Система державних фінансів України та управління ними

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ  НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ПРИДНІПРОВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИ»

ІНСТИТУТ  БЕЗПЕРЕРВНОЇ ФАХОВОЇ ОСВІТИ

КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ  ПІДГОТОВКИ ТА ПЕРЕПІДГОТОВКИ

Контрольна  робота

з дисципліни

«Фінанси»

Тема: «Система державних фінансів України та управління ними»

Виконав:                     

Перевірив:                  

Дніпропетровськ – 2012

ЗМІСТ

     Зміст                                                                                                              2

1. Вступ                                                                                                             3
2. Система державних фінансів України та управління ними                    5
3. Висновки                                                                                                     33
4. Перелік використаної літератури                                                              34

1. ВСТУП

У періодичній  літературі фінансова система іноді ототожнюється з фінансовим апаратом. Необхідно розрізняти ці поняття, оскільки правильне визначення фінансової системи сприяє розбудові ефективної фінансової політики, націленої на економічне зростання та фінансову стабілізацію. За єдиної сутності фінансових відносин

існують певні особливості в створенні  та використанні фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, підприємницьких структур, певних фінансових інституцій для фінансового забезпечення їхньої діяльності. Оскільки концентрація фінансових ресурсів проводиться у відповідних грошових фондах, фінансова система визначається як сукупність окремих її ланок, що мають особливості в створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, не фінансового сектору економіки, певних фінансових інституцій, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб суспільства в цілому, окремих верств населення, господарських структур, окремих громадян.

Державні фінанси являють собою  досить розгалужену систему відносин, яка опосередковується формуванням і використанням централізованих на різних рівнях адміністративного поділу фондів грошових коштів. Розгалуженість цієї системи і наявність значної кількості фондів обумовлюється різноманітністю функцій держави і завдань, які вона вирішує, а також розмежуванням функцій і повноважень між різними рівнями державної влади. Державні фінанси — це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування і використання централізованих фондів грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій. Фінансові відносини, що виникають у держави з іншими суб'єктами, мають досить складний характер. З позицій держави, з одного боку, формування коштів централізованих фондів характеризує і відносини обміну, і розподілу, і перерозподілу. Відносини обміну досить незначні за обсягами і питомою вагою і пов'язані з надходженням доходів, отриманих від реалізації державного майна і ресурсів, що належать державі, від майнових прав, від надання послуг тощо. Відносини розподілу відображають частку держави у створеному ВВП, яку вона отримує у формі непрямих податків. Відносини перерозподілу відбивають формування фондів за рахунок оподаткування доходів юридичних і фізичних осіб. У процесі використання державних коштів виникають відносини розподілу і перерозподілу. Розподільні відносини з боку держави характеризують використання тієї частини державних доходів, що отримана нею на основі обміну і розподілу, а перерозподільні — тих, що отримані на основі перерозподілу. З погляду юридичних і фізичних осіб державні фінанси мають насамперед яскраво виражений перерозподільний характер, хоча в них присутні й елементи обміну — плата за державні послуги.

2. СИСТЕМА ДЕРЖАВНИХ ФІНАНСІВ УКРАЇНИ ТА УПРАВЛІННЯ НИМИ

Бюджет держави є складним і багатогранним явищем у суспільстві. Його розглядають з трьох сторін:

      — за економічним змістом;

— за формою прояву;

—за матеріальним змістом.

За економічним  змістом бюджет являє собою сукупність грошових відносин між державою, з одного боку, і юридичними та фізичними особами, з іншого боку, з приводу формування і використання централізованого фонду грошових коштів, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій.

Основним джерелом формування бюджету є ВВП. Права  держави в його розподілі ґрунтуються на двох чинниках. По-перше, на виконанні нею зазначених суспільних функцій. Централізація частини ВВП у бюджеті є, по суті, платою суспільства за виконання державою її функцій. По-друге, держава може брати участь у розподілі ВВП як один із суб'єктів його створення, будучи власником засобів виробництва у державному секторі, тобто виконуючи підприємницьку діяльність. Характер і масштаби участі держави у розподілі ВВП залежать від моделі фінансових відносин у суспільстві. Причому саме порядок і рівень бюджетної централізації ВВП визначають той чи інший вид моделі.

