Спільне підприємствр

Контрольна  робота

з предмету:

«Спільне підприємництво»

Варіант 3

Виконав:  студент групи 17-403 
заочної форми навчання 
спеціальності МЗЕД 
Лисенко Олександр Сергійович

Перевірила: Остапенко Т.Г.

м. Київ – 2012 р.

Зміст

1. Взаємозв’язок міжнародної торгівлі і руху капіталу .......………………………...….3

2. Інвестиційна привабливість проекту спільного підприємства …………………..….6

3. Стратегія розвитку вільних економічних зон в Україні……………………………...9

Використана література

1.Взаємозв’язок міжнародної  торгівлі і руху капіталу.

Розробка теоретичного обґрунтування  причин, цілей, завдань і наслідків  міжнародного руху капіталу була започаткована  ще представниками класичної економічної  школи. Англійський економіст Дж. С. Мілль слідом за своїм співвітчизником Д. Рікардо, спираючись на принцип порівняльних переваг у міжнародній торгівлі, довів, що капітал рухається між країнами завдяки різниці в нормі прибутку, який у найбільш багатих на капітал країнах має тенденцію до зниження. Ці вчені підкреслювали, що перепад у нормах прибутку між країнами повинен бути істотним для покриття ризику іноземного інвестора в чужій країні.

Марксистська школа та її послідовники спиралися на постулат К. Маркса про  те, що вивіз капіталу пов'язаний з  його відносним надлишком у країні. Надлишок капіталу, на думку представників марксистської школи, є тією його частиною, використання якої зумовлює зменшення норми прибутку. Надлишковий капітал може бути вивезений за межі країни в трьох основних формах - товарній (економічно виправданий експорт), продуктивній - (надлишок виробничих потужностей і робочої сили) і грошовій (державні і приватні заощадження). Цю ідею було покладено в основу всіх сучасних марксистських теорій. В. І. Ленін, з огляду на стимулювання вивозу капіталу внаслідок активного зростання монополій, назвав це явище однією з головних відмітних ознак монополістичного капіталізму.

Пізніше теоретики марксизму виділили ще кілька причин експорту капіталу: зростаюча  інтернаціоналізація виробництва, посилення суперництва між монополіями, зростання темпів економічного розвитку, що тягне за собою посилення попиту на капітал з боку країн, які розвиваються, й економічно відсталих.

Неокласична теорія міжнародного руху капіталу спиралась на класичну теорію міжнародної торгівлі. Остаточний варіант неокласичної теорії міжнародного руху капіталу сформулювали Е. Хекшер, Б. Олін, Р. Нурксе, К. Іверсен.

Е. Хекшер, спираючись на теорію граничної  корисності, сформулював тезу про  тенденцію до встановлення міжнародної  рівноваги цін на фактори виробництва, які на думку Б. Оліна, рухаються завдяки різному попиту на них у різних країнах, переміщуючись звідти, де їхня гранична продуктивність низька, туди, де вона висока. Стосовно капіталу гранична продуктивність визначається насамперед процентною ставкою. Крім цього, вважав Б. Олін, на міжнародний рух капіталу впливають митні бар'єри, прагнення до географічної диверсифікованості капіталовкладень, політичні протиріччя між країнами, розмір ризику закордонних інвестицій.

Р. Нурксе на основі побудови різних моделей міжнародного руху капіталу дійшов висновку, що в країні, де мають місце високі темпи зростання експорту товарів і послуг, швидко зростає попит на капітал, тому вона його імпортує, в протилежному випадку спостерігається експорт капіталу.

К. Іверсен доповнив неокласичну теорію новими положеннями: зокрема про розподіл міжнародного руху капіталу на реальний і такий, що врівноважує (необхідний для регулювання платіжного балансу країни); про різну граничну міжнародну мобільність різних видів капіталу насамперед через різні витрати на його переказ, у зв'язку з чим країна може активно ввозити один і вивозити інший капітал. Переказ капіталу з країни, яка характеризується низькою граничною продуктивністю, в країну, де цей показник вищий, зумовлює ефективніше використання факторів виробництва в обох країнах і збільшує їх сукупний національний дохід.

