. Такі, загалом малосприятливі для нормального і природного розвитку соціології умови відбилися  і на вітчизняній науці На початку 60-х, як і загалом у СРСР, в Україні  відновлюється практика конкретних соціологічних досліджень, результати яких часом навіть не друкувалися. Формально  у Інституті філософії АН УРСР діяв відділ соціології (відкритий у 1968 році), під егідою якого видався збірник “Філософія і соціологія” - питома вага у ньому праць соціологічної тематики була невелика.

Під кінець 1970-х років конкретно-соціологічні пошуки пожвавилися – соціологічні відділення і кафедри організуються  при університетах Києва, Харкова, Львова, Одеси, Дніпропетровська, Луцька, нечисленні наукові видання доповнюються часописом “Соціологічні дослідження”.

Чергова хвиля ідеологічного пресингу у СРСР соціологічних штудій відбулася  у середині 80-х років – вона була пов’язана з порівняно немасштабною дискусією про предмет соціологічної  науки. Інститут соціологічних досліджень АН СРСР був реорганізований у Центр опитувань суспільної думки. Назрівали нові гоніння на соціологію.

Проте на заваді черговій “забороні” соціологічної науки стала наступаюча у СРСР “перебудова”. З історичної точки зору практично миттєво зникли будь-які формальні перепони, стримуючі розвиток теоретичної її галузі – їх було скасовано Постановою Політбюро ЦК КПРС “Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціології у розв’язанні вузлових проблем радянського суспільства” (1988 рік).

Соціологія раптово була оголошена  потужним інструментом перебудовчих процесів та нової ідеології. Різким контрастом виглядає такий “дозвіл” – на відміну  від минулого стану, проте він  дійсно таким і був. Інститут соціологічних  досліджень АН СРСР перейменовують у  Інститут соціології АН СРСР, а Вищі партшколи – у Соціально-політичні інститути з підготовки соціологів та політологів. Численні наукові публікації настійно наголошували на помилковості одного лише марксистського наукового підмурівку - тривалий період боротьби радянської соціологічної науки за її самостійність завершився перемогою, яку принесли зовнішні сприятливі обставини. Проте чи була штучно ослаблена радянська соціологія готовою до такої раптової свободи? 

В Українській РСР відбувалися  аналогічні процеси – у 1990 році утворюється  Інститут соціології АН України (тепер  Інститут соціології НАНУ), Соціологічна асоціація України (САУ), у ряді ВНЗ  відкриваються факультети та відділення для підготовки фахових соціологів, започатковуються спеціальні соціологічні, утворюються Ради з захисту дисертацій на здобуття ступеня кандидата і  доктора соціологічних наук. Дослідники цілком справедливо зазначають, що саме з цього часу починається новітній розвиток вітчизняної соціології саме як української.

4. Особливості розвитку української соціології в радянський період

Особливістю розвитку української  соціологічної думки є те, що він  за часів колишнього СРСР відбувався під сильним ідеологічним тиском і за свідомого гальмування дослідницьких  міркувань, штучного роз'єднання вчених на тих, хто працював на батьківщині, і тих, хто був змушений перебувати в еміграції. Проте вільний від  ідеологічного тиску розвиток української  соціологічної думки за кордоном мав вагомі результати — з'явилися  соціологічні праці, які стали науковою класикою.

Як справедливо стверджує відомий  сучасний вітчизняний соціолог В. Танчер, доробок учених з України міг  бути значно більшим, коли б у 20-ті рр. XX ст. значну їх частину не було «витіснено»  за кордон, а соціологічну науку, по суті, було ліквідовано як непотрібну у світлі «раз і назавжди» відкритих  марксистсько-ленінських законів суспільного  розвитку.