Між бюджетом і  ВВП існує складна система  взаємозв'язку. Важливим чинником збільшення доходів бюджету є зростання ВВП. При цьому за умови стабільних пропорцій його розподілу, зростають доходи всіх суб'єктів розподільних відносин, у тому числі і держави. Однак стабільне зростання ВВП створює передумови для зменшення частки держави, оскільки її потреби на фінансове забезпечення виконання встановлених функцій відносно стабільні. Це поступово веде до зменшення рівня оподаткування юридичних і фізичних осіб, а відповідно до збільшення частки ВВП на споживання й виробничі потреби.

Специфічними ознаками бюджетних відносин є їх перерозподільний, всеохоплюючий та законодавче регламентований характер. Перерозподільний характер полягає у перерозподілі через бюджет доходів юридичних і фізичних осіб. Такий перерозподіл, з одного боку, є необхідним, оскільки завжди є особи, які в певний час потребують певний обсяг фінансової допомоги і підтримки. Однак, з іншого боку, такий перерозподіл має бути досить обмеженим, щоб не підривати стимулів до продуктивної діяльності у тих суб'єктів, у кого вилучаються доходи, і не створювати утриманських тенденцій у тих, хто отримує асигнування, субсидії і дотації з бюджету. Бюджетний перерозподіл здійснюється між галузями економіки і соціальної сфери, між окремими регіонами та між соціальними верствами населення. При цьому саме бюджет завдяки розгалуженій бюджетній системі, що охоплює усі регіональні формування та населені пункти, є основним інструментом перерозподілу і реалізації на цій основі економічної, фінансової та соціальної політики.

Всеохоплюючий характер бюджетних відносин виявляється у тому, що вони охоплюють абсолютно всіх — кожного громадянина, кожне підприємство, кожну державну структуру. При цьому, як правило, бюджетні відносини мають двосторонній характер — платежі до бюджету та асигнування з нього. Оскільки на цій основі здійснюється перерозподіл доходів, то взаємовідносини з бюджетом є ключовими інструментами фінансового регулювання діяльності суспільства у цілому і кожної юридичної та фізичної особи зокрема. Саме тому процеси складання, розгляду і затвердження та виконання бюджету перебувають у центрі уваги громадськості та політичних партій.

Оскільки бюджетні відносини  мають перерозподільний і всеохоплюючий  характер і відображаються на формуванні доходів юридичних і фізичних осіб та держави, вони регламентуються у законодавчій формі. Регламентування здійснюється на трьох рівнях:

     по-перше, відповідними законами про побудову бюджету і бюджетної системи, в яких визначається склад доходів і видатків бюджету, склад бюджетної системи і принципи її побудови, розмежування доходів та видатків між бюджетами, загальні засади бюджетного процесу, тобто порядку складання і виконання бюджету;

    по-друге, законами, що регламентують формування  доходів і фінансування видатків (податкове законодавство, законодавство про окремі напрями діяльності держави, наприклад про освіту, і засади їх бюджетного фінансування);

    по-третє, на основі прийняття щорічних законів (чи відповідних рішень місцевої влади) про бюджет на поточний рік, в якому затверджується обсяг доходів і видатків бюджету поточного року, джерела їх формування і напрями фінансування, стан бюджету.

За формою прояву бюджет є основним фінансовим планом, в якому відображається діяльність держави та місцевих органів влади й управління. Як фінансовий план бюджет являє собою баланс доходів і видатків. Водночас це не просто розпис доходів і видатків держави — це віддзеркалення її економічної і соціальної, міжнародної та оборонної, а головне фінансової    (в усіх її напрямах) політики. Це форма прояву розглянутої вище сукупності перерозподільних відносин у суспільстві.

Бюджет як фінансовий план відіграє дуже важливу роль у діяльності держави. Він визначає її можливості й пріоритети, її роль і форми реалізації закріплених за нею функцій. Це документ, що спрямовує фінансову діяльність держави, робить її конкретною і фінансове забезпеченою.

За матеріальним змістом бюджет являє собою централізований грошовий фонд держави. Обсяг бюджету — це річна сума коштів, що проходять через цей фонд. Він перебуває у постійному русі: практично щоденно до нього надходять кошти і здійснюється фінансування видатків. У зв'язку з цим необхідна чітко налагоджена система управління бюджетом з метою забезпечення своєчасного і повного надходження доходів та раціонального й ефективного використання його коштів.