Основу методології неокейнсіанської теорії, як і неокласичної, становить  макроекономічний аналіз. Дж. М. Кейнс  виходив з того, що рух капіталу взагалі виникає через нерівновагу платіжних балансів у різних країнах. Він зробив висновок, що вивіз капіталу із країни здійснюється, коли експорт товарів і послуг перевищує їхній імпорт, а при порушенні цього правила виникає необхідність втручання держави.

Розвиваючи ідеї Дж. М. Кейнса, інший економіст - Ф. Махлуп зробив такі висновки:

- якщо сальдо поточного платіжного  балансу країни додатне, то  вивіз капіталу зрівноважує перевищення  експорту над імпортом, даючи  можливість країнам-покупцям її  товарів збільшувати закупівлі,  компенсуючи це ввозом капіталу, і в підсумку національний дохід країни-експортера зростає;

- якщо національні інвестиції  країни невеликі й спостерігається  висока схильність до внутрішніх  заощаджень, то вивіз капіталу, завдяки  розширенню на цій базі експорту, підтримує ділову активність і забезпечує зростання національного доходу країни-експортера;

- вплив ввозу капіталу на  внутрішньо економічну ситуацію  в країні-імпортері залежить від  форм, в яких ввозиться капітал:  портфельні інвестиції підтримують  активність національного ринку цінних паперів, але найбільш сприятливий вплив роблять прямі інвестиції.

Р. Харрод у моделі "економічної  динаміки" підкреслив, що чим нижчі  темпи економічного зростання в  країні, багатій на капітал, тим сильніша тенденція до вивозу з неї  капіталу.

Є. Домар, розглядаючи торговельний баланс і зайнятість, уточнив, що вивіз  капіталу залежить від того, яким чином  темпи зростання доходів країни, отриманих від її закордонних  інвестицій, співвідносяться з темпами  зростання вітчизняних інвестицій, а на цій базі - і з темпами зростання ВВП. Якщо інвестиції в країні зростають швидше від інвестиційних доходів, то торговельний баланс активний, якщо навпаки - пасивний.

Основним недоліком усіх розглянутих  теорій, є те, що вони, базуючись на макроекономічному аналізі, не враховували особливостей поведінки індивідуальних інвесторів. Уникнути цього недоліку вдалося в сучасних теоріях міжнародного руху капіталу, серед яких основну групу становлять теорії транснаціональних корпорацій (ТНК).

Спочатку ТНК вивчалися в рамках теорії фірми, пізніше феномен ТНК став предметом розробки самостійних концепцій. Головна риса ТНК - це наявність у їхньому складі закордонного виробництва товарів і послуг, тобто прямих інвестицій. На цьому й базуються найбільш відомі моделі ТНК.

Серед таких моделей слід виділити наступні. Модель монополістичних переваг. Запропонована С. Хаймером, розвинена  Ч. П. Кіндлебергером, Р. Е. Кейвзом, Г. Дж. Джонсоном, Р. Лакруа. Основна ідея: іноземний інвестор більше ризикує  порівняно з місцевим, тому він повинен мати більші монополістичні переваги перед місцевими конкурентами. Ці переваги - своєрідна премія за інвестиційний ризик і досягаються вони завдяки недосконалій конкуренції на місцевих товарних ринках (пропозиція оригінального продукту), на ринках ресурсів (наявність досконалої технології, легкого доступу до кредиту, більшого підприємницького досвіду), переваг у масштабах (більша маса прибутку), а також коли мають місце сприятливі умови державного регулювання, особливі пільги для іноземного капіталу та ін.

