Соціально відповідальні відносини бізнесу з територіальними громадами

Варіант 5. Соціально відповідальні  відносини бізнесу з територіальними  громадами.

ПЛАН

1. Історичні аспекти залучення і розвитку громад: від патронату до соціальних інвестицій 3

2. Вплив громади на роботу компаній та відповідальність компаній перед населенням. 7

3. Розвиток партнерств з місцевою владою та громадою. Участь компаній у життєдіяльності громад 9

4. Співпраця бізнес-структур з неурядовими організаціями 14

Список використаної літератури 20

1. Історичні аспекти залучення і розвитку громад: від патронату до соціальних інвестицій

Громадяни, громада, громадськість, громадянське суспільство... Ці слова стали невід`ємною  складовою нашого життя. Їх часто  використовують, до них апелюють як до певних цінностей, стандартів, ідеалів. Ці поняття по-різному тлумачать, інколи в одне й те ж слово вкладають  різний зміст, інколи їх використовують як синоніми. Що ж є спільним між  ними? Передусім, ці поняття вказують на певну ідентифікацію - приналежність людей до якогось цілого, спільноти.

Не існує, очевидно, і єдиного підходу до визначення поняття "громада". Іноді  говорять про громаду як спільноту, постійно або тимчасово об`єднану спільними проблемами чи інтересами, наприклад тих, хто бере участь у  зборах, зустрічах, або ж представників етнічних/ національних спільнот. Найчастіше мова йде про громаду як спільноту, об`єднану за ознакою спільного проживання у певній місцевості, тобто територіальну громаду. Ці два визначення не є взаємовиключними. Люди можуть бути одночасно членами територіальних громад і спільнот, об'єднаних певними потребами. Як члени територіальної громади, люди мають певні спільні інтереси, і саме ця спільність інтересів дає їм можливість вирішувати спільні проблеми.

Громадами можуть бути:

– об'єднання громадян за місцем проживання, у тому числі, у районі чи мікрорайоні;

– об'єднання громадян на основі спільних культурних цінностей;

– об'єднання груп осіб, що мають спільні інтереси чи схожий досвід у громаді тощо.

В українському законодавстві використовується саме поняття "територіальна громада", яке є ключовим для розуміння  реалізації місцевого самоврядування, його первинним суб'єктом.

Конституція України визнає право самостійно вирішувати питання місцевого значення лише за первинними територіальними громадами - жителями адміністративно-територіальних одиниць, тобто поселень або населених пунктів (сіл, кількох сіл, селищ та міст). У статті 5 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" подається визначення цього поняття: "Територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр". І

Сьогодні  фахівці пропонують розширити термін "територіальна громада" і сформулювати його так: територіальна громада - жителі, що мають спільні інтереси, обумовлені постійним проживанням у межах відповідної самоврядної адміністративно-територіальної одиниці, власні органи місцевого самоврядування, місцевий бюджет та комунальну власність.

Наголосимо, що громада аби бути такою, а не просто нею називатися, повинна мати кілька ключових ознак. Вони такі:

– спільна ситуація (спільні ознаки, що об`єднують людей між собою - місце проживання, етнос, релігія тощо);

– мережа стосунків і взаємодії в громаді;

– колективна дія (люди усвідомлюють спільний інтерес і спроможні на організацію колективної дії);

– сформована ідентичність (людина в громаді відчуває свою приналежність до єдиного цілого, емоційно пов`язана з цим утворенням, має певну лояльність стосовно неї).

Отже, термін "громада" стосується конкретних людей, певної території, а також  досвіду, соціальних стосунків і  прагнень.

Свої  повноваження територіальна громада  здійснює як безпосередньо, так і  через органи місцевого самоврядування – перш за все через місцеві  ради, які складаються з обраних  населенням відповідної території  депутатів, а також через сільських, селищних і міських голів, також обраних громадою [5, c.12].

