Соціальне партнерство як напрямок соціальної політикм

                                                        ВСТУП

    Система  соціального партнерства як практика  та цілісна ідеологія що

склалася, ствердилася  лише в другій половині XX століття в  розвинених

капіталістичних країнах у зв'язку з розвитком  профспілкового руху.

    Зі  зміцненням профспілкового руху  стали виникати і об'єднання

роботодавців. Але  про соціальне партнерство ще навіть не йшлося. Від

початку минулого століття знадобилося приблизно 50 років, щоби до теорії

і практики регулювання  соціально-трудових відносин між найманими

робітниками та роботодавцями міцно ввійшло  поняття "соціальне

партнерство".

    Колективно-договірне  регулювання дозволяє на основі  компромісу

погоджувати інтереси найманих робітників, роботодавців та держави і є

важливим доповненням  ринкового механізму регулювання  соціально-трудових відносин, що носить назву "соціальне партнерство".

    У  сучасному світі соціальне партнерство  є одним з найважливіших аспектів  організації соціального ринкового  господарства і одним із суттєвих

аспектів партнерства  між людьми в процесі виробництва  і суспільного

життя.

    Методом  вирішення соціальних конфліктів  у межах соціального партнерства  є компроміс, узгодження інтересів  роботодавців і найманих працівників,  а не протистояння і ліквідація  приватної власності на засоби  виробництва. Іншими словами,  соціальне партнерство передбачає  вирішення соціальних конфліктів  не революційним шляхом, а шляхом  мирних переговорів і взаємних  поступок.

    У  реальному житті соціальне партнерство  є альтернативою будь-якій

диктатурі класу  і цивілізованим методом вирішення  соціальних конфліктів

на різних рівнях, тобто за нормами, які захищають  інтереси обох сторін. 

    1.Аналіз основних понять: “соціальне партнерство”,”соціальна політика”. Принципи “соціального партнерства”

    Соціальна політика - це сукупність ідеологічних уявлень суспільства і держави про цілі соціального розвитку та діяльність

по досягненню соціальних показників, що відповідають цим цілям."

    Це визначення об'єднує різні категорійні поняття - принципи та діяльність, крім того, уявлення держави та суспільства щодо цілей соціального розвитку можуть кардинально відрізнятися - перші є формалізовані у вигляді законів, постанов та інших державних актів, а уявлення суспільства - більш загальні та багатовекторні, не завжди висловлені публічно й можуть сильно розходитися з державними.

     Головною метою соціальної політики є подолання соціальної напруги, досягнення рівноваги, стабільності, цілісності, консолідації, злагоди й динамізму суспільства.

Завдання соціальної політики:

- забезпечення ефективного розвитку соціальної сфери, соціального простору життєдіяльності;

-    дійснення заходів щодо задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб членів суспільства;

-    врегулювання процесів соціальної диференціації суспільством;

-  підняття суспільного добробуту на рівень загальноприйнятих стандартів.

    Поняття соціальне партнерство та соціальна політика пов’язані між собою.

    Систему соціального партнерства називають трипартизмом, оскільки у врегулюванні соціально-трудових відносин беруть участь три сторони: організації, що представляють інтереси найманих працівників; об'єднання роботодавців; держава. 

      Незважаючи  на зміни, що відбулися в економічній та соціальній сферах сучасного західного суспільства, суперечності

інтересів найманих працівників і роботодавців зберігаються, як існують і класові розбіжності.                                                                                                                        

   На думку багатьох експертів, сучасний капіталізм уже не є капіталізмом у класичному його розумінні. [6,c.124].

   Це нове суспільство, де є рівноправні партнери, які можуть домовитися між собою у випатку виникнення непорозумінь. Завдяки зусиллям соціал-демократичного руху відбулися істотні зміни в соціальній і політичній структурах сучасного суспільства. Класові відносини змінили відносини між соціальними групами і прошарками , інтереси яких хоча і відрізняються, але не зі збереженням і розвитком ринкового господарства.Що стосується

 поточних інтересів, то у випадку, коли вони не збігаються,ці інтереси можуть бути узгодженні через систему соціального партнерства.

