Рыночная экономика. 5

 
 
 

Зміст 
 

  1. Вступ 
  2. Сутність саморегульованої ринкової економіки
  3. Регульована економіка
  4. Конкретні моделі ринкової економіки
  5. Висновки
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

             Модели організації ринкової економіки – це дуже актуальна тема, особливо у цей період, коли Україна намагається зробити свою конкретну модель, якаб відповідала теперішнім умовам . Від моделі залежить поведінка держави, як на внутрішній так і на світовій арені.

               В результаті виникнення суспільного поділу праці, приватної власності на засоби виробництва й економічного відокремлення товаровиробників суспільне виробництво набуває товарної форми. На певному етапі розвитку (капіталізм) ця товарна форма стає пануючою, а товарно-грошові відносини починають опосередковувати   практично   всі відносини суспільства. Економіка, в якій товарно-грошові відносини є пануючими, в літературі отримала назву „ринкової економіки”. Ключовим   елементом   конструкції   "ринкова   економіка"   є ринок.

             Ринок – це сукупність економічних відносин між людьми у сфері обміну. Ринкові відносини суттєво відрізняються в  різних  країнах  за  ступенем  розвитку, особливостями модифікації, рівнем зрілості, історичними, соціальними та іншими ознаками. "Ринок" для американця, західноєвропейця, японця виглядає по-різному, й це цілкем природно, якщо врахувати, що американська "ринкова економіка" тяжіє до класичної моделі підприємництва,  французька  - до державного „дирижизму”, західнонімецька – до "соціального ринкового господарства", а японська - до „корпоративного патерналізму”. Відповідно до  цього  Україна  повинна  мати  ринок, який  би відповідав її національним особливостям, а не американським або європейським.

             У той же час у всіх названих країнах ринок має цілком визначений набір загальних ознак, який дає можливість судити про ступінь розвитку ринкових відносин. Взагалі „ринкова   економіка”  -   поняття  досить загальне,  певною мірою -  абстракція. Тому сказати, що країна переходить до ринкової економіки - значить не сказати нічого. В реальному житті ринкова економіка, відображаючи ступінь розвитку соціально-економічних відносин суспільства, виступає в певних конкретних формах (моделях), що відповідають сукупності умов (економічних, соціальних, історичних, географічних та ін.), у яких знаходиться дана країна. Це означає, що не існує абстрактної ринкової економіки, впровадження якої могло б забезпечити економічне зростання, а є її конкретні типи й форми.

          Ринкова економіка виступає в двох основних формах: саморегульованій і регульованій. Саморегульована представлена нам вільним ринком. А регульована представлена такими загальними моделями: економічний лібералізим; державний дирижизм; соціально-ринкове господарство; корпоративний патерналізм; планово-ринкове господарство.

          Метою моеї роботи є ознайомлення і аналіз ринкової економіки, а саме регульованої і самерегульованої. А також розгляд і характеристика конкретних економічних моделей, які існують у світі. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Сутність  саморегульованої ринкової економіки 

       Класична політична економія ще з часів А. Сміта розглядала ринок як організацію господарства, за якої відбувається вільна гра ринкових сил. Реалізуючи свої інтереси, економічно вільна людина поліпшує свій добробут і водночас примножує багатство суспільства. Вважалося, що суперечностей між людиною і суспільством не існує. Інтереси суб'єктів ринку гармонізує конкуренція, завдяки якій досягається економічна рівновага як рівновага інтересів. Вирівнюючи попит і пропозицію, конкуренція відновлює пропорційність, забезпечуючи саморегуляцію економіки. Державі за ринкової економіки відводилася другорядна роль, а саме: забезпечення національної оборони, організація громадського порядку, емісія великих банкнот, будівництво та утримання деяких громадських споруд (доріг, мостів тощо).

