Соціально-психологічні механізми впливу
Зміст
1 Соціально-психологічні механізми
впливу
Вступ
1.1 Переконування
1.2 Навіювання
1.3 Приклад і наслідування
1.4 Санкціонування
1.5 Маніпулювання
2 Васютинський В.О. Домінування
і підпорядкування на терезах інтерсуб’єктивної
взаємодії
3 Элен Уолстер, Уильям Уолстер, Джэйн Пилявин, Линн Шмидт. «Игра в неприступность»: попытка понять феномен труднодоступных женщин. -16
Список використаної
літератури
Соціально-психологічні механізми впливу
Вступ
Коли йдеться про соціально-психологічні механізми впливу, мається на увазі, що один суб’єкт психічної активності своїми діями може викликати потрібну йому психічну (душевно-духовну) активність іншого суб’єкта психіки, а саме: певні відчуття, уявлення, спогади, думки, почуття, ставлення, вольові дії тощо. Найбільш відомими в соціальній психології є такі механізми, як переконування, навіювання, примушування, санкціонування, вправляння, наслідування, психічне зараження тощо (В. Бехтерєв, Т. Володимирський, В. Куликов, Б. Паригін, Б. Поршнєв, Г. Тард, Ф. Тома та ін.).
У практиці організації впливів відомо чимало випадків, коли правильно застосований механізм дозволяв досягти справді дивовижних результатів, а соціально-психологічна некомпетентність призводила до ефектів, протилежних очікуваним. Розглянемо коротко специфічні особливості ряду основних соціально-психологічних механізмів впливу людини на людину.
Переконування
В науці, практиці й побуті термін “переконання” (російський аналог – убеждение) використовується у його двох значеннях, а саме, як: а) система поглядів, уявлень, яких я дотримуюсь, з якими я погоджуюсь, які я ототожнюю із собою, оскільки вважаю їх продуктом власної діяльності, які мають під собою певну аргументацію і можуть бути логічно доведені; б) певний спосіб впливу, який передбачає аргументоване і логічно витримане доведення істинності того чи іншого положення, думки, оцінки.
Проте, в українській мові, на відміну від російської, коли йдеться саме про вплив, а не систему поглядів, є можливість застосувати термін “переконування”. Доцільність такого термінологічного уточнення цілком зрозуміла й доречна, оскільки дозволяє кожного разу не пояснювати зазначену двозначність. Цікаво також звернути увагу на етимологію слова “переконування”, зокрема, на префікс “пере-“, який указує не на будь-яку “зміну”, а саме на необхідність якісного “пере-творення” того, що є. Слово “конати” в українській мові означає умирати. Отже, “пере-конати” може означати також – подолати змертвіле і відстояти життєдайне.
Коли йдеться
про переконування, то це
Чи існують люди без переконань? Коли у людини з’являються переконання? Звичайно, досить складно уявити новонародженого з переконаннями. Проте, з іншого боку, ніщо не виникає з нічого. Дитина з’являється на світ не без “переконання” чи “диспозиції” щодо необхідності жити і боротися за життя, не без переконання у тому, що їй слід стати людиною і людиною справжньою. Інша річ, що ці свої “переконання” дитина не усвідомлює. Але це і не потрібно, оскільки самоочевидно. Прохання переконати в тому, чому людина повинна жити чи творити, чому повинна бути вільною, може викликати у неї лише подив. Але крім таких онтичних “переконань” – тобто апріорних, аподиктичних уявлень, суджень, які не потребують доведення через їх очевидність, існують інші, наприклад, ідейні переконання, з якими людина не народжується, які в ній не запотенційовані від самого початку. Вони формуються людиною в процесі її активної взаємодії зі світом, іншими людьми і в діалозі із самим собою. І, власне, як “мої” – мною сформовані, мною вистраждані переконання мають для мене сенс. Історія знає чимало випадків, коли світоглядні чи ідейні переконання виявлялися сутнісно вагомішими і сильнішими навіть за бажання жити. Тому, щоб переконати людину, суб’єкт переконуючого впливу повинен прагнути змінити (або зміцнити) саме переконання об’єкта свого впливу, а не примушувати його діяти чи поводитись певним чином. Аргументи, що пропонуються реципієнту, повинні бути значущими для останнього. Крім того, об’єкт переконуючого впливу повинен виявляти зацікавленість і готовність до обговорення тих питань, які йому пропонують, повинен бути психологічно захопленим цим процесом, бути уважним, не відчувати упередженості проти суб’єкта впливу.
