Соціал-демократична ідеологія у сучасному світі і в Україні

Львівський регіональний інститут державного управління

Національної  академії державного управління

при Президентові України

кафедра політичних наук і  філософії 

Індивідуальне навчально-практичне  завдання з дисципліни

Концептуальні засади взаємодії політики і управління

Тема №28 «Соціал-демократична ідеологія у сучасному світі і в Україні»

                                                                            Виконав

                                                                                      слухач  ДУд-12

                                                                              Шеретюк Віктор Святославович.

                                                                                                         Перевірив

                                                                    к.п.н., доц. Буник М.З.

Львів 2012

Анотація

Соціал-демократична ідеологія  у сучасному світі і в Україні  являється однією із найвпливовіших. Має безліч своїх прихильників тому що базується на принципах свободи, соціальної справедливості і солідарності.

Моя контрольна робота складається  зі вступу, і трьох розділів, висновків  та списку використаної літератури. У  вступі я коротко написав про  місце соціал-демократичної ідеології  у сучасному світі і Україні.

У першому розділі розглядаються  визначення і виникнення соціал-демократичної  ідеології, хто і коли  перший ввів термін соціал-демократія її подальший  розвиток. У другому розділі висвітлюється соціал-демократична ідеологія у сучасному світі. У третьому розділі розповідається про сучасний стан соціал-демократії в Україні. У висновках підводиться підсумок написаної контрольної робити. У списку використаної літератури подаються джерела, на основі яких  була написана контрольна робота.

План

1. Вступ…………………………………………………………………….….4
2. Визначення і винекнення соціал-демократичної ідеології ….………...5
3. Соціал-демократична ідеологія у сучасному світі……………………...9
4. Сучасний стан соціал-демократичної ідеології в Україні…………….14
5. Висновки………………………………………………………………….17
6. Використана література…………………………………………………18

Вступ

У сучасному світі соціал-демократична ідеологія являється однією із трьох  найвпливовіших.  Соціал-демократична ідеологія об’єднує партії цієї спрямованості  в більш, ніж ста країнах світу. Найбільший вплив соціал-демократія досягла в державах Західної і  Північної Європи. Сучасні представники соціал-демократії являються досить відомими, світовими політичними  діячами, наприклад Франсуа Міттеран (президент Франції в 1981-1995 р.р.), Феліпе Гонсалеса (перший секретар Іспанської соціалістичної робочої партії, що очолив іспанський уряд в 1982 - 1996 р.р. ) і  др. Соціал-демократи створили свою організаційну структуру в Європарламенті – Соціалістична група європейського  парламенту (СГЕП). За результатами виборів  в цей орган країн Євросоюзу  з кінця 79-х років СГЕП є найчисленнішою. Виробивши загальну позицію по багатьом політичним і економічним питанням, вони реально впливають на розвиток Європи і світу.

Ідеї соціал-демократії розділяють і партії інших напрямів: "зелені" (ФРН, що входили в коаліційний уряд, до 2006р., очолюване соціал-демократом Р. Шредером); християнські партії, що проповідують ідею позбавлення трудящих від експлуатації і бідності шляхом морально-релігійного самовдосконалення, збереження приватної власності і засудження класової боротьби і соціальних революцій.

Також численні опитування громадської думки раз у раз  підтверджують наявність в Україні  великої кількості прибічників  соціал-демократії — тих виборців, котрим тією чи іншою мірою близькі  соціал-демократичні ідеали.

Визначення і  винекнення соціал-демократичної ідеології

Термін "соціалізм" походить від латинських слів: sociare – "з'єднання, об'єднання людей" та socialis – "суспільний, пов'язаний з суспільством". Перше  використання терміна переважно  адресують представникові утопічного соціалізму з Великої Британії Роберту  Оуену (1771–1858), який у 1827 р. вжив його на сторінках часопису "Кооперативний  журнал та місячний вісник", та послідовнику французького представника утопічного соціалізму Анрі де Сен Сімона (1760–1825) філософу П'єру Лероуксу (1797–1871), який оперував цим терміном у 1834 р. у статті "Індивідуалізм і соціалізм". Загальне поширення термін отримав  у зв'язку з творчим доробком К. Маркса (1818–1883) та Ф. Енгельса (1820–1895).