Дана модель пояснює швидке зростання  прямих іноземних інвестицій тим, що для фірм одержання прибутку в  довготерміновому періоді можливе  за рахунок розширення нових ринків та наявності бар'єрів на шляху експорту товарів і послуг.

Модель життєвого циклу продукту. Цю модель розробив Р. Вернон (США) на базі теорії зростання фірми. Новий продукт має 4 (іноді 5) стадій циклу свого життя: 1 - упровадження на ринку, 2 - зростання продажів, 3 - зрілість, (4 - насичення ринку), 4 (5) - спад обсягів продажів. Відповідно до запропонованої цим ученим моделі міжнародний цикл життя продукту трохи інший: 1 - монопольне виробництво та експорт нового продукту, 2 - поява в іноземців аналогів продукту і їхнє впровадження на ринки власних країн, 3 - вихід конкурентів на ринки третіх країн і скорочення експорту із країни-піонера, 4 - імовірний вихід конкурентів на ринок країни-піонера. При посиленні загрози експорту піонери часто починають виробництво за кордоном, що продовжує життєвий цикл продукту й збільшує прибуток, оскільки на стадії зростання й зрілості витрати звичайно знижуються.

Модель інтернаціоналізації. Базується  на ідеї Р. Коуза: всередині великої  корпорації, між її підрозділами діє  особливий внутрішній ринок, регульований керівниками корпорації та її філій. Автори даної моделі П. Баклі, М. Кессон (англ.) Дж. Макманус, А. Рагмен, Дж. Даннінг (США) та ін. вважають, що значна частина формально міжнародних операцій є фактично внутрішньо-фірмовими, які відбуваються між підрозділами ТНК.

Еклектична модель Дж. Даннінга увібрала з інших моделей все, що пройшло перевірку практикою, і була названа "еклектичною парадигмою". Відповідно до неї фірма здійснює прямі інвестиції у разі поєднання трьох передумов:

- фірма має переваги на закордонному  ринку;

- фірмі вигідніше використовувати свої переваги шляхом прямого інвестування, ніж вдаватися до товарного експорту;

- фірма використовує за кордоном  ряд ресурсів більш ефективно,  ніж удома.

Теорії портфельних інвестицій базуються на тому, що портфельних  інвесторів насамперед цікавлять: рівень прибутковості іноземних цінних паперів; бажання діверсифікувати свій портфель цінних паперів за рахунок іноземних цінних паперів; ступінь ризику цих вкладень. Комбінація названих трьох моментів веде до того, що портфельні інвестиції піддаються сильним коливанням економічної та політичної кон'юнктури.

Теорія втечі капіталу Д. Каддінгтона  пояснює це явище вивозом короткострокового  або нелегального капіталу. Ч. П. Кіндлебергер вважав, що втеча капіталу - це такий  його рух із країни, що суперечить її інтересам і відбувається внаслідок несприятливого інвестиційного клімату в країні або його незаконним походженням.

2.Інвестиційна привабливість  проекту спільного підприємства.

Початком діяльності, пов’язаної з інвестуванням є пошук інвестиційних  концепцій. Ця стадія може стати початком мобілізації коштів для інвестування і написання інвестиційного проекту. 

Інвестиційний проект – це вкладення  матеріальних, фінансових, людських та інтелектуальних ресурсів в будь-яку  справу з метою отримання запланованого результату у визначений термін.

“Кодекс знань про управління проектами” дає наступне визначення проекту:

Проект – це задача з відомими початковими даними і результатами, які визначають спосіб її розв’язання. Проект включає проблему (замисел), засоби реалізації проекту (способи вирішення проблеми) та результати проекту.

Проект, як і будь-яка діяльність, має ряд властивих йому рис, наявність  яких допоможе підприємству здійснити  ефективну реалізацію проекту.

Організації виконують роботу, яка  в основному включає або дії, або проекти, хоча вони можуть і перекриватися. Дії і проекти мають багато спільного, наприклад:

• вони виконуються людьми;

• виконуються з обмеженими ресурсами;

• плануються, виконуються  і контролюються.