Для того, щоб об’єкт переконуючого впливу повівся так, як того прагне його суб’єкт, слід, насамперед, добре вивчити і врахувати інтереси і рівень готовності адресата до сприйняття інформації, яка пропонується у процесі переконування. Важливо також забезпечити можливість адекватної передачі повідомлення адресату, зробити так, щоб останній зосередив на цьому повідомленні свою увагу, зрозумів його суть, прийняв його для себе, сформував і закріпив прийнятий зміст у вигляді нової настанови і на її основі почав діяти [1, с. 155]. Додамо, що переконуючий вплив можна вважати ефективним, якщо людина, на яку він був спрямований, привласнює і може протягом відносно тривалого часу утримувати його зміст, якщо прагне того і в такій мірі, що і в якій мірі їй пропонує суб’єкт впливу, виявляє здатність самостійно відтворювати логіку аргументування, внутрішню готовність та спроможність відстоювати і активно поширювати серед інших привласнений зміст.
Отже, соціально-психологічний механізм переконування передбачає, з одного боку, цілеспрямований, усвідомлюваний характер впливу, застосування аргументів і фактів, дотримання логіки доведення і обгрунтування, апелювання до істинності і значущості, а з другого – свідоме, уважно-критичне ставлення реципієнта до змісту інформації, що йому пропонується, і до способу її подання. Основне призначення цього механізму – змінити (перетворити чи зміцнити) переконання реципієнта, викликати у нього відчуття і розуміння неможливості жити за іншими змістовими сценаріями. Механізм переконування грунтується, з одного боку, на доказовості (переконливості), тобто на аргументах, що підтверджують істинність і значущість для реципієнта того, що йому пропонують, а з іншого – на самостійному, свідомому, критичному ставленні того, кого переконують, до того, що йому пропонується прийняти.
Переконування, як правило, застосовується у випадках, коли виникає необхідність змінити або зміцнити існуюче у людини переконання. Наприклад, всім відомі кампанії, мета яких полягає в тому, щоб переконати населення у шкідливості паління, небезпеці прилучення до наркотиків, зловживання алкоголем, у необхідності застережних дій проти СНІДу. Звичайно, ці кампанії мали певний ефект. Проте, як відомо, кожне нове покоління так чи інакше прилучається до паління, наркотиків, нехтує застереженнями проти СНІДу. Отже, слід визнати, що такі кампанії виявляються малоефективними, і однією з основних причин цього є, на наш погляд, те, що в основу їх не покладено соціально-психологічного механізму переконування.
Що ж визначає ефективність переконуючого впливу?
Цікаві узагальнення з цього приводу пропонує Т. Кабаченко. На його думку, ефективність переконуючого впливу залежить від: ступеня адекватності комунікативного наміру реципієнта (“переконати можна лише того, хто хоче переконатися”); можливості усвідомлення реципієнтом аргументації, яку використовує комунікатор; наявності у реципієнта і комунікатора спільної інформаційної бази; наявності передумов для реактивного опору (такий опір провокує більшу виразність процесу переконування); характеру соціальних орієнтирів (ставлення реципієнта до аргументів комунікатора залежить від того, як до цих аргументів ставиться оточення) [2, c. 292 – 293]. Однак, як свідчить практика, реципієнт може не мати «адекватного комунікативного наміру», а «реактивний опір» може бути настільки сильним, що комунікація як така стане просто неможливою. Тому, напевно, слід говорити про необхідність створення умов, за яких переконуючий вплив може набути бажаної ефективності.