Виникнення терміна "соціал-демократія" пов'язано з діяльністю II Інтернаціоналу, який був створений у 1889 р. і об'єднував  робітничі партії, що дотримувались  засад марксизму (проіснував до 1914 p.). Цей термін почали використовувати  з другої половини XIX ст. для означення  робітничих партій та їхніх прихильників, які у своїй діяльності наголошували на боротьбі за демократизацію суспільного  життя і відрізнялися від робітничих партій, які дотримувались революційних методів діяльності.

Багато марксистських  робітничих партій європейських країн  називали себе соціал-демократичними, зокрема Німецька соціал-демократична партія, яка виникла у 1875 р. Внаслідок  поширення виборчого права у  другій половині XIX ст. на більшість  дорослих чоловіків, серед яких основну  частку становили робітники, європейські  робітничі партії почали брати активну  участь у парламентських виборах, відповідно їхні фракції – у парламентській діяльності. Ці партії у своїй роботі надавали перевагу парламентській діяльності й формулювали вимоги, спрямовані на розширення засад демократії та проведення поступових реформ існуючого  капіталістичного ладу. Подальше розмежування двох напрямів у робітничому русі відбулося після Жовтневої революції 1917 р. у Росії, коли прихильники революційних методів діяльності, згідно з досвідом більшовицької Росії, почали використовувати щодо себе назву "комуністи", а прихильники демократичних (реформістських) методів боротьби за соціалізм стали називатися "соціалістами" та "соціал-демократами".^{[1 c.872]}

Остаточне формування соціал-демократії як самостійної доктрини/ідеології  та інституційного політичного руху відбулося після Другої світової війни. Відповідно у розвитку політичної доктрини соціал-демократії ми можемо виділити три головні етапи: перший – до Другої світової війни, другий – з кінця 40-х і до середини 80-х років і третій – з кінця 80-х років минулого століття.

Політична історія європейських країн у XX ст. засвідчує, що соціалісти і соціал-демократи спільно протистояли  комуністам, входили до єдиних міжнародних  об'єднань, їм властива концептуальна  несуперечливість і близькість програм. Тому ми розглядаємо поняття "соціаліст" і "соціал-демократ" як синоніми.

Перший етап характеризувався концептуальним розмежуванням соціал-демократії та комунізму як якісно відмінних  напрямів у робітничому русі. В  першій половині XX ст. відмінності між  комунізмом і соціал-демократією  стосувалися вже досить широкого спектра проблем, але ми розглянемо найвагоміші.

Ставлення до капіталізму. Комуністи  критикували капіталістичне суспільство  загалом і обстоювали необхідність його повалення/знищення, хоча не завжди це передбачало вимогу збройної революції. Соціалісти виступали за поступове  реформування капіталізму в соціалізм  за допомогою конституційних процедур.

Проблема влади. Комуністи  у випадку захоплення/приходу  до влади прагнули б до монопольного володіння і збереження її за собою. Соціалісти ставились до влади як до призу, який можна отримати лише внаслідок виборів, якщо буде на це воля більшості.

Політична боротьба. Комуністи  сприймали політичну боротьбу в  форматі гри з нульовим результатом, коли жодні компроміси неможливі, а  переможець наперед визначений. Соціалісти розглядали політичну боротьбу в  форматі політичної конкуренції, відповідно до теорії ігор, як гру з не нульовим результатом, тобто коли результат  наперед не відомий, а залежить від  підтримки більшості населення.

Держава. Комуністи виступали  з вимогою повної ліквідації буржуазної держави та встановлення держави  диктатури пролетаріату, яка мала б керуватися тільки інтересами пролетаріату. Соціалісти дотримувались позиції  щодо контролю за державою лише у випадку  виграшу виборів і лише протягом того часу, який передбачено законом  для виборної влади.