          Можно дати таке визначення: „Саморегульовання ринкове”— це наявність у ринковому механізмі компонентів та елементів, завдяки яким він здатний без активної регулюючої ролі держави або через незначне опосередковане її втручання забезпечувати процес взаємодії суб'єктів індивідуальної капіталістичної власності та суб'єктів господарювання, а також узгодження їхніх інтересів з метою привласнення максимальних прибутків. Саморегульовання почало формуватися на початку XVI ст. і завершилося в середині XIX ст. Воно базується на приватній капіталістичній, частково приватній трудовій власності та адекватній їм формі господарювання і здійснюється через механізм вільної конкуренції, стихійного переливання капіталів усередині галузей і між ними, ринкового ціноутворення, коливання попиту і пропозиції та ін. Зворотний зв'язок між елементами саморегульованої ринкової економіки відбувався передусім через механізм ціноутворення, стихійного коливання цін навколо ринкової вартості. Вперше саморегульовання ринкове теоретично обгрунтував Адам Сміт, запровадивши у науковий обіг термін ''невидима рука”.

„Невидима рука”Адама Сміта

            Без особливих коментарів А. Сміт викладає читачеві  положення про „невидиму руку”. При цьому не можна виключити, що ідею автор „Багатства народів” запозичив із памфлетів меркантилістів XVII ст., де йшлося про те, що економічна поведінка передбачає передусім прибуток, а для цього державі слід захищати в своїх егоїстичних інтересах вітчизняних підприємців.

             Але А. Сміт анітрохи не повторює меркантилістів. У його книзі суть "невидимої руки" полягає у пропаганді таких суспільних прав і умов, за яких завдяки вільній конкуренції підприємців і через їх власні інтереси ринкова економіка буде якнайкраще вирішувати суспільні завдання і приведе до гармонії власну і колективну волю з максимально можливою користю для всіх і кожного. „Кожен індивід намагається використати свій капітал так, щоб він приніс найбільший прибуток. Він, як правило, не має наміру забезпечувати суспільні інтереси і не знає, наскільки він їх забезпечує. Він опікується лише своїм власним добром, дбає лише про власну користь. І в цьому ним керує невидима рука аби досягти мети, яка не є частиною його намірів. Дбаючи про свої власні інтереси, він часто забезпечує інтереси суспільства ефективніше, ніж коли він має намір забезпечити їх насправді,” — відмічає А. Сміт.

             Іншими словами, „невидима рука” незалежно від волі і намірів індивіда — „економічної людини” — направляє її і всіх людей до найкращих результатів, користі і до більш високих цілей суспільства, ніби тим самим виправдовуючи прагнення людини-егоїста ставити власний інтерес вище суспільного. Таким чином, смітовська „невидима рука” припускає таке співвідношення між „економічною людиною” і суспільством, тобто „видимою рукою” державного управління, коли остання, не протидіючи об'єктивним законам економіки, перестає обмежувати експорт й імпорт і виступати штучною перешкодою „звичайному ринковому порядку”.

             Звідси ринковий механізм господарювання, а за Смітом — „очевидна і проста система звичайної свободи”, завдяки „невидимій руці” завжди буде автоматично зрівноважуватися. Державі ж для досягнення правових й інституціональних гарантій і визначення межсвого невтручання зостаються, як каже А. Сміт, „три надто важливі обов'язки”. До них належать: витрати на суспільні роботи (щоб створити й утримувати суспільні споруди і суспільні заклади, забезпечувати винагороду викладачам, суддям, чиновникам, священикам та іншим, хто служить інтересам „державотворця і держави”); витрати на забезпечення військової безпеки; витрати иа здійснення правосуддя, включаючи охорону прав власності. Таким чином, смітовський господарсько-суспільний устрій спирається на гру приватних інтересів у межах і під захистом права.

              В кожному „цивілізованому суспільстві” діють всесильні і невідворотні економічні закони — це і є мотивом методології досліджень А. Сміта. Ці закони діють поза бажанням людей і часто всупереч їх волі. Вводячи у такій формі в науку поняття про об'єктивні економічні закони, Сміт зробив важливий крок уперед. Цим він по суті поставив економічну теорію на наукову основу.                           