У різних країнах участь бізнесу в розв’язанні  соціальних проблем територіальних громад або жорстко регулюється  чинним законодавством, або здійснюється самостійно під впливом спеціально встановлених стимулів і пільг на основі традицій доброчинності та соціальної етики. В Україні цей процес щойно  на початковому етапі свого розвитку і відбувається в умовах панівних позицій держави та вкрай слабкого розвитку інститутів громадянського суспільства. Щоб забезпечити якісну взаємодію, органи місцевого самоврядування мають  отримати належну законодавчу базу, щоб на основі координації зусиль доброчинної діяльності бізнесу  та цільового використання статей місцевого  бюджету поетапно розв’язувати проблеми утилізації відходів, зменшення рівня  забруднення довкілля і інші. Соціальна  взаємодія бізнесу і місцевого  самоврядування дає можливість на кожній території створити регульовану  систему корпоративної соціальної відповідальності.

Соціально відповідальний бізнес слідуючи передовій практиці соціальної відповідальності, розуміє і розділяє проблеми регіонів і їх жителів і вважає за необхідне брати участь у вирішенні територіальних проблем. Соціально відповідальний бізнес вважає продуктивнішим керуватися не філантропічними міркуваннями, а прагнути вирішувати проблеми системно. Тому він обирає шлях соціального інвестування – підхід, органічний для бізнесу, націленого на здобуття конкретних результатів [7,c.15].

Під соціальними  інвестиціями розуміємо фінансування суспільно значимих соціальних проектів і програм, які: мають стратегічний характер, тобто пропонують комплексні рішення з врахуванням перспективних  завдань; створюють нові можливості, якими можуть скористатися максимальне  число жителів міст і сіл; покращують якість життя населення; отримують  підтримку основних зацікавлених сторін, яка може виражатися в безпосередній  участі в проекті, співфінансуванні і інших формах.

Ціль  системного підходу до соціальних інвестицій – забезпечити сприятливе соціально-економічне середовище для стійкого розвитку бізнесу

Принципи  [3,c.98]:

• обґрунтованість стратегій соціально-економічного розвитку територій  і їх націленість на довгостроковий результат;
• усвідомлення кожною із сторін своєї частки відповідальності за стійкий розвиток територіальних громад;
• прямий зв'язок програм взаємодії з місцевими співтовариствами із стратегічними питаннями розвитку бізнесу і з думками жителів регіонів присутності;
• відвертість, діалог і взаємодія;
• ефективність соціальних інвестицій, їх відповідність масштабам і перспективам розвитку бізнесу підприємств.

 Пріоритетні напрями системного підходу до соцінвестій:

• сучасна освіта;
• охорона здоров'я;
• культурне надбання і розвиток;
• енергоефективність;
• розвиток бізнес-середовища.

2. Вплив громади на роботу компаній та відповідальність компаній перед населенням.

Перехід України до сталого економічного розвитку, її інтеграція до європейського  і світового співтовариства вимагають  запровадження сучасних практик  взаємодії держави і бізнесу, а також бізнесу і суспільства, які б дозволили посилити взаємну  відповідальність усіх учасників суспільного  життя, створити умови для подальшого стабільного розвитку суспільства, заснованого на врахуванні якнайширшого кола інтересів.

Нині  у найбільш економічно розвинених країнах  світу набуло поширення явище  «соціальної відповідальності бізнесу» (СВБ), яке слід розуміти як відповідальність організації, компанії за вплив рішень і дій на суспільство, довкілля шляхом прозорої та етичної поведінки, що сприяє сталому розвитку, у т.ч. здоров’ю і добробуту суспільства; зважає на очікування заінтересованих сторін; відповідає чинному законодавству  та міжнародним нормам поведінки; інтегрована  у діяльність організації та практикується  в її відносинах [7].

