Соціальні інститути у системі соціальних зв’язків

1. Соціальні інститути  у системі соціальних зв’язків

Соціальні інститути - це специфічні соціальні утворення, що забезпечують відносну сталість зв’язків і стосунків  у межах соціальної організації  суспільства, певні історично зумовлені  форми організації та регулювання  суспільного життя. Соціальний інститут - це сукупність груп, установ і організацій, що мають у розпорядженні певні  людські, матеріальні та духовні  ресурси задля реалізації покладених на них функцій.

У найбільш загальному вигляді  слід розрізняти економічні, політичні, правові, етичні, культурно-ідеологічні  та інші суспільні інституції. їм відповідають виробничі, обмінні, розподільні, споживацькі, державні, сімейні, дозвільні, освітні, культурні, ідеологічні, судочинні тощо соціальні заклади та установи. Сюди ж належать сім’я, наука, засоби масової інформації, церква, неформальні релігійні конфесії, культурно-ідеологічні об’єднання.

Завдяки діяльності соціальних інститутів відбувається нормальне  і стабільне функціонування суспільства. Вони забезпечують історичне успадкування культури, їі засвоєння, соціалізацію індивідів, регулювання, координацію та інші види впорядкування суспільних відносин, успадкування і передачу набутого досвіду, вартісних орієнтацій, звичаїв, традицій, моделей і норм поведінки.

До найзагальніших ознак  соціальних інститутів належать:

• виокремлення певного кола суб'єктів, які вступають у процесі діяльності у відносини, що набувають сталого характеру;
• певну більш-менш формалізовану організацію;
• наявність специфічних соціальних норм і правил, що регулюють поведінку людей у межах соціального інституту;
• наявність соціально важливих функцій інституту, що інтегрують його в соціальну систему та забезпечують його участь в інтеграції цієї системи.

У сучасному суспільстві  виокремлюють низку соціальних інститутів:

1. економіко-соціальні інститути - банки, господарські об'єднання різного типу - забезпечують усю сукупність виробництва та розподілу суспільного багатства, з'єднуючи водночас, економічне життя з іншими сферами соціального життя;
2. політичні інститути - держава, партії, громадські організації, які спрямовані на встановлення та підтримку визначеної форми політичної влади. соціокультурні та виховні інститути мають на меті освоєння та подальше відтворення культурних і соціальних цінностей, включення індивідів у визначену субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки і, нарешті, захист визначених цінностей і норм;
3. церемоніально-символічні засновані на більш-менш тривалому прийнятті конвенціональних (за договором) норм, їх офіційному і неофіційному закріпленні. Ці норми регулюють повсякденні контакти, різноманітні акти групового та міжгрупового поводження; відтворювальна (сім’я).

Соціокультурні та виховні  інститути мають на меті освоєння і подальше відтворення культурних і соціальних цінностей, включення  індивідів у визначену субкультуру, а також соціалізацію індивідів  через засвоєння стійких соціокультурних  стандартів поведінки і засвоєння  визначених цінностей і норм.

Виокремлюють кілька функцій соціальних інститутів:

• репродуктивна (відтворювальна) функція. Кожне суспільство (як і соціальна група) прагне продовжити своє існування в часі і соціальному просторі. У найбільш простому вигляді це відбувається як процес перетворення окремої позитивно спрямованої дії (продуктивної в плані підтримання існуючого порядку) в масову, масової - в обов’язкову та інструктивну (рух від вчинку до звички, традиції, правила) і, нарешті, регулятивного принципу.
• комунікативна функція, яка спрямована на певну організацію (інституціалізацію) суспільного спілкування: між поколіннями, соціальними групами, професіями, культурами (субкультурами), окремими видами історичного досвіду тощо. Завдання соціальних інститутів тут полягає в тому, щоб зробити це спілкування можливим, доступним, ефективним щодо намірів і досвіду суб'єктів соціальної взаємодії.
• регулятивна функція соціальних інститутів полягає в їх здатності до координації, узгодження, організації, кооперації, стратифікації (впорядкування послідовності) соціальної взаємодії, керування та -правління.
• адаптивна функція соціальних інститутів полягає у тому, щоб пристосувати колективні та індивідуальні дії до навколишнього оточення, вибраних цілей, легалізованих засобів їх досягнення, правил субординації та підпорядкування, санкцій і заохочень.
• інтегративна функція соціальних інститутів сприяє: згуртуванню суб'єктів соціальної взаємодії; посиленню взаємної відповідності окремих елементів соціальної системи; узгодженню структури та функцій, позитивних (конструктивних) і негативних (деструктивних) функцій; поєднанню мети і засобів, цінностей і норм, статусів, ролей і престижу; заохоченню та покаранню; вибору нормативних і реалістичних цілей.
• соціалізуюча функція полягає у діях на засвоєння індивідом або групою вибраних суспільством ціннісних орієнтацій і загальних норм поведінки, перетворення їх у мотиви та діяльні принципи соціальної активності.
• гедоністична функція соціальних інститутів виявляється у діях з підвищення міри задоволення людей своїм буттям. Вона спрямована на перетворення вільного часу в дозвіллєвий, пошук відповідних форм його позитивного насичення.