   У такому розумінні соціальне партнерство- це найпривабливіша форма регулювання соціально-трудових відносин, що забезпечує мирну еволюцію суспільства у такий його стан, де класовий конфлікт перетворюється на суспільства у такий його стан, де класовий конфлікт перетворюється на конфлікт між організаціями-профспілками і об'єднаннями роботодавців. Головною умовою формування партнерських відносин при цьому є збіг цілей найманих працівників та власників підприємств. Якщо це відбувається на рівні перспективної мети, можливе тривале і ёдосить стійке партнерство; якщо на рівні приватних цілей — таке партнерство буде тимчасовим. Але в будь-якому разі соціальне партнерство неможливе без збігу цілей. Наймані працівники і роботодавці — це сторони одного цілого і вони не можуть існувати один без одного. Якщо навіть між ними виникають конфлікти, то в інтересах обох сторін знайти дієві засоби їх своєчасного та ефективного вирішення. Але є й інша точку зору, згідно з якою сучасний капіталізм за своєю сутністю ніяк не відрізняється від капіталізму минулого століття. Наявна приватна власність на основні засоби виробництва, а тому зберігається антагонізм інтересів найманих працівників і власників підприємств. Перебороти конфлікт інтересів у рамках ринково-капіталістичного типу господарства неможливо еволюційним шляхом через реформи та переговори. У такому розумінні соціальне партнерство — це лише одна з форм узгодження протилежних інтересів найманих працівників і роботодавців. Тому переговорний процес не може не бути неконфліктним. І навіть коли сторонам вдається домовитися, така домовленість має компромісний характер. Досягти ж компромісу можна лише за умови відносної рівності сторін. Але ведення переговорів і укладання колективного договору не знімає суперечностей між інтересами власників капіталу і найманих працівників. Разом з тим соціальне партнерств є умовою політичної стабільності і соціального примирення в суспільстві. [8, с. 47]

    Укладання колективних договорів і угод — важливий елемент соціального партнерства. Але соціальне партнерство не зводиться

лише до цього, воно є більш складним поняттям, це певна ідеологія, яка розкриває характер взаємовідносин двох класів у суспільстві — класу власників і класу робітників. І від  того,   яке   соціально-економічне  становище   ці   класи   посідають, як визначається їхня роль у суспільстві, який є рівень збігу інтересів цих класів, можуть формуватися і різні уявлення про те, що таке соціальне партнерство. Тому недостатньо визначати соціальне партнерство як метод узгодження інтересів найманих працівників і роботодавців, яке здійснюється за посередницької ролі держави і виявляється в укладанні колективних договорів і угод. Скоріше, соціальне партнерство — це механізм цивілізованого вирішення соціально-трудових конфліктів та усунення  суперечностей між інтересами робітників і власників, суспільний договір між найманими працівниками і роботодавцями на основі реалізації прав і інтересів сторін. [8, с. 47]

    За цих умов держава поступово втрачає свій класовий характер і перетворюється на соціальну державу, ідея соціального миру стає головною ідеологією соціального партнерства. Соціальне партнерство орієнтує робітничий рух на поліпшення свого становища без докорінної перебудови ринкового суспільства.

                     Принципи соціального партнерства:

 - Рівноправність сторін;

- Повага і врахування зацікавленості сторін;

-  Зацікавленість сторін в участі в договірних відносинах;

- Сприяння Держави  у зміцненні і розвитку соціального партнерства на демократичній основі;

- Дотримання  сторонами та їх представниками трудового законодавства та інших нормативних правових актів, що містять норми трудового права;

- Повноважність представників сторін і свобода вибору при обговоренні питань , що входять до сфери праці;

-  Добровільність прийняття сторонами на себе зобов’язань;

-  Обов’язковість виконання колективних договорів, угод;

-  Контроль за виконанням рийнятих колективних договорів, угод; -  Відповідальність сторін , їх представників за невиконання з їх вини колективних договорів, угод;

         2. Сучасний стан соціального партнерства в Україні

    У сучасному світі дедалі більше країн перебувають у стані економічної кризи. У цих країнах розуміють, що для виходу з кризового стану соціальні питання економічної політики мають вирішуватися через діалог, консультації та переговори підприємців, органів виконавчої влади, профспілок.