Питання власності. Комуністи  трактували приватну власність як продукт  крадіжки у трудового населення, відповідно вони виступали за її націоналізацію та усуспільнення без компенсацій. Соціалісти виступали за поступове  збільшення частки суспільної власності  в різний спосіб, у тім числі  й у результаті викупу. Відповідно вони дотримувалися ідеї змішаної власності.

Демократія. Комуністи трактували демократію як класовий продукт, вважали  представницьку демократію буржуазним винаходом, спрямованим на забезпечення знаходження буржуазії при владі, тому цей тип демократії вони визначали  як неповну демократію. Натомість  вони пропонували встановлення пролетарської  демократії, яка би надавала демократичні права лише трудящим масам і обмежувала громадянські права нетрудящих прошарків  населення. Соціалісти визнавали засади представницької демократії, брали  на себе зобов'язання неухильно їх дотримуватися. Вони наголошували на неузгодженості демократії й прагнули її подолати, розширити демократію шляхом дозволених методів та засобів ^{[2 c. 640]}.

Найбільший вплив на формування концептуальних засад соціал-демократії у першій половині XX ст. мав Фабіанський  рух, погляди Е. Бернштейна та К. Каутського. Фабіанське товариствобуло створене в  Лондоні 1884 року і стало інституційною  формою фабіанського суспільного руху. Його прихильники виступили за поступове  реформування капіталізму, в межах  якого треба було долати суспільну  несправедливість і поступово формувати  нові суспільні відносини. Вони також  відкинули положення марксизму  про соціалістичну революцію  як різку зміну, наголосивши, що суть революції полягає у поступових, систематичних змінах капіталізму  в умовах демократії, свобод особистості  та приватної власності. Таким змінам мали передувати зміни в суспільній свідомості, а перехід від капіталізму  до соціалізму мав відбуватися еволюційно. Держава є представником інтересів  усіх громадян, а не лише одного конкретного  класу. Особливого значення вони надавали владі достойних (мери-тократії). Також  обґрунтовували необхідність державного інтервен-ціоналізму, формування державної  власності поряд з приватною, дій, спрямованих на поліпшення матеріального  становища робітників. Фабіанське товариство тісно співпрацювало з Лейбористською партією від моменту її створення. У діяльності товариства брали участь: Сідней Вебб*51 (1859–1947), Беатрис Вебб (1858–1943), Бер нард Шоу (1856–1950), Бертран  Рассел (1872–1970), Уільям Беверідж (1879–1963), прем'єр-міністри Сполученого Королівства  – Р. Макдональд, К. Еттлі, Г. Вільсон  та Т. Блер. Товариство активно працює і нині.^{[3 c.204]}

Фабіанська концепція  соціалізму суттєво вплинула на світогляд  Едуарда Берниїтейна (1850–1932). У 1872 р. він став членом Соціал-демократичної  партії Німеччини, одним з її лідерів, був депутатом рейхстагу. В праці "Умови можливості соціалізму та завдання соціал-демократії" (1899) він  довів, що більшість передбачень, зроблених  К. Марксом стосовно капіталізму, виявились  хибними. Зокрема, розвиток капіталізму  призводив не лише до збагачення капіталістів, а й до покращення матеріального становища робітників, розвитку середнього класу. У праці "Чи можливий науковий соціалізм?" (1901) Е. Бернштейн оголосив про свій відхід від "наукового соціалізму". Він стверджував, що соціалізм не мав розглядатися як обов'язковий результат/наслідок розвитку капіталізму, а радше як моральний ідеал, до якого повинні прагнути його прихильники.

