Шлюб і родина
Шлюб і родина
Детальніше: Шлюб у
Стародавньому Римі
В ранній період історії
Риму вважалося за мету і головну
суть життя громадянина – наявнсть
власного дому та дітей, при цьому
сімейні відносини не підкорялися
закону, а регулювалися традиціями.
Основний принцип побудови римського
суспільства – це опора на елементарний
осередок суспільства - сім’ю (фамілію).
Родинні зв’язки базувалися не тільки
на кровній спорідненості, але й на усиновленні.
Декілька споріднених родин формували
рід (лат. gens), найвпливовіші з них грали
важливу роль у політичному житті.
До складу римської
родини входили не тільки мати і
батько, але й незаміжні дочки,
сини, їх дружини та діти. Також родина
включала в себе слуг, рабів та все
домашнє майно.
Голова родини (лат.
pater familias) – батько – мав необмежену владу
(лат. patria potestas), яка була оформлено законодавчо
і розповсюджувалася на всіх членів фамілії.
Практично всі рішення щодо членів родини
батько приймав самостійно. Влада батька
заключалася в тому, що він міг за своїм
бажанням видати дочку заміж або розлучити,
продати дітей у рабство: при народженні
дитини він визначав долю новонародженого:
він або визнавав дитину, або наказував
вбити, або покидав без усякої допомоги.
Patria potestas розповсюджувалася
також на дорослих синів та їх сім’ї. Батько
одноособово володів усім майном родини.
Навіть досягнувши повноліття та одружившись,
син залишався безправним у родині. Він
не мав права володіти будь-якою нерухомістю
за життя батька. Лише після його смерті,
згідно із заповітом, син отримував батькове
майно у спадок та ставав повноправним
громадянином і головою своєї родини.
Жінка знаходилася
у волі чоловіка, тому що вона, за словами
Теодора Моммзена, «належала тільки
родині і не існувала для общини». В римських
родинах жінка мала великі права, адже
вона займалася управлінням господарством.
Вона була повновладною хазяйкою в домі.
Вважалося хорошим тоном, коли жінка добре
упорядковувала сімейних побут, звільняючи
чоловіка для важливіших державних справ.
Залежність жінки від чоловіка обмежувалася,
по суті, майновими відносинами; володіти
та розпоряджатися майном без дозволу
чоловіка жінка не могла.
На відміну від
грецьких жінок, римлянки могли вільно
з’являтися поміж люди, іздити в
гості, бувати на урочистих прийомах,
причому, незважаючи на те, що вищу владу
в родині мав батько, вони були захищені
від його свавілля. Але заняття політикою
не було жіночою справою, жінці не дозволялося
бути присутньою на народних зборах.
Батьки родин ще,
як правило, одружували своїх дітей,
керуючись тогочасними моральними
нормами і власними міркуваннями. Видати
заміж дівчину батько міг з 12-річного віку,
а юнака – з 14-річного.
Римське право передбачало дві форми узяття шлюбу:
«під рукою» (лат. cum manu), тобто дочка, виходячи заміж, переходила з-під влади батька під владу чоловіка, точніше голови його родини, і її приймали в сім’ю чоловіка. Такий вид шлюбу існував до пізньої Республіки.
«без руки» (лат. sine manu)
– форма шлюбу, що частково змінила cum
manu. При ньому жінка, одружившись, не переходила
під владу чоловіка, а залишалася членом
старої фамілії, під владою батька або
опікуна. Такий шлюб більше скидався на
співжиття, адже жінка могла у будь-який
момент залишити чоловіка і повернутися
додому.
Незалежно від того,
якій формі шлюбу надавали перевагу
молодята, йому передували заручини. Під
час заручин наречені давали шлюбну обітницю.
Кожен з них на питання, чи обіцяє він/вона
взяти шлюб, відповідав: «Обіцяю». Молодий
вручав майбутній дружині монету, як символ
заключення між батьками шлюбного союзу,
та залізну обручку, яку молода носила
на підмізинному пальці лівої руки.
Давньоримський шлюб,
особливо у вищих верствах населення,
заключався часто з фінансових і
політичних міркувань.