             Неодмінною умовою дії економічних законів є, за А. Смітом, вільна конкуренція. Він вважає, що тільки вона в змозі позбавити учасників ринку влади над ціною, і чим більше продавців, тим менш імовірний монополізм, тому що „монополісти, підтримуючи постійну нестачу продуктів на ринку і ніколи не задовольняючи повністю дійсний попит, продають свій товар набагато дорожче від дійсної ціни і підвищують свої доходи...” На захист ідеї вільної конкуренції А. Сміт засуджує виключно привілеї торгових компаній, закони про учнівство, цехові постанови, закони про бідних, вважаючи, що вони (закони) обмежують ринок праці, мобільність робочої сили і масштаби конкурентної боротьби. Він також переконаний, що як тільки представники одного і того самого виду торгівлі і ремесла збираються разом, їх розмова рідко коли не закінчується „. ..змовою проти покупців або будь-якою угодою про підвищення цін”. Розкриваючи механізм „невидимої руки” у сучасних умовах, лауреат Нобелівської премії з економіки Фрідріх фон Хайєк (1899 — 1988) відмічає, що конкуренція через механізм цін інформує учасників ринку про можливості, якими вони можуть скористатися для ефективного використання тих обмежених ресурсів, якими розпоряджається суспільство. Водночас ринок сприяє концентрації знань, умінь і навиків, які розсіяні у суспільстві і можуть бути використані для виробництва товарів. Саме так Ф. Хайєк розглядає конкуренцію як процедуру відкриття.

           Роль конкуренції якраз і полягає в тому, що завдяки їй на ринку виникає і підтримується спонтанній порядок, який не залежить від чиєїсь волі, бажання і намірів. Хоч кожний намагався досягнути на ринку своєї мети чи користі, але ці намагання, зіштовхуючись у ході конкуренції одне з одним, незалежно від бажання учасників ринку, об'єктивно координуються і коригуються, і в результаті безсвідомо, за їх „спиною”, виникає спонтанний самовільний, ніким непередбачений порядок, який виявляється в установленій рівновазі між попитом і пропозицією. Ф. Хайєк пише: „Такий порядок зводиться до взаємопристосування індивідуальних планів і здійснюється за принципом, який ми услід за природничими науками, що також звернулися до вивчення спонтанних порядків (або „самоорганізуючих систем”), стали називати „від'ємним зворотним зв'язком”.

          Цей принцип, уперше якісно сформульований у загальній формі в кібернетиці, дійсно переконливо пояснює процес утворення стабільної ринкової ціни. Коли попит на товари перевищує пропозицію, тобто виникає дефіцит, тоді ціни на них зростають. І навпаки, якщо пропозиція перевищує попит, то ціна на товари падає. У такому випадку ринок являє собою самоорганізуючу або самокеруючу систему. Ф. Хайєк характеризує ринок, як складну високоорганізовану структуру, де відбувається процес несвідомої самоорганізації.

                               Принципи саморегульваної економіки

              Ці принципи засновуються на свободі людини, її підприємницьких талантах і на справедливому ставленні до них держави. Даних принципів мало - їх можна полічити на пальцях однієї руки, однак їх важливість для самого поняття ринкової економіки важко переоцінити.

          Перший – це свобода вибору й видів форм діяльності. Природно, економічна свобода, як і політична, соціальна, духовна, етична, обмежена межами, що суспільно встановлюються,  що не дозволяють їй вилитися в анархію. Без системи суспільних обмежень свобода одних стане засиллям для інших. Але в той же час наявність обмежень не свідчить, що в умовах їх дії свобода взята в зазделегідь задані рамки. Головний принцип ринкової економіки декларує право будь-якого господарюючого суб'єкта вибирати доцільний вид економічної діяльності і здійснювати цю діяльність в будь-якій формі, що допускається законом.  Закон же покликаний обмежувати і забороняти ті види економічної і господарської діяльності, які представляють реальну небезпеку життю і свободі людей, суспільній стабільності, суперечать нормам моралі. Все інше повинне бути дозволене як в формі індивідуальній трудовій, так і в її колективних і державних формах діяльності.

               Другий – рівноправність форм власності. Цей принцип свідчить: економічні права кожного з даних суб'єктів, включаючи можливості здійснення економічної діяльності, обмеження, податки, пільги, санкції, повинні бути адекватні для всіх суб'єктів. У тому значенні, що вони не залежать від форми власності, існуючої на даному підприємстві. Мова йде про те: щоб не створювати  „особливих” умов спеціального режиму сприяння за ознакою форми власності, ставлячи у вигідне положення одну з них і в невигідне - іншу. По суті, це передумова чесної конкуренції різних форм власності.