Дії і проекти в основному  розрізняються тим, що перші виконуються весь час і є чимось постійним, тоді як проекти є тимчасовими і унікальними. Отже, проект може бути визначений через свої відмітні характеристики: проект - це тимчасова дія, що виконується для створення унікального продукту чи послуги. Тимчасове означає, що кожен проект має свій певний початок і кінець. Унікальний означає, що продукт або послуга принципово відрізняється від інших аналогічних продуктів або послуг.

Проекти виконуються на всіх організаційних рівнях. Вони можуть залучати одну людину або багато тисяч людей. Проекти можуть охоплювати один підрозділ організації або виходити за рамки організації, залучаючи спільні підприємства чи використовуючи інші форми партнерства. Проекти часто є найбільш важливими компонентами стратегії організації бізнесу. 

Проект може бути представлений  як система. Система – це група  елементів (люди, технічні елементи), організованих  таким чином, що вони діють як одне ціле для досягнення визначеної мети.

Приклади проектів:

• розробка нового продукту чи послуги;

• зміна структури, кадрів або стилю роботи організації;

• проектування нового транспортного  засобу;

• розробка чи придбання  нової або модифікованої інформаційної  системи;

• зведення будівлі чи споруди;

• запуск політичної кампанії;

• реалізація нової процедури чи процесу, зв'язаного з бізнесом виконавчої організації.

Проект передбачає наявність  плану досягнення поставлених цілей (комплексу робіт). а також наявність  системи повноважень і відповідальності за досягнення цілей на чолі з менеджером проекту. 

Планування цілей проекту(Scope Planing). Розробка документа, у якому  визначені цілі проекту. Відправною точкою слугують опис продукту, обгрунтування  проекту, загальні обмеження, інформація про уже виконані аналогічні проекти. Аналізуються альтернативні шляхи реалізації проекту, визначаються критерії успішності. Цей документ надалі є основою для ВСІХ проектних рішень і єдиного розуміння цілей проекту ВСІМА його учасниками. 

Місія – це генеральна ціль проекту, причина його існування. Вона визначає орієнтири для наступних рівнів цілей, а також для розробки стратегії на різних організаційних рівнях. 

Мета проекту – це бажаний і доведений результат, досягнутий у межах певного строку при заданих умовах реалізації проекту.

Досягнення поставленої  мети вимагає роз’вязання певних завдань, а саме:

- визначити можливі результати  проекту (прогнозування);

- надати кількісну оцінку  цим результатам;

- обгрунтувати можливість  досягнення цих результатів та  їх ефективність;

- визначити умови, за  яких ці результати мають бути досягнуті.

Декомпозиція цілей (Scope Definition). Послідовний  розподіл основних результатів проекту  на більш дрібні елементи, аж до пакетів  робіт, що добре піддаються керуванню. У результаті утворюється ієрархічна структура (дерево) робіт проекту (Work Breakdown Structure -- WBS).

Контекст проекту – це зовнішнє та внутрішнє середовище в якому  планується та здійснюється проект.

Зовнішнє середовище проекту включає  наступні фактори:

- фізичні (місце розташування, клімат, географічні особливості);

- економічні фактори (внутрішні та міжнародні);

- культурні, соціальні, політичні,  в тому числі підтримка з  боку сторонніх організацій; 
- технологічні (можливості та тип змін).

Внутрішнє середовище, в  основному, визначається взаємодією між  наступними учасниками та зацікавленими сторонами проекту:

- власник, яким може  бути уряд, рада директорів, акціонери,  приватна особа;

- користувач, ринок, покупець, клієнт, чиї потреби та бажання  необхідно враховувати та з’ясовувати;

- головна організація,  якою може бути міністерство або корпорація, відповідальна за роботи по проекту;

- команда з управління  проекту, включаючи штатних робітників  та консультантів;

- постачальники, оптові  фірми, підрядники, що забезпечують  матеріалами та послугами. 

