Соціологія. 2
План:
1.
Соціальні процеси адаптації
та соціально-трудових
2.
Соціологія управління і
Використана
література
1.
Соціальні процеси адаптації
та соціально-трудових
Однією зі сторін соціалізації є соціальна адаптація Соціальна адаптація – це процес пристосування людини до мінливого соціального середовища за допомогою різних соціальних засобів.
Адаптація особистості – це пристосування людини до навколишніх соціальних умов.
Звичайно, є люди, які прагнуть втекти від контактів з дійсністю, замикаються в собі, занурюються у світ власних переживань. Вузьке коло предметів займає їхня увага; вибираючи види діяльності, вони віддають перевагу тим, які не вимагають погодженої, спільної праці. Однак більшість людей прагне органічно вписатися в навколишнє соціальне середовище.
Властивість адаптації притаманна всьому живому, але людина здійснює цей процес усвідомлено. Насамперед освоюються найбільш стійкі властивості цього середовища, типові способи соціальної поведінки.
В соціології виділяють два типи адаптації:
- адаптація з активним впливом на соціальне середовище: людина не тільки освоює усталені форми взаємодії людей, норми, цінності, але і якоюсь мірою прагне змінити те, що є, на її думку, недосконалими чи застарілими.
- пасивне сприйняття цілей і цінностей групи, оточення.
Соціальна адаптація є безперервним (тобто невичерпним, що ніколи не завершується повністю) процесом. Проте це не означає, що адаптація весь час має відбуватися з однаковою інтенсивністю. Адже зміни соціальної дійсності, що зумовлюють її, так само мають мінливий характер: моменти стрибкоподібного наростання новизни змінюються періодами поступового, іноді малопомітного кількісного нагромадження нових елементів. Адаптація особливо активно відбувається при зміні соціального оточення або виду діяльності.
Отже, соціальна адаптація, що триває протягом усього життя людини, має переривчастий характер. Періоди підвищеної інтенсивності адаптації співвідносні з пожвавленням соціальної діяльності суспільства, їхні змінні періоди невисокої інтенсивності відбивають уповільнення соціального прогресу; при цьому її мінімум відповідає застою в суспільному житті.
Показниками ступеня адаптації може служити успішне здійснення людиною своїх соціальних ролей, її високий соціальний статус, а також загальна психологічна задоволеність соціальним середовищем у цілому.
Розрізняють політичну, соціальну і трудову адаптацію.
Нарівні з безперервністю значущою ознакою соціальної адаптації є її нерозривний зв'язок із трудовою діяльністю. Вони тісно взаємодіють та взаємно визначають одна одну.
Адаптація
особистості в трудовому
Як
тільки людина починає займатися
трудовою діяльністю, вона одразу ж
стикається із соціально-економічними
розбіжностями в праці, що є економічною
основою, на якій створюється і відтворюються
розбіжності між групами
Згідно з цілісним підходом до особистості працівника структура виробничої адаптації має охоплювати не тільки освоєння ним певної професійної діяльності, а й усіх сфер його життєдіяльності, пов'язаних із виробництвом, а також соціальних умов існування. Адаптаційні зв'язки та відносини виявляються в кількох сферах: професійній, організаційній, матеріально-побутовій, соціально-психологічній і сфері дозвілля. Така диференціація здатна відбивати специфіку процесу адаптації в кожній зі сфер, давати уявлення про основні моменти його перебігу, а також зумовленості загального успіху адаптації ефективним проходженням її у кожній зі сфер.
Серед основних соціальних ознак працівників, що впливають на адаптацію особистості, виділимо такі:
- рівень забезпечення матеріальними і соціальними благами, до яких належать наявність або відсутність у працівника житла, його можливостей з оздоровлення і відпочинку, наявність страховки з медичної допомоги та ін.;
- розміри середньої заробітної плати, а також наявність усіляких доплат і премій;
- ступінь трудової і суспільної активності. Чим більше людина залучена до громадського життя трудового колективу, тим скоріше її сприймає колектив, більше прислухається до її думок.
- характер проведення дозвілля. Чим більше особистість сприймає і користується колективними формами дозвілля, бере участь у колективному відпочинку з членами свого трудового колективу, тим скоріше відбувається адаптація особистості.