Таким чином, СВБ є добровільною діяльністю компаній приватного і державного секторів, спрямованою на дотримання високих стандартів операційної та виробничої діяльності, соціальних стандартів та якості роботи з персоналом, мінімізацію шкідливого впливу на навколишнє середовище тощо, з метою вирівнювання наявних економічних і соціальних диспропорцій; створення довірливих взаємовідносин між бізнесом, суспільством і державою; покращання результативності бізнесу та показників прибутковості у довгостроковому періоді.

СВБ тісно  пов’язана з діяльністю компаній з досягнення ділової досконалості та якості в організації виробництва. Ці аспекти діяльності компаній переважно  регулюються міжнародними стандартами  серії ISO 9000.

У сучасному  світі соціально відповідальна  діяльність бізнесу є загальноприйнятим  правилом, якого дотримується значна кількість великих, середніх і навіть малих компаній по всьому світу. З огляду на надзвичайну суспільну та економічну користь, що містить у собі соціальна відповідальність бізнесу, питання її розвитку належать до сфери особливої уваги органів державної влади багатьох країн світу та провідних міжнародних організацій. Проявом цієї уваги є розроблення стандартів СВБ і заходів зі стимулювання бізнесу до соціально відповідальної діяльності.

У більшості  країн ЄС у різній формі розроблені та функціонують державні програми підтримки  і стимулювання СВБ. Завдяки цим  програмам держава визначає бажану поведінку для бізнесу, долучає  компанії приватного і державного секторів до спільного виконання соціально  важливих завдань, матеріально стимулює бізнес до соціально відповідальної діяльності тощо.

Основними характеристиками СВБ є добровільність; інтегрованість у бізнес-стратегію організації, компанії; системність; користь для всіх заінтересованих сторін: співробітників, споживачів, акціонерів, громади тощо, а також для самого підприємства; внесок у процес сталого розвитку. Соціальна відповідальність не обмежується благодійністю.

Соціальна відповідальність бізнесу містить у собі процедури і практики компаній з семи аспектів діяльності: 1. організаційне управління; 2. права людини; 3. трудові відносини; 4. етична операційна діяльність; 5. захист навколишнього середовища; 6. захист прав споживачів; 7. розвиток місцевих громад і співпраця з ними [7].

3. Розвиток партнерств з місцевою владою та громадою. Участь компаній у життєдіяльності громад

Державно-приватне партнерство – це своєрідний інституційний та організаційний альянс державної влади і приватного бізнесу, створений задля реалізації суспільно значущих проектів у широкому спектрі діяльності – від розвитку стратегічно важливих галузей економіки до надання суспільних послуг у масштабах всієї країни чи окремих територій. Державно-приватне партнерство дозволяє об’єднати ресурси держави та бізнесу. Внеском з боку держави є об’єкти інфраструктури, нові сегменти клієнтів, фінансові гарантії, а з боку бізнесу – інвестиції, навички управління, зниження витрат, інноваційні рішення тощо. Стратегічними напрямками використання механізмів співпраці бізнесу і держави в реалізації інфраструктурних проектів на рівні місцевого самоврядування виділяють транспорт, зв’язок, сферу ЖКГ, інновації, а в соціальній сфері – освіту, охорону здоров’я, комплексну систему соціального захисту населення [1].

Характерними ознаками державно-приватного партнерства, що відрізняють його проекти від інших форм відносин держави й бізнесу, є:

–    визначені строки дії угод про партнерство.

Проекти, як правило, створюють під конкретний об’єкт (порт, дорога, об’єкт соціальної інфраструктури), який мають завершити у встановлений термін;

–    специфічні форми розподілу відповідальності між партнерами.

Держава декларує мету проекту з позиції суспільних інтересів і визначає вартісні та якісні параметри, здійснює моніторинг реалізації проектів, а приватний партнер бере на себе оперативну діяльність на різних стадіях проекту – розробку, фінансування, будівництво й експлуатацію, управління, практичну реалізацію послуг споживачам;

–    специфічні форми фінансування проектів.

