Соціально - економічний і політичний розвиток України на початку ХХ ст.
Соціально - економічний і політичний розвиток України на початку ХХ ст.
Україна у складі двох імперій
Українські землі перебували у складі двох імперій: Росії та Австро - Угорщини. Східні райони ( Лівобережжя, частина Правобережжя, Новоросія) входили до складу Росії і були в ній одним з найрозвинутішим районів. Галичина, Буковина, Закарпаття перебували під Австро – Угорщиною. Рівень їх економіки був вкрай низьким.
Наприкінці ХІХ ст. Україна перетворилась на основний вугільно – металургійний район країни: в 1900 р. підприємства, розташовані в Україні, давали 53% чавуну, майже 65% кам’яного вугілля, 58% - сталі, 77% - поташу, 55% - виробництва сільськогосподарських машин. Тут утворились великі промислові центри: Донецький вугільно – металургійний, Криворізький та Нікопольський залізорудний та марганцевий басейни, Південно – Західний цукровобуряковий район. Але загалом економіка України залишалася аграрною. 81,7% населення України проживало в селі, а 51,8% становила продукція сільського господарства. 90% експортної пшениці Росії припадало на Україну. Використання машин, соціальна диференціація населення, збільшення ринку робочої сили свідчили про розвиток капіталізму в аграрному секторі.
Економіка все більш інтегрувалася в загальноросійську, розширювалися зв’язки з різними регіонами країни.
Особливостями розвитку капіталізму в Україні в період імперіалізму була висока концентрація виробництва, велика роль іноземного капіталу, розвиток монополій та фінансового капіталу. За рівнем концентрації промислового виробництва Україна посіла на початку ХХ ст. одне з перших місць у світі. На підприємствах з кількістю робітників понад 500 осіб працювало майже 50% їх загальної кількості. 30,9% робітників було зосереджено на заводах і фабриках, підприємствах з кількістю працюючих понад 1000 осіб. Найвищого рівня концентрація виробництва досягла в Луганську, Харкові, Києві, Миколаєві, Юзівці, Одесі.
В економіці України активно зростала роль іноземного капіталу. На початку століття металургійні та металообробні підприємства належали 34 акціонерним товариствам. Іноземці становили більшу частину адміністративного апарату, інженерно – технічного складу, кваліфікованих робітників. У 1910 р. частка іноземного капіталу в Україні досягла 80 – 90%.
У цей період в економіці України активно діяли монополістичні об’єднання „ Продамет ”, „ Продвугілля ”, „ Продвагон ”, „ Покрівля ”, цукровий синдикат та ін. Вони монополізували від 70 до 90 – 100% виробництва і збуту промислової продукції.
Виникали банківські монополії, посилювався процес зрощування промислового та банківського капіталу, з’явився фінансовий капітал. Про це свідчить діяльність Азово – Чорноморського монопольного банку, який відігравав провідну роль у виникненні фінансового капіталу в Україні, що було однією з типових рис імперіалізму.
Попри те, що Україна була одним з найрозвинутіших регіонів Російської імперії, загалом її економіка розвивалась однобоко і за більшістю виробництв залежала від Росії. Частка України становила 70% видобутку сировини і лише 15% готової продукції. А оскільки вартість готової продукції значно перевищувала ціни на сировину, то метрополія отримувала більші економічні вигоди, що ставило Україну у напівколоніальне становище. У сільському господарстві, навіть через 40 років після проголошення земельної реформи, пануючим залишалося велике поміщицьке землеволодіння. За даними 1905 року, 31 тис. поміщиків володіла понад 10 – ма млн. десятин землі ( 330 тис. десятин на один маєток ), тоді як мільйони селянських господарств мали 20 млн. десятин – по 6,7 десятини на двір. Про те і сюди входив капіталізм, заможні селяни скуповували ( часто за безцінь ) наділи тих, хто розорився, а безземельні поповнювали лави наймитів у селі та місці. Сільська громада розкладалася, ставала на шлях капіталістичного розвитку.
На початку ХХ ст. не кращим, а де в чому, ще залежнішим було становище західноукраїнських земель під гнітом Австро – Угорщини. Тут проживало 4600 тис. українців, у Галичині – 3850 тис., на Буковині – 305,1 тис., на Закарпатті – 503,3 тис.