У 30-ті рр. — період репресій і терору — марксизм остаточно став єдиною ідеологічною основою нашого тогочасного  суспільства, а історичний матеріалізм  — соціологією марксизму. Відтак соціологічні дослідження вже не вкладалися в рамки філософської теорії і були винесені за її межі. Це й стало теоретичною передумовою  зруйнування і повного занепаду соціології в СРСР. Тоталітарному  режиму не потрібні були соціологічні дослідження, бо вони, спираючись на точні  факти, суперечили пропаганді так званих соціалістичних досягнень. Ініціаторів  і прихильників спроб започаткувати  відповідні соціологічні інституції піддавали  репресіям, а саму ідею засуджували  як вияв буржуазного націоналізму. На соціологію наліпили ярлик «буржуазної  науки», вона втратила самостійність, а незабаром перестала існувати як соціальний інститут. Окремі соціологічні проблеми досліджувалися в рамках суміжних дисциплін: історичного матеріалізму, психології, статистики, демографії.

Період 30-х—кінця 50-х рр. характеризувався браком інтересу до проблем соціології, особливо теоретичних і методологічних. Майже не було спроб систематизувати  дослідження, спрямовані на формування соціології як науки. Причинами цього  були, як уже зазначалося, невдала  спроба створити особливу, «марксистську» соціологію, а також недостатній зв'язок соціологічних знань із суспільною практикою.

Вітчизняна соціологія того часу була в цілковитій ізоляції від світової науки. Ігнорувалося будь-яке знання, котре не відповідало марксистсько-ленінському  тлумаченню соціальної реальності, культивувалася нетерпимість до інакомислення. Вітчизняні соціологи не могли використати  всього того, що було створено світовою наукою. Бракувало і фактичного матеріалу, бо суто соціологічні дослідження в  СРСР заборонялися.

Зі зміною політичної ситуації в  кінці 50-х — на початку 60-х рр. XX ст. розпочинається відродження соціології. У цей час проводяться соціологічні дослідження впливу НТП на соціально-професійний  склад робітників, їх ставлення до праці. Широкого розвитку набуло соціальне  планування. Плани соціально-економічного розвитку розроблялися для підприємств, міст, цілих регіонів. Це сприяло  вдосконаленню методики соціологічних  досліджень, отриманню практичних навичок  цих досліджень соціологами-самоуками. Було одержано багато фактичного матеріалу  про реальну соціальну дійсність  у СРСР.

Від 1968 р. соціологія розвивається в  Україні як окрема наука. У складі Інституту філософії Академії наук почав функціонувати підрозділ  соціології, стали широко друкуватися  соціологічні розвідки, поновилося видання  часопису «Філософська та соціологічна думка», що його було започатковано 1927 року. Починаючи з 1989 р. часопис видавався  українською і російською мовами. У ньому висвітлювалися питання  методології та методики соціологічних  досліджень, соціальної статистики, історії  розвитку соціології, досягнень вітчизняної  та світової соціології, соціологічного відображення процесів демократії та інших реалій нашого суспільства.

Історія розвитку української соціологічної  думки відтворює не лише загальні закономірності становлення соціологічного знання, а й віддзеркалює вітчизняні проблеми. Українське суспільство потребує об'єктивного тлумачення власної  природи, своєї ролі й місця у  світовій цивілізації.

У середині 80-х р., з початком революційного  оновлення суспільства, усвідомлюється нагальна потреба в соціологічних  дослідженнях, змінюється ставлення  до соціології, суттєво переглядається багато усталених у радянській науці  поглядів на суспільство. Це зумовлювалося  передовсім необхідністю наукового  осмислювання сучасних трансформаційних соціальних процесів. 90-ті рр. в розвитку української соціології позначені  її інституціалізацією як однієї з  провідних суспільних наук.

Яскравим виявом цієї тенденції  було створення самостійного Інституту  соціології в системі Академії наук України. Першою соціологічною установою  в Україні був створений наприкінці 60-х рр. XX ст. відділ методології і  техніки соціологічних досліджень в Інституті філософії АН УРСР, який очолив відомий філософ М. Попович. З 1983 р. це вже відділення соціології Інституту філософії, а з 1990 р. —  Інститут соціології. Посаду першого  директора Інституту соціології обіймав академік Ю. Пахомов, а в 1982 р. його місце заступив відомий  фахівець з питань економічної соціології В. Ворона.