Отже, ефект переконуючого впливу залежить, насамперед, від:
а) власної справжньої переконаності суб’єкта впливу у тому, в чому він хоче переконати інших;
б) наявності у нього мотиву “переконати”, а не якогось іншого (наприклад, досягти мети у будь-який спосіб);
в) внутрішньої психологічної готовності суб’єкта до застосування переконуючого впливу;
г) зовнішніх умов, необхідних для здійснення переконування (достатній час, сприятливе оточення, відсутність факторів, що відвертають увагу тощо);
д) визнання суб’єктом впливу права об’єкта впливу на власні переконання, на критичну позицію і опір;
е) врахування суб’єктом впливу загального рівня підготовленості і готовності об’єкта до сприйняття переконуючого впливу;
є) прояву належного рівня зацікавленості, уважності і критичності з боку об’єкта впливу до інформації, яка йому пропонується;
ж) здатності об’єкта впливу перетворити матеріал переконування у власні переконання, а останні – в готовність до відповідної поведінкової активності.
Чи існують якісь обмеження для застосування переконування?
Так, звичайно. Адже далеко не все можна довести, не усіх і не завжди можна переконати. На кожний аргумент може з’явитися відповідний контраргумент. Об’єкт впливу може бути неготовим сприймати запропоновану систему доведень через їх складність для нього, через небажання напружуватися, через те, що він має свою чітку позицію і не збирається її міняти тощо. Людина чи група, на яку передбачається спрямувати переконуючий вплив, може бути просто негативно налаштована по відношенню до джерела інформації, її носія, умов і самої теми розмови. В окремих випадках застосування переконування потребує не тільки спеціальної підготовки, але й чимало часу. Так, напевно не варто сподіватися, що протягом однієї, нехай тривалої, бесіди чи одного виступу можна переконати невіруючу людину в існуванні Бога, чи довести нейтральному співрозмовникові правильність чи помилковість національної ідеї. У випадках, коли бракує можливостей для застосування переконування, нерідко вдаються до навіювання.
Навіювання
На відміну від переконування, механізм навіювання не потребує аргументації на користь істинності і значущості для об’єкта впливу того, що йому пропонується, не передбачає критичного ставлення до інформації, яка пропонується. Саме про навіювання йдеться, коли суб’єкт впливу апелює до таких соціальних стереотипів, як, наприклад: “думка літньої людини більше заслуговує на увагу, ніж молодої”, “твердженням визнаного спеціаліста можна довіряти”, “думка, з якою погоджується більшість, правильна” тощо. Такі та подібні твердження знімають необхідність детального аналізу повідомлення, закладеного у впливі. Відповідальність за цей аналіз об’єкт впливу перекладає на його джерело, звичайно, у випадку, якщо це джерело є авторитетним і викликає довіру. Чим вищий рівень довіри до джерела впливу, тим легше і ефективніше дія навіювання. Від це залежить?
Першою умовою виникнення
довіри однієї людини до іншої,
Як бачимо, у випадку навіювання діє інший механізм: замість аргументації і доведення – порада, рекомендація, авторитетна думка і навіть умовляння. Саме тому, застосовуючи навіювання, слід очікувати відповідного психологічного ефекту – не переконаність, а упевненість в істинності, правдивості інформації, що пропонується, в необхідності діяти відповідно до неї.
Навіювання може використовуватися не тільки для того, щоб передати адресатові необхідну інформацію і таким чином спонукати до певної поведінки, але й для того, щоб додати людині впевненості в собі: невпевнена людина, так би мовити, живиться авторитетністю впливової для неї людини, і, отже, стає сміливішою, рішучішою. Так, гіпердовіра до гіпнотизера в медичній практиці "примушує" пацієнта повністю відмовитися майже від усіх захистів і діяти у відповідності з його імперативами.
