Соціологія політики В. Липинського

     МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ О.ГОНЧАРА 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Контрольна  робота

     з дисципліни «Соціологічна думка в Україні»

     на  тему:

     «Соціологія політики В.Липинського» 
 
 
 

     Дніпропетровськ – 2012 р.

     ЗМІСТ 

   Вступ

1. Передумови  формування історіософського світогляду В’ячеслава Липинського

2. «Класократична» модель формування суспільства В’ячеслава

Липинського

Висновки 

Список використаної літератури

Вступ

   Думаю, доречно розпочати вступ моєї роботи запитанням: хто такий В’ячеслав  Казимирович Липинський? Пересічному  українцеві його ім’я не говорить нічого. Можливо, причиною цього є те, що В.Липинський більшість свого життя  провів за кордоном – частково через  свою роботу, яка була спрямована на розширення контактів українців з людьми – громадянами інших держав, частково через стан власного здоров’я, яке, власне, ніколи не було відмінне. Проте, навіть живучи за кордоном, Липинський залишився в курсі всіх політичних справ України, був активним громадським діячем, про що свідчить заснування ним Українського Союзу хліборобів-державників, редагування журналу “Хліборобська Україна”.

   З ім’ям  видатного українського мислителя, історика, соціолога і політичного  діяча В’ячеслава Липинського пов’язують виникнення консерватизму і монархізму в українській політичній науці. Вагомий внесок він зробив у галузі політичної теорії. Як зазначає Я. Пеленський, В. Липинський займає в той час передове місце серед європейських теоретиків у аналізі суспільно-політичних систем та теорії еліт. Західні дослідники, котрі знайомі з його науковою діяльністю, називають мислителя “українським Вебером”. Відомий український поет Євген Маланюк вважає його “Кантом української політичної думки”.

   Про значущість постаті В. Липинського для української  політичної думки, і політичної науки переконливо свідчить те, що останні півтора десятиліття після занадто тривалого періоду забуття відчувається значне зацікавлення до його творчої спадщини. Це зацікавлення відновлюється не лише на теренах нашої країни, а й за кордоном. Цим і пояснюється актуальність розгляду політичних концепцій В’ячеслава Липинського особливо сьогодні, коли проблема національної еліти та її роль у розбудові незалежної України визначальна.

1. Передумови  формування історіософського світогляду В’ячеслава Липинського

   В'ячеслав  Липинський народився 5(18) квітня 1882 року у селі Затурцях на Волині, у родинному  маєтку польського шляхетського роду Липинських. Зростав у середовищі католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському. Рід Ліпінських гербу Бродзіч, який походив з  Мазовії, видав цілий ряд діячів, що займали визначні становища серед  тогочасної шляхти. Родинне походження Липинського мало вирішальний вплив  на формування його поглядів та на ставлення  до життя.

   Вчився  Липинський у Житомирській, Луцькій  та Київській гімназіях.

   Перебування у Києві, де він був учнем І-ої Київської гімназії, безперечно, мало вплив на подальший розвиток його поглядів. Тут він потрапив в українське середовище, брав участь у зустрічах, які відбувалися у домі Марії  Требінської. Там зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об’єднані одним  почуттям – любов’ю до України.

   Липинський  приєднався до цього гуртка наприкінці 1890-х років. Також він долучився  до так званих «хлопоманів».

   Під час великодніх канікул 1901 року в  Києві проходив крайовий з'їзд делегатів  середньошкільних учнівських корпорацій Правобережжя. Липинський був одним  із делегатів корпорації від І-ї  Київської гімназії. В діловій  частині з'їзду попросив слова семикласник  Липинський, пропонуючи створити одну спільну корпорацію для римо-католиків  та православних на базі української  територіальної приналежності. Коли ця пропозиція не пройшла, Липинський залишив  з'їзд і зрікся членства корпорації римо-католиків. Натомість, він став членом православної учнівської громади.