Народження дитини
також було пов‘язане з багатьма
традиціями. Святкування на честь появи
нового члена родини починалися на восьмий
день після родів і продовжувалися три
дні. Батько підіймав дитину з землі і
давав йому ім’я, цим проголошуючи своє
рішення прийняти його в сім’ю. Після
цього запрошені гості дарували немовляті
подарунки, як правило, амулети, призначення
яких було оберігати дитину від злих духів.
Реєструвати дитину
довгий час було необов’язково. Лише
коли римлянин досягав повноліття та
надівав білу тогу, він ставав громадянином
римської держави. Його представляли перед
посадовими особами та вносили в список
громадян.
Уперше реєстрацію
новонароджених ввів на початку нової
ери Октавіан Август, зобов’язуючи
громадян протягом 30 днів з моменту
народження реєструвати немовля. Рєстрація
дітей проводилася в храмі
Сатурна, де знаходилася канцелярія намісника
та архів. При цьому підтверджувалося
ім’я дитини, дата її народження, вільне
походження та право громадянства.
ОСВІТА
Потрібно підкреслити
особливу роль сімейного виховання
у римлян. Діти виховувалися в дусі
поваги до вірувань і звичаїв предків,
беззаперечного підкорення батьківській
владі. Хороший громадянин у римлян —
це слухняний син і дисциплінований воїн.
Давньоримське законодавство передбачало
суворі покарання за порушення батьківської
волі, в цьому ж напрямі діяла державна
релігія з її обожнюванням цивільної і
військової доброчесності.
За часів ранньої
Республіки не існувало публічних школ,
тому хлопців навчали читати і
писати їх батьки, або письменні
раби, яких називали paedagogi, зазвичай грецького
походження. Найпершою метою навчання
в той час було дати молодим людям знання
з сільського господарства, військової
справи, римських традицій та суспільних
відносин. Юнаки багато чому навчалися,
допомагаючи батькам виконувати їх релігійні
чи політичні функції. У віці 16 років сини
аристократів йшли в помічники до видатних
політичних діячів, а з 17 років брали участь
у воєнних діях.
Освітня практика змінилися
із завоюванням елліністичних
У V ст. до н. е. з'явилися
елементарні («елементарний» в перекладі
з латині — основний) школи, де навчалися
головним чином діти вільних. Заможні
батьки надавали перевагу домашньому
навчанню. У II ст. до н. е. виникли граматичні
та риторські школи. Тоді ж і зародився
прообраз сучасної освіти: діти проходили
три стадії освіти – початкову, середню
і вищу. Риторські школи були своєрідними
вищими учбовими закладами (ораторське
мистецтво, правознавство, філософія,
поезія).
Навчання починалося
з 7 років. Хлопчики і дівчата йшли до школи,
яка називалася ludus, де вчитель (що звався
litterator чи magister ludi, часто грецького походження)
вчив їх читанню, письму, арифметиці та
іноді грецької, аж до 11-річного віку. З
12 років студенти йшли у середні школи,
де вчитель (який там називався grammaticus)
вчив їх грецької та римської літератури,
давав відомості з історії та права. У
віці 16 років, деякі студенти йшли до школи
риторики, де вчитель, майже завжди грек,
називався rhetor. Навчання на цьому рівні
готувало студентів до кар’єри правників
і вимагало від них заучування римських
законів. На практичних заняттях учні
виконували вправи на складення промов
на задану тему з історії, міфології, літератури
чи суспільного життя. Поступово юристи-вчителя
утворили досить стійкі групи, які отримали
назву «кафедр». За таким же принципом
оформляються кафедри риторики і філософії,
медицини і архітектури. Учні ходили до
школи кожен день, окрім релігійних свят
і базарних днів. Також були літні канікули.
У віці 17-18 років юнаки мали залишити навчання
та пройти військову службу.
За кордоном освіту
отримували переважно в Афінах чи
на острові Родос, де також удосконалювалися
в ораторському мистецтві, отримували
уявлення про різні філософські
школи. Студенти, які приїжджали отримувати
освіту з різних частин Римської держави,
об'єднувалися в земляцтва — «хори».
У період Республіки
навчання було приватним, і держава
в нього не втручалася. Однак у
часи Імперії держава поставила
навчання під свій контроль. Вчителя
стали оплачуваними державними службовцями.