За рахунок приватних інвестицій, доповнених державними фінансовими ресурсами, або ж – спільне інвестування декількох учасників;

–    поділ ризиків між учасниками угоди на основі відповідних домовленостей.

У «Зеленій книзі про державно-приватне партнерство» (2004 р.), прийнятій у рамках Євросоюзу, визначено два типи такого партнерства:

- договірного характеру. Відповідно до нього приватній особі за виконану роботу чи надані послуги гарантована винагорода від публічної організації та/або безпосередніх користувачів, і це регулюється директивами ЄС щодо проведення публічних тендерів.

-  інституційного характеру. В його межах можливе формування нової юридичної особи, співзасновниками якої є публічна і приватна організації.

У більшості випадків механізм державно-приватного партнерства використовували в країнах Європи саме для створення інфраструктурних об’єктів. Наприклад, у Фінляндії таким чином були побудовані центральні автошляхи, у Португалії – реконструйовані аеропорти та регіональні шляхи, у Франції – оновлено мережі водопостачання та побудовані швидкісні автомагістралі.

Місцева влада може створювати партнерські стосунки з приватним сектором у наступних випадках [4,c.55]:

–    проект не може бути реалізовано за рахунок фінансових ресурсів або спеціальних знань місцевої влади;

–    бізнес-партнер підвищить якість і рівень виконання проекту або надання певних послуг;

–    участь бізнес-партнера прискорить упровадження проекту;

–    участь бізнес-партнера в державних проектах підтримують споживачі послуг;

–    є можливість для конкуренції між компаніями, що бажають взяти участь у партнерстві;

–    немає нормативних та законодавчих заборон для участі бізнес-партнера у реалізації проекту або наданні послуг;

–    результат співпраці є вимірюваним;

–    проекти або послуги, що реалізують у партнерстві з бізнесом, надають інноваційні ідеї і стратегії для подальшого розвитку певної галузі;

–    існує попередній позитивний досвід роботи органів влади з приватним сектором.

Верховна Рада України на засіданні 1 липня 2010 року ухвалила Закон «Про основні засади взаємодії держави з приватними партнерами». Закон визначає правові, економічні та організаційні засади взаємодії державних та приватних партнерів, врегульовує відносини, пов’язані з підготовкою, виконанням та припиненням договорів, що укладаються в рамках державно-приватного партнерства, встановлює гарантії додержання прав та законних інтересів сторін таких договорів. Ухвалений закон допоможе залучати приватні інвестиції, особливо у мегаполісах, де муніципальна влада може запропонувати взаємовигідні умови роботи у різних напрямках, починаючи від будівництва парковок, транспортних зупинок і закінчуючи потужними довготривалими інвестпроектами. Документ передбачає, що тривалість проектів у рамках державно-приватного партнерства складає від 5 до 30 років.

Одним з найбільш ефективних методів співпраці бізнесу з муніципалітетами є соціальне партнерство – форма соціальної взаємодії, метою якої є досягнення згоди між різними інститутами суспільства задля вирішення актуальних соціальних проблем і перспективних завдань.

Наведемо приклад успішного соціального партнерства в Україні:

У 2007 році компанія ДТЕК почала системну роботу у сфері соціального інвестування, запустивши проект соціального партнерства – програму, аналогів якої за масштабністю співпраці між приватним бізнесом, владою та громадськістю немає в Україні.

Органи місцевого самоврядування кожної території – учасниці соціального партнерства спільно з підприємствами й іншими зацікавленими сторонами обирають пріоритетні напрями соціальних інвестицій. За результатами обговорення на кожній території формують програму соціального партнерства та визначають конкретні проекти, що підлягають фінансуванню. Очікуваний результат роботи в умовах нової моделі – оновлені установи культури, сучасне медичне обладнання у лікарнях і поліклініках, комп’ютерні класи в школах та інші зримі ознаки й характеристики підвищення рівня та якості життя.