   Після закінчення гімназії у 1902 році Липинський відбував військову службу у Ризькому драгунському полку, що стояв у Кременці на Волині. Однак пізніше військова  комісія визнала його «нездатним до війська через легені та серце» (Липинський, фактично, все своє життя  хворів на туберкульоз). Згодом його здоров'я  покращало настільки, що на початку  Першої світової війни він був  мобілізований як резервний офіцер до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східнопруську кампанію. Через тяжкі воєнні умови легенева недуга відновилася, і Липинський був переведений до резервних частин спочатку в Дубно, потім в Острозі і, нарешті, в Полтаві.

   Весною 1903 року Липинський вступив до Ягеллонського  університету в Кракові, де вивчав агрономію  та слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого. У 1906 році, закінчивши навчання, одружився у Кракові  з Казимирою Шуміньською та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати  соціологію у тамтешньому університеті. Але пробув він там лише рік, бо швейцарський клімат погано впливав  на здоров'я, і лікарі порадили йому виїхати.

   З 1909 року Липинський перебував почасти  у Кракові, почасти у своєму власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Тут  він господарював на хуторі, який подарував  йому його дядько Адам Рокицький. Уже  тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ  незалежний»[3], його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні  треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів  чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Липинський сформулював  у брошурі «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а  також у статтях до журналу  «Przeglad Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого  він входив.

Напередодні Першої світової війни брав участь в організації за межами Росії  українського політичного центру, трансформованого в Союз Визволення України(1914 рік).

     Лютневу революцію 1917 року В'ячеслав Липинський зустрів, перебуваючи у Полтаві.

     У 1917 році, на початку визвольних змагань, Липинський звинувачував українських  соціал-демократів у браку державницької  волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині і одночасно разом з Сергієм Шеметом, як він сам згадував «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 року.

     Після визволення України від більшовиків, навесні 1918-го року, В'ячеслав Липинський зближується з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української  Держави. У той самий час консервативні  сили (УДХП, «Українська Народна  Громада» П. Скоропадського та «Союз  земельних власників») створюють  опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких  окупаційних сил розпочинають підготовку до державного перевороту. 29 квітня 1918 року Центральну Раду було повалено, Павла  Скоропадського — проголошено Гетьманом.

     На  початку червня 1918 року В'ячеслав  Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла  Української Держави.

Послом  Липинський залишався і після  повалення Гетьманату. Хоч він  і був «переконаним сторонником  гетьманської форми правління», все  ж вважав, що у складні для нації  часи слід відкинути усі ідеологічні  розбіжності задля роботи на благо  України. Однак подальші події в  Україні, той процес «самоспалення, в якому згоряє наша хата», а, зокрема, розстріл полковника Болбочана стали  безпосередньою причиною відставки  з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 року Липинський передав справи посольства своєму заступникові, і після короткого перебування  у санаторії «Ґутенбрун» у  Бадені оселився у Райхенау, гірському  містечку у нижній Австрії.

     У Райхенау Липинський прожив майже безвиїзно  до осені 1926 року, якщо не враховувати  коротких поїздок до Відня, недалекого Бадена і десятиденного перебування  у Берліні у травні 1921 року. Саме на ці роки припадає його найінтенсивніша  наукова і громадська діяльність. Там була опрацьована монографія «Україна на переломі. 1656 — 1659», звідти він керував діяльністю створеного у 1920 році Українського союзу хліборобів-державників. Також В'ячеслав Липинський видавав  неперіодичні збірники «Хліборобська  Україна» (1920 — 25 роки), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 року).

     У листопаді 1926 року Липинський за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїжджає до Берліну працювати до новоствореного Українського Наукового інституту  як його дійсний член. Берлінський  клімат та часті зустрічі й непорозуміння  з близькими до гетьманського  центру людьми впливали шкідливо на фізичний стан його здоров'я і психологічний  спокій. За порадою лікарів Липинський покидає працю в Інституті  і знову повертається до Австрії. Тут він оселяється у гірській місцевості Бадеґ поблизу Ґраца. Це сталося у 1928 році.