Крім названих факторів, на контекст проекту впливають ірраціональні фактори, які важко підлягають формальному визначенню, але можуть впливати як позитивно так і негативно на проект, наприклад:

- фактори соціальної  системи (премії та якість життя);

- політичні фактори (влада,  обмежені ресурси, ідеологія);

- індивідуальні реакції  на премію, владу, якість життя.

В чому ж полягають відмінності  управління проектом від управління поточною діяльністю підприємства чи організації? 

Дії і проекти в основному  розрізняються тим, що перші виконуються весь час і є чимось постійним, тоді як проекти є тимчасовими і унікальними. Отже, проект може бути визначений через свої відмітні характеристики: проект - це тимчасова дія, що виконується для створення унікального продукту чи послуги. Тимчасове означає, що кожен проект має свій певний початок і кінець. Унікальний означає, що продукт або послуга принципово відрізняється від інших аналогічних продуктів або послуг.

Подібно більшості організаційних заходів, основна мета проекту —  задоволення потреб замовника. Характеристики проекту допомагають відрізнити його від інших дій організації. Основні характеристики проекту такі:

1. Установлена мета.

2. Визначена тривалість  виконання, із чіткою датою  початку і завершення.

3. Звичайно, у проекті  беруть участь кілька відділів і різноманітних фахівців.

4. Як правило, виконується  щось нове, чого ніколи не робилося  раніше.

5. Особливі вимоги за  часом, витратами і якості виконання  роботи.

По-перше, проекти мають  визначену мету, чи то будівництво 12-поверхового  житлового комплексу до 1 січня чи випуск нової версії спеціального пакета програмного забезпечення в якомога стислий термін. Така єдина визначена мета часто відсутня у повсякденному житті організації, де працівники щодня виконують ті самі операції.

По-друге, через те, що існує чітко визначена мета, проекти мають чітко визначений момент завершення, що зовсім не схоже на постійно виконувані обов'язки в традиційних видах робіт. У багатьох випадках працівники переходять від одного проекту до іншого, а не залишаються виконувати ту саму роботу. Після будівництва житлового комплексу у Києві інженер може одержати завдання побудувати нафтопереробний завод у Лісічанську.

По-третє, на відміну від  більшості видів організаційної роботи, що поділяється за принципом  функціональної спеціалізації, для проектів характерно комбінувати і поєднувати зусилля найрізноманітніших фахівців. Наприклад, замість того, щоб працювати в окремих кабінетах під керівництвом конкретних менеджерів, учасники проекту, незалежно від того, чи є вони інженерами, фахівцями в області фінансів чи маркетингу, фахівцями з контролю за якістю, працюють над виконанням проекту під керівництвом менеджера проекту.

По-четверте, проект ніколи не буває однаковим і завжди включає  якісь унікальні елементи. І питання  не в тому, чи будуть мати місце такі унікальні елементи, а в тому, якою буде ступінь унікальності. Очевидно, що здійснення того, що дотепер ніколи не робилося, як, наприклад, запуск людини на Місяць, вимагає рішення нових проблем і появи нових технологій. З іншого боку, навіть базові будівельні проекти, для виконання яких використовуються добре відомі і відпрацьовані методи і прийоми, вимагають врахування індивідуальних інтересів замовника, що також робить їх унікальними. І, нарешті, проекти зв'язують обмеження за часом, витратами і особливі вимоги до виконання робіт. Проекти оцінюють по тому, що було виконано, скільки це коштувало і як багато часу було на це витрачено.

Три вищезгаданих обмеження  накладають більшу відповідальність, ніж при виконанні багатьох інших  робіт. Ці ж три фактори підкреслюють одну з першорядних функцій управління проектом, а саме: балансування часом, витратами і роботою при одночасно максимальному задоволенні вимог клієнта.