Освоюючи в ході виробничої адаптації професію і виробничі відносини, реалізуючи в результаті успішної адаптації свій освітній, професійний і духовний потенціал, помножений на властиве молоді прагнення до творчості, освоєння і впровадження нового, до самоствердження у праці й суспільному житті, працююча молодь поповнює собою найбільш освічену, кваліфіковану і творчу частину трудящих, підвищуючи й розвиваючи тим самим її соціально-виробничий потенціал.
У соціології праці останнім часом зростає увага до проблем адаптації людини у сфері праці, що є свідченням визнання тієї істотної ролі, яку відіграє процес адаптації в трудовій діяльності людини.
Адаптивна ситуація на сучасному виробництві не завжди сприятлива для професійного становлення молодих робітників. Наявність елементів відчуження, які залишилися від командно-адміністративних методів господарювання, серйозно утруднює її процес, що виявляється, зокрема, у високій плинності кадрів із професійних мотивів. Дослідження залежності професійної адаптації від організації профорієнтаційної роботи в країні свідчать про необхідність надання цій роботі нової спрямованості — орієнтації школярів на професійний вибір профтехучилища як обов'язкового етапу професійної підготовки перед приходом на підприємство, а також про необхідність більш ранньої і глибокої профорієнтації. Соціологічні дослідження підтверджують вплив на процес професійної адаптації загальноосвітньої і професійної підготовки молодих робітників. Найефективнішими формами професійної підготовки виступають міжзаводські навчально-виробничі центри, що поєднують переваги професійно-технічної освіти й виробничого навчання.
Зміни в змісті й характері виробничої діяльності, спричинені науково-технічною революцією, роблять усезростаючий вплив на процес виробничої адаптації.
Бурхливий розвиток низки сучасних напрямів науково-технічного прогресу – мікроелектроніки, нових засобів комунікації, біотехнології, нових матеріалів і видів енергії – викликав до життя швидку зміну поколінь того чи іншого виду техніки, вніс значні зміни в умови праці, висунув нові вимоги до професійних та особистісних якостей працівника. В результаті змінилися вимоги до характеру і змісту процесу виробничої адаптації.
В
умовах соціально-економічних
Серед проблем, досліджуваних соціологією праці, трудова мобільність (переміщення) як ніяка інша пов'язана з науково-технічним прогресом (НТП).
Під
соціальною мобільністю розуміється
перехід людей з одних
- Горизонтальна мобільність має на увазі перехід людини в групу, розташовану на тім же рівні, що і колишня, наприклад, перехід з однієї сім'ї в іншу при повторному шлюбі, з однієї фабрики на іншу, зміна громадянства.
- Вертикальна ж мобільність припускає переміщення з одного ступені ієрархії (сходини) на інший. При цьому людина може робити як соціальний підйом (від дрібного службовця до керуючого великою компанією), так і соціальний спуск (від середнього підприємця до некваліфікованого робітника).
Одним
із найважливіших соціальних наслідків
упровадження нової техніки в
виробництво є вивільнення
Дослідження свідчать, що прискорення науково-технічного прогресу викликає зростання майже всіх видів соціальної рухливості, соціальних переміщень, професійної мобільності, плинності кадрів і різного роду міграцій.
Найближчим часом очікується пожвавлення соціальних переміщень за рахунок зміни соціальної структури суспільства – чисельного скорочення селянства й робітників, зростання питомої ваги інтелігенції, а також числа робітників висококваліфікованої праці. У сфері праці дедалі більшого значення набувають професії, пов'язані з переходом до ринку – підприємці, бізнесмени, комерсанти, посередники, дилери, брокери, менеджери та ін. Зростання престижу цих професій, диференційовані можливості в оволодінні ними у системі освіти по-новому впливають на характер та інтенсивність соціальних переміщень.
Для розуміння сутності трудової мобільності й правильної інтерпретації її проявів важливо знати, під впливом яких чинників виникає і змінюється трудова мобільність.
Під чинниками трудової мобільності розуміють усі об'єктивні й суб'єктивні обставини, що впливають на переміщення, змушують до них чи роблять їх неможливими, сприяють чи перешкоджають їм.
У соціологічній літературі зазвичай вирізняють такі основні чинники трудової мобільності.