     Саме  у цей час загострюються суперечності між Павлом Скоропадським та В'ячеславом  Липинським. Липинський фактично розриває свої стосунки із Скоропадським і, натомість, зближується з Василем Вишиваним (псевдонім австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа), що зарекомендував себе українським патріотом і  докладав значних зусиль до справедливого  вирішення українського питання  закордоном. Український союз хліборобів-державників  розколюється. Прихильники Гетьмана об'єднуються у Союз гетьманців-державників, а прихильники Липинського у 1930 році створюють Братство українських  класократів-монархістів, гетьманців.

     Але хронічна легенева недуга Липинського  загострюється. Весною 1931 року хворобою вражене і його серце. Після сердечного приступу 26 квітня 1931 року Липинського  перевозять до санаторію «Вінервальд», де він помирає 14 червня 1931 року.

     Похований В'ячеслав Липинський у родинному  склепі Липинських в Затурцях на Волині.

     Творчий спадок Липинського представленний його численними листування, монографіями. Основні праці:

«Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії», «Z dziejow Ukrainy»,«Україна на переломі. 1657—1659», «Листи до братів-хліборобів», «Покликання  „Варягів“ чи організація хліборобів», «Релігія і церква в історії України».

1. «Класократична» модель формування суспільства В’ячеслава

Липинського

     Творення  національної української державності  було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В’ячеслава Липинського — видатного українського мислителя. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтелігенції. Вихована на марксистських підручниках, сприйнявши народницьку та просвітницьку ідеології (важко собі уявити соціального мислителя на межі ХІХ і ХХ століть, якого оминуло б захоплення марксизмом) українська інтелігенція бачила в державі насамперед «машину придушення», продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси. Політичним вектором часу було гасло «земля та воля».

     Коли  усі були федералістами та соціалістами, Липинський виступає як самостійник та монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Тоді як «прогресисти» висловлювалися за демократію та республіку, він оживлює такі поняття, як лицарська честь і гідність, коли на слуху в усіх були доцільність і утилітаризм, коли скрізь точилися розмови про свободу і рівність, він обстоював ієрархічну структуру суспільства.

     Така  позиція лицаря від політики призводила до того, що Липинський часто опинявся в політичній ізоляції, не знаходячи  спільної мови з соціалістами, націоналістами або комуністами. Він гостро переживав невідповідність свого світогляду з модними на той час ідеями політичного істеблішменту, «потойбічність» і «нереалістичність» своїх ідеалів, ідентифікуючи себе із Дон-Кіхотом у політиці.

     Обґрунтовуючи теоретичні питання державного устрою, Липинський виходить з універсальної передумови, яка ототожнює поняття нації та держави. Історія, вважає він, не знає бездержавних націй та ненаціональних держав.

     Варто одразу ж заперечити Липинському. На відміну від етносу, як стверджують сучасні історики, «нація» - дитя французької революції (1789) і розвинулася вона в Західній Європі протягом ХІХ століття. Історично держави виникали без допомоги нації, а декотрі нації сформувалися без благословіння власної держави. Як відомо, імперії, що склалися в період занепаду античного світу та під час середньовіччя, мали усі ознаки державного утворення, проте не були мононаціональними чи монокультурними. Тим часом міста-держави рідко охоплювали носіїв однієї культури, ареал її поширення був значно більшим. Інакше кажучи, стародавні греки були, можливо, єдиною нацією, проте не мали державного устрою. Отже, універсальне підґрунтя Липинського є обмеженим.

     Будівництво держави не може бути працею лише одного політика, вона має опиратися на певну соціальну базу. Побудувати національну державу, вважає Липинський, можна тільки в тому разі, коли в суспільстві є соціальні сили, верстви, класи, що кревно зацікавлені в її існуванні. До такого класу Липинський звертається у своїй головній політичній праці «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.). «Земельний клас хліборобський, - пише він, - люди зв’язані органічно поміж собою однаковим способом існування - єсть одинокою групою людей на Україні, яких будучина залежить від того, чи буде чи не буде Україна».