Було встановлене число риторів і граматиків
для кожного міста, в залежності від кількості
жителів. Вчителя користувалися рядом
привілеїв, а в IV ст. всі кандидатури викладачів
підлягали затвердженню імператором.
Римляни піклувалися
і про те, щоб освіту отримали жінки згідно
їх ролі, яку вони відігравали в сім’ї:
організатор сімейного побуту та вихователька
дітей в ранньому віці. Були школи, де дівчата
навчалися разом з хлопцями, і вважалося
почесним, якщо про дівчинку казали, що
вона освічена дівчина.
В римській державі
вже в I ст. почали навчати рабів,
бо раби та вільновідпущеники почали
відігравати помітнішу роль в
економіці держави. Раби ставали
управителями маєтків і займалися
торгівлею, призначалися наглядачами
над іншими рабами. Письменних рабів залучали
у бюрократичний апарат держави, багато
рабів були педагогами і навіть архітекторами.
Такі раби коштували дорожче неписьменних,
адже їх можна було використовувати для
кваліфікованої праці.
Колишні раби, вільновідпущеники,
з часом почали складати значну верству
населення Риму. Не маючи нічого, окрім
жадоби влади та зиску, вони прагнули зайняти
місце службовця, управлінці в державному
апараті, займатися комерційною діяльністю,
лихварством. Стала виявлятися їхня перевага
у порівнянні з римлянами, яка заключалась
в тому, що вони не цуралися ніякої праці,
вважали себе обмеженими та виявляли наполегливість
у боротьбі за свої місце під сонцем. Зрештою
вони змогли домогтися юридичної рівноправності,
відтіснити римлян від управління державою.
Управління
Спочатку Римом
керували царі, яких вибирали по черзі
з кожного з провідних римських
племен. Точна природа царської влади
ще не досліджена. Цар міг мати майже
абсолютну владу, або можливо, він
був головою виконавчої влади
для Сената і римського народу. Щонайменше
у військовій справі повноваження царя
(лат. Imperium), схоже, були абсолютними. Він
також був релігійним лідером у державі.
На додаток до повноважень царя існували
три адміністративні установи: Сенат,
який виступав дорадчим органом для царя,
Куріатська коміція (лат. Comitia Curiata), яка
могла схвалювати та ратифіковувати закони,
запропоновані царем, та Коміція калата
(лат. Comitia Calata), яка була зборами жрецьких
колегій, і мала збирати людей для засвідчення
певних актів, офіційних оголошень та
оприлюднення розкладу святкувань на
наступний місяць.
Для ІІ-І ст. до н.е.
державному ладу римлян були притаманні
елементи елліністичного синтезу державних
структур. Так Полібій вказував,
що всі зовнішньополітичні та внутрішньополітичні
досягнення римлян пояснюються, в першу
чергу саме тим, що в них існує змішана
форма правління. Він конкретизує свою
думку. В Римі монархічний елемент втілено
в посаді консулів, аристократичний - в
сенаті, демократичний - в народних зборах.
Далі він додає той постулат, що жодна
з цих влад не переважає і це не дає можливості
визначити суть держави в сукупності[3].
Класова боротьба у
Римській республіці створила незвичайну
суміш з демократії та олігархії.
Слово "республіка" походить від
латинського res publica, що значить "народна
справа". Римські закони зазвичай могли
прийматися тільки голосуванням народних
зборів (лат. Comitia Tributa). Також кандидати
на суспільні посади мали обиратися народом.
Незважаючи на це, римський Сенат являв
собою олігархічний інститут, який виступав
у якості дорадчого органу. В Республіці
Сенат мав великі повноваження (лат. auctoritas),
окрім законодавчої влади. Однак через
те, що сенатори були дуже впливовими особами,
було важко робити щось супроти колективної
волі Сената. Нові сенатори обиралися
серед найбільш діяльних патриціїв цензорами
(лат. Censura), які також могли усунути сенатора
з посади, якщо той виявлявся "морально
зіпсованим" - звинувачення, яке могло
включати як хабарництво, так і прилюдне
обіймання чиєїсь дружини.