Приблизно 80 – 90% населення займалося сільським господарством, яке давало 70% фаціального доходу. В аграрних відносинах зберігалося багато кріпосницьких пережитків. Селянські двори з ділянками до 2 га становили: в Галичині – 42,7%, на Буковині – 56%, на Закарпатті – 51%. У середньому на одне бідняцьке господарство припадало: в Галичині – 1 га, на Буковині – 1,5 га, на Закарпатті – 0,73 га землі. Поглиблювалося соціальне розшарування селянства. У Галичині в 1902 році куркулі становили 9,7% загальної кількості господарств і володіли 20,7% усіх земель, на Буковині – відповідно 8 і 23%, на Закарпатті – 9,93 і 23%.
У 1905 р. в Галичині і в 1909 р. на Буковині було видано закон про „рентові загороди ”, який сприяв розвитку господарств фермерського типу. На Закарпатті була проведена так звана верховинська акція: держава орендувала в поміщиків землю і давала її в суборенду заможним селянам. Ці заходи сприяли розвитку капіталізму в сільському господарстві.
Кінець ХІХ – початок ХХ ст. були позначені розвитком фабрично – заводської промисловості у Східній Галичині. Найшвидше розвивалася гірничодобувна промисловість. Так, у Прикарпатті на початку 90 – х років ХІХ ст. видобувалась нафти 91 – 96 тис. тон на рік, а в 1909 р. – 2053,2 тис. тон. Нафтова промисловість Прикарпаття цілком перебувала в руках іноземного капіталу. На другому місці стояла деревообробна промисловість, розвивалися металообробка та машинобудування ( виготовлення залізничних і трамвайних вагонів, парокотлового, насосного устаткування, сільськогосподарських машин тощо ). Швейна, взуттєва, килимарська промисловість, а також виробництво фарб, мила, соди, паперу були представлені, головним чином, дрібними підприємствами ремісничого типу.
Політичний устрій обох імперій був надто архаїчним, щоправда з деякими відмінностями. Необмеженим було самовладдя російського царя, не було жодної сили чи представницького органу, здатних хоч якоюсь мірою стримати чи обмежити свавілля правлячої верхівки, не могло бути й мови про громадське права та свободи.
Усі верстви населення Росії були пригнобленні, але особливо важкого економічного і політичного гніту зазнавав робітничий клас, у тому числі і в Україні. Робітники змушені були працювати по 12 – 13 годин на добу, одержуючи мізерну платню, жили в жахливих умовах. Світова економічна криза 1900 – 1903 рр. Охопила і царську Росію, що спричинило закриття чи розорення багатьох заводів та фабрик, а отже, зросло безробіття. Користуючись зростанням армії безробітних, капіталісти посилили експлуатацію, продовжили тривалість робочого дня, знизили зарплату. А це, в свою чергу, штовхнуло робітників до вияву непокори. У травні 1900 р. відбувся масовий політичний виступ харківських пролетарів. У 1901 – 1902 рр. політичні страйки і демонстрації пройшли вже в Києві, Катеринославі, Одесі. Закавказький страйк 1903 р. перекинувся на всі промислові центри України.
Наростав і селянський рух, особливо навесні 1902 р. у Полтавській та Харківській губерніях, де було розгромлено 105 поміщицьких економій. Уряд відповів жорстокими розправами. Тоді ж масовий страйк селян і сільськогосподарських робітників охопив десятки повітів Львівщини, Тернопільщини, Станіславщини.
Особливо помітним стало в цей час революційне піднесення студентів. Так, на початку 1901 р. царський уряд розпорядився віддати у солдати 183 студентів київського університету – найактивніших учасників студентського страйку 1900 р. Невдовзі 30 тис. студентів ВУЗів Харкова, Одеси, Києва та інших міст на знак солідарності з київськими студентами організували загальний страйк. У жовтні 1901 р. студенти Львівського університету на академічному вічі за участю до 3 тис. осіб зажадали статусу цілком українського університету. У відповідь на зволікання властей 440 студентів заявили про свій вихід з університету, наступного року ще 600 студентів залишили Львівський університет на знак протесту проти його політики онімечення тамтешньої молоді. Згодом, 1915 р., австро – угорська влада визнала за цим університетом статус українського.
Цей період ознаменування також виходом на арену суспільного життя політичних партій. „ Русько – українська радикальна партія ” – таку назву придбала перша на теренах України ( Галичина ) політична партія, що утворилася в 1890 р. Її провідники ( С. Данилович, К. Трильовський, І. Франко, С. Левицький, М. Павлик, Ю. Бачинський ) виступали за автономію України в складі Австро – Угорщини, а кінцевою метою своєї боротьби вважали створення соціалістичної незалежної, соборної Української держави. 1899 р. колишні радикали заснували одночасно Українську соціал – демократичну партію ( марксистського спрямування ) та Національно – демократичну партію, що обстоювали інтереси селянства.