     Безумовно, сільськогосподарський виробник-власник  зацікавлений в існуванні власної  держави, яка забезпечувала б  йому стале, гарантоване володіння  земельною власністю. Липинський має  рацію, коли стверджує, що аграрне суспільство  має потребу в державі і створює її, але він помиляється, називаючи таку державу національною. В аграрному суспільстві усе постає проти приведення політичних кордонів у відповідність з культурними (що є характерною ознакою національної держави): і брак суспільної грамотності та розходження поміж книжною і народною культурами; і відмінність між розмовною та церковною мовами.

     Становий  характер аграрного суспільства  спричиняється до того, що його вищій верстві вигідно усіляко вирізняти, загострювати і підкреслювати усі визначальні особливі риси привілейованої групи.

     Принцип ієрархії, що її прихильником був Липинський, не сприяв, а ставав на заваді створенню  єдиної культури, яка вимагала б  оформлення у єдиний національний політичний організм: одна культура - одна держава.

     На  думку відомого англійського дослідника проблеми націоналізму Е.Геллнера «За  умов аграрного ладу намагатися на усіх рівнях суспільства запровадити єдину вчену верству і однорідну культуру із заданими нормами, закріпленими письмово, було б марною справою».

     Соціальний клас для Липинського - лише підвалина, на якій починається державне будівництво, його справжніми будівниками є невеликі соціальні групи, національна аристократія, еліта. Для Липинського еліта - активна меншість, яка створює держави і нації.

     У певний історичний період будь-яка  державна нація, вважає Липинський, має  в собі певну групу людей, яка  є засадою її державного існування.

     У своєму вченні про еліту Липинський виходить із макіавелістської традиції європейської соціологічної думки, в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вони вважають, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.

     На  думку Липинського, історично еліту  утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві  носіями елітарної культури є  аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючись з «українською народною масою», стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен. Саме цей процес «І єсть собственно українство, Україна».

     Липинський  створив власну типологію національних аристократій, що розрізняються способами організації своєї влади: олігархію, класократію і демократію. Для характеристики демократії чи олігархії Липинський знаходить досить точні формулювання і визначення. Що стосується класократії, улюбленої дитини Липинського, такого собі соціологічного фантому, то тут йому соціологічне передчуття зраджує.

     Класократія для Липинського є найбільш придатною для України формою організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який головною класотворною ознакою вважає ставлення до власності, Липинський, визначаючи поняття класу, має на увазі певний органічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннями та фізичною спорідненістю. Здається, що, окреслюючи поняття класу, Липинський говорить не про клас, а про зовсім іншу соціальну спільність, скажімо, рід, плем’я.

     Визначення  Липинським класу з певними поправками може стосуватися селянства, одначе селянства ще не заторкнутого капіталізмом, який розкладає громаду. Якщо для Маркса здебільш головним універсальним класом був робітничий клас, то для Липинського відповідно до його романтичних настановлень, його світосприйняття, таким класом було селянство, або, як він його називав, хліборобський клас. Рільництво для Липинського - це мистецтво і цим воно відрізняється від сучасної трафаретної фабричної промисловості. Праця біля землі - це передовсім удосконалення індивідуальних здібностей хлібороба, а наймит - помічник господаря, а не додаток до машини.

     Промисловий клас, що до нього Липинський зараховував  і робітників, і підприємців-капіталістів, жодною мірою не вписувався в поняття «органічного» класу. Зневажливе ставлення Липинського до промислового класу базувалося незначною роллю цього класу в соціальній структурі українського суспільства. Україна для Липинського - це насамперед потужний клас хліборобів, у межах якого існують суперечності між багатими і бідними, але не боротьба. У хліборобах Липинський вбачає головного носія державної ідеї, до них він звертається зі своїм політичним проектом.

     Проте чи існував єдиний хліборобський  клас як головний інструмент державного будівництва в Україні? Чи справді суперечності між безземельним селянином і поміщиком були настільки незначними, що ними можна було б знехтувати?