Вимога здійснення соціалістичної революції не була кінцевою метою. Боротьба за соціалізм мала відбуватися поступово, шляхом реформ. У процесі цієї боротьби за соціалізм робітничий клас повинен  обстоювати вимоги встановлення повної демократії, вважаючи, що процес демократизації сучасних йому європейських країн мав  бути поступовим. Згідно з Е. Бернштейном  дія обидвох чинників – поліпшення матеріального становища робітничого  класу і поступова демократизація буржуазної політичної системи спричиняла би затухання класової боротьби. Внаслідок  цього робітничий клас мав сконцентруватися на боротьбі за розширення свого представництва у національних парламентах та органах  місцевого самоврядування і на вимогах  покращення умов праці та піднесення стандартів життя робітників і всіх найманих працівників. Бернштейн визнавав широку співпрацю робітничих партій з органами буржуазної держави заради прийняття законодавства, вигідного  для робітників, захисту їхніх  прав щодо власників. Відкидання революційних методів діяльності у нього поєднувалось із декларацією вимог захисту  прав людини, що свідчило про його відкритість  до концептуальних положень лібералізму. Фактично він пропонував конструкцію  перетворення робітничої партії на демократичну, яка б орієнтувалася на проведення реформ. Цій конструкції відповідав афоризм Бернштейна: "Рух –  це все, кінцева мета – ніщо". Отож, для нього вимоги демократії, демократизації тогочасного буржуазного суспільства  були не лише засобом/інструментом зміни  суспільства, а й метою політичної боротьби робітничого класу та політичних партій, які обстоювали інтереси робітників^{[4 c. 138]}

Соціал-демократична ідеологія у сучасному світі

На відміну від марксизму, ідеологія соціал-демократії виходить з пріоритету історичної еволюції суспільства  у напрямку суспільства соціальної справедливості та рівності громадян незалежно від їх суспільного  становища, а також збереження соціального  і міждержавного миру. В теорії еволюційного соціалізму, запропонованій філософом Едуардом Бернштейном, відзначаються  реальні досягнення робітничого  класу в самосвідомості своєї  ролі. Едуард Бернштейн приходить  до висновку, що Карл Маркс неправий, говорячи про неминучість соціальної революції і крах капіталістичної  системи. Едуард Бернштейн вважав, що реформи, які дають певні вигоди робітничому класу, поступово приведуть  до того ж соціалізму. Едуарда Бернштейна за перегляд вчення Маркса охрестили  відступником-ревізіоністом. Уявлення про поступове реформування буржуазного  суспільства, необхідність відмови  від класової боротьби нерозривно пов' язувалися у доктрині еволюційного соціалізму з розумінням першорядної  значимості народної влади та політичного  й економічного життя, посиленням соціальної захищеності трудящих та заохоченням  робітничого самоврядування. Прихильники  еволюційного соціалізму об' єдналися в Другий Соціалістичний Інтернаціонал, що, за задумом, повинен координувати діяльність соціалістичних та соціал-демократичних  партій світу.

У сучасних умовах Соціалістичний Інтернаціонал об' єднує понад 70 політичних партій всіх континентів, що налічують у своїх рядах понад 20 млн соціал-демократів. Великий  вплив соціал-демократичні партії мають  у Західній Європі: в Англії, пізніше - в країнах Британської Співдружності  ініціатива створення соціал-демократичних  партій належала профспілкам, що зумовило формування особливої лейбористської партії. Міцні позиції займають соціал-демократичні партії в Латинській Америці, у ряді країн Азії, Ближнього Сходу. Ще на початку 50-х років конгрес Соцінтерну у прийнятій Декларації відзначав, що соціалізм - міжнародний рух, який не вимагає єдності поглядів, не прагне до єдиної мети - соціальної справедливості, гуманізму, забезпеченого життя, свободи і миру. Соціал-демократи прагнуть будувати нове суспільство за допомогою реформ, демократичних методів. Демократія є визначальною, виступає надкласовим явищем, включаючи право на власне приватне життя, захищає від свавілля і втручання держави. На думку соціал-демократів, "демократичний соціалізм" бере початок від "християнської етики гуманізму і класичної філософії". У діючій програмі соціал-демократичної партії Німеччини до духовних основ соціалізму додане й просвітництво, й вчення Маркса про історію і суспільство, і досвід робітничого руху. Партії Соцінтерну вважаються народними. За їх думкою, класова боротьба в сучасних умовах втрачає значення, а тому проголошується курс на інтеграцію робітничого класу в структуру суспільства благоденства. "Економічна демократія" допускає повну зайнятість, більш високу продуктивність праці, підвищення добробуту людей, соціальне забезпечення і справедливий розподіл прибутків і власності. Зберігається приватна власність у сільському господарстві, кустарному виробництві та середній промисловості тощо.