Загальні соціально-економічні причини і мотиви. Вони являють собою найбільш очевидну категорію чинників, на яку звертають увагу в першу чергу:
• екстремальний мотив (переміщення відбуваються внаслідок або реальної кризи певної сфери зайнятості, або "передбачення" неперспективності робочих місць самими працівниками);
• мотив максимального чи мінімального досягнення і збереження (в одних випадках переміщення відбуваються тільки заради особливо значних доходів, у других – заради найменшого виграшу, збільшення в заробітку, у третіх – при переміщеннях з нематеріальних причин людей цікавить хоча б збереження колишнього рівня оплати праці);
• майновий мотив (вирішальне значення має можливість або стати власником, або вигідно й безболісно "позбутися" конкретних засобів виробництва з метою бажаної зміни зайнятості);
• непрямий мотив (формально переміщення відбуваються заради якихось нематеріальних цілей – відповідності роботи спеціальності і кваліфікації, кращих організаційних умов праці, які дають людині можливість ефективніше працювати й більше заробляти).
Зауважимо,
що мотивація трудової мобільності
рідко спирається лише на одну спонуку.
Найчастіше вона є результатом
Розрізняють такі основні види трудової мобільності:
- соціально-трудові переміщення, зумовлені змінами соціальних позицій індивідів у зв'язку зі змінами того місця, яке вони посідають у системі суспільного поділу праці (професійно-кваліфікаційні, між професійні, галузеві й міжгалузеві, територіальні та інші переміщення працівників);
- соціально-трудові переміщення, зумовлені наслідками НТП;
- стихійні трудові переміщення працівників, пов'язані зі специфічними соціально-економічними, технологічними, організаційними умовами на конкретних підприємствах зумовлені власними побажаннями працівників чи ініціативою адміністрації;
- стихійні переміщення працівників у сфері суспільного виробництва, зумовлені дією об'єктивних ринкових законів і пов'язані з загальними проблемами зайнятості населення в ринковому суспільстві, наявністю безробіття;
- між- і внутрішньо поколінні переміщення (до першого належить переміщення людей між поколіннями, професійно-трудові зміни в їхньому житті порівняно з батьками; до другого – професійно-трудові переміщення людей протягом їхнього індивідуального життя і кар'єри. Сукупність цих переміщень утворює так званий життєвий шлях людини, що характеризується кількістю, структурою і якістю професійно-трудових змін, а також їхнім значенням і наслідками для конкретного працівника);
- горизонтальні і вертикальні переміщення (незмінність або змінність статусу);
- одиничні і групові переміщення;
- разові і перманентні переміщення.
Розрізняють також форми трудових переміщень.
- якщо переміщення відбуваються всередині підприємства, то можуть здійснюватися:
- в організованій формі (переведенням на інші робочі місця),
- в неорганізованій формі (внутрішньозаводська плинність кадрів);
- якщо переміщення відбуваються за межами підприємства:
- у формі організованої міграції (організований набір, переселення родин, суспільні призови, переведення працівників на інші підприємства),
- у формі неорганізованої міграції (плинність кадрів між підприємствами, галузями, сферами виробництва).
Значним вкладом в усвідомленні тенденцій міжпоколінної, класової, професійної, освітньої мобільності в пострадянському суспільстві України стала праця авторського колективу Інституту соціології НАН України, зокрема дослідження С.О. Макєєва, С.М. Оксамитної та ін. На регіональному рівні дану проблематику розробляли рядом моніторингових досліджень, які були проведені кафедрою соціології Львівського національного університету імені Івана Франка, з яких випливає наступне:
1.
Ситуація, яка склалася на ринку
праці, можна охарактеризувати
як критичну. Близько половини
працездатного населення
2.
Близько третини опитаних
3. Результати соціологічних досліджень свідчать про різну готовність і здатність індивідів до зміни соціально-трудової позиції, статусу. Активний тип мобільної поведінки характерний для економічно активного населення (працюючих осіб), які здійснили висхідну мобільність, або порівняно недавно змінили місце роботи. Особи з неповною зайнятістю та самозайняті індивідуально-трудовою діяльністю внаслідок низхідної трудової мобільності є вимушено активними на ринку праці. Пасивний тип мобільної поведінки характерний для майже половини працюючих осіб, які задоволені місцем праці, тому не збираються нічого змінювати на цей час. Потенційно-активний тип мобільної поведінки характеризується намірами, можливостями здійснити мобільну поведінку найближчим часом, що значною мірою характерно для молоді, яка навчається, та працюючих осіб, які мають наміри щодо зміни соціально-трудової позиції. Отже, поряд з реально низькою мобільністю існує досить висока потенційна.