Нерідко цим механізмом досить ефективно користуються для маніпулювання тими, до кого вдалося “втертися в довіру”. Особливо ефективним є вплив навіювання на індивіда в натовпі, юрбі. “Зникнення свідомої особистості, перевага особистості несвідомої, однакове спрямування почуттів і ідей, викликане навіюванням, і прагнення перетворити негайно в дію навіяні ідеї – ось головні риси, що характеризують індивіда у натовпі”, – зазначав Г. Лебон [3, c. 170]. Досить гостро з цього приводу висловлювався К. Юнг: “У натовпі якості, якими хтось володіє, помножуються, нагромаджуються і стають переважаючими для натовпу в цілому. Не кожен володіє чеснотами, але кожен є носієм низьких тваринних інстинктів, відрізняється навіюваністю печерної людини, підозріливістю і злостивістю дикуна. Через це багатомільйонна нація являє собою щось навіть нелюдське. Це ящірка, або крокодил, або вовк” [4, c. 361].
Проте не всі дослідники лише критично оцінювали дію механізму навіювання на людину в масі. Як зазначав З. Фрейд, за певних обставин моральність маси може бути вищою, ніж моральність окремих індивідів, які її складають, і що тільки натовп спроможний на величезну безкорисливість і самопожертву. “Масова душа здатна на геніальну духовну творчість, як це доводить, насамперед, мова, потім народна пісня, фольклор тощо. Крім того, невідомо, скільки мислителів і поетів зобов’язані своїми спонуканнями тій масі, в якій вони живуть; можливо, вони є скоріше виконавцями духовної роботи, в якій одночасно беруть участь інші” [5, c. 21 – 22]. Добре відомі також психологічні експерименти, коли людям в стані гіпнозу пропонували стати відомими поетами, художниками чи музикантами і, як виявилося, багато хто з них перевершив себе у своїх здібностях. Без навіювання неможливо було б взаємодіяти, наприклад, у ситуаціях, коли для переконування просто бракує часу і належних умов, а примус може тільки погіршити справу.
Приклад і наслідування
Трапляється так, що переконувати нічим або ніколи, для навіювання не вистачає авторитетності. Крім того, об’єкт впливу вже не раз постраждав через свою довірливість. У таких випадках доцільно спробувати звернутися до соціально-психологічного механізму впливу через приклад.
Приклад, зокрема, як виховний засіб широко використовується в сімейній, шкільній педагогіці і в інших сферах впливу людини на людину. Психологічна особливість цього різновиду впливу полягає у здатності і природному прагненні людського індивіда переймати чужий досвід шляхом наслідування позитивних зразків діяльності і поведінки. Оскільки ж переконуванню і навіюванню завжди бракує свідчень практики, живий приклад може виступати вагомим аргументом і авторитетним фактом, якими суттєво підсилюється вплив цих соціально-психологічних механізмів.
Проте проблематично вважати,
що приклад “переконує” чи “навіює”.
Психологічним ефектом
За яких умов конкретна людина, її зовнішній вигляд, манера поводження, дія, вчинок стають прикладом для наслідування?
Насамперед, приклад повинен нести в собі хоча б окремі елементи того, що об’єкт впливу визначає для себе жаданим. Тобто, зовнішній зразок повинен відповідати зразку внутрішньому, кажучи точніше, конкретизувати його.
Кажуть – “поганий приклад заразливий”. Річ у тім, що кожній людині притаманні потяги, прагнення, думки, сам факт існування яких вона приховує від оточуючих. Коли ж індивід стає свідком того, що хтось безкарно порушує табу, він, тим самим, наче отримує зовнішній дозвіл на ризик і наважується попри всі заборони й забобони дати волю своїм прихованим бажанням. Почуття задоволення від виправданого ризику виступає як підкріплення, і людина знову і знову наважується наслідувати цей поведінковий зразок.
А чи може бути так само психологічно заразливим позитивний приклад? Звичайно. Але за умови, що перед цим людину не примушують діяти за відповідним зразком. У цьому й полягає психологічний секрет наслідування прикладу. Місія суб’єкта такого роду впливу повинна обмежуватися лише демонстрацією прикладу, а не його нав’язуванням об’єкту. Ще краще, коли приклад не оприлюднюється, а, так би мовити, віднаходиться, “підглядається” самим об’єктом. Бо хоча наслідування і є необхідним механізмом набуття досвіду, але не він визначає сутнісно людське в людині. Тому якщо вже ставиться мета викликати у об’єкта впливу бажання наслідувати той чи інший приклад, то досягати її слід дуже обережно, аби останній не сприйняв це як маніпулювання чи психологічний тиск, а, отже, мав можливість вільно і самостійно складати своє ставлення до прикладу, що пропонується.