1900 р. виникла перша політична організація і на Наддніпрянщині. Д. Антонович, М. Русов, О. Коваленко та інші дали їй назву „ Революційна українська партія ” ( РУП ), а випускник юридичного факультету Харківського Університету М. Міхновський розробив програму і надрукував її у Львові у 1901 р. у вигляді брошури під назвою „ Самостійна Україна ”. Найрадикальніша група рупівців ( М. Міхновський, М. Шемет та ін. ), невдоволена соціал – демократичною позицією лідерів РУП, заснувала 1902 р. Українську народну партію – єдину, яка стояла на засадах державної самостійності України.
РУП спричинилася і до появи в 1904 р. Українського соціал – демократичного союзу – „ Спілки ”, члени якого мріяли про представництво інтересів робітників незалежно від національності ( лідери – М. Меленевський, А. Скоропис – Йолтуховський ).Тоді ж відомі представники української інтелігенції С. Єфремов, Є. Чикаленко та Б. Грінченко створили Українську демократичну партію ліберального спрямування, котра виступала за встановлення конституційного правління, автономії України, українського адміністративного апарату, української освіти.
Згодом більшість цих партій виявиться неспроможною здобути підтримку мас, а головне – знайти порозуміння між собою. Цю обставину використають загальноросійську партії, зокрема Російська соціал – демократична робітнича партія ( І з’їзд відбувся 1898 р. у Мінську ), Російська партія соціалістів – революціонерів – есерів ( 1902 ), єврейські партії, які розгорнуть свою мережу переважно в містах і промислових центрах України, обстоюючи ідеї повалення царизму, встановлення соціальної рівності і всесвітнього братерства народів.
Розвиток капіталізму в Україні на початку ХХ століття сприяв соціальному оновленню суспільства. Українську буржуазія представляли переважно власники з дрібними капіталом, куркульство, але напередодні Першої світової війни з’являються мільйонери, представники монополістичного капіталу – Терещенко, Харитоненко, Симеренко, Римаренко.
У процесі капіталістичного розвитку в Україні, як і в інших регіонах Росії, сформувався робітничий клас, який налічував понад 2 млн. осіб. Пролетарів було усунено від участі в політичному житті, вони залишалися безправними. Заробітна платня робітників України становила 22% заробітної платні робітників Західної Європи. Робочий день становив 11,5 години на добу, застосовувалися понаднормові роботи. Була відсутня охорона праці, медична допомога. Зростали штрафи. Житлово – побутові умови були жахливі. Сільське господарство було обтяжене напівкріпосницькими пережитками. Селянство сплачували значні податки державі, а поміщикам – викупні платежі за звільнення з кріпацтва і земельні поділи. Селяни страждали від малоземелля. Майже половина селянських господарств мала менше, ніж по 5 десятин, тоді як на поміщицький маєток припадало507 десятин. Розорені селяни лишали свої домівки і йшли до міста на фабрики і заводи.
На початку ХХ ст. відбувалося бурхливе зростання числа інтелігенції, яка стала активним рушієм і носієм національної політичної свідомості, надавши українському питанню значенню значення політичної проблеми.
Розвиток капіталізму призводив до руйнування національних перегородок: національні райони ставали багатонаціональними. У важкій промисловості Донбасу і Криворіжжя, наприклад, українці становили від третини до половини всіх робітників.
У той же час в Україні, як і в інших районах Росії, царат проводив політику гноблення українського та інших народів, обмежував і переслідував розвиток національним культур. Українці зазнавали утисків і в соціально – економічній, і в політичній сферах. У школах, гімназіях, училищах, вузах заборонялося викладати рідною мовою. Більшість українського населення не була знайома навіть з елементарними досягненнями культури.
Рівень писемності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника. Серед селян писемних було від 4 до 10%. У навчальних закладах заборонялося навіть говорити українською мовою, співати українські пісні, декламувати вірші, виконувати українські музичні твори. Будь – які прояви протесту з боку пригнобленого народу, спроби відродження української мови, літератури, школи царський уряд оголошував „ мазепинством ”, „ сепаратизмом ”, „ українофільством ”.