2. Соціально-класові  утворення і поляризація суспільства  в Україні

В соціально-класовій структурі України продовжуються процеси соціальної диференціації та поляризації суспільства, зокрема диференціації доходів населення. Відбувається поступовий, складний, суперечливий процес становлення нового типу соціально-класової структури на основі демонтажу існуючої соціальної структури і формування різноманітних елементів нової — класів, соціальних верств, груп, прошарків тощо. Поступово складаються контури трьох основних рівнів, верств соціальної ієрархії: вищого, середнього і нижчого класів.

Однак зазначені рівні соціальної ієрархії не становлять цілісного утворення  і багато в чому є невизначеною, напіврозмитою структурою. Особливість  розвитку соціально-класової ієрархії українського суспільства полягає  в повільному збільшенні середнього класу за швидкого збільшення вищого та нижчого класів і поглиблення  на цій основі соціальної поляризації.

Основу вищого класу, що базується  на легітимних формах організації суспільного  життя, позитивній, конструктивній логіці соціального розвитку, становлять підприємці, комерсанти, банкіри, певна категорія  управлінців, представники творчої  інтелігенції та ін. Проте особливість  соціального розвитку українського суспільства полягає в тому, що вагоме місце серед вищого класу займають несистемні елементи структури, які швидко розбагатіли, стали таким класом на основі нелегітимних засобів здебільшого у сфері торгівлі та посередницьких операцій. До таких елементів в Україні належать кримінальні, мафіозні структури, корумповані управлінці, чиновництво, керівники державних господарських підприємств, які зловживають своїм службовим становищем, використовуючи суспільне багатство для власного збагачення, а також групи "нових" українців з високими нелегітимними доходами та інші "несистемні" елементи сучасної соціальної структури, які живлять соціальну систему спотвореної саморегуляції, що заглиблюється в собі.

Представники цієї соціальної групи  стабільно підтримують і зміцнюють  власне матеріальне становище, багатіють  значною мірою за рахунок більшості  знедоленого населення, відтворюючи  свій соціально-економічний потенціал  перманентною суспільною кризою, безладдям, хаосом, соціальною неструктурованістю суспільства, глибокими розривами  його соціального організму.

Водночас суперечливо функціонує, бореться за виживання інший соціальний організм, що слабо розвивається і  саморегулюється, становить основу легітимної організації суспільного  буття і належить до нижчого класу. Структурні елементи цього класу  дуже слабкі, хоча мають у майбутньому  стати основними системними чинниками  саморегуляції як ринкових перетворень, так і соціального організму, становлення середнього класу, який здійснюватиме свою трудову діяльність на основі легітимної продукуючої праці, реалізації власних соціальних інтересів.

Основу соціальної структури сучасного  українського суспільства становить  населення, яке пов'язане чи було пов'язане насамперед з державною  формою власності. Основна його частина  перебуває на межі бідності, ставлячи за мету лише фізіологічне виживання. Багато цих людей перебувають  у стані глибокої соціальної деградації, соціальної маргінальності й не сподіваються на краще.