Останнім
часом дослідницький інтерес
полягає у виявленні динаміки
мобільності. Велику і постійну увагу
дослідників приваблюють різні
форми мобільності: трудова і професійна
мобільність, плинність кадрів тощо.
2.
Соціологія управління і
Соціологія управління як галузь соціології вивчає соціальні наслідки механізму цілеспрямованого впливу на соціальні структури і процеси в суспільстві, а також соціальні відносини, що з цим зв’язані.
Це стосується всіх без винятку сфер діяльності людини. Механізм управління ніби вмонтовується в них і забезпечує вироблення та застосування відповідних способів, методів і форм здійснення передбачуваних змін.
Соціологія управління – міждисциплінарна наука, що вивчає проблеми управління, поєднуючи економічні, політичні, соціальні, організаційні, правові, психологічні та інші підходи до управління.
Управління
соціально-економічними процесами
зв’язане з господарсько-
Також можна сказати, що соціологія управління – спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає закономірності, засоби, форми та методи цілеспрямованого впливу на соціальні відносини й процеси, що відбуваються в суспільстві та його підсистемах з метою впорядкування, підтримки, збереження його оптимального функціонування й розвитку або зміни, переведення до іншого стану. Соціологія управління досліджує також природу управлінських відносин, з'ясовує соціальні цілі управління з погляду соціальних критеріїв, відповідності їх інтересам тих, ким управляють, аналізує соціальні наслідки управлінських рішень і дій.
Вона
вивчає також проблеми організації
процесів управління, весь комплекс питань
добору, розстановки, навчання та виховання
управлінських кадрів, міжособистісних
стосунків працівників апарату
управління під час виконання
ними управлінських функцій. Крім того,
соціологія управління аналізує специфіку
потреб та інтересів управлінців-
Відповідні явища в соціології управління розглядаються не просто як індивідуальні риси людини, а як відображення певних соціальних відносин, що виникають у процесі управління та управлінської діяльності.
Слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства головною функцією соціального управління є розробка та здійснення соціальної політики, спрямованої на підвищення матеріального і культурного рівня життя різних верств населення, на подолання величезного розриву щодо якості життя між так званими новими українцями і групами населення, що перебувають за межею бідності, на забезпечення робочими місцями всіх громадян, які бажають працювати, на створення ефективної системи охорони здоров'я, освіти, підтримки малозабезпечених верств населення, здійснення заходів щодо боротьби зі злочинністю, запобігання соціальним, політичним і міжнародним конфліктам.
Виходячи з потреб суспільства соціальне управління визначає:
- шляхи розвитку суспільства у заданому напрямі, тобто виробляє цілі;
- здійснює теоретичне і практичне забезпечення способів досягнення очікуваного результату, організацію і координацію діяльності людей, її узгодження за допомогою відповідних дій.
Для збереження своєї цілісності суспільство створює необхідні для цього механізми. Першим таким механізмом стала держава з властивими їй атрибутами влади. У суспільстві регулююча підсистема – це суб'єкт управління, а регульована підсистема – об'єкт управління. Тому управління тут набирає вигляду впливу суб'єкта управління на об'єкт управління заради досягнення певної мети. Управління, крім того, постає як специфічна соціальна діяльність, спрямована на розвиток соціальної системи в цілому, на регулювання взаємодії усіх її компонентів. У такому широкому розумінні об'єктом цієї діяльності виступає система суспільних відносин, а не окремі процеси – економічні, соціальні, енергетичні, біологічні тощо.
Головним
завданням соціального
Зміст поняття «соціальне управління» може трактуватись і вужче. У цьому разі ми визначаємо специфіку управління соціальними групами, а також відносинами всередині різних людських спільнот, вивчаємо особливості регулювання міжособистісних стосунків, наприклад у трудовому колективі, простежуємо процес формування потреб, інтересів, мотивів діяльності та поведінки людей.