            Наступний – це незалежність господарювання. Ринковій економіці властиві процеси саморегулювання, що розповсюджуються не тільки на управління підприємством, але і на його створення і ліквідацію. Причому, на відміну від умов державної регульованої економіки, в рамках ринку підприємства незалежні від різного роду державних директив, а в ідеалі - залежать тільки від фінансового становища на самому підприємстві.  
 
 

Сучасні погляди на саморегульвану економіку і на її модель: вільний ринок

              Нині економісти вважають, що ринок не можна назвати повністю самоорганізованою системою, яку можна запускати і вона буде працювати далі без перебоїв, як це випливає навіть із самої природи соціально-економічної системи, де діють люди, наділені свідомістю і тому здатні коригувати недоліки самоорганізації зовнішньою організацією. Але вся суть полягає у тому, що, по-перше, самоорганізацію не можна протиставляти організації, а слід розглядати їх як взаємодоповнюючі фактори; по-друге, зовнішня організація управління і регулювання має відповідати вимогам і внутрішнім можливостям самоорганізації системи.

        Також треба зауважити, що класично описана А.Смітом ринкова саморегульована економіка була лише етапом у розвитку ринкової економіки взагалі. Вона відповідала саме тим умовам, які її породили і які вона обслуговувала. А саме:

  1. Суспільне виробництво в той час являло собою сукупністьвеличезної маси відносно невеликих за розмірами і відокремлених одне від одного виробництв.
  2. Пануючою формою власності була приватна індивідуальна вдвох її вида х: трудова і нетрудова.
  3. Користування суспільними товарами ще не набуло такого значення, як в сучасну епоху. Отже, не було нагальної потреби регулювати їх споживання суспільством.
  4. Суспільні  потреби ще не вийшли за межі індивідуальнихприватних господарств, і конфлікти, які виникали на їхній основі, не загрожували основам існуючого ладу.

             А. Сміт сам визнавав, що достоїнства ринкового механізму проявляються повністю лише тоді, коли присутня система стримувань і противаг досконалої конкуренції. За таких умов ринки генеруватимуть ефективний розподіл ресурсів, так що економіка перебуватиме на межі виробничих можливостей (МВМ). Коли всі галузі є об'єктами стримувань і противаг досконалої конкуренції, ринки можуть забезпечити ефективну товарну номенклатуру за найефективніших технологій та використання мінімальної кількості ресурсів.

            Коли виникає недосконала конкуренція, то суспільство рухається всередину від МВМ. Це може статися, наприклад, коли єдиний продавець або монополіст підносить до небес ціну товару з метою отримання додаткових прибутків. Виробництво цього товару зменшується порівняно з найефективнішим рівнем, а через це терпить ефективність економіки. Коли мало продавців, існує недостатньо стримувань для того, щоб забезпечити визначення цін витратами виробництва. І за такої ситуації магічна властивість "невидимої руки" ринків може зникнути. 

             А. Сміт відкрив цікаву властивість конкурентної ринкової економіки. За досконалої конкуренції, без невдач ринку, ринки витискують з доступних ресурсів настільки багато корисних товарів і послуг, носкільки це можливо. Проте коли сили монополії або збитки від забруднення навколишнього середовища, або інші подібні невдачі ринку стають надто поширеними, ці чудові властивості "невидимої руки" можуть зійти нанівець. 
 

Регульована економіка 

              При всьому цьому навіть у найсприятливіші часи ідея вільного ринку не була безапеляційною. Так, ще Роберт Мальтус у трактаті „Досвід про закон народонаселення”(1798р.), висловлюючи сумнів щодо оптимістичної віри А.Сміта в саморегулювання економічних пропорцій лише за допомогою „невидимої руки” ринку, доводив, що при відсутності спеціальних заходів з боку держави неконтрольоване зростання народонаселення приведе до перенаселення й зубожіння суспільства, краху всієї економічної системи. А Карл Маркс у своїй теорії додаткової вартості довів, що механізм „вільної гри ринкових сил”, по крайніх меж загострюючи внутрішні суперечливості капіталізму, неминуче формує умови переходу до нового суспільного ладу, де макроекономічні пропорції будуть формуватися свідомо.