     Липинський, як відомо, сам був поміщиком, і  свої уявлення про селянське життя  і сільськогосподарську працю він  черпав не з агрономічної літератури. Звідки ж виникає така крайня ідеалізація  хліборобів? Тут ми стикаємося зі світоглядним парадоксом: політичний проект не має  конкретного адресата. Точніше, адресат  виявляється утопічним, отож завдання політичного будівництва може здійснити тільки новий клас. Необхідно, «щоб з останків хліборобського дворянства і хліборобського селянства постала нова провідна українська хліборобська верства», «створення такої нової хліборобської, провідної авторитетної верстви це, на тепер, найважливіша, кардинальна проблема нашого класу», - резюмує Липинський.

     Логічне завершення свого вчення про еліту  Липинський вбачав у ідеї «надлюдини», людини - державного символа, який вивершував би собою органічну ієрархію соціального світу і втілював у собі єдність нації і держави. Поза сумнівом, ідея гетьмана у Липинського є прямим втіленням його романтично-патріархальних переконань. Липинський уявляє державу як велике хліборобське господарство, так само, як господарство, воно (держава) мусить мати господаря. Розуміючи усі недоліки монархій (перед його очима стояло беззаконня і свавілля царського самодержавства), Липинський хотів бачити в Україні втілення ідеальної монархії - гетьманату.

     В історії українського народу Липинський вирізняє два періоди під час  правління гетьмана Богдана Хмельницького, коли виникла можливість появи спадкоємного гетьманства. Виборне гетьманство для Липинського - це неможлива за своєю сутністю демократична диктатура, це ідея українського Наполеона. Виборність не дасть можливості гетьману бути над класовими і партійними зіткненнями, залишатися незалежним у своїй політиці від групового інтересу. У практичній політиці Липинський намагався замкнути ідею гетьманства на реальній людині. Такою людиною став Павло Скоропадський - царський генерал, нащадок виборного лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Тим часом людина, з якою Липинський зв’язував свої ідеї національної монархії, мало надавалася на роль національного українського лідера. Скоропадський народився у Вісбадені, вчився у Пажеському корпусі у Москві, служив у Кавалергардському полку, привілейованій частині російської армії, очевидно, до 44-х років нічого не знав про український національний рух. 29 квітня 1918 року Скоропадський справді став гетьманом України, перейнявши владу у Центральної Ради, проте його влада опиралася не на масову підтримку хліборобського класу, а на багнети окупаційної австрійсько-німецької армії і впала разом з її відступом.

     Особисті  стосунки автора українського монархізму із гетьманом та його оточенням також не були бездоганними, і в останні роки життя Липинського завершилися повним розривом. Цілком можливо, якби не передчасна смерть Липинського, він переоцінив би свої погляди на роль гетьманства у побудові національної держави.

     Своїм утворенням національна держава  зобов’язана певному типу особистості - «воїну-продуценту». Для Липинського це такий тип людини, який володіє однаковим хистом і до творення, і до ратної праці. Сам Липинський, будучи землевласником, служив у кавалерії, однаково добре володіючи шпагою і агрономічною наукою. Тому такий тип особистості не був для нього неможливим, він знаходить його в історії, коли намагається розібратися у джерелах європейської державності.

     Так, скажімо, армія Вільгельма Завойовника, який підкорив Англію, започаткувала, на думку Липинського, англійську державність. За висловом Липинського, вона «вросла в землю», тому що складалася не з кочових воїнів-грабіжників, а з осілих у південній Франції норманів. Таким чином учорашні воїни перетворилися на рільників. Подібний процес відбувався і в Україні. «Українська класократія народилася пізніше. Це було реєстрове городове козацтво гетьмана Хмельницького. І тут велика аналогія між 60-тисячною та зареєстрованою армією Вільгельма Завойовника і так само 60-тисячною та зареєстрованою армією Богдана. Шаблею лицарською одвоювавши Україну, вона так само зразу ж осіла в землю, стала армією лицарів-продуцентів землевласників».