Тривожність такого становища полягає  в тому, що саме з цих верств, категорій  населення, більшість з яких перебувають  на межі малозабезпеченості, бідності, і має формуватися середній клас. Значна частина таких елементів  соціальної структури, які є потенційною  основою середнього класу, мають  вагомий професійно-кваліфікаційний  і освітній потенціал, досвід продуктивної діяльності. Однак у сучасних умовах часто-густо він не здатний сприяти  включенню індивіда в систему  суспільного виробництва, забезпечити  відповідний цьому потенціалу особистості  рівень доходів. А отже, пов'язані  з цим соціально-економічні сподівання здебільшого не справдилися.

Утворення у структурі соціальної ієрархії суспільства зазначених двох верств, категорій населення призвело до деструктивних змін у ній, до спотворень, викривлень, гострих соціальних суперечностей  у багатьох сферах суспільного життя.

Вони поглиблюють системну кризу, пришвидшують інфляцію, деформують особисте споживання основної частини населення  з низькою платоспроможністю, посилюють  соціальну нестабільність суспільства. Особливо яскраво зазначені деформації, суперечності простежуються на прикладі поділу споживчого ринку на два типи (рівні, сектори), ціни в яких істотно різняться.

Один — для першої категорії  населення з практично необмеженою  платоспроможністю, які відвідують "свої", дорогі магазини, заклади  культури та обслуговування, мають  особистий транспорт, на яких працює розгалужена інфраструктура, засобом  платежу яких є переважно вільно конвертована валюта.

Другий — для переважної більшості  населення з невисоким рівнем достатку, низькою купівельною спроможністю, яке змушене обмежуватися лише товарами найпершої необхідності.

Викликає занепокоєння, що такий  поділ соціальної структури українського суспільства поглиблюється. Він  охоплює не лише сферу споживчого ринку, а й усі основні напрямки суспільної життєдіяльності, зокрема  систему ціннісно-нормативних регуляторів  діяльності й поведінки зазначених двох верств, категорій населення.

Сформувалися дві системи соціального  світогляду, які перебувають у  стані конфлікту, що поглиблюється. Це призводить до звуження сфери соціокомунікації, спілкування зазначених категорій  населення, які реалізують свій життєвий потенціал і соціальний вектор у  двох діаметрально протилежних соціальних просторах і вимірах. І хоча, на думку вчених, таке відокремлення  життєвих вдач і сфер життя, відсутність  безпосередніх контактів, безумовно, сприяють послабленню соціального  напруження і є деякою "хитрістю" соціуму, нібито інстинктом самозбереження, що запобігає концентрації руйнівної  соціальної енергії, таке становище  довго існувати не може. У ньому  закладена соціальна небезпека  великої потенційної вибухової  сили.

Особливо небезпечними для посилення  негативної логіки соціальної динаміки суспільства є поглиблення тенденції  поляризації доходів і розшарування населення.

Збільшується кількість людей, які із середньо і порівняно забезпечених переходять у розряд незаможних, а  відтак потребують соціального захисту. Серед них значна частина мають  низькі доходи й досягли межі абсолютної бідності, що передбачає задоволення  лише фізіологічних потреб. Зниження рівня життя широких верств населення  суттєво знижує їх соціальну безпеку. Посилюється диференціація доходів  зазначених двох категорій населення, нижня і верхня межі яких стають дедалі помітнішими. Доходи 10 % найзаможніших  верств населення України перевищують  доходи такої ж кількості найбідніших приблизно в 12-15 разів.

Поступово склалося ніби дві України  — заможних і знедолених, багатих  і бідних, процвітаючих і злиденних. І хоч офіційна статистика, як зазначають окремі вчені, можливо, перебільшує  рівень фактичного зубожіння в Україні (немає даних про особисті доходи, отримані від діяльності у тіньовій економіці), загалом соціальне становище  великої частини населення держави  надзвичайно тяжке. Але поки глибока  соціальна диференціація суспільства, поділ його на дві верстви, категорії, які містять потужний конфронтаційний  потенціал, не набрали необоротного, абсолютно несистемного характеру  і не закріпилися становою прірвою, суспільство має шанс вийти на шлях цивілізованого соціального розвитку і прогресивної позитивної соціальної динаміки.