Крім того, слід враховувати ще один психологічний момент. Людина дійсно може бути зразковою у всіх відношеннях, тобто відповідати загальновизнаним критеріям моральності і креативності. Проте стане чи ні вона зразком, прикладом для інших, суттєво залежить від того, наскільки ця людина є симпатичною в цілому. Саме на такій психологічній основі складається ефект політичного лідерства. Лідер – це людина, яку визнають зразковою, вважають для себе прикладом, поведінку якої наслідують і слідом за якою йдуть. Цілком зрозуміло, що за інших рівних умов громадяни у своєму політичному виборі скоріше схиляться до того, хто їм особисто більше подобається як людина, як чоловік, як жінка.
Чим ще пояснюється необхідність впливу за допомогою прикладу? Так, індивід може інтуїтивно відчувати і навіть якось усвідомлювати необхідність жити і діяти певним чином, наприклад, сміливо відстоювати свої інтереси. Проте трапляється, що власні спроби не дають бажаного ефекту, а приклади, які він спостерігає, демонструють вагомі переваги протилежної, власне пристосовницької позиції. Людина все знає, все розуміє, відчуває свою правоту, але не наважується діяти. І нерідко саме через те, що не має змоги спостерігати в живому вигляді приклад успішного захисту іншою людиною своїх інтересів. Тому позитивний приклад може викликати не тільки бажання наслідувати, але й стимулювати певну вчинкову активність, у необхідності якої вона особисто переконана і в цьому ж погоджується з авторитетними для неї людьми.
Звичайно, чимало прикладів пропонує художня література, мистецтво в цілому. Однак для наслідування досить суттєвим є те, щоб носієм зразка поведінки була не просто реальна особа, але людина зрозуміла, з якою можна ідентифікуватися: “Він такий, як я. А, отже, якщо він зміг, то і я зможу чи, принаймні, спробую зробити те саме”. Значення такого особистого прикладу суттєво зростає в екстремальній ситуації, коли ніякі вербальні способи впливу не діють. Щоправда, мотивація наслідування прикладу поведінки в різних соціальних групах має свою специфіку. Так, одна справа, якщо йдеться про підростаюче покоління, наприклад, про дітей підліткового віку з природною для них потребою наслідувати зразки “дорослої” поведінки. Інша річ – політичне життя, особливо у його вищих ешелонах, де кожний політик намагається бути взірцем, мати свій неповторний імідж і нікого не наслідувати.
Нерідко трапляється так, що один і той же приклад сприймається одними як позитивний, а іншими – як негативний. Так, зразки поведінки, які пропонує народу політична опозиція, можуть когось надихати на боротьбу, когось лякати, когось дратувати, а когось просто залишати байдужим.
Санкціонування
У житті виникає чимало ситуацій, коли справу потрібно зробити, проте ані переконування, ані навіювання, ані приклад, ані вмовляння не дають належного ефекту. Людина, яка ще вчора обіцяла дотримуватися домовленостей, у найвідповідальніший момент раптом відмовляється співпрацювати і не може навести серйозних пояснень своєї поведінки. Як правило, така ситуація вимагає застосування санкцій – адміністративних, дисциплінарних, юридичних, політичних або ж морально-психологічних. Це можуть бути різні форми притягнення до відповідальності: офіційні попередження, штрафи, звільнення з посади тощо. А може бути висловлене чи продемонстроване негативне ставлення, розрив дружніх стосунків, бойкотування. Якщо людина порушила закон, скоїла злочин, тоді мова йде про санкцію як міру покарання, встановлену судом. Гранична форма застосування негативних санкцій – психологічна чи фізична розправа над людиною.