Республіка не мала
сталої бюрократії і збирала податки,
використовуючи практику відкупу. Урядові
посади, такі, як квестор, еділ чи префект,
фінансувалися за рахунок власних
коштів урядовця. З метою запобігання
отримання великої влади будь-
З часів ранньої Імперії, ще підтримувалася подоба республіканської форми правління. Римський імператор виступав у ролі принцепса, чи "першого серед рівних", а Сенат отримав законодавчу владу і всі законні повноваження, які раніше належали народним зборам. Проте правління імператорів з часом стрімко ставало все більш автократичним, і роль Сената звузилася до дорадчого органу. Від Республіки Імперія не успадкувала сталого бюрократичного апарату, тому що в Республіці не існувало постійних урядових структур, відокремлених від Сената. Імператор призначав помічників і радників, але державі не вистачало багатьох інституцій, таких як централізоване планування державного бюджету. Деякі історики виділяють це як впливову причину занепаду Римської імперії.
[ред.]
Право
Детальніше: Римське
право
Джерела правових принципів
і практики давніх римлян беруть початок
від Законів Дванадцяти таблиць (449 р. до
н. е.) та Кодифікації Юстиніана (530 р.). Римське
право, що збереглося в Зведеннях Юстініана,
продовжувало діяти у Візантійській імперії
та сформувало основу для подібних кодифікацій
в Західній Європі. У найширшому своєму
сенсі римське право використовувалося
майже в усій Європі до кінця XVII ст.
Основними розділами права Стародавнього Риму, зібраними в кодексах Юстініана та Феодосія, були Ius Civile, Ius Gentium, та Ius Naturale. Ius Civile (цивільне право") було збіркою цивільних законів, суб'єктами його були громадяни Риму. Судочинством поміж римськими громадянами завідували міські претори (лат. Praetores Urbani). Ius Gentium ("право народів") являло собою сукупність законів, суб'єктами яких виступали іноземці та їх відносини з римськими громадянами. Судову владу тут представляли претори іноземні (лат. Praetores Peregrini). Ius Naturale ("природнє право") містило в собі природні закони, тобто такі, що вважалися спільними для усього буття.
[ред.]
Економіка
Стародавній Рим
володів безкраїми просторами землі
з величезними природничими та людськими
ресурсами. По суті, давньоримська економіка
залишалася сфокусованою на землеробстві
та торгівлі. Вільна торгівля сільськогосподарською
продукцію змінила італійський ландшафт,
і до I ст. до н. е. широкі виноградні та
оливкові плантації витіснили дрібних
землевласників, які вже не могли конкурувати
з дешевим імпортним зерном. Анексія Єгипту,
Сицилії та Тунісу у Північній Африці
забезпечила постійне постачання зерна.
У свою чергу, основними статтями експорту
Італії стали оливкова олія та вино. Практикувався
збір врожаю двічі на рік, але продуктивність
ферм в цілому була низька, приблизно 1
тонна з гектара.
Промислова та мануфактурна
діяльності були меншими. Найзначнішим
було видобування каменю, що забезпечувало
головних будівельний матеріал для тогочасних
будівель. У мануфактурі виробництво було
на досить низькому рівні і загалом складалося
з майстерень та невеликих факторій, де
працювало щонайбільше кілька десятків
робочих. Проте, деякі цегляні фабрики
наймали сотні працівників.
Мова.
Латинська мова, появу
якої відносять до середини ІІ тисячоліття
до н. е., належала до італійських мов
індоєвропейської мовної родини. У процесі
історичного розвитку давньої Італії
латинська мова витіснила інші італійські
мови і з часом зайняла пануюче положення
у західному Середземномор’ї. На початку
І тис. до н. е. латинською розмовляло населення
невеликого регіону Лацій (лат. Latium) на
заході середньої частини Апеннинського
п-ва, у нижній течії Тибра. Плем’я, що
мешкало у Лації, називалося латинами
(лат. Latini), його мова – латинською. Центром
цього регіону стало місто Рим, за ім’ям
якого італійські племена, що об’єдналися
навколо нього, стали називати себе римлянами
(лат. Romani).