Розвиток загальної теорії держави  пов’язаний з еволюцією поглядів на сутність державного фінансового  господарства. Використовуючи ідеї неокласиків і вчення про правову державу, фінансова наука обґрунтувала й дала чітке визначення основних елементів фінансового господарства держави: фінансові ресурси; державні доходи і державні видатки; доходи і видатки бюджетів. На перший погляд, ці фінансово-економічні категорії сприймаються як синоніми. Але, з’ясувавши їх внутрішню природу, можна чітко розмежувати ці поняття. Фінансові ресурси — це першооснова фінансового господарства держави. Фінансові ресурси держави включають:

1. Фінансові  ресурси, що перебувають у розпорядженні органів державного управління: ресурси державного бюджету; ресурси місцевих бюджетів; цільові державні фонди; фінансові ресурси державних фінансових інституцій (національного банку, державних страхових органів. Державних кредитних установ).

2. Фінансові  ресурси, що перебувають у розпорядженні господарських підприємств, установ і організацій різних форм власності та видів діяльності.

3. Фінансові  ресурси, що перебувають у розпорядженні  населення (вклади, заощадження,  депозити).

 Майже  50 % фінансових ресурсів держави  — це фінансові ресурси підприємницьких  структур державної і недержавної  форм власності. 

На відміну  від фінансових ресурсів держави, державні доходи є власністю держави, без  будь-яких умов і зобов’язань щодо суб’єктів держави. Державні доходи являють собою ту частину грошових відносин з приводу розподілу і перерозподілу ВВП, котра пов’язана з формуванням доходів одного з головних суб’єктів розподільних відносин держави. За матеріальним змістом державні доходи — це сума коштів, що мобілізується державою на забезпечення своєї діяльності. Залежно від рівня розміщення виділяють централізовані і децентралізовані державні доходи. До централізованих доходів належать кошти, призначені на формування централізованих грошових фондів — державного та місцевих бюджетів, державних цільових фондів. Децентралізовані доходи — це, доходи державних підприємств, установ, організацій, що формуються переважно за рахунок їхнього прибутку і використовуються за місцем їх створення. Слід урахувати, що необґрунтовано висока частка централізації фінансових ресурсів спричинює негативні наслідки, оскільки централізовано важко вести раціональний розподіл і забезпечувати його ефективне виконання. Однак зниження централізації за умови збереження на високому рівні державної власності може породити безгосподарність і різні порушення в розподілі і використання фінансових ресурсів, а врешті-решт — фінансовий розлад у державі. Перерозподільні процеси, що здійснюються за допомогою державних фінансів, — це явище макрорівня, проте роль державних фінансів виявляється не меншою мірою у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів. Залежно від методів акумулювання фінансових ресурсів можна виокремити такі групи державних доходів: обов’язкові платежі і збори; добровільні надходження; емісія (включаючи як емісію грошей, так і кредитну емісію); надходження від роздержавлення та приватизації державного майна; державний кредит; надходження від зовнішньоекономічної діяльності.

У процесі формування доходів  бюджету держава може використовувати як загальні методи, притаманні всім суб'єктам фінансових відносин (від продуктивної діяльності, від майна та державних угідь, запозичення), так і специфічні, властиві тільки їй, методи (податковий, емісійний):

Методи                                 Доходи                                     Джерела

1) продуктивна  діяльність

— підприємницька                      частина  прибутку  державних 

                                                         підприємств                                                ВВП

— державні  послуги                            державне  мито                                            ВВП

                                                        компенсаційні  доходи                                       ВВП

2) від  майна  і  майнових                     постійні                                                     ВВП

                  прав                                         разові                                        національне  багатство

від  державних  угідь                      платежі  за  ресурси                         національне  багатство

                                              концесії                                      національне багатство

3) податковий                                       податки                                           внутрішні (ВВП)

                                                                                                       зовнішні

4) позичковий                                   внутрішні позики                            внутрішні і зовнішні

                                        зовнішні  позики                                       зовнішні

5) емісійний                                      емісійний  дохід                                            —

Джерелами формування державних доходів можуть бути: доходи отримувані від розподілу  заново створеної вартості. Тобто  національного доходу; доходи, що включаються  до складу фонду відшкодування (наприклад, амортизаційні відрахування); доходи від реалізації національного багатства. Державні доходи включають не тільки доходи від державної власності, а й доходи, отримувані державою в порядку перерозподілу від  інших форм власності та населення. Власні доходи держави