     Ототожнюючи поняття держави та нації, Липинський знімає проблему утворення національної держави, замінивши її проблемою утворення держави взагалі.

     Закони  життя людей в суспільстві  вимагають однакової культури. Виникає  необхідність у дорогій тотальній системі освіти, яка існує переважно тільки за рахунок держави та якій доручено процес соціалізації індивіда. Зрештою тільки держава (або трохи ширший сектор, який включає також деяку частину «суспільства») може винести на своїх плечах тягар відповідальності, одночасно здійснюючи контроль за якістю продукції у цій найважливішій галузі - виробництві соціально сприятливих людських істот, спроможних виконувати потрібну для суспільства роботу. Це стає одним із головних завдань держави. Суспільство необхідно гомогенізувати, і керувати цією операцією можуть тільки центральні власті.

     Якщо  поява стандартизованої культури є  головною умовою створення національної держави, тоді для того, щоб ця умова стала елементом дійсності, потрібен соціальний агент, який можливе перетворює на дійсне. Чи є «воїн-продуцент», як вважав Липинський, творцем національної держави? Існує декілька типів формування національної держави. Ернест Геллнер, на якого ми посилалися раніше, зауважував три головні: централізація, уніфікація і «національне будівництво».

     Централізацію, скажімо, здійснювали у династичних  державах із центрами в Лондоні, Парижі, Мадриді і Лісабоні, коли місцеві  діалекти, які не дуже відрізнялися від мови чиновників, замінили стандартизованою мовою державного апарату. Носіями цього процесу націоналізації виступала не аграрна верства, а вже існуючий державний апарат. До того ж, насаджувана централізована культура не спиралася на селянську, а була спрямована проти неї.

     Уніфікацію, як засіб створення національної держави, здійснювали там, де вже  існував високий ступінь стандартизованої культури, і завдання полягало у  тому, щоб цій культурі надати єдиного  політичного статусу. Це передбачало  об’єднання дрібних або середніх держав у результаті війни чи дипломатичної боротьби. Лідерами у цьому процесі виступали дипломати і солдати, а не мислителі і поети. Як бачимо, справді відкривалася можливість для появи такого типу особистості, що його Липинський назвав «воїном-продуцентом» і якому лише й належить функція утворення держави.

     «Національне  будівництво» здійснюється там, де вимога нової державності обґрунтовується  тільки культурною своєрідністю певної території. Тут ще немає культури із чітко вираженою формальною основою, як і немає держави, що захищає цю культуру. На перший план висувається не воїн чи державний діяч, а постать активіста-пропаґандиста, інтелектуала, який з ентузіазмом і пристрастю вивчає мову, культуру та історію гнобленої нації. Саме така ситуація характерна для національного руху в Україні. На початку та наприкінці ХХ століття, тобто коли виникла можливість створення незалежної національної держави, в політичному житті на перших етапах виявлялися найбільш активними не воїни-продуценти, а люди, зазвичай, з гуманітарно-філологічною освітою - письменники, поети, історики, журналісти.

     Поняття території є центральним у  вченні Липинського про націю. До Липинського панувала думка, започаткована ще Гердером, про націю як певну мовну групу, націоналізм сприймався як лінгвістичний політичний рух. Липинський, навпаки, вважав, що усвідомлення власної території і прагнення мати на ній власну державу є чинником, який спрямовує національний рух. Націоналізм і соціалізм - це не ідеологія території, а ідеологія громади, це почуття людей одного класу, одної віри, навіть якщо вони живуть на іншій території. Така екстериторіальна ідеологія, на думку Липинського, руйнівна для нації, що створює нову державність, оскільки вона призводить до протиставлення і боротьби різних етнічних груп, що населяють цю територію. Україна, вважав Липинський, завжди була осередком екстериторіальної віросповідальної солідарності, незважаючи на те, як вона називалася: православ’ям чи католицизмом, комуністичною чи соціалістичною ідеологіями, щиро російською чи «вшехпольскою», - суть її була одна - служити могутньою зброєю в руках метропольних націй.