Основою соціодинаміки розвитку суспільства, його соціальної стабільності, функціонування його соціально-класової структури є середній клас.

Середній клас — це основа самодостатності  розвитку соціально-класових відносин, важливий чинник, що саморегулює розв'язання суперечностей між двома протилежностями (полюсами соціальної ієрархії, що є  результатом відтворення та організації  соціальної нерівності), не спричинює  значного загострення соціального  напруження між верхніми й нижчими  верствами вертикального зрізу соціальної піраміди.

Середній клас — це соціальний стабілізатор, упорядковуючий фактор розвитку багатовимірних процесів соціальної нерівності, регулятор її припустимих  меж, функціонування соціальної ієрархії загалом.

Потужний середній клас у соціальній ієрархії — чинник економічної, політичної стабільності громадянського суспільства, його позитивної соціодинаміки, що забезпечує свободу і незалежність особистості. Такий середній клас в Україні  лише формується. А тому створення  умов для формування та динамічного  розвитку середнього класу, який у перспективі  охоплюватиме 55-60 % населення, є особливо важливим завданням соціальної політики, регулювання соціально-класових відносин.

Чинниками, що сприяють становленню  середнього класу, є послідовність  у здійсненні ринкових перетворень, зокрема у формуванні ринкових відносин, утворення різноманітних форм власності, які сприятимуть збагаченню економічної  основи суспільства, розширенню і поглибленню  його соціального поля, виникненню нових соціальних спільностей, соціальних груп, верств.

Особливо важливим пріоритетом  соціальної політики є створення  умов для прискорення процесів соціально-класової структурованості та стратифікованості  суспільства, усвідомлення суб'єктами соціально-класових відносин соціально-групової спорідненості, соціальної самоідентифікації  на основі формування соціальних інтересів. Реальністю сучасного пострадянського  суспільства, зокрема й України, є процеси деструктуризації та дестратифікації  соціально-класової структури, втрата соціальної, зокрема верствової, самоідентифікації, що зумовлено відсутністю чітких соціальних інтересів.

Одним із чинників, який сприятиме  утвердженню соціально-класової структурованості, соціально-групової спорідненості  суспільства, є формування нової  системи соціальних цінностей. Сучасне  українське суспільство характеризується невизначеністю і несформо-ваністю  соціальних цінностей. Саме несформованість  привабливих соціальних (як і моральних, духовних) цінностей, коли старі (утвердження  соціальної однорідності та рівності, колективізму) вже відкинуті й "не працюють", а нові (свобода, соціальна  справедливість, здоровий індивідуалізм, багатоманітність вибору та ін.) ще не сформовані у свідомості людей, значною  мірою гальмує соціальну консолідацію українського суспільства.

У соціальному аспекті в українському суспільстві є прихильники ринкових відносин і державного соціалізму, демократії та адміністративних методів  управління, централізації і децентралізації  державної благодійності в соціальному  захисті й здійсненні самозахисту. Формування системи соціальних нормативних  цінностей поряд з іншими чинниками  становлення позитивної логіки соціодинаміки  є чи не основною її складовою, детермінантою  цивілізованої стратифікації суспільства, його соціальної стабільності, консолідації, міжгрупової солідарності, що має  бути відображена у зваженій соціальній політиці.

3. Інтерактивна роль цінностей і норм

Якщо звернутися до історії  філософської і соціологічної думки, то істотне місце завжди займали  пошуки інтегративних елементів, відносин, що визначають їхню цілісність. У складній системі суспільних відносин, соціальних зв'язків, мислителі намагалися виділити головне.

За Гегелем, головними  визначальними були правові відносини, саме вони поєднували усі види зв'язків  у єдине ціле. За Кантом, таку роль грали моральні відносини. За Марксом  — глибинні економічні. Власник  і безпосередній виробник не можуть існувати один без одного. Відносини, що складаються в процесі виробництва  матеріальних благ, визначають всі  інші види відносин, тобто цілісність суспільству додає визначена  ієрархічність взаємозв'язків.

М. Вебер вважав головним фактором цілісності типові переконання, що виражають потреби, інтереси. Е. Дюркгейм — колективну свідомість. На думку  Б. Дюркгейма, саме ослаблення загальних  вірувань і почуттів означає ослаблення соціальних зв'язків і може викликати  дезінтеграцією суспільства.