Виділяють кілька етапів розвитку латинської мови:
Архаїчна латина
Класична латина
Посткласична латина
Пізня латина
Особливістю латинської мови є те, що порядок слів у реченні має дуже невелике значення; передача інформації йде через систему афіксів, що приєднуютсья до корня слова. Латинська абетка базувалася на етруській абетці, яка, в свою чергу, походила від грецької. Хоча пам’ятки латинської літератури, що збереглися, майже повністю написані класичною латиною, штучною і стилізованою літературною мовою, побутовою мовою Римської імперії була народна латина, яка істотно відрізнялася від класичної латини граматикою, словниковим складом і навіть вимовою.
[ред.]
Релігія
Архаїчна римська
релігія, по крайній мірі за відношенням
до богів, була створена не з записаних
оповідань, а скоріше на основі комплексних
взаємовідносин між людьми та богами.
У багатьох аспектах вона була близька
до грецької, аж до прямого запозичення
окремих міфів. На відміну від грецької
міфології, боги не були персоніфіковані,
але існували нечітко визначені священні
духи, які називалися numina. Римляни вірили,
що кожна людина, місце або річ має свого
«генія» або божествену суть. До священних
духів римлян відносилися генії (добрі
духи, що охороняли людину протягом його
життя), пенати (охоронці і заступники
рідного будинку, а потім — усього римського
народу, звідси бере свій початок відомий
вислів — «повернутися до рідних пенатів»,
тобто повернутися на батьківщину, додому),
лари (духи домівки та родинного щастя),
лемури (духи померлих) і мани (духи предків).
Вірили також у божества гір, джерел, лісів.
Ці духи і божества були спочатку безособові
та безстатеві, нерідко іменувалися і
в чоловічому, і в жіночому роді (Янус і
Яна, Фавн і Фавна). Їм приносили жертви,
присвячувалися релігійні церемонії.
Величезне значення надавалося різного
роду ворожінням (за польотом птахів, за
нутрощами тварин і т.д.)
Під впливом італійських
племен у римському пантеоні з'явилися
бог Сатурн, верховний бог Юпітер,
богині Юнона і Мінерва. У плебеїв була
своя трійця божеств: Церера (богиня злаків),
Лібер (бог виноградників) і Лібера. Загальноіталійськими
богами стали Марс (бог війни), Діана (богиня
полювання), Фортуна (богиня щастя, успіху),
Венера (богиня весни і садів, потім —
любові та краси). Деякі боги шанувалися
головним чином представниками одного
стану або професії (торговці шанували
Меркурія, ремісники — Мінерву).
Із зростанням контактів
з греками, старі римські боги
почали ототожнюватися з грецькими.
Так, Юпітер вважався тим самим божеством,
що і Зевс, Марса почали асоціювати з Аресом,
а Нептуна – з Посейдоном. Римські боги
також набули атрибутів та міфології цих
грецьких богів. За імперської доби римляни
увібрали міфологію завойованих народів,
що призвело до того, що храми римських
божеств стояли поруч із храмами іноземних
богів. Таким чином, проникли до Риму і
східні культи — Ісіди, Осіріса, Кібели,
вмираючого і воскресаючого бога Мітри.
Не без східного впливу на етапі імперії
оформився культ імператора як живого
бога.
Відмінною рисою
світогляду древніх римлян була міфологізація
своєї історії. Якщо про богів
практично не було сюжетних розповідей,
то про заснування Риму розповідав
міф про братів Ромула і Рема,
що чудом залишилися живими після
змови проти їх батька і вигодуваних
вовчицею. Починаючи з древніших часів,
передавалися розповіді про військову
доблесть і патріотизм римлян. Пізніше
військові перемоги Риму відзначали грандіозними
тріумфами, а прославлені полководці ставали
об'єктом культу. Римський народ вважав
себе обраним, а свою державу — як одну
з вищих цінностей.
Хоча релігія грала
значну роль у традиційному римському
суспільстві, до II ст. до н. е. значна частина
римської верхівки вже байдуже ставилась
до релігії. В I ст. до н.е римські
філософи (у першу чергу Тіт Лукрецій
Кар та Марк Туллій Цицерон) у значній
мірі переглядають чи піддають сумніву
багато з традиційних релігійних положень.