Виділяють п’ять складових соціології праці й управління:
- суб’єкт праці;
- соціальні інститути у сфері праці;
- соціально-трудові відносини;
- соціально-трудові процеси;
- соціальне управління ними.
Суб’єкти праці – це всі люди, які беруть участь у трудовому процесі (робітники, підприємці, службовці тощо).
Соціальними інститутами є система виробництва, система банків, господарських об’єднань, ринки, профспілки тощо.
Соціально-трудові відносини – це ті відносини, які складаються між суб’єктами праці у процесі виробництва.
Під соціальними процесами розуміють функціонування і зміни станів суб’єктів економічної діяльності. Тут мається на увазі безпосередньо сам трудовий процес, пристосування до виробничого середовища, трудова мобільність, відносини співробітництва або конкуренції, суперництво та конфлікти між суб’єктами економічної діяльності.
Під соціальним управлінням розуміють управління трудовим процесом, що передбачає його організацію, планування і регулювання.
У сфері праці відбуваються певні соціальні процеси:
- трудові переміщення соціальних груп і окремих працівників (процес зміни місця роботи працівником – горизонтальна та вертикальна мобільність);
- ціннісно-орієнтаційні процеси – мотивація праці, ставлення до праці, соціалізація на виробництві;
- процес впливу трудових функцій робітників на їх соціальний стан і соціальні характеристики (інтереси, рівень кваліфікації);
- інтегративні процеси – процеси, які забезпечують цілісність усієї системи (освіта, трудова активність, стимулювання тощо).
Найважливішими категоріями праці є її види, умови праці, зміст і характер, ставлення до праці, задоволення працею тощо. Зміст праці – це власне її соціально-технологічні характеристики або характеристики самого процесу праці, які охоплюють функції та організацію трудового дня на робочому місці, рівень самостійності робітника, монотонність чи різноманітність трудового процесу. Характер праці виражає певну закріпленість працівників за економічно та соціально неоднорідними видами праці (проста – складна, індустріальна – аграрна, розумова – фізична, творча – нетворча тощо). Характер праці для соціології вважається однією з головних ознак.
Під час праці виникають різні види соціально-трудових відносин:
- за змістом діяльності – виробничо-функціональні, професійно-кваліфікаційні, соціально-психологічні, суспільно-організаційні;
- за суб’єктом відносин – міжорганізаційні (колектив-колектив), внутрішньоорганізаційні (особа-особа, особа-колектив);
- за обсягом владних повноважень – відносини горизонтальні і вертикальні (між робітниками одного рівня чи між начальником і підлеглим);
- за характером розподілу результатів праці – відповідно до трудового внеску та за іншими внесками (грошові, майнові тощо);
- за ступенем регламентованості відносин – формальні (офіційно оформлені), неформальні (офіційно не оформлені);
- за способом спілкування – безособові, міжособові, безпосередні, опосередковані.
Всі ці відносини потрібно регулювати, управляти ними. Цим і займається соціологія управління або, як її називають на Заході, менеджмент.
Менеджмент визначають як міждисциплінарну науку, яка поєднує економічний, соціальний, політичний, організаційний, правовий, психологічний та інші підходи до керування виробництвом. Менеджмент поліпшує виробничу діяльність та взаємини її суб’єктів.
Головною діючою особою менеджменту є інноваційний менеджер. Він виступає не як начальник, керівник, а, скоріш, як співробітник, партнер, радник. Він передає свої знання і виступає каталізатором спільної діяльності.
Соціологія менеджменту – спеціальна соціологічна теорія, що вивчає функції, методи, принципи і прийоми керівництва людьми і трудовими процесами у формальних і неформальних організаціях.
Функції соціології менеджменту – це конкретний вид управлінської діяльності, який здійснюється спеціальними прийомами і способами, а також відповідна організація роботи і контроль діяльності.
Прийнято вважати, що в процесі управління виконуються наступні основні функції:
- планування,
- організація,
- мотивація
- контроль.
Кожна з чотирьох функцій менеджменту є для організації життєво важливою. В той же час планування як функція управління забезпечує основу для реалізації інших функцій і вважається головною з них; функції ж організації, мотивації і контролю орієнтовані на виконання тактичних і стратегічних планів організації.