Реалізація моделі проходила у декілька етапів:

I  етап – 2007 рік: підписано тристоронні протоколи про наміри між корпоративним центром, виробничими підприємствами та органами місцевого самоврядування семи міст Дніпропетровської, Донецької і Луганської областей, створено робочі координаційні групи для вирішення оперативних питань.

II  етап – березень 2008 року: розроблено і підписано багатосторонню довгострокову декларацію соціального партнерства (ДСП), яка відкрита для приєднання третіх сторін, що поділяють принципи діалогу, відвертості і взаємного врахування інтересів.

Створено координаційний комітет соціального партнерства, за допомогою якого учасники програми планують спільну діяльність і обговорюють результати. Комітет складається з керівників підприємств та органів місцевого самоврядування – учасників декларації.

III етап – 2008 рік: над розробкою стратегічних планів економічного розвитку міст працювали експертні комітети за участю експертів і консультантів USAID, представників підприємств і корпоративного центру, депутатів місцевих рад і представників органів місцевого самоврядування. Робочі групи провели дослідження бізнес-клімату міст (ставлення бізнесу до міських органів влади, від яких залежить зростання економіки міст).

Компанія орієнтується на партнерський підхід до вирішення соціальних проблем. Оскільки, по-перше, це дозволить оптимізувати витрати підприємств і міської влади, по-друге, буде розподілена відповідальність за вирішення проблем між усіма учасниками процесу, по-третє, сумісний бюджет дасть змогу ефективніше реалізовувати дорогі проекти.

Наразі до договору соціального партнерства ДТЕК приєдналися 11 міст і два райони в Дніпропетровській області.

4. Співпраця бізнес-структур з неурядовими організаціями

Неурядова організація (НУО) — це громадське об’єднання індивідів або груп, яке бере участь у суспільній діяльності. Міжнародні неурядові організації поширюють свою діяльність за межі державних кордонів. Найвідоміші правозахисні НУО: Amnesty International (Міжнародна амністія), Human Rights Watch (Нагляд за правами людини), International Commission of Jurist (Міжнародна комісія юристів) і Minority Rights Group (Група захисту прав меншин).

За визначенням  Світового банку, НУО — це приватні організації, які ведуть діяльність, спрямовану на полегшення страждань  людей, відстоюють інтереси бідних, захищають  оточуюче середовище, надають основні  соціальні послуги чи здійснюють розвиток громад.

У широкому значенні слова, термін НУО можна  вживати відносно будь-якої неприбуткової  організації, яка не залежить від  влади. Визначальними характеристиками НУО є альтруїзм та добровільність.

За останні 15 років партнерство між громадськими організаціями і бізнесом набуло значного розвитку. Глобальна спільнота  – включно із лідерами і міжнародних урядових інституцій, і «третього сектору» (так називають громадські організації), і бізнесу – усвідомлюють необхідність залучати бізнес до процесу міжнародного розвитку. Компанії мають потенціал, що може позитивно впливати на різні групи заінтересованих сторін. Проте існує і певна стурбованість тим, що бізнес не завжди налаштований на потреби громади. Поряд із цим компанії, що прагнуть більшої відповідальності, не завжди володіють необхідними знаннями й навичками для впровадження програм сталого розвитку. З іншого боку, громадські організації мають відігравати важливу роль у розвитку як на національному, так і на міжнародному рівні, проте, часто обмежені в ресурсах і потенціалі, вони не в змозі ефективно реалізувати власні проекти. Тому партнерство між бізнесом і громадськими організаціями є важливою тенденцією на шляху вирішення спільних проблем [11].

Міжнародні  організації, що спеціалізуються на економічному розвитку, визнають важливість міжсекторального партнерства, в тому числі партнерства між громадськими організаціями та бізнесом, в поширенні  концепції сталого розвитку. В  грудні 2005 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію «На шляху до глобального партнерства» (Toward Global Partnerships), мета якої – «збільшити внесок громадських організацій, суспільства, приватного сектору та інших груп заінтересованих сторін у процес національного розвитку» за допомогою глобального партнерства. Дана резолюція закликає до партнерства між секторами в наступних сферах:

–    залучення нових інвестицій і політика зайнятості;

–    охорона здоров’я;

–    використання природних ресурсів та екологічний менеджмент;

–    енергетика;

–    сільське господарство;

–    вплив на зміни клімату.