Безсумнівно, загальні цінності є інтегративним фактором, але  це не єдиний фактор. Цінності можуть не тільки поєднувати, але і вказувати  на диференціацію, тому що системи цінностей  можуть бути протилежними. їхня роль може мінятися. Прийнято розмежовувати цінності: існуючі, наявні, наприклад, цікава робота, сім'я, повага людей, багатство і  т. д.; цінності цільові. Це ідеали, цілі, цінності бажання. Ідеали формулюють вихідні положення про цілі, засоби, дозволяють дати ідеальну прогностичну модель поведінки. Цінності належного (соціальні норми, ролі, установки). У той же час вони можуть бути самостійною цінністю.

Соціальні норми, подібно  іншим цінностям виконують функції  оцінки й орієнтації особистості, спільності. Разом з тим вони не обмежуються  цими функціями. Норми здійснюють регулювання  поведінки і соціальний контроль за поведінкою. Вони носять яскраво  виражений вольовий характер. Це не тільки вираження думки, але і  вираження волі.

Соціальні норми — це правила, що виражають вимоги суспільства, соціальної групи до поведінки особистості, групи в їхніх взаєминах один з одним, соціальними інститутами, суспільством у цілому. Регулюючий вплив норм полягає в тому, що вони встановлюють межі, умови, форми  поводження, характер відносин, цілі і  способи їхнього досягнення.

Унаслідок того, що норми  передбачають і загальні принципи поведінки, і конкретні її параметри, вони можуть давати більш повні моделі, еталони  належного ніж інші цінності.

Порушення норм викликає більш  конкретну і чітку негативну  реакцію з боку соціальної групи, суспільства, його інституціональних  форм, спрямовану на подолання поведінки, що відхиляється від норми. Тому норми  є більш діючим засобом боротьби з девіацією, забезпеченням порядку, стійкості суспільства.

Норми виникають унаслідок  потреби у визначеній поведінці. Так, наприклад, однією з найдавніших  норм була норма чесного відношення до своєї частки в суспільній праці. На зорі людства можна було вижити тільки дотримуючи даної норми. Вона з'явилася в результаті закріплення  повторюваних необхідних спільних дій. Цікаво, що ця норма не утратила свого  значення і в даний час, хоча її підтримують інші потреби, актуалізують інші фактори.

Різноманіття соціальної реальності, соціальних потреб породжує і різноманіття норм. Класифікувати  норми можна по різними підставами.

Для соціолога має значення виділення норм за суб'єктами, носіями  норм. По цій підставі виділяють  загальнолюдські норми, норми суспільства, групові, колективні. У сучасному  суспільстві спостерігається складна  колізія цих норм.

"Право і  моральність — це сукупність  уз, що прив'язують нас , один  до одного і до суспільства,  які створюють із маси індивідів  єдиний ціліший агрегат."

Е. Дюркгейм

1. За об'єктом чи сферою діяльності розмежовуються норми, що діють в області визначених видів відносин: політичні, економічні, естетичні, релігійні і т. п.
2. За змістом: норми, що регулюють майнові відносини, спілкування, що забезпечують права і свободи особи, що регламентують діяльність установ, взаємини між державами і т. п.
3. За місцем в нормативно-ціннісній ієрархії: основні і другорядні, загальні і конкретні.
4. За формою освіти і фіксації: жорстко фіксовані і гнучкі.
5. За масштабами застосування: загальні і локальні.
6. За способом забезпечення: ті, що спираються на внутрішнє переконання, суспільну думку чи примус, на силу державного апарату.
7. За функціями: норми оцінки, що орієнтують, контролюють, регламентують, карають, заохочують.
8. За ступенем стійкості: норми, що спираються на соціальну звичку, на звичай, традиції і не мають такої підстави та ін.

У якості складних специфічних  і самостійних видів соціальних норм, що представляють основні норми  поведінки, основні фактори єдності  суспільства, звичайно виділяють норми  моралі і права.