    Курс України на створення ринкової економіки об'єктивно зумовлює необхідність побудови соціальної держави, що грунтується на соціальному партнерстві між громадянами та державою, робітниками та роботодавцями, виробниками та   споживачами. Тому  подальша   розбудова українського суспільства потребує розвитку процесів конституювання демократичних, політичних та правових механізмів управління соціальними явищами. Соціально-політична сфера влади має наповнюватися різними формами взаємодії громадських організацій і рухів з державою та її структурами. В соціально-економічному просторі країни за участю держави повинна формуватися система трипартизму, соціального партнерства. Тобто ідеї пріоритету права, солідарності та договірного регулювання набувають актуальності у соціальній політиці України. [1, с. 56]

    За радянських часів в Україні досить активно використовувалася майже вся атрибутика соціального партнерства — укладання колективних договорів і угод, участь робітників в управлінні виробництвом, провадилися консультації та переговори з соціальних питань тощо. Існували навіть плани соціального розвитку на підприємствах. Однак ці процеси ніхто не називав соціальним партнерством. Підґрунтям радянського суспільства, за офіційною ідеологією,була моральна, політична, економічна та соціальна єдність усіх членів суспільства. І нібито тому не могло існувати протилежних за своїм змістом інтересів і не виникало потреби у такому механізмі узгодження інтересів, як соціальне партнерство. У процесі реформування української економіки ставлення до соціального партнерства змінилося. Держава досить активно пропагує ідеологію соціального партнерства, оскільки вважається, що сучасне ринкове господарство не може розвиватися без такої системи. Соціальне партнерство мало б забезпечити громадянський мир в умовах жорстких реформ. Тому реформування національної економіки супроводжується цілеспрямованою роботою з вироблення необхідних правових актів, щоб забезпечити можливість формування системи соціального партнерства. 1 червня 1993 року було прийнято Закон України «Про колективні договори і угоди», спрямований на сприяння врегулювання трудових відносин і соціально-економічних інтересів найманих працівників з власниками підприємств, установ, організацій. 16 червня 1992 року був прийнятий Закон України «Про об'єднання громадян», відповідно до якого профспілки законодавчо визнані як громадська організація, котра об'єднує громадян для задоволення та захисту їх законних, соціальних, економічних та інших спільних інтересів.

    До практики регулювання соціально-трудових відносин увійшло укладання на тристоронній основі Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України та Всеукраїнськими профспілками і профоб'єднаннями.

    Відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди» в державі почали реалізовуватися на практиці елементи вертикальної системи соціального партнерства на всіх рівнях суспільства. Укладаються генеральні, галузеві, територіальні та інші угоди, а також колективні договори. [З, с. 184]

    Розглянемо, що ж можуть визначати зазначені угоди в разі їх укладання.

    Генеральна угода визначає загальні принципи регулювання соціально-трудових відносин на найвищому рівні і включає загальні напрями соціально-економічної політики у сфері зайнятості, оплати праці, доходів, рівня життя населення, соціального захисту, соціального забезпечення, а також соціального страхування.

    Галузеві угоди встановлюють норми оплати праці та інші умови, а також соціальні гарантії і пільги для працівників певної галузі (галузей).

    Територіальна угода регулює норми соціального захисту найманих працівників та може включати, виходячи з умов та економічних можливостей відповідних адміністративно-територіальних одиниць, більш високі порівняно з установленими генеральною або галузевою угодою соціальні гарантії та компенсації.

    Професійні тарифні угоди визначають норми оплати праці, соціальні гарантії і пільги для робітників певної професії. Колективний договір, за Законом України «Про колективні договори і угоди», — це правовий акт, який регулює трудові та соціально-економічні відносини найманих працівників і роботодавців на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності, за видом діяльності, галузевої належності, а також в їхніх структурних підрозділах.

    Колективні договори доповнюють і розвивають норми, прийняті у генеральній, галузевій і територіальній угодах, але вони не можуть бути нижчі за ті, що передбачені іншими угодами.