Все це сприяло пробудженню національно – визвольного руху, головним змістом якого була боротьба проти царату за соціальне і національне визволення українського народу. Переплетіння цих двох напрямів боротьби створювало об’єктивні передумови народної революції, сприяло зростанню самосвідомості українського народу, підводило його до участі в революції 1905 – 1907 рр.
Отже, на початку ХХ ст. український народ, як і всі трудящі Російської імперії, зазнавав капіталістичного, феодально – поміщицького та національного гноблення, постійно страждав від репресивно – каральних заходів царизму, що штовхало його на боротьбу за повалення царського самодержавства, за демократичні перетворення в країні. В поміщицько – деспотичній імперії назрівав революційний вибух.
Розвиток науки і техніки. Початок авіаери в Україні
Українська наука вступала у ХХ ст. з іменами І. Пулюя – винахідника променів, пізніше названими рентгенівськими; М. Туган – Барановського – автора знаменитої теорії економічних криз, ринків та кон’юнктур, вченого і практика кооперативного руху, соціолога, державника; М. Грушевського – засновника власне української історичної школи; Д. Чижевського – філософа і літературознавця, „ Нестора славістики ”; братів В. Та Б. Кістяківських – перший був засновником сучасної вітчизняної електрохімії та творцем фільмової теорії корозії металів, другий – видатним правознавцем, автором теорії правового самообмеження держави та ін.
В. Вернадський своєю науковою творчістю як геохімік і мінералог кардинально вплинув на розвиток кількох галузей науки в усьому світі. Саме В. Вернадський створив учення про ноосферу, чим поєднав науки про природу і про суспільство, заклав основи сучасної екології.
З його ім’ям пов’язано створення у листопаді 1918 р. Української академії наук. Будучи її першим президентом, він співпрацював з ученими, які становили інтелектуальний цвіт української нації. Серед них – Д. Багалій, М. Кащенко, Б.Кістяківський, Й. Косоногов, А. Кримський, В.Іконников, Г. Павлуцький, В. Палладін, В. Перетц, Е.Спекторський, О. Сперанський, С. Тимошенко, Є. Тимченко, М. Туган – Барановський, А. Тутковський, М. Сумцов.
У світову науку ХХ ст. ввійшли своїми працями математики М. Зарицький, М. Чайковський, М. Крилов, М. Боголюбов, А М. Кравчука історія поставила поруч з такими класиками, як Лаплас, Гілберт, Пуанкаре.
З польоту американських братів О. і В. Райт 17 грудня 1903 р. почалася світова авіаера. Цей епохальний успіх піонерів авіації сприяв розвитку авіації в усіх країнах світу. В Україні ідеї повітроплавання і авіації на початку ХХ ст. пропагували відомі вчені Є. Жуковський, М. Артем’єв, М. Делоне, О. Кудашов, Г. Проскура та ін. Українськими центрами планеризму і авіації стали Київ, Харків і Одеса.
У березні 1908 р. було організовано перший в Росії „ Одесский аэроклуб ”, а 8 ( 12 ) жовтня 1909 р. – Київське товариство повітроплавання на чолі з професором КПІ М. Делоне. У Харкові в квітні 1909 р. при Харківському відділенні Російського технічного товариства було відкрито повітроплавальний відділ, а у вересні 1910 р. професор Г. Проскура організував „ Аеросекцію ” при студентському технічному товаристві. В Західній Україні теж створювалися авіаоб’єднання. У Львові 1909 р. було створено на громадських засадах 2 товариства: Авіаційно – технічний союз і Авіаційний союз студентів Львівського політехнічного інституту.
21 березня 1910 р. в Одесі М. Єфімов на літаку „ Форман – 4 ” здійснив перший, публічний політ в Російський імперії, а потім встановив кілька світових рекордів. Невдовзі в Одесі провів низку успішних польотів С. Уточкін.
Історичною подією став політ у Києві на Сирецькому іподромі ( тепер територія кіностудії ім. Довженка ) 23 травня 1910 р. члена Київського повітроплавального товариства О. Кудашева. Це був перший в Росії політ на аероплані вітчизняної конструкції, який започаткував авіаеру в Україні.