формуються  на основі реалізації її прав власника: доходи державних підприємств, установ  та організацій і доходи, отримувані від державного майна: землі, природних  багатств і угідь. Перерозподіл доходів  підприємницьких структур колективної  і приватної власності, а також  доходів населення здійснюється на основі наданих державі законодавчими  актами прав у сфері регулювання  і розподілу доходів. Державні доходи можуть формуватись на поворотній і безповоротній основі. Поворотні доходи — це державні позики. До безповоротних доходів відносять доходи власне держави і доходи, які надходять від інших суб’єктів розподільних відносин на законодавчій основі. Центральне місце у системі доходів держави посідають доходи державного і місцевих бюджетів, завдяки яким мобілізується основна частка фінансових ресурсів, необхідних для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

 Державні видатки — це грошові відносини, що складаються при розподілі і використанні централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів держави з метою фінансування витрат розширеного відтворення і задоволення інших суспільних потреб.

За матеріальним змістом державні видатки — це сума коштів, що витрачається державою в процесі здійснення її фінансової діяльності. Система державних видатків призначена забезпечити раціональне розміщення та ефективне використання державних коштів.

До Першої світової війни (1914 р.) економічна наука, дотримуючись принципу свободи підприємництва, виступала проти втручання держави та її фінансів в економіку. Держава ХVІІІ — початку ХХ ст. — це «нічний сторож», що охороняє мир, власність і правопорядок, але ні в якому разі не суб’єкт господарювання. Уся система централізованих грошових фондів акумулювала тоді порівняно невелику частку національного доходу, що не перевищувала на початок 20-х років ХХ ст. 15 % ВВП. Хоча ще з 1830-х років відносні й абсолютні показники величин державних видатків починають зростати. Першим, хто це помітив і зробив відповідний прогноз, був економічний радник О. фон Бісмарка А. Вагнер. Він поділив економіку на два сектори — державний і приватний і сформулював «закон зростаючої державної активності». Відповідно до цього закону в усіх країнах, де швидко розвивається промисловість, державні видатки повинні збільшуватись більш високими темпами, ніж обсяги виробництва і національні доходи. У наші дні геніальні прогнози А. Вагнера порівнюють з пророцтвами М. Нострадамуса. Процес державного регулювання виробництва і розподілу посилився в період світової економічної кризи 1929—1933 рр. Економічна теорія Дж. Кейнса (1883—1946) обґрунтовує необхідність втручання держави в економіку в умовах нестабільного розвитку. Основним інструментом такого втручання повинні були стати державні видатки. З метою активізації підприємницької діяльності і зростання національного доходу та ліквідації безробіття держава, на думку Дж. Кейнса, повинна не тільки нарощувати обсяг своїх видатків, а й впливати на особисте та інвестиційне споживання. Представники неоконсервативного напряму, який сформувався із неокласичної школи, розробили теорію «економіки пропозиції», згідно з якою на державу та її фінансову систему покладалось стимулювання науково-технічного прогресу і забезпечення довгострокового економічного зростання. Наприкінці ХХ ст. держава перетворилась на великого підприємця, споживача й інвестора, банкіра, позичальника й експортера капіталу. Економічна наука все більше надає перевагу ринковій системі, законам бізнесу, практичній діяльності у будь-якій сфері економіки, оскільки матеріальні потреби безмежні, а ресурси обмежені, регулювання економічних процесів здійснюється постійно через фіскальну політику і трансфертні платежі з бюджету. Механізм функціонування державних видатків все активніше сприяє розвиткові внутрішнього та розширенню зовнішніх ринків збуту. Зросло втручання держави у сферу міжнародних валютних, фінансових кредитних відносин та товарного обміну. Збільшився експорт державного капіталу, ще вагомішим стало його місце в загальному обсязі капіталу, що експортується. Отже, державні видатки стали одним із основних інструментів концентрації та централізації капіталу, збільшення нагромаджень у національній економіці. Відповідно до рівня розміщення державних доходів державні видатки також поділяються на централізовані (з бюджету і фондів цільового призначення) і децентралізовані (витрати підприємств державного сектору).