Все вищенаведене може свідчити про те, що для формування системи соціального партнерства вже є ряд необхідних умов, а саме:

• здійснюється перехід до ринкових відносин;
• існує початкове необхідне правове підґрунтя для розвитку соціального партнерства;
• є профспілкові організації, що представляють і захищають інтереси працівників;
• виділився прошарок підприємців;
• держава заявила про свою готовність виступити посередником у відносинах між найманими працівниками і роботодавцями.

Але це лише зовнішня сторона соціального партнерства. За змістом процеси, що розвиваються сьогодні в Україні під гаслом соціального партнерства, істотно відрізняються від тих, що декларуються. Незважаючи на те, що сьогодні вже досить чітко виявляється протилежність інтересів найманих працівників і роботодавців, вони часто мають схожі позиції щодо вимог до влади на різних рівнях. Посилаючись на скрутне матеріальне становище трудових колективів, роботодавці таким чином намагаються вирішувати питання компенсацій, додаткового фінансування, встановлення пільг для досягнення власних цілей тощо. Проте така ситуація гальмує впровадження інтересів власне робітників, стримує процес формування системи соціального партнерства. Якщо в розвинутих країнах колективний договір — це документ, який дає змогу робітникам досягти значного поліпшення свого соціально-економічного становища, то в Україні колективні договори — це суто формальний документ, котрий мало що дає робітникам. Це насамперед зумовлено тим, що нині в Україні остаточно не сформувалися реальні суб'єкти, що представляють і захищають інтереси найманих працівників, з одного боку, та власників і роботодавців, з другого. Об'єднання роботодавців у державі також начебто є (наприклад, Український союз промисловців і підприємців (УСПП), Федерація роботодавців України), але всі вони створені передусім для лобіювання інтересів роботодавців в органах виконавчої і законодавчої влади, а не для переговорів з робітниками. Як свідчить світовий досвід, виникнення об'єднань підприємців у Європі, що беруть участь у переговорах з робітниками, відстало від створення профспілок на 10~15 років. Саме могутні профспілки, посилення їх впливу на роботодавців змусило останніх об'єднатися, а не навпаки. А коли немає сильних профспілок, то немає і дієвого соціального партнерства. За умови відсутності дієвих об'єднань роботодавців, слабкості профспілок, єдиним реально ефективним суб'єктом залишається держава. В Україні ще не сформувалися остаточно організації, що представляють та послідовно відстоюють інтереси окремих соціальних груп. Ці групи, у тому числі і робітничі, не навчилися ще чітко формулювати свої вимоги, дуже низькою є культура громадянського самоусвідомлення, мають місце пасивність населення та недовіра до профспілок тощо. Тобто, громадянського суспільства в Україні досі не існує, а без нього немає і не може бути соціального партнерства. Досвід розвинутих країн показує, що формування інститутів громадянського суспільства і становлення системи регулювання соціально-трудових відносин на основі соціального партнерства — це процеси взаємопов'язані і взаємодоповнюючі.

    Але водночас проявляється й  інша тенденція. Закликаючи робітників  домовлятися з підприємцями про  рівень заробітної плати, розмір  соціальних виплат тощо, держава  намагається тим самим зняти  з себе частину відповідальності  щодо забезпечення гідного рівня  життя населення. На перший  погляд, така позиція держави  досить закономірна, оскільки  саме  на  підприємстві  трудовому   колективу легше  домовитися  зі своїм роботодавцем. Тут найбільш чітко постають питання, що потребують узгодження. Однак досвід інших країн свідчить, що будь-яка домовленість сторін щодо соціально-трудових відносин може мати успіх лише у тому випадку, коли профспілка на підприємстві сильна і адміністрація до неї прислухається. Якщо профспілкова організація слабка і не може домовитися з адміністрацією підприємства, то держава, а не власник має виступати гарантом мінімально необхідного рівня життя. З підприємцем можна домовлятися, але тільки про те, що не відповідає мінімально необхідному рівню, гарантованого державою. Отже, мають бути прийняті та практично діяти відповідні закони, що захищають працівників на тому рівні, нижче якого роботодавець не може встановлювати, скажімо, заробітну плату, на які могли б спиратися і профспілки у своїх діях. Нині це жалюгідний рівень, що дає можливість власникам нещадно експлуатувати найманих працівників. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ 