            Історичний досвід переконливо довів справедливість таких оцінок можливостей механізму саморегуляції. Зокрема, він показав, що вільна гра ринкових сил (конкуренція, вільне ціноутворення) як породження дрібного, економічно відокремленого приватного виробництва, об'єктивно (особливо вільна конкуренція) завдяки концентрації і централізації капіталу, веде до виникнення великого виробництва і його монополізації. Велике ж виробництво, монополізм, виникнувши, ставлять нові вимоги до ринкового середовища, яке їх обслуговує. По-перше, велике й складне виробництво не може ефективно розвиватися без його певного регулювання. По-друге, монополізм зі своєю спрямованістю на монопольний прибуток вступає у протиріччя з вільною грою ринкових сил.

            Одночасно з цим, вдосконалення технології виробництва привело до ускладнення машин і їхнього подорожчання, що збільшило потреби підприємців у капіталі. Це послужило поштовхом до утворення акціонерних товариств, що з одного боку, значно розширило фінансові можливості підприємств, а з іншого, сприяло подальшій концентрації виробництва й капіталу. Останнє ж об'єктивно обмежувало сферу вільної гри ринкових сил.

Отже, слід констатувати, що в процесі свого  подальшого розвитку реальні економічні системи все більше віддалялися від ідеальної  ринкової   моделі.

            Економічному регулюванню можливо дати таке визначеня — це цілеспрямовані дії різних суб'єктів господарської діяльності, що забезпечують розвиток економіки, використання економічних законів, узгодження інтересів і вирішення економічних суперечностей. Регулювання економічне охоплює певні ланки господарства і відповідні їм відносини економічної власності. Оскільки категорія „господарство” щодо структури суспільного способу виробництва та економічної системи, крім відносин економічної власності, включає продуктивні сили, техніко-економічні та організаційно-економічні відносини і господарський механізм, об'єктами регулювання є:

1) продуктивні  сили;

2) техніко-економічні  відносини (відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації);

3) організаційно-економічні  відносини (маркетингова діяльність, система менеджменту та ін.);

4) відносини  економічної власності; 

5) господарський  механізм.

 Отже, воно спрямоване на розвиток  економічної системи, окремих її ланок, досягнення рівноваги економічної системи. Головними суб'єктами регульованної економіки за сучасних умов є: держава, корпорації, наднаціональні органи, окремі індивіди. Істотним для досягнення рівноваги сучасної економічної системи є державне економічне регулювання. Оскільки до складу сучасних продуктивних сил належать людина, засоби праці, предмети праці, використовувані людьми сили природи, форми та методи організації виробництва, наука й інформація, регулювання системи продуктивних сил передбачає регулювання процесу взаємодії цих елементів і кожного з них зокрема, використання законів певної підсистеми та вирішення її суперечностей. 

Соціально-ринкова  економіка 

         Соціально-ринкова економіка – це тип господарської системи, діяльність соціально економічних інституцій якої спрямована на досягнення соціальної справедливості, захищенности, високого рівня та якості життя населення. Тобто основна ідея цього господарства полягає в тому, щоб принцип ринкової свободи повинен бути взаємопов’язаним зпідтримкою соціальної гармонії. Така гармонія досягається спеціальним механізмом. А саме: економічне регулювання і координація діяльності відбувається в першу чергу через ринок, в разі ж виникнення загрози, що розвиток ринкових процесів приведе до соціальне небажаних і несправедливих наслідків, держава втручається з тими чи іншими корегуючими заходами.

Головними її особливостями є такі:

підвищена роль держави через володіння часткою підприємств, надання субсидій окремим виробництвам;

розвинена система різноманітних програм соціального забезпечення населення;

участь  представників працівників фірм у роботі рад директорів компаній;

використання  державою індикативного планування для визначення цілей розвитку та застосування стимулів для їх досягнення.

            Соціально-ринкова модель економіки в країнах з перехідною економікою розглядається як основна, оскільки перехід до неї може бути сприйнятий як найлегший, оскільки її вважають такою, що найповніше зберігає рівень соціальних гарантій, які були властиві адмішстративно-господарській системі. Соціально-ринкова модель економіки поширена в країнах Європи.

                                             Планування ринкове.