Інша  установа, що сприяє співпраці між  бізнесом і громадськими організаціями, – Світовий банк. Він заснував мережу «Бізнес-партнери задля розвитку», в рамках якої певні проекти втілювались  із залученням бізнесу і громадських  організацій.

Варто зазначити, що партнерство між громадськими організаціями і бізнесом є для  компанії одним із інструментів управління впливом і виправдання надій, покладених на неї урядами і громадами. Прагнення до впровадження більш  відповідальних практик спонукало  деякі компанії до пошуку громадських  організацій, які могли б на партнерських засадах допомогти реалізувати  власні рішення (проекти, програми). Зазвичай громадські організації мають вищий рівень довіри в суспільстві й іноді більш компетентні у вирішенні соціальних проблем і питань охорони навколишнього середовища. Тому компанія, що співпрацює з громадською організацією, має більш позитивний суспільний імідж.

Останнім  часом відмінності між бізнесом і громадськими організаціями стають дедалі більш розмитими. Головна  різниця, котра досі залишається  актуальною, – в тому, що, за словами експертів, громадські організації мають монополію на принципи, а компанії – на прибуток. І все ж межа між цими секторами стає менш помітною через постійний розвиток зв’язків.

Simon Heap стверджує,  що обидва сектори починають  користуватись однаковими термінами  й методами: «Наразі обидва сектори  говорять про брендинг, маркетингові  ніші й задоволеність клієнтів».  Звичайно, українським неурядовим  організаціям (НУО) ще потрібно  рости і розвивати свій потенціал для співпраці з бізнес-організаціями, але вже сьогодні є НУО, які можуть бути гарними партнерами для бізнесу.

Існує багато шляхів співпраці громадських організацій  і бізнесу, і кожен з цих  шляхів має власні характеристики. Neergaard, Jensen i Pedersen (2009 р.) запропонували  своєрідний аналіз видів партнерства  між бізнесом і НУО. Зазвичай партнерство  між цими секторами не є статичним: партнерські стосунки динамічні й розвиваються з часом: партнери активніше долучаються до співпраці, зростає довіра, а процес обміну ресурсами стає інтенсивнішим. Проте можливий рух партнерства й у зворотному напрямку.

Отже, основними  типами партнерства між громадськими організаціями і бізнесом є:

1.    Філантропія: найбільш традиційна  форма партнерства, найчастіше  зустрічається у стосунках між  бізнесом та НУО. Цей вид  партнерства передбачає односторонню  передачу ресурсів від бізнесових  компаній до організацій «третього  сектору». Процес філантропічного  партнерства простий, проте рівень  залучення сторін досить низький,  до того ж такий тип партнерства замало стосується діяльності бізнесової компанії.

2.    Взаємний обмін: передбачає партнерство,  в рамках якого стосунки між  бізнесом і НУО ґрунтуються  на обміні ресурсами для певних  заходів. Наприклад, компанія надає певну суму грошей залежно від продажу певного продукту з логотипом партнерської громадської організації.

3.    Стратегічне (стале) партнерство:  стратегічні партнери працюють  над спільною проблемою, що потребує вирішення. Цей вид партнерства робить партнерів більш залежними один від одного, і вдала робота за такого типу партнерства можлива, лише якщо налагоджено обмін ідеями, ресурсами і зусиллями. Подібне партнерство має найбільший потенціал, оскільки об’єднання зусиль дозволяє сторонам досягти таких результатів, які були б неможливі при самостійному вирішенні проблеми. Стратегічне партнерство з громадськими організаціями є важливим у світлі:

– надання  експертизи і залучення додаткового  зовнішнього потенціалу для програм  із розвитку громад, що допоможе у виконанні  цілей і завдань компанії в  сфері корпоративної соціальної відповідальності (КСВ);

– вибудовування  корпоративної репутації й довіри до компанії, що може підтримати її позицію  серед ключових стейкхолдерів і  широкої громадськості;

– завчасного попередження потенційних проблем  у зв’язках з громадськістю.