У кожному суспільстві існують структури, в яких санкціонування виступає одним з провідних механізмів діяльності. Зокрема, це інститути виконання покарань. У силових структурах (збройні сили, органи внутрішніх справ та ін.), існує більша, ніж у інших сферах необхідність застосування механізму санкціонуючого впливу. Не випадково в армії прижилися висловлювання типу: “Накази не обговорюються, а виконуються!” Такі поняття, як “комендантська година”, “військове становище”, “диктаторський режим”, також відображають систему взаємовпливів, основу яких становить санкціонування. На жаль, слід визнати, що і навчально-виховний процес у загальноосвітній школі значною мірою будується на санкціях, що далеко не завжди виправдано, особливо з точки зору психічного і особистісного розвитку учнів.
Таким чином, механізм санкціонування, на відміну від переконування, навіювання чи прикладу, покликаний обслуговувати і забезпечувати здебільшого нормативний бік стосунків, на зразок тих, які існують між керівниками і підлеглими. Не менш широко санкції застосовують у сфері міжособистісних, неофіційних і неформальних відносин, зокрема у формі різного роду комунікативних обмежень, табуювань, переслідувань тощо.
Однак у соціальній психології санкції розглядаються не лише в контексті покарання, але й заохочення. Зокрема, Т. Шибутані пропонує розрізняти санкції негативні і позитивні [6]. Так, трапляється, що переконування, навіювання і навіть залякування не дозволяють зрушити справу з місця. Виявляється, що для людини було важливим, аби її помітили, визнали, відзначили, нагородили чи підвищили у статусі, тобто застосували до неї позитивні, заохочувальні (як неформальні, так і формальні) санкції.
Соціально-психологічний
механізм санкціонування є необхідним
для нормального функціонування
будь-якої соціальної структури. Проте,
за певних умов, зокрема соціально-
Маніпулювання
Напевно, саме з механізмом санкціонування слід пов’язувати виникнення і поширення маніпулятивних способів впливу. Маніпуляція визначається як негативний інформаційно-психологічний вплив на особистість, її уявлення, емоційно-вольову сферу, на групову і масову свідомість, як інструмент психологічного тиску з метою явного чи прихованого спонукання індивідуальних і соціальних суб’єктів до дій в інтересах окремих осіб, груп чи організацій, що здійснюють цей вплив [7, с. 140 – 141]. По суті, маніпуляція – це приховане санкціонування. Адже, нагадаємо, за допомогою санкцій суб’єкт впливу сподівається досягти успіху чи отримати для себе якусь вигоду шляхом силового, економічного чи психологічного тиску. Під маніпулятивними слід розуміти різноманітні оманливі способи впливу (наприклад, тактика запускання чуток, компромату, підтасовування фактів, блефування, спекулювання тощо), які спонукають людину діяти і висловлюватися на збиток своїм інтересам. Далебі вона так би не чинила, якби не була введена в оману іншою стороною.
Кінцева психологічна мета, яку переслідує маніпулятор, полягає в тому, щоб підпорядкувати іншу особу своїй волі, а, отже, мати можливість керувати нею як слухняною машиною, виключно через команди. Для цього застосовується традиційний спосіб поєднання “пряника і батога”. Так, вербувальники японської секти “Аум Синрікьо” починали обробку своїх жертв таким чином, щоб спочатку вона відчула певні позитивні зміни у своєму фізичному чи психічному стані, а надалі поступово ставили під контроль усю її поведінку, думки, почуття і контакти із зовнішнім світом. Наслідком такого маніпулятивного впливу ставала глибока деформація її особистості. Все це дозволяло зробити сектанта роботоподібним інструментом у руках керівництва секти, готовим беззаперечно виконувати будь-які його накази .
Як відомо, чим більш напруженою, екстремальною стає ситуація, тим більше вона вимагає різного роду обмежень, регламентацій, а, отже, відкриває дорогу маніпулюванню. З історії відомо чимало випадків штучного створення екстремальних ситуацій, коли суспільство поділяється на “своїх” і “чужих”. “Чужі” оголошуються “ворогами народу”, по відношенню до яких необхідно застосувати найсуворіші санкції.