І право, і мораль регулюють  суспільні відносини шляхом створення  загальнообов'язкових правил поведінки  і установлення визначеної відповідальності у випадку їхнього недотримання. Разом з тим вони істотно відрізняються  один від одного. Це відносно самостійні регулятори поведінки.

Мораль і право відрізняються  за формою вираження волі суспільства. Мораль виражає волю окремих соціальних груп і суспільства в цілому, право  — державну волю. Саме цим пояснюється  принципове розходження моралі і  права за способом забезпечення. Якщо дотримання норм моралі забезпечується внутрішнім переконанням у справедливості норм і силою суспільної думки, то дотримання норм права, крім того, і силою державного апарату. Однак на цій підставі не можна розглядати норми моралі як внутрішні, засновані на переконанні, і норми права як зовнішні, засновані на примусі. Виконання норм права забезпечується і переконанням.

Правопорядок стійкий, коли спирається на свідоме прийняття  норм як необхідних і справедливих. Мораль спирається не тільки на переконання, але і на суспільний примус. Головна  відмінність полягає в характері і питомій вазі примусу, а не в його наявності чи відсутності. У праві питома вага примусу більша і вона носить державний характер.

Не можна не помітити, що правові норми, як правило, відрізняються  від моральних своєю формальною визначеністю. Вони встановлюються чи санкціонуються державою в заздалегідь  визначеному порядку, мають строго визначену форму (закону, указу, постанови  і т. п.), набирають сили в точно  встановлений час. Норми ж моралі постійно складаються в суспільстві  в міру його розвитку, поступово  поширюються в міру підтримки  суспільною думкою.

Правові норми носять і  більш конкретний характер. Звичайно вони переслідують чи заохочують конкретні  дії. Норми ж моралі, як правило, указують на загальний принцип поведінки.

Мораль на відміну від  права завжди засуджує байдужне формальне  ставлення до людей, будь-які прояви егоїзму, цинізму. Право ж засуджує тільки особливо злісні випадки цих  негативних явищ. Так, право засуджує цинізм, який приймає форму хуліганських дій, тобто пов'язаний із крайніми формами  неповажного ставлення, що ображають  гідність присутніх.

Про те, що моральні норми  пред'являють більш високі вимоги ніж правові, свідчить і велика тривалість морального осуду.

З особи, що скоїла злочин і  відбула покарання, може бути знята  судимість, але це не означає відмову  від морального осуду.

Для суспільства аж ніяк не байдуже, якими мотивами керується  людина, тому мораль засуджує не тільки дурні справи, але і дурні думки.

Унаслідок того, що мораль висуває  великі вимоги до поведінки, сфера її дії набагато ширша за право. Сфера  моралі ширша також тому, що є стосунки, які узагалі можуть бути піддані правовому регулюванню (стосунки дружби, любові, товариства та ін.).

Нарешті, норми моралі гнучкіші за норми права. У силу специфіки  свого утворення вони швидше відбивають нові потреби, вони йдуть ніби попереду, указуючи шлях праву. Правові норми  в більшій мері відстають від  потреб суспільства. Звідси неминучість колізій моралі і права.

Перехід, наприклад, у нашій  країні до ринкової економіки привів до появи моральних норм, що позитивно  оцінюють і стимулюють підприємництво, правові ж норми ще продовжують  його обмежувати. Давно назріла необхідність у нових правових нормах, які регулюють  індивідуальну трудову діяльність, регламентують приватизацію та ін., але такі норми не приймаються. Моральні норми нашого суспільства давно  вимагають посилення правової відповідальності за порушення суспільного порядку, за особливо небезпечні для суспільства  злочини.

Протиріччя можуть виникнути  і внаслідок недосконалості окремих  правових норм, їхнього неправильного  тлумачення, недостатньо активного  використання.

Протиріччя виникають  і в зв'язку з нерозумінням органічного  характеру зв'язку права і моралі. У середині 80-х років широко рекламувалася  формула "У суспільстві дозволене  усе, що не заборонено законом". Її розглядали як символ, прапор будівництва правової держави. У дійсності вона уособлювала аморалізм, тому що більшість заборон у суспільстві носить моральний характер. Правова держава, що захищає права і свободи особи, суспільства, може затвердитися тільки підтримуючи моральні вимоги.