4.    Корпоративне волонтерство: залучення  працівників бізнесових компаній  до роботи в громадських організаціях або громаді. Близько 90 % великих компаній у США і 30 % у Великобританії мають програми корпоративного волонтерства. Персонал компанії зазвичай виконує волонтерську діяльність у робочий час, оплачуваний компанією. Також група працівників може допомагати у реалізації проекту громадської організації – така робота буде корисною як для компанії, так і для НУО, оскільки дасть можливість згуртувати працівників компанії і прискорить процес впровадження проекту громадською організацією.

Залучати  персонал до роботи у громадських  організаціях можна довгостроково  або одноразово, якщо проект нетривалий. Можливо задіяти працівників до роботи в громаді у сфері освіти, охорони навколишнього середовища, здоров’я, спорту і дозвілля, мистецтва або релігії. У кожній із цих сфер є безліч можливостей для волонтерства: від виконання адміністративних і технічних функцій до обслуговування клієнтів і виготовлення виробів ручної роботи.

Співпраця із закордонними НУО приховує нові виклики і можливості, що вимагають  додаткових рішень. Робота з громадськими організаціями на закордонних ринках важлива для іміджу компанії, проте потрібно мати чітке уявлення про репутацію партнера і майбутню роботу в даній громаді. Партнерство із закордонними НУО краще вибудовувати «з нуля», а починати варто з локального рівня. У такий спосіб – виконуючи невеликі проекти, перш ніж переносити відносини на регіональний рівень – легше досягти довіри. Варто враховувати наступні критерії під час роботи із закордонними громадськими організаціями:

1. Вибір:  компанія має розглянути, в яких  ситуаціях доцільніше співпрацювати  з місцевою громадською організацією, а в яких – із міжнародною  організацією, приділяючи увагу  не лише досвіду організації,  а й потенціалу щодо роботи  в конкретній громаді.

2.  Знання  про політичні погляди і політичну  приналежність громадської організації,  з якою компанія планує працювати,  – це особливо важливо в  Україні, де існують ризики  політичної нестабільності. Найкращий  варіант – аполітичність організації,  з якою ви плануєте працювати.

3. Урядові  обмеження: варто оцінити державну  політику щодо діяльності громадських  організацій.

4. Надавати  і приймати: компанія має бути  готовою частково поступитися  владою і бути відкритою для  врахування порад НУО при реалізації  проектів.

5. Міжнародна  координація: під час роботи  з місцевими філіями міжнародних  організацій компанія має забезпечити  координацію партнерства зі штаб-квартирами  організацій, оскільки місцеві  філії не завжди обізнані у  діяльності інших філій організації.

Партнерство з неурядовими організаціями  може відіграти значну роль у забезпеченні якості політики компанії в сфері  КСВ. Корпорації поступово переходять від благодійних проектів до повноцінної  участі в житті громади. Багато компаній дійшли висновку, що таку політику краще  реалізовувати, співпрацюючи з місцевими  НУО. Наприклад, охорона навколишнього  середовища є добрим ґрунтом для  успішного партнерства: громадські організації мають безпосередній  доступ до членів громади, можуть легко  визначити потреби громади і  володіють професійним досвідом для задоволення таких потреб. У багатьох випадках громадські організації  можуть запропонувати інноваційні способи вирішення соціальних проблем. Завдяки досвіду роботи з громадою, в НУО вище рівень довіри серед населення, вони можуть стати своєрідним мостом між бізнесом і громадами, в яких компанії бажають працювати.