Конспект
Васютинський В.О. Домінування і підпорядкування на терезах інтерсуб’єктвної взаємодії
Будь-які владно-підвладні стосунки мають сенс лише тоді, коли охоплюють щонайменше дві сторони: одну, яка владує, домінує, і другу, яка є об’єктом такого домінування, владування. Якщо владно-підвладні співвідношення вважати за атрибутивну характеристику кожного акту соціальної взаємодії, то належить визнати в ньому наявність двох сторін: домінантної і підпорядкованої. Навіть коли йдеться про поведінку окремого автономного суб’єкта, дуже опосередковано пов’язану з певним соціальним контекстом, то й у цьому випадку його позиція може бути охарактеризована за ознаками домінування – підпорядкування: відповідно інший – підпорядкований або домінантний – суб’єкт може бути присутній опосередковано, невидимо, умовно.
Домінування (владування, панування) і підпорядкування (упокорення, приневолення, підлеглість) – вічні і невід’ємні сторони людського спілкування. Скрізь, де є навіть двоє людей, можемо зафіксувати більш чи менш виражені співвідношення владних позицій однієї людини і підвладних – іншої. Таке співвідношення має безліч форм, видів, рівнів і цілком очевидно являє собою одну з найістотніших характеристик людського існування. Інша річ, що далеко не завжди ці характеристики є очевидними як для їхніх суб’єктів, так і для сторонніх спостерігачів.
Порівняно очевиднішими стосунки домінування–підпорядкування виявляються тоді, коли втілюються в певних соціально визначених статусах учасників взаємодії, тобто коли за певними нормами й правилами, писаними чи неписаними, один суб’єкт ніби має право керувати діями іншого суб’єкта, впливати на нього, а цей інший має обов’язок підкорятися розпорядженням першого. У такому вигляді стосунки домінування і підпорядкування досить виразно поділяють людей на групи, сторони, що протистоять одна одній. Васютинський зазначає, що позиції домінування і підпорядкування, як взаємно протилежні полюси такої собі дихотомії, фіксуються набагато легше, а для непсихологічних контекстів вони взагалі є майже єдино можливими. Стосунки розглядаються або як такі, у яких має місце рівність між учасниками, або як такі, де одна сторона має перевагу, а друга їй підпорядковується.
Чітке розмежування суб’єктів панування і суб’єктів підпорядкування зумовлює ще й ту соціально-психологічну обставину, що позиції й переваги владного статусу легше розпізнаються й визнаються. У владному контексті взаємин домінантна сторона зазвичай постає як очевидніша. Це, зокрема, дістає свій вияв у помітно більшій кількості термінів, що означають різні види й форми домінування: панування, керівництво, лідерство, перевага, вищість, зверхність тощо, тоді як підпорядкування має набагато менший синонімічний ряд.
Факт більшої очевидності владної позиції може мати принаймні три психологічні пояснення. По-перше, владна сторона виразніше виявляє, втілює свою власну суб’єктність. Вона є стороною ініціативною, яка приймає рішення, нав’язує їх іншим учасникам, визначає дискурс спілкування. По-друге, для самого суб’єкта мотивація посідання владної позиції є очевиднішою й зрозумілішою, ніж мотивація підпорядкування. По-третє, домінантна позиція, як правило, має вищий соціальний престиж.
Владна позиція, владний вплив завжди мали більше шансів бути ідентифікованими, ніж позиція протилежна. У соціально-психологічних уявленнях їм звичайно приписувалася сильніша мотиваційна дія, вищий діяльнісний статус. Тому особливо важливим з погляду психологічного аналізу стосунків домінування – підпорядкування видається з’ясування психологічного змісту позицій узалежнення, підкорення, підлеглості. Хоча ці позиції звичайно не набувають такого виразного втілення, як позиції домінування, їхня роль у стосунках зовсім не є, бо й не може бути менш вагомою.