В Україні працювало чимало уставлених авіаконструкторів. З Київського товариства повітряплавання вийшла найбільша в Росії кількість авіаконструкторів: Г. Адлер, Ф. Билінкін, Д. Григорович, В. Іордан, О. Карпика, брати Касяненки, О. Свєшніков, І. Сік орський та ін. За період з 1909 по 1912 рік київськими ентузіастами створено майже 40 різних типів літаків, названих їх іменами. Перших 6 типів літаків І. Сікорського від „ БІС – 1 ” до „ С – 6 ” було побудовано в Києві. Деякі авіаконструктори водночас із розробкою нових типів літаків займалися конструюванням авіадвигунів, як, наприклад, брати Касяненки. Повітряні гвинти „ Бр. Касяненько ” були досконаліші від французьких.
В Одесі авіабудуванням займалися С. Уточкін, В. Хіоні, С. Чернавський, Т. Товмач та ін. Серед харківських авіаконструкторів заслужили визнання С. Гризодубов, Л. Школін, В. Адаменко та ін. Ентузіасти літакобудування були і в інших містах України, у тому числі й західноукраїнських. Так, з 1893 р. по 1914 рік у Галичині 38 конструкторів й інженерів спроектували 35 літальних апаратів, з яких 19 було збудовано ( 13 літаків і 6 планерів ).
У 1910 – 1911 рр. авіація остаточно набула військового характеру і розвивалася під впливом військових вимог. Восени 1911 р. авіація вперше взяла участь у військових маневрах російської армії. Було створено авіаційні школи у Києві, Севастополі, Одесі та інших містах. На початку квітня 1913 р. були сформовані перші авіаційні роти: 1-ша – у Петербурзі, 2-га – в Севастополі і 3-тя – в Києві. У складі Військово – повітряного флоту Росії на початку Першої світової війни було 39 авіазагонів, 213 штатних пілотів і стільки ж аеропланів, переважно французьких конструкцій, виготовлених частково на вітчизняних заводах. Це головним чином „Ньюпор-4 ”, „Фармани ”, „ Морани ” та „ Дюпердюссени ”. Під час війни розширювалося функціональне застосування авіації. Якщо спочатку літаки використовувалися як розвідники і корегувальники артилерійського вогню, то з часом авіацію стали поділяти на бомбардувальну, винищувальну і морську. Наприкінці війни літаки почали застосовувати для штурмових дій проти наземних військ.
Російська імперія першою із воюючих країн створила бомбардувальну авіацію на базі літаків І. Сікорського „ Ілля Муромець ”. Було випущено 80 „Муромців ” різних модифікацій, які не мали собі рівних у світі. У грудні 1914 р. важкі „ Муромці ” були об’єднані в „ Ескадру повітряних кораблів ”.
У роки війни сформувалась і морська авіація Російської імперії, яка мала свої бази в Одесі і Севастополі. На початку 1917 р. авіація Чорноморського флоту налічувала 152 літаки.
Під час війни літаки будувались ( у тому числі зарубіжних конструкцій) на одеському заводі „ Анатра ”, „ Червонському авіаційному заводі ” Ф.Терещенка, „ Кримському аеропланному заводі В. Адаменка ”, бердянському заводі акціонерного товариства „ Матіас ” та ін. У 1916 р. Олександрівську ( тепер Запоріжжя ) було створено завод з випуску авіадвигунів ( петроградського АТ „ Дека ” ). На ньому налагодили випуск двигунів типу „ Мерседес ” ( 129 і 170 к.с. ).
Отже, за відносно короткий строк в Україні зусиллями вітчизняних вчених, конструкторів і ентузіастів було створено оригінальні конструкції літаків, організовано вітчизняну авіапромисловість, літакобудування. Збудовані літаки відповідали міжнародному рівню, подекуди випереджаючи світові досягнення в галузі авіації.
Висновок: Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбулися глибокі зміни в соціально – економічному й політичному житті України: перехід капіталізму в стадію імперіалізму, посилення боротьби проти феодальних пережитків, піднесення робітничого, революційно – демократичного та національно – визвольного рухів, створення політичних партій.
Особливо позначилася на історичній долі українського народу Перша світова війна, яка змусила українців воювати у складі чужинських армій по обидва боки лінії фронту.
Література
1. М.О. Скрипник, Л. Ф.Домбровська, В. М. Красовський та ін. Історія України: Навч. посібник. Під ред. М. О. Скрипника. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – 367с
2. За ред. Доктора філософських наук, професора Г. Д. Темка кандидата філософських наук, професора Л. С. Тупчієнка Київ, видавничий центр „ Академія ” 2001 – 478с
3. Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гурій та ін.; Під ред. В. А. Смолія. – К., Альтернативи, 1997 – 412с