В другій половині 80-х років  у соціал-демократичному русі виникли  дві головні течії: традиціоналізм і модернізм. Обидві течії є реформістськими  і визнають існуючу в капіталістичних  країнах економічну й політичну  систему найбільш розумною і раціональною на сучасному етапі. Замість неоконсервативної  моделі соціально-економічного розвитку західних країн вони пропонують альтернативну  модель більш гуманного і менш соціально напруженого суспільства. Схожість між течіями не виключає, однак, наявності між ними істотних розбіжностей.

Традиціоналістський напрямок, якого дотримуються соціал-демократичні партії Німеччини, Фінляндії і Швейцарії, Соціалістична партія Австрії, Лейбористська  партія Великобританії та інші, орієнтується на промисловий робітничий клас, профспілки, кооперативний рух. Тому, природно, традиціоналісти пов'язують свою політику з соціал-економічною боротьбою робітничого класу, відстоюють його інтереси.

Модерністська течія, представниками якої виступають Італійська та Португальська  соціалістичні партії, слабше пов'язана  з робітничим класом. Її прихильники  спираються в основному на групи  трудящих найманої розумової праці, зайнятих у новітніх галузях виробництва, на пересічні верстви науково-технічної  та гуманітарної інтелігенції, найбільш тісно пов' язані з потребами  технологічної революції, характерної  для епохи науково-технічної революції. Тому теоретиками модерністської течії  висувається теза про втрату робітничим класом провідної ролі в суспільному  розвитку, а після - про повне його розпорошення у суспільстві майбутнього. У концепціях модерністів є положення  про формування новітніх промислових  структур, які не враховують негативних наслідків науково-технічної революції  для певної частини трудящих, пропагується відмова від соціальних завоювань, проголошується необхідність втрат  і навіть жертв з боку простої  людини в ім' я майбутнього прогресу.^{[5 c.187]}

Соціал-демократичний  рух в економічному та політичному  відношенні є нині досить впливовою  силою, яка значною мірою визначає напрями сучасного розвитку різних держав світу. Історія його формування тісно зв’язана з еволюцією суспільства, хоч соціалістичні доктрини, як невід’ємний  елемент і вираз мрії людства  про щасливе, справедливе майбутнє існували і розвивались відносно незалежно від розвитку та трансформації  класичної економічної науки. Майбутнє пов’язувалось зі становленням суспільної, загальнонародної власності на засоби виробництва та суспільних форм розподілу  доходів, із розвитком економіки, позбавленої  суперечностей та криз.

 Основний  зміст соціалістичних ідей протягом  усієї історії залишався тим  самим, але під впливом змін  у розвитку економічної бази  суспільства змінювалась теоретична  основа соціально-економічної трансформації,  визначалися нові її орієнтири. Досвід соціал-демократичних перетворень є цікавим для економічної науки як приклад свідомого формування напрямів розвитку суспільства, інституціонального впливу на економічну систему. Важливим для теорії є аналіз соціально-економічних наслідків застосування конкретної економічної моделі, дослідження методів економічного регулювання та принципів їх поєднання, що покладається в основу економічних платформ соціал-демократичних рухів, використовується в економічній політиці окремих країн. ^{[6 c.351]}

Сучасний  стан соціал-демократичної ідеології в Україні

Численні опитування громадської  думки раз у раз підтверджують  наявність в Україні великої  кількості прибічників соціал-демократії — тих виборців, котрим тією чи іншою  мірою близькі соціал-демократичні ідеали.