На межі нашої ери Октавіан Август вжив
заходів з встановлення офіційного культу
Імперії.
За часів Римської
республіки, римська релігія була організована
у чітку систему жрецьких колегій. Найвищим
органом цієї ієрархії була Колегія понтифіків,
а її верховний жрець, Великий понтифік
(лат. Pontifex Maximus), був головою державної
релігії. Фламіни обслуговували культи
численних богів, а авгурам було доручено
проводити ауспіції; Священний цар виконував
релігійні обов’язки вигнаних царів;
квідецімвірам було доручено трактувати
Сивілині книги та опікуватися культами
неримських божеств. У Римській імперії
обожнювали імператорів, а сформований
культ Імперії швидко став провідним.
Починаючи з імператора Нерона, римська офіційна політика щодо християнства була негативною, часто навіть належність до християн могла призвести до страти. За імператора Діоклетіана гоніння на християн досягли своєї найвищої точки. Однак, за імператора Константина І християнство стало офіційною і провідною релігією Римської держави. У 391 р. імператор Феодосій І заборонив у державі всі релігії, окрім християнської.
[ред.]
Мистецтво, музика, література.
Стиль давньоримського
живопису відображає грецький вплив, і
зразками, що збереглися, є переважно фрески,
які використовувалися для прикрашання
стін та стелі заміських вілл, хоча у римській
літературі є згадки про малюнки на дереві,
слоновій кістці та інших матеріалах.
Декілька зразків римського живопису
було знайдено в Помпеях, і на основі цих
зразків історики поділяють розвиток
давньоримського живопису на 4 періоди.
Первісний стиль практикувався з початку
II ст. до н. е. до початку чи середини I ст.
до н. е. Переважно то були імітації мармуру
чи кам’яної кладки, хоча іноді зустрічалися
зображення міфологічних персонажів.
Другий стиль живопису почав розвиватися
з початку I ст. до н. е., коли художники
намагалися відобразити реалістичні тривимірні
архітектурні деталі та ландшафти. Третій
стиль розвинувся за правління Октавіана
Августа і відмовився від реалізму попереднього
стилю на користь звичайного орнаменту.
Невеликі архітектурні види, пейзажі чи
абстрактні візерунки розміщувалися по
центру, з монохромним заднім планом. Четвертий
стиль, який виник у 1 ст., зображував сцени
з міфології, хоча малюнки архітектурних
деталей чи абстрактні візерунки ще залишалися.
Портретна скульптура
у Давньому Римі використовувала
як класичні, так і енергійні пропорції,
з часом перетворившися на суміш
реалізму та ідеалізму. За правління династій
Антонінів та Северів, у скульптурах почали
переважати пишніші волосся та бороди,
що створювалося глибшим різьбленням
і висверлюванням. Вдалими були також
рельєфні скульптури, які зображували
перемоги римлян.
Латинська література
із самого початку знаходилася під
впливом грецької. Деякі з найдавніших
існуючих творів являють собою історичні
епоси, що розповідають про ранню
римську воєнну історію. Із розвитком
Республіки, автори почали створювати
поезію, комедії, трагедії та історичні
твори.
Римська музика значною
мірою базувалася на грецькій і грала
важливу роль у багатьох аспектах
життя давніх римлян. У римських
збройних силах музичні інструменти,
такі, як tuba (довга труба) чи cornu (інструмент,
подібний до валторни), використовувалися
для подачі різноманітних команд, в той
час як bucina (можливо, сурма чи ріжок) та
lituus (можливо, видовжений інструмент у
формі букви J) вживалися для церемоніальних
потреб. Музика гралася у амфітеатрах
між боями та в odea (театрах), і для цього,
як відомо, використовувалися cornu та hydraulis
(водяний орган). Більшість релігійних
ритуалів супроводжувалася музичними
виставами, із використанням tibiae (подвоєних
труб) під час жертвоприношень, цимбалів
та тамбуринів – в оргіях, і майже завжди
- тріскачки та гімни. Деякі музичні історики
вважають, що музика використовувалася
майже в усіх публічних церемоніях. Але
досі не можна однозначно стверджувати,
що давні римляни зробили значний внесок
до теорії чи практики музики.