       Функціонування будь-якої економічної системи передбачає взаємозв'язок виробництва зі споживанням ресурсів і потреб для задоволення природної мети суспільного виробництва. Цей процес створює «форму організації суспільного виробництва». Вона є координаційним механізмом забезпечення пропорційності та збалансованості між окремими сферами, галузями та елементами національної економіки. Такий механізм забезпечує: виявлення структури і обсягу громадських потреб та їх облік у вигляді системи показників, що формалізують основні параметри відтворювального процесу; алокацію економічних ресурсів відповідно до потреб; підтримання рівноваги між виробництвом та споживанням у цілому. Одержавлення власності і підприємництва стало економічною передумовою такого способу зв'язку виробництва і споживання, як планове господарство.

            В узагальненому вигляді планова економіка - це економічна система, в якій головні процеси визначає плануючий економічний орган, що домагається реалізації основних економічних цілей за допомогою обов'язкових планів розподілу ресурсів та обсягів виробництва.

            Означені плани розроблялися ієрархічно організованою адміністративною структурою при безпосередньому нагляді з боку партійного керівництва. Система планового управління в тому вигляді, як вона склалася у 30-40-х роках минулого століття, мала свою господарську логіку і характеризувалася внутрішньою єдністю та відлагоджсністю всіх її елементів і ланок згори донизу. Практично всі важелі управління в ній були сконцентровані нагорі, й централізований план включав, по суті, всю розгорнуту систему показників і завдань, які визначали обсяги і номенклатуру виробництва, капітальні вкладення, ліміти підрядних робіт, матеріальних витрат. Це означає, що не тільки планувалися параметри зростання, а й гарантувалися їхнє матеріальне забезпечення, збут продукції. Подальша дія механізму управління зводилася до поетапної адресної дезагрегації цих показників і завдань до підприємств та до контролю за виконанням їх. Цьому відповідала й жорстка система фондової організації матеріально-технічного постачання. Вона реально забезпечувала план ресурсами, переважно бюджетна форма фінансування витрат, централізована система ціноутворення і оплати праці. Це був класичний тип планування.

Державний дирижизм 

            Дирижизм – політика активного державного регулювання економіки. Державно-керована ринкова економіка властива країнам Азійсько-Тихоокеанського регіону та Японії. Вона відрізняється найбільш тісною взаємодією держави і підприємницьких структур.

         До особливостей цієї моделі  слід віднести такі:

- підвищення  ролі держави;

- широке  застосування промислової політики в сфері використання                       „проривних” технологій і проектів;

- державні  інвестиції в основний капітал;

- зміцнення  державного сектору економіки;

- збереження соціальних гарантій та пільг, стимулювання попиту.

            Теоретично в країнах з плановою економікою можна було йти до ринку шляхом реалізації моделі одержавленого ринку, в якому державні підприємства зорієнтовані на максимізацію прибутку при одночасному визнанні ціни робочої сили як товару. За цією моделлю управління підприємствами мали б здійснювати керівники, що є найманими менеджерами. У такий спосіб можна створювати ринок товарів та робочої сили. Водночас ринок капіталу так сформувати не можна, оскільки держава за такої моделі не відмовляється від монопольного володіння капіталом. У цілому така модель неспроможна забезпечити вільне перетікання ресурсів з одних сфер до інших.  

Економічний лібералізм 

           Економічний лібералізм – це певний тип соціально-економічної політики, зор ієнтованої на забеспечення умов розвитку інституцій приватної власності, вільного ціноутворення, вільної конкуренції, свободи торгівлі, занять і угод, вільного доступу на ринки тощо для зростання добробуту кожного індивіда зокрема і суспільства загалом. Систему вільного підприємництва розглядається, як природна форма раціональної господарської діяльності, а вільний ринок – як єдино можливий ефективний регулятор господарських процесів, що забеспечує оптимальний розподіл і використання обмежених ресурсів. Ліберальна економіка характеризується мінімальним втручанням урядових структур у механізм взаємодії підприємців і робітників. Роль  профспілок дуже послаблена. Підприємець укладає договір з найманцем, виходячи з конкретної сутуації ринку праці і також може звільнити робітника без згоди профспілкової організації. Це надає йому гнучкості поведінки в ситуаціях, коли єкономічна кон”юктура вимагає оперативного скорочення персоналу. Стосунки між підприємцем та робітником будуються, в першу чергу, на професійних якостях робітника: кваліфікація, освіта, сумлінна праця.