Якщо підходити до розгляду цієї групи з соціологічними мірками, одразу впадає у вічі її розмитість. Будь-яке твердження щодо її поглядів варто оцінювати лише статистично, оскільки людей з такими поглядами  неважко знайти й серед тих, хто  стоїть за соціалістів, націоналістів  чи «зелених» (хоча їх частка там є  меншою). Так само й серед симпатиків соціал-демократичної партії знайдуться люди з зовсім іншими поглядами. І  все ж таки можна сказати, що «у середньому» для прихильників соціал-демократії є характерними такі риси:

–    за соціально-економічними поглядами вони виступають за регульований ринок. Від комуністів їх відрізняє готовність прийняти ринок, приватизацію (у поміркованому обсязі); від правих лібералів — обстоювання ролі держави та державного регулювання;

–    у ставленні до національного питання прибічники соціал-демократів є ближчими до «універсалістів» (інтернаціоналістів), хоча вони, на відміну від комуністів, не прагнуть возз`єднання з Росією, а відверто і без зайвого пафосу визнають незалежність України;

–    за морально-політичними переконаннями симпатикам соціал-демократів притаманний гуманізм — на відміну від властивого як комуністам, також і націоналістам «пошуку ворога»;

–    нарешті, у політично-правовому відношенні в альтернативі «демократія-авторитаризм» прибічники соціал-демократів чітко віддають перевагу першому варіанту.

Можна було б очікувати, що в умовах кризи конкуруючих ідеологій  відсоток тих, хто симпатизує соціал-демократам, зростатиме. Однак, знову підкреслю, більшість прихильників соціал-демократичного вибору мають доволі невиразні поняття про соціал-демократію, а їх переконанням властиві невизначеність та двоїстість. Не зроблю великого відкриття, якщо скажу, що число виборців, які симпатизують соціал-демократам, є помітно більшим за число тих, хто реально голосує за них на виборах. Певною мірою це пов`язано з намаганнями противників соціал-демократії закріпити за нею образ структури, котра не опікується загальним добробутом, а дбає виключно про інтереси бізнесменів, представлених у керівництві партії.

Отже, потенційне коло виборців соціал-демократів є досить широким  — аж до половини усіх українських  виборців (до них точно не можна  додати лише 20-25% переконаних прибічників  комуністів та 15-20% — націоналістів), але у передбачуваному майбутньому  практично можна розраховувати  лише на його частину. У такій ситуації необхідно вірно розставити акценти  у програмній творчості та практичній політиці соціал-демократії, спираючись у цьому на сподівання більшості  населення.

На мою думку, успіх  подальшої діяльності соціал-демократів залежатиме від того, якою мірою  їм вдасться об`єднати центристських  та лівоцентристських виборців. В  ідеалі це мало б бути таке становище, коли між соціал-демократами та комуністами  не буде жодної іншої демократичної  лівоцентристської сили.

Як на мене, особливість  теперішньої української соціал-демократичної  ідеології полягає у тому, що Україна  фактично не має її у тій мірі, у якій «забезпечена» ідеологічним доробком комуністичного та націонал-демократичного спрямування. Ми вже зазначали, що аж ніяк не маємо на меті формування «жорсткої», замкненої ідеологічної системи, в  межах якої поширювалися б «єдиновірні» настанови. Та все ж навіть найбільш відкрита ціннісна система, до якої ми прагнемо, має відзначатися бодай  мінімальною узгодженістю позицій. Саме тому я хочу закликати українських  соціал-демократів до подолання надмірних (і з точки зору історичної перспективи, дещо надуманих) розбіжностей у їхніх поглядах. Слід нарешті відверто сказати — «розпорошеність» ідейних орієнтацій у соціал-демократичному середовищі (раніше це явище називали «відсутність принциповості») стає дедалі більшою проблемою. 