• Проекти можуть охоплювати один підрозділ організації або виходити за рамки організації, залучаючи  спільні підприємства чи використовуючи інші форми партнерства. Проекти  часто є найбільш важливими компонентами стратегії організації бізнесу.

3.Стратегія розвитку вільних економічних зон в Україні.

Процес реформування економіки  України логічно пов'язується з  якісними змінами у системі правового  регулювання економічних відносин, стимулює законотворчу і правозастосовчу  діяльність, призводить до виникнення і закріплення іноді маловідомих українській правовій системі правовідносин, інститутів і правових конструкцій, з урахуванням нових вимог часу. Не є винятком і сфера спеціальних (вільних) економічних зон (далі — СЕЗ), утворення яких на сьогодні розглядається як один з найбільш перспективних напрямів реформування економіки України, забезпечення зайнятості населення, залучення інвестицій, розвитку підприємництва і зовнішньоекономічного співробітництва тощо. Саме про це свідчить те, що кількість подібних зон постійно зростає, і цей процес отримує підтримку з боку Президента, Уряду та органів місцевого самоврядування України. Між тим аналіз чинного законодавства, останніх досліджень та публікацій з окресленого питання свідчить, що механізм організаційно-правового забезпечення СЕЗ є невідпрацьованим і недосконалим. З огляду на зазначене, не тільки актуальним, а й необхідним є розроблення дієвих шляхів з удосконалення правового регулювання спеціальних економічних зон в Україні, що слугуватиме забезпеченню єдиного підходу до формування нормативно-правової бази у цій сфері.

Правове регулювання СЕЗ є специфічною  діяльністю держави, в особі її органів, пов'язаною з розробленням юридичних  приписів і визначенням юридичних  засобів забезпечення їх дієвості, що регулюють питання утворення і функціонування зони, її суб'єктів. Такий зміст правового регулювання" СЕЗ охоплює різноманітну діяльність нормотворчих органів держави, пов'язану з вибором типу, методів, способів регламентації, визначенням співвідношення нормативних та індивідуальних засобів регулювання, тобто формуванням того юридичного інструментарію, який об'єктивно необхідний в умовах СЕЗ для забезпечення її нормального функціонування.

Як свідчить міжнародна практика, правове регулювання у СЕЗ  здійснюється як на рівні внутрішнього законодавства, так і міжнародних договорів (наприклад, про захист інвестицій). Щодо внутрішнього законодавства, то діяльність економічних зон базується на спеціальних правових актах. При цьому виділяються дві моделі: по-перше, це може бути окремий, самостійний закон або положення про зони; по-друге, поєднання «рамкового» закону про зони з відповідними положеннями про них, які визначають цілі створення СЕЗ, стратегію її розвитку, органи управління тощо.

Державна практика правового забезпечення процесів створення і функціонування СЕЗ в Україні почалася з прийняттям 13 жовтня 1992 р. Верховною Радою базового Закону «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», який загалом визначив порядок створення і ліквідації, механізм функціонування СЕЗ на території України, загальні правові й економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності цих зон з органами державної виконавчої влади та іншими органами. Він одночасно став складовою законодавства про іноземні інвестиції.

Шляхом прийняття спочатку основного  закону про СЕЗ, крім України, пішли  й інші республіки колишнього СРСР. Наприкінці листопада 1990 р. у Казахстані прийнятий спеціальний Закон  «Про вільні економічні зони в Казахській ССР». У грудні 1992 р. Верховною Радою Республіки Киргизстан прийнятий Закон «Про вільні економічні зони». Пізніше, у 1993 p., виходить Закон Республіки Молдова «Про зони вільного підприємництва» тощо.

До країн, де прийняті спеціальні закони, які встановлюють єдині для всієї країни умови створення і функціонування СЕЗ, належать США (1934 p.), Мексика (1946 p.), Південна Корея (1970 p.), Великобританія (1984р.), Колумбія (1985р.) та інші.