    Регулювання соціальної сфери  є одним із найважливіших напрямів  державного управління, особливо  в умовах перехідної економіки,  коли вплив держави на економічні  процеси зменшується, а потреба  в державному втручанні зберігається  через кризовий стан економіки  і особливо соціальної сфери.  Тому необхідна ефективна соціальна  політика, що спроможна реалізувати  та сконцентрувати зусилля державних  органів на розв'язанні найгостріших  соціальних проблем. Головним  є формування надійної системи  соціального захисту. Це, насамперед, захист від безробіття, забезпечення  допомоги для непрацездатних  та найбідніших прошарків населення,  поєднання страхової та державної  систем соціального захисту, розвиток  системи охорони здоров'я, освіти  та інших галузей соціальної  сфери.

    Тобто, соціальне партнерство  — це ідеологія співробітництва  найманих працівників з власниками  капіталу, коли перші не посягають  на основи існуючого ладу, а  намагаються шляхом реформ і  переговорів поліпшити своє становище.

    Також важливими умовами ефективного  функціонування системи соціального  партнерства є сталий розвиток  економіки в поєднанні з активною  соціальною політикою держави,  наявність розвинених парламентськіх  форм демократії та інститутів  громадянського суспільства, що  забезпечують представництво інтересів  різних соціальних груп; коли  організації робітників (партії, профспілки) мають достатню силу і користуються  авторитетом у суспільстві.

Існуюча система регулювання соціально-трудових відносин у промислово розвинутих країнах стала результатом тривалого економічного і соціально-політичного розвитку. А об'єктивними передумовами цього процесу стали, насамперед:

- посилення концентрації та централізації капіталу, зміна форм організації праці і взаємовідносин найманих робітників і роботодавців у процесі виробництва;

    -   посилення згуртованості робітників та профспілкового руху; активна соціальна політика держави;

     -   розвиток демократичних процедур управління суспільством;

     - конкретно-історичні умови (економічні наслідки Першої і        Другої світових воєн, світова економічна криза 1929.1933 рр., «холодна війна», досвід радянської системи у галузі розв'язання соціальних проблем тощо), котрі значно прискорили процес формування соціального партнерства.

     Для того щоб договірна практика регулювання соціально- відносин між найманими працівниками та власниками підприємств справді розвивалася в Україні, недостатньо одних намірів профспілок, наявності відповідної правової^ази_та зацікавленості державіі^Соціальне партнерство як особливий" механізм регулювання соціально-трудових відносин передбачає наявність рівних за вагомістю сторін у сенсі можливосте протистояти іншій стороні у випадку виникнення конфлікту чи узгодження інтересів. З появою соціального партнерства варто інакше визначати підхід до правового регулювання соціальних і трудових відносин. Тобто державні владні структури, розробляючи законодавчі акти, мають враховувати пропозиції, що напрацьовані в органах ристороннього представництва. Більш правового характеру також   мають набути колективні договори і угоди. Цьому може сприяти розробка концепції механізму забезпечення договірного регулювання, трудових відносин та створення оптимальних структур примирення, посередництва, арбітражу, трудового судочинства, інспекцій праці тощо. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ЛІТЕРАТУРА

1.  Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства европейського союзу ВВР 2004 29 ст 367 
2.  Иванов С. А” Социальное партнерство как феномен цивилизации” // журнал социологии и социальной антропологии 2005 Т 8 № 3 С. 79- 99 
3. Карамышева Н.М. “Приватизация и трудовые соглашения :от единого и общего- к частному и разному” // Журнал социологии и социальной антропологии. 2004. Т 7. № 2 С. 182-195. 
4. Либоракина М. И, Никонова Л.С. “Социальное партнерство: взаимодействие между государственными , коммерческими и общественными структурами . Опыт проведения учебной программы”.- М: Мысль,2000.-286с. 
5.  Маллинз.Лори.”Менеджмент и организационное поведение: Учеб.-практ. Пособие” \Пер.с англ. Т. Цеханович и др.-мн.:Новое знание,2003.-1039с.