За роллю  у суспільному виробництві розрізняють  поточні видатки і видатки  на розвиток. В окремих випадках це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві частини: поточний і капітальний бюджети. Відповідно до цільового призначення видатки класифікуються за статями витрат, наприклад, капітальні вкладення,капітальний ремонт, оплата праці, послуг, матеріалів та ін.

За формами  фінансування розрізняють такі державні видатки: кошторисне фінансування, державне фінансування інвестицій, бюджетні кредити, державні дотації, субсидії і виплати.

Кошторисне  фінансування — забезпечення державними грошовими коштами установ і організацій соціально-культурної сфери,оборони, органів державного управління, органів правоохоронних і органів безпеки, органів судової влади і прокуратури та ін. Вони отримують кошти на своє утримання із бюджету на підставі фінансових документів — кошторисів.

Склад видатків бюджету визначається функціями держави та характером її фінансової діяльності:

а) функції                                           видатки

1)  управлінська                     —державне  управління;

                                            — судова  влада  і  прокуратура;

                                            — правоохоронні  органи  і   служба  безпеки;

                                            — фінансові  і  митні   органи;

                                            — міжнародні  відносини; 

2) оборонна                            —  національна  оборона;

3) соціальна                           — соціальний  захист;

                                            — соціальне  забезпечення;

                                            — соціальна  сфера;

4) економічна                        — економічна  діяльність  держави;                                                                 

                                           — фундаментальні  дослідження; 

б) фінансова                          — обслуговування  державного  боргу.

    діяльність 

Державне  фінансування інвестицій вміщує в собі державні інвестиції на основні об’єкти економічного і соціального розвитку. Фінансування капітальних вкладень із бюджету за умов ринку має свої особливості. Держава втручається в процес фінансово-кредитного забезпечення капітальних вкладень державних підприємств. Поряд з бюджетними коштами, залучаються також іноземні джерела інвестиційного фінансування як з боку іноземних держав, так і з боку міжнародних і приватних вітчизняних комерційних банків і кредитних установ. Досвід провідних Європейських країн показує, що на період трансформації економіки державі належить вирішальна роль у фінансуванні конкретних загальнодержавних, структуроутворюючих інвестиційних програм. Надзвичайно актуальним стає питання якісної оцінки та контролю державних інвестицій у державний сектор.

Бюджетні  кредити — це фінансова підтримка державних та інших підприємств, у яких понад 50 % майна є державною власністю. Здійснюється вона з бюджетних асигнувань на поворотній і, як правило, платній основі під затверджені проекти використання коштів, що надаються як державна підтримка. Фінансову підтримку як бюджетну позику в Україні надає Міністерство фінансів на договірних засадах. Державні позики надаються різним галузям на значно м’якших умовах, ніж це робиться комерційними установами. Крім того, державному кредитуванню притаманна більша гнучкість порівняно зі звичайними видатками. Кредитування можна розглядати і як важливий інструмент анти циклічної політики, що активно використовується в період спаду ділової активності. Коли ж економічна діяльність повертається до свого нормального ритму, обсяги стимулюючих її позик скорочуються. Операції з кредитування є складовою загального бюджетного курсу уряду з регулювання економіки і впливу на стан фінансового ринку держави.

Державні  дотації — це форма бюджетного фінансування планово-збиткових підприємств, організацій і установ, які надають послуги або виробляють необхідні товари, витрати на виробництво яких перевищують ціну продажу. До субсидій у вузькому значенні належать трансферти підприємствам з боку держави (у грошовій формі або у вигляді послуг, що мають грошову оцінку) на фінансування поточних витрат.

До субсидій у широкому значенні відносять всі форми втручання держави в економічну діяльність, унаслідок яких змінюються ціни на товари або фактори виробництва, а отже — і умови конкуренції на користь окремих підприємств або сфер економічної діяльності. Тобто субсидією вважається будь-яка виплата держави на користь суб’єкта підприємницької діяльності, якщо ця виплата обмежується певною галуззю, певною метою економічної політики, певним регіоном, певним виробничим фактором. В умовах ринкової економіки до субсидій у широкому значенні також належать трансферти, що мають характер субсидій. Це платежі домогосподарствам і приватним організаціям, які суттєво впливають на структуру економіки. У дослідженнях Світового банку використовуються поняття «приховані субсидії державним підприємствам», до яких відносять: пільгові кредити; багаторазове відстрочення виплати основної суми кредиту і відсотків з нього, повне списання боргів за кредитами (це перетворює кредит у пряму субсидію); заборгованість зі сплати податків, списання податкової заборгованості; привілеї в отриманні державних замовлень; привілеї щодо купівлі товарів і послуг у держави або в інших підприємств за цінами, що є нижчими від ринкових; користування державними землями і будівлями без сплати оренди; вигоди від обов’язкової закупівлі держструктурами продукції підприємства. Вимоги Європейського Союзу і міжнародні торговельні угоди, як правило, виходять з широкого трактування поняття субсидій. В останні роки в країнах з перехідною економікою як важливий інструмент стимулювання економіки часто розглядається надання державних гарантій за іноземними кредитами. За умовами погашення зовнішніх зобов’язань кредити під гарантію уряду можна розділити на чотири групи:

1. Так  звані бюджетні кредити. Їх  одержують підприємства, але при  наданні гарантій щодо цих  кредитів відразу передбачається, що їх обслуговування і погашення  відбуватимуться за рахунок бюджету  без будь-якої участі підприємств,  тобто фактично вони є прямими  бюджетними витратами, але відкладеними  у часі. Надання таких гарантій  веде до обмеження можливостей  бюджетів у наступні роки.

2. Кредити,  надані підприємствам на умовах  валютної самоокупності. Усі витрати  щодо їх погашення й обслуговування (в іноземній валюті)

повинні нести самі підприємства.

3. Кредити  на умовах погашення зовнішніх  зобов’язань за рахунок бюджету  з подальшим відшкодуванням його  витрат поставками продукції  в державний резерв. Ці кредити  з розрахунками у натуральній  формі абсолютно «непрозорі».  Як правило, при таких розрахунках  використовуються досить умовні  коефіцієнти обміну одних товарів  на інші, що веде до спотворення  механізмів ціноутворення, отже, створює умови як для одержання  вигоди «третіми» особами, так  і для прихованого додаткового  субсидування підприємств.

4. Кредити  на умовах погашення зовнішніх  зобов’язань за рахунок бюджету  з подальшим відшкодуванням його  витрат у національній валюті. У даному випадку підприємства  не тільки не несуть повної  юридичної відповідальності за  своєчасне погашення кредиту,  а й звільняються від витрат  щодо конвертації валюти. Такі  кредити також містять у собі  елементи додаткового субсидування  підприємств.

Практично за всіма кредитами, за винятком кредитів другої групи, весь валютний ризик покладається на державу. Збільшення обсягів гарантій за такими кредитами означає додаткову  можливість збільшити у наступні роки субсидії підприємствам у прихованій формі. Очевидно, що всі ці форми державного втручання в економіку визначаються економічними умовами, зі змінами яких змінюються як форми бюджетного фінансування, так і їх застосування.

Склад і  напрямки використання державних видатків визначаються характером функцій держави. До складу видатків, пов’язаних з політичними функціями держави, належать: утримання армії; державного апарату  управління і влади; посольств; консульств; сплата внесків до міжнародних організацій тощо. Вони становлять від 3 до 10 % валового внутрішнього продукту і від 10 до 25 % загальної суми державних видатків розвинутих країн. До складу видатків, пов’язаних з економічними функціями держави, входять державні інвестиції в галузі економічної інфраструктури, субсидії приватному капіталу й державним корпораціям, видатки на зовнішньоекономічну діяльність тощо. Загалом у країнах з розвинутою ринковою економікою видатки, зумовлені економічними функціями держави, становлять від 10 до 15 % валового внутрішнього продукту і від 20 до 35 % загальної суми державних видатків. Щодо видатків на науково-дослідні роботи та дослідно-конструкторські розробки, то сучасна держава з ринковою економікою перетворилася на головного організатора й інвестора наукових досліджень. За державний попит у країнах Заходу                       фінансується від 15 до 65 % витрат на ці потреби. У провідних країнах світу на наукові дослідження спрямовується від 2,5 до майже 4 % валового внутрішнього продукту. Соціальні функції держави втілюються через забезпечення мінімального прожиткового рівня найуразливішим категоріям населення, сприяння розвитку освіти, культури, охорони здоров’я і довкілля. Загалом видатки на соціальні потреби становлять від 20 до 35 % загального обсягу державних витрат у більшості країн світу. У сучасних умовах посилюється роль і значення управління фінансовими ресурсами, що перебувають у розпорядженні держави.