Базовий закон про СЕЗ в Україні  став першим спеціальним нормативним актом у цій сфері. Після нього 14 березня 1994 р. Кабінет Міністрів України затвердив Концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні, у якій дається повне визначення поняття СЕЗ, фіксуються цілі, правові основи, загальні принципи і передумови створення і функціонування СЕЗ в Україні, наводиться їх класифікація і на відміну від основного закону дається загальна характеристика кожного типу зон. Пропонується стратегія розвитку СЕЗ в Україні, у якій зазначені основні чинники або умови, що обумовлюють вибір виробничої спеціалізації зони, доцільність створення певних типів зон у регіонах країни з умовами, котрі найбільш їм відповідають.

Із затвердженням даної Концепції  в Україні почалося активне створення  спеціальних економічних зон. Відповідно до Перехідних положень Конституції України (п. 4) Президент протягом трьох років після вступу в силу чинної Конституції мав відповідне право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра укази з економічних питань, не урегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України у порядку, встановленому ст. 93 чинної Конституції. Проте у разі, якщо Верховна Рада не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від конституційного складу, такий указ Президента набирає сили і діє до набрання чинності законом, прийнятим-Верховною Радою України з цих питань. Тому саме указами Президента, а не законами України утворена більшість спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку (далі — ТПР).

Починаючи з 1995 р. Президентом України  підписана низка указів. Одним  з перших створена Північнокримська експериментальна економічна зона «Сиваш», на основі якої почали розроблятися численні проекти. Одночасно з підписаними Президентом указами про створення в Україні ряду СЕЗ у Верховну Раду на розгляд були подані аналогічні законопроекти. Президент втратив повноваження видавати укази, які регламентують порядок створення і функціонування СЕЗ, з 28 червня 1999 р.

Одним з перших Верховна Рада прийняла Закон від 24 грудня 1998 р. «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим  інвестиційної діяльності у Донецькій  області», у якому вперше визначені  терміни «територія пріоритетного  розвитку», «спеціальний режим інвестиційної діяльності», а також «реструктуризація та перепро-філювання підприємства». Незабаром прийняті закони про СЕЗ «Славутич», «Яворів», «Курортополіс Трускавець» та інші.

Вагомим кроком у державній практиці створення та розвитку СЕЗ на території України стала постанова Кабінету Міністрів України від 24 вересня 1999 р. № 1756 «Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності», якою затверджена Програма розвитку в Україні СЕЗ і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності на період до 2010 р. У програмі визначаються критерії створення у країні різних типів СЕЗ, етапи їх формування, а також критерії добору територій, яким надано статус ТПР.

Незважаючи на стрімкий розвиток в Україні процесів створення і функціонування СЕЗ і ТПР, дослідники виділяють два основних недоліки національного законодавства у цій сфері правового регулювання. Перший — це правова норма, яка вказує на обов'язковість прийняття Верховною Радою України окремого закону щодо конкретних СЕЗ (ст. 2 Закону «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»); і другий - існування достатньо великої кількості органів державної влади, що здійснюють управлінські функції керівництва зоною, від яких залежить розроблення документів стосовно СЕЗ, надання пільг і багато інших питань. У першій проблемі дослідники вказують на існування двох підходів:

1) на необхідне прийняття одного  нормативного акта (закону), який чітко регламентував би загальний порядок створення СЕЗ в Україні; а створення конкретних зон повинно закріплюватися нормативними актами виконавчої влади (Кабінетом Міністрів) або Президентом України;

2) на прийняття загального (базового) нормативно-правового акта щодо створення СЕЗ; питання їх створення і кінцевий правовстановлюючий документ повинні поставати у двох формах: закону України про спеціальні економічні зони, які охоплюють велику територію І мають певні стратегічні інтереси для держави, а також рішення виконавчої влади (Кабінету Міністрів) або Президента України щодо СЕЗ, котрі розташовані на відносно невеликій території і виконують окремі господарські операції («точкові» зони).