Аби пересвідчитись, чи справді  це так, давайте проаналізуємо тональність  видань комуністичних та націонал-демократичних, з одного боку, та соціал-демократичних  — з іншого, і виявиться, що у  соціал-демократичній пресі не звучать  ті чіткі настанови щодо історичної спадщини, мовної ситуації, відносин з  зарубіжжям, котрими якраз і вирізняються ЗМІ націоналістів та соціалістів-комуністів. Вилучіть з соціал-демократичних  видань програмні статті, які коментують ухвали партійного керівництва —  й їх стане неможливо відрізнити від будь-якого іншого центристського видання. Навряд чи таке становище може бути виправданим. Соціал-демократичні видання досі зволікають з формуванням  тієї особливої партійної мови, якою можна було б розмовляти з виборцями. Ідеологічна позиція деяких непартійних  засобів масової інформації, які  знаходяться під впливом лівоцентристів, також відрізняється відсутністю  будь-якої ідеологічної чіткості.

Сьогодні певні сили наполегливо  захаращують свідомість виборців уявленнями про існування в українській  публічній політиці лише трьох таборів: 1) комуністи та соціалісти; 2)«чесні»  праві; 3) «кланові партії або блоки». До речі, сили ці, які чомусь ототожнюють  себе з «чесними правими», аж ніяк не «святі», тож їхню сьогоднішню моралізаторську  критику наших позицій з цього  погляду можна кваліфікувати  хіба що як звичайнісіньке лицемірство. Гадаю, якби ми донесли справжній  ідеологічний образ соціал-демократії до кожного громадянина, це значною  мірою позбавило б наших опонентів  підстав для формулювання таких  «класифікацій».^[7]

Висновки

Ідеологія соціал-демократії дотримується засад історичної еволюції суспільства у напрямку суспільства  соціальної справедливості та рівності громадян, а також збереження соціального  і міжнародного миру.

Термін соціал-демократія виник в другій половині XIX століття і використовувався для означення  робітничих партій які виступали за демократизацію суспільства. Однак остаточно ідеологія соціал-демократії сформувалася після Другої світової війни.

У 80-х роках соціал-демократичний  рух поділився на дві реформістські  течії: традиціоналізм і модернізм. Традиціональстський напрям є поширений  у соціал-демократичних партіях Німеччини, Фінляндії і Швецарії та інших і орієнтуються  на промисловий робітничий клас. Модерністська течія прихильником якої є соціалістичні партії Італії, Португалії і відстоюють інтереси груп трудящих найманої розумової праці, зайнятих у новітніх галузях виробництва.

Особливість сучасної  української  соціал-демократичної ідеології  полягає у тому, що Україна фактично не має її у тій мірі, у якій «забезпечена» ідеологічним доробком комуністичного та націонал-демократичного спрямування.

Соціал-демократичний рух  в економічному та політичному відношенні є нині досить впливовою силою, яка  значною мірою визначає напрями  сучасного розвитку різних держав світу.

Використана література

1. Націоналізм: антологія  / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий.  – К.: Смолоскип, 2000. – 872 с

2. Новая постиндустриальная волна на Западе: антология / под ред. В. Л. Иноземцева. – М.: Academia, 1999. – 640 с.

3. Перегудов С. П. Тони  Блэр – архитектор нового лейборизма / С. П. Перегудов. – М.: ИНИОН, 1999. – 204 с.

4. Історія західних політичних  вчень. Політичний доктрини ХХ  – початку ХХІ / Романюк А.  С. – К.: Знання, 2011

5. Горлач М.І., Кремень В.Г.  «Політологія: наука про політику»- .- К.: Центр учбової літератури, 2009р.

6. Історія економічних  учень: Підручник / Л. Я. Корнійчук,  Н. О. Татаренко, А. М. Поручник  та ін.; За ред. Л. Я. Корнійчук,  Н. О. Татаренко. — К.: КНЕУ, 1999. — 564 с.

7. «Дух і принципи соціал-демократії: українська перспектива» - В.Мудведчук  -Київ «Основні цінності».2000