Виникнення театрального мистецтва в Римі пов'язане з святами збору урожаю. Самобутнім римським театральним жанром були сатура — побутові комічні сценки, що включали діалоги, спів, музику і танці (своєрідний прообраз сучасної оперети). Серед майстрів сатури відрізнявся Гай Луцилій. Пізніше почали ставитися комедії та трагедії за грецьким зразком. Акторами у римським театрах були вільновідпущеники чи раби; вони займали, як правило, низьке суспільне положення. У Римі уперше виникають професійні акторські трупи та камерні (для невеликого числа глядачів) театральні вистави.
[ред.]
Побут
Життя у римській
державі вирувало навколо міста
Риму, розташованого на семи пагорбах.
У місті була велика кількість
монументальних споруд, таких як Колізей,
Форум Траяна та Пантеон; існували фонтани
із свіжою питною водою, яка постачалася
за допомогою акведуків, також були театри,
гімназії, банні комплекси із бібліотеками
та магазинами, ринкові площі та функціонуюча
каналізація. На всій території держави
житлова архітектура коливалася від скромних
будинків до заміських вілл. У столиці
на Палатинському пагорбі розташовувалася
резиденція імператора; доречі, слово
"палац" (як і англійське palace) походить
від назви пагорба - Палатин. Класи плебеїв
та вершників жили в міському центрі у
тісних помешканнях (інсулах), які були
схожі на сучасні гетто. Ці райони, часто
збудовані заможними землевласниками
задля отримання прибутку від здачі в
оренду, групувалися переважно навколо
колегії або ринку.
Соціальна еволюція
римського суспільства була вперше
досліджена німецьким вченим Г.Б. Нібуром.
Давньоримський побут та життя базувалися
на розвиненому сімейному законодавстві
та релігійних обрядах.
Для найкращого використання денного світла римляни зазвичай вставали дуже рано, іноді о четвертій ранку і, поснідавши, починали займатися суспільними справами. Як і греки, римляни їли тричі на день: перший сніданок рано вранці, другий - приблизно опівдні, десь надвечір - обід. У перші століття існування Риму мешканці Італії їли переважно густу, круто зварену кашу з полби, проса, ячміня чи бобової муки, але вже на світанку римської історії у домашньому господарстві варилася не тільки каша, але й випікався хліб. Кулінарне мистецтво почало розвиватися у III ст. до н. е. і за часів Імперії досягло небачених висот.
Детальніше: Давньоримська кухня
[ред.]
Розваги та відпочинок
Римська молодь мала
різні види ігор та фізичних вправ,
такі як стрибки, боротьба, кулачні
бої та скачки. У сільській місцевості
дозвілля заможних людей також включало
полювання та рибалку. Також у римлян
було декілька різновидів гри в м‘яч,
один з яких був схожий на сучасний гандбол.
Гра в кості, настольні та азартні ігри
в ті часи бул ивкрай популярні. Жінки
не брали участі в цих іграх. Для заможних
людей, звані обіди давали можливість
розважитися, адже на них часто були музика,
танці та поетичні читання. Плебеї іноді
також організовували подібні вечірки
в межах певного клубу чи асоціації, хоча
обідній відпочинок для них переважно
означав відвідування таверн. Діти бавилися
іграшками та різними іграми, такими як
чехарда. Популярним видом розваги були
гладіаторські бої. Гладіатори билися
або до смерті, або до «першої крові» різноманітною
зброєю та за безліччю сценаріїв. Ці бої
досягли вершини популярності за імператора
Клавдія, який започаткував традицію вирішення
імператором кінцівки бою. Всупереч популярному
образу в кіно, деякі експерти вважають,
що жестом, який засуджував гладіатора
на смерть, було не обертання великого
пальця донизу. Хоча досі точно не відомо,
якими були жести, деякі експерти припускають
що імператор висловлював «смерть», тримаючи
кулак з піднятим великим пальцем у напрямку
гладіатора-переможця, в той час, як «помилування»
показувалося просто піднятим кулаком.
Також серед римлян були популярні покази
тварин, які іноді поєднувалися з гладіаторськими
боями. В’язня чи гладіатора, озброєного
чи ні, виштовхували на арену